Поезія Ганни Ахматової добре знайома широкому колу російських читачів. Якщо міркувати про мотиви історичної пам’яті в
віршах Ахматової, то треба згадати, що корінь цієї пам’яті перебувають у тверській стороні. Із цим краєм поріднив поетесу її чоловік — поет Микола Гумільов. Уперше він привіз її в Слепнево в 1911 році, а потім вона жила тут щороку, а з 1918 року приїжджала тільки в Бєжецьк.
Слепнево й Бєжецьк — прекрасні місця Тверської губернії, як сама поетеса визнавалася, стали її рідними на все життя.
У цьому затишному куточку Росії їй завжди добре й плідно працювалося над віршами. Тут у самоті створила вона свої чудові «Чіткі» і «Білу зграю», у яких з’являються перші мотиви історичної пам’яті.
Голос пам’яті
Що ти бачиш, тьмяно на стіну дивлячись у годину, коли на небі пізня зоря?
Чи чайку на синій скатертині води або флорентійські сади?
Або парк величезний Царського Села, де тобі тривога шлях перетнула?
Або того ти бачиш у своїх колін,
Хто для білої смерті твій покинув полон?
Ні, я бачу стіну тільки — і на ній відсвіти небесних згасаючих вогнів.
У цих віршах чується загадкова тиша споконвічної Росії, зрифмована із чуйною душею поета.
Я був у цих примітних місцях на святі поезії, присвяченому творчості Ганни Ахматової, і бачив, як місцеві жителі з дивною, зворушливою турботою ставляться до своїх талановитих земляків. Це проявлялося на святі у всьому: і у виступах школярів, і в організації виставки, присвяченій життю й творчості Ганни Ахматовій, і в дбайливому відношенні до будинку Гумільових.
У цих місцях у далекому 1914 році Ганна Ахматова переживала події Першої світової війни й, як патріотка, викликувала у віршах:
Тільки вашої землі не розділить на потіху собі супостат: Богородиця білий розстелить над скорботою великий плат.
Переживаючи за російське воїнство, поетеса звертається до образа
Богородиці, що у століттях завжди була покровителькою російських воїнів. Ікони із зображенням Богородиці русичі брали із собою у військові походи.
По історичній аналогії Ахматова порівнює Росію з казковим білим домом. Цими віршами із властивої їй ліричністю Ганна Ахматова говорить, що без історичної пам’яті людини гармонійно жити не може. Ця пам’ять визначає його любов до минулого. Ця пам’ять виховує шляхетне почуття турботи про навколишній світ і про коріння споріднення з ним, без яких не може бути щастя й радості для людини. В історичній пам’яті поетеса персоніфікує себе із загальними тривогами Росії:
І брат мені сказав: «Настали для мене великі дні. Тепер ти наші сум і радість одна зберігай».
Начебто ключі залишив Господарці садиби своєї, а вітер східний славив ковили приволзьких степів.
Господаркою «садиби», тобто Батьківщини, залишив сестру, брат ідучи на фронт. Ці вірші виявилися пророчими: багато років залишалася Ганна Ахматова як би самотньою господаркою в садибі своєї вистражданої батьківщини й гідно зберегла ключі від неї й від своєї душі для майбутніх поколінь росіян. Історична пам’ять допомогла вистояти їй у найважчі періоди життя. Ця пам’ять, мені здається, навіть зовні вплинула на вигляд Ахматової. Відомо, що вона завжди виглядала гордо й царствено, немов сама багатовікова велика історія нашої Батьківщини.
Сочинение! Обязательно сохрани - » Твір творчості Г. А. Ахматової . Потом не будешь искать!
Запись была опубликована
30.11.2009 в 07:55 в категории Шкільні твори з російської мови.
Вы можете следить за ответами в этой записи через RSS 2.0 ленты.
Загрузка...