Лише на мить запаморочилась у княгині голова. Другої миті вона, тріпнувши дзвінкими срібними підвісками скіфської цариці, що спадали з її високого начільника, стрепенулася і ніби відігнала від себе золоту полуду. Ніякого дива тут нема — ромейський кесар он сидить на стільці, який тут називають трон, і лукаво стежить за нею. От чого він довго готувався до цієї стрічі! Не знав, чим здивувати, чим запаморочити їй голову, аби пам’ятала ця зухвала володарка, що він недосяжний, недоступний, купається в золоті, яко сам Бог на небі, і ніхто з володарів земних з ним не може бути рівним. Вони, оті володарі, посли, купці, поети, лині можуть наблизитися до трону, здаля покланятися, а декотрим дозволено навіть на колінах підповзти до його ніг і поцілувати золоту пантофлю чи кінець його багряного вбрання.
Але як поводить себе ця жінка-володарка? Вона ніби нічому не здивувалася, лише мружилася від сяєва тисячі світильників, від казкового блиску зали і придворних велеможців. Вона рушила просто до нього — спокійно і твердо, відштовхнувши слугу, котрий мав узяти її під руку й підвести на певну відстань до трону.
Княгиня Ольга йшла повагом, гордовито піднісши свою красиву царственну голову у тому скіфському начільнику, що скидався на корону. З нього спускалася тонка прозоро-золотиста шаль. Чорний верх, розшитий білими перлами, робив її поставу врочистою і стрункою. Білі широкі рукава сорочки були розшиті коштовним камінням. Вона сама йшла до імператора, як богиня, що воскресла з прадавньої скіфської могили, ні страху, ні лестощів на обличчі в неї до його божеської особи. Навпаки, мружачись, вона дружньо усміхалась кесареві, як до давнього знайомця, і він не знав, чи відповідати такою ж люб’язною усмішкою, чи суворо насупити обличчя.
За нею йшло сорок три купці, служниці, родички, два тлумачі, княжич зі своїми людьми, двадцять послів та церковні чини.
Але які гарні іскристо-синяві очі в цієї жінки! І хто сказав, що в неї за плечима багато літ і зим? Білошкіре, без зморшок лице, ані сивої волосинки з-під обруча, над яким вивищилась якась дивна округла шапочка. Княгиня сама спинилася на певній відстані — надто близько біля кесаря! — і привітно схилила чоло. І враз на її шапочці сяйнули тисячі блискіток і вогників — синіх, червоних, жовтих, зелених, білих, чорних.
Княгиня простягає кесареві різьблену скриньку. Що в ній? Може, також повно отих коштовних камінців?
— Тут наш ряд, кесарю, — каже Ольга. — Той, що Ромея уклала з Києвом. Я принесла тобі сю хартію, щоб нагадати… – Вона схилила чемно голову й осміхнулась. Як легко жінки можуть говорити навіть гіркі слова! Але ні, княгиня нагадує слова не про данину, а про любов і мир. — Адже мій муж, князь Ігор, уклав сей ряд во ім’я миру й любові. А ми так рідко згадуємо про це. Володарка країни Руси, як вправний посол, своїми лагідними словами обійшла підводні скелі. І зовсім не нагадала йому про борг Ромеї її державі!
А ще… хочу просити тебе, великий кесарю, щоб твій патріарх і ти охрестили мене істинно християнським хрестом… У найсвятішому християнському храмі твого святого града. Хочу взяти істинне благословення з твоїх рук, кесарю!
Сочинение! Обязательно сохрани - » Загадкова постать Княгиня Ольга . Потом не будешь искать!
Запись была опубликована
24.01.2010 в 09:00 в категории Переказ сюжету творів письменників.
Вы можете следить за ответами в этой записи через RSS 2.0 ленты.
Загрузка...