Без імені Олеся Гончара годі уявити не лише нашу літературу, а й загалом — українську культуру. Адже кілька поколінь українців живуть в атмосфері, твореній подвижництвом його ясного духу й вражаючої працездатності. Твори митця — «Прапороносці» і «Тронка», «Твоя зоря» і «Людина і зброя», «Таврія» і «Перекоп», «Бригантина» і «Берег любові», «Собор» і «Циклон», «Ніч мужності» і «Чорний яр»— то, за влучним висловом Івана Драча, неповторне живло духу, з якого складаємось усі ми, наповнені його місткістю й чарівністю, його снагою і незахищеністю… Прапороносці — перший роман письменника, який відразу поставив його автора в ряди справжніх майстрів художнього слова. Ця книга житиме ще довгі, довгі роки. Хоч інколи й можна почути, що Олесь Гончар прикрасив події, зобразив війну не такою, як вона була насправді, ідеалізував героїв. Подумати тільки: в усій трилогії — жодного негативного персонажа!
І це справді так. Але, щоб правильно і всебічно оцінити твір мистецтва, треба поставити його в історичний контекст, розглянути з позицій часу написання. А то
були важкі повоєнні роки. Країна поруйнована, люди жили в землянках, не всі поранені виписалися з госпіталів, по вулицях так багато чоловіків шкандибали на милицях. Та найбільше пік біль утрат. Майже кожна сім’я зазнала їх. Не повернулися з фронтів батьки, сини, брати, наречені… Рідні й близькі хотіли знати — якими вони були там, на полі бою. Як жили і як умирали. І, природно, вони хотіли бачити їх в ореолі подвигу, любові, добра, почути про них добрі слова. Це — як після похорону, після жалобної музики — слово на поминках. І навряд би хтось наважився в цьому слові згадувати вади покійних… «Прапороносці» — це ро-ман реквієм, це — гімн на честь полеглих. А сувору правду війни Гончар прекрасно знав і правдиво, художньо переконливо відтворив її в інших своїх романах, повістях, новелах.
У «Прапороносцях» письменник повідав про останні місяці війни, коли Радянська армія вступила в країни Західної Європи, визволяючи їх від фашизму. Тепер можна сказати», визволяючи їх від фашизму, щоб загнати в більшовицьку неволю. Досить пригадати Будапешт 1957 р., Прагу 1968 р. Але, помираючи на чехо-словацьких землях, солдати не знали, що буде через двадцять років, вони щиро вірили, як і сам Гончар, що несуть волю братам. «Прапороносці» — це, власне, перший в українській літературі широкомасштабний з епічним розмахом твір про війну. Автор писав, що він хотів поєднати високий дух романтики з проривом до правди, до зображення війни справжньої, реальної, з її стражданнями, кров’ю і потом, з її тяжкою солдатською героїкою.
Олесь Гончар знав війну не з чужих слів. Він показав їі нелюдське обличчя в багатьох, творах, зокрема в романах «Людина і зброя та «Циклон . Тут він розкрив перед читачем сувору правду війни, показавши, як обпалила вона людські душі. Письменник дошукувався тих причин, які визначили глобальну трагедію народу, показав закономірності, що зумовили саме такий, а не інший розвиток подій і зробили неминучою поразку фашизму. Щоб так високохудожньо та психологічно переконливо розповісти про це, треба було відійти на певну часову дистанцію від безпосередніх воєнних подій. Тож і з’явилися «Людина і зброя», «Циклон», інші твори цієї тематики у 60—70-х роках.
Особливістю стилю О. Гончара є вміння викликати в читача відчуття причетності до всього, що відбувається на землі, прилучити його до роздумів про гострі, болючі проблеми. Цю якість прози Гончара засвідчує вже перший роман «Прапороносці». У наступних творах, — «Людині і зброї», «Тронці», «Циклоні» і в романі «Собор», де йдеться про ті суперечності в сфері духовності й моралі, які з’явилися і загострилися у нашому суспільстві, письменник поглиблює психологізацію викладу.
Найбільше ж досягнення О. Гончара в романі «Собор» полягає в оголеній правдивості твору. Глобальні проблеми, які переконливо окреслив автор, на час виходу роману залишалися ще дуже далекими від розв’язання, не вирішені вони й сьогодні, а деякі постали ще гостріше. Своїм викривальним пафосом твір влучав по бездуховності в усіх їі проявах. Це була правда про той час, а правду писати було не прийнято. Незважаючи на те, що автора як талановитого письменника визнавав увесь світ, його твір було піддано відвертому тавруванню й цькуванню, на цілих вісімнадцять років (до весни 1986 р.) викреслено з творчості та й з усієї української літератури. Доля зачіплянського собору стала ніби прообразом долі самого роману, який теж для багатьох став мірилом людської духовної сутності. Автор не лише зоставався непоступливим у своїй правді, мужньо тамуючи душевний біль, а й продовжував наполегливо шукати шляхи до сердець своїх читачів, мудро й розважливо вести розмову з тими, хто не збайдужів у затхлій суспільній атмосфері, особливо — з молоддю. Критики, роздумуючи над особливостями творчості Олеся Гончара, відзначають, що тут домінує світло й чистота, називають його одним з найсвітлоносніших письменників нашої доби.
Сочинение! Обязательно сохрани - » Твір з літератури: Краса духовного світу Олеся Гончара . Потом не будешь искать!
Запись была опубликована
24.12.2009 в 10:54 в категории Шкільні твори з російської мови.
Вы можете следить за ответами в этой записи через RSS 2.0 ленты.
Загрузка...