За селом, на долинах, гнулось кожним повним колосом жито — достигало. Місяць був молодий, і червоний, підкований зорями. Партизани рушили тихо. Славко бачив з бур’яну, як їхав батько. Десь там, на горбах, чулася пісня. Славко виметнувся з бур’яну і їхав на прутикові додому. їхав не городами, а вулицею, і далека пісня зривала з неба зорі, зривала місяць та й кидала йому під ноги. А зараз. Кінь стояв як укопаний. Думав свою думу. Вона була важка, як схилена долу голова. Довгі вії впали на червонуваті очі. Під ними пролягли зморшки. Вони були повні сліз. Кінь плакав, шерсть його наїжачилася. І по всьому хребту — від буйної гриви й до буйного хвоста — здригалася лискуча шкіра.
Що думав і чого плакав кінь? Чому його вуха підняті й нашорошені?
Від його чорної вороної масті й від його ще чорнішої тіні заволоклося тужбою подвір’я.
Славко ще раз глянув на коня, побачив, що його чорна сплетена грива деінде посивіла, і пішов до хати. Батько лежав на столі. У його схрещених руках горіла свічечка. Капав віск, але батько не рознімав рук. Він ніби на святі: у білій сорочці, ноги вкриті білим полотном, а зачесана голова у квітах. Славко стояв у куточку, а батько наче казав:
— Розіб’ємо німоту, запряжемо коня й поїдемо в поле,
на жнива. І здавалось хлопцеві, що батько от-от встане й усі люди посідають за стіл, обідатимуть чи вечерятимуть, тільки йому, Славкові, не буде місця, бо він ще малий. Але батько згадає про нього, покличе, погладить по голові, а мама дасть щось смачне й скаже:
— Іди гуляй…
І він побіжить на вулицю, і всі йому заздритимуть.
У хату внесено труну, запахло смолою, і хлопець знову тихо, як кіт, почав пробиратися до дверей.
А кінь стояв на своєму місці. Хтось поставив відро води, але він не пив.
Славко знов опинився перед ним.
Кінь відчув, що він такий скривджений і такий безпритульний, як і хлопець. Кінь хитнув головою. Розсідланий і розгнузданий кінь…
- — Я молодший від тебе, — нібито сказав він Славкові,
- — але за своїх неповних три роки стільки набачився й
- начувся, що такого й не снилося старим коням. Мою маму
- мобілізували до німецького обозу, і коли той обоз спинив
- ся над річкою, під Татаркою, — там я й народився. А було
- це в перші тижні війни літа 1941. Стару кобилу запрягли
- й побатожили, гейкаючи по-чужинському. Мене покину
- ли… Підібрав твій батько. Приніс мене на руках. Так я й
- виріс і став повстанським. Але не про те я думаю й не те
- оплакую.
Він підняв одну, потім другу ногу — обидві були в білих шкарпетках і заболочені.
— Хто їх помиє, хто вичеше? —ніби питався кінь і сам ніби відповідав:
— Немає партизана Павла Саврюка.
Сочинение! Обязательно сохрани - » Твір на тему: Село в полях, серед горбів . Потом не будешь искать!
Запись была опубликована
17.02.2010 в 07:51 в категории Переказ сюжету творів письменників.
Вы можете следить за ответами в этой записи через RSS 2.0 ленты.
Загрузка...