«Якщо все читати, жити ніколи», — повторюють наші співгромадяни, стомлені достатком цікавих публікацій. І все-таки поява в журналах прози Володимира Войновича не пройшло непоміченим. Багато хто чекали цієї події, особливо смакуючи вихід в світло роману про солдата Чонкине. Всупереч всім заборонам, пригоди російського Швейка, з волі случаючи вступившего в боротьбу з якимось «Установою», давно одержали популярність у літературних колах.
Сатира Войновича заслуговує підходу серйозного й неупередженого. Перед нами проза майстра, що вміє оригінально використати й сполучити елементи різних літературних традицій.
Бойнович пише про людей, умовами тотального режиму перетворених в озлоблену, залякану й жадібну юрбу. І варто помітити: у нього ці люди часом діють у ситуаціях, що повторюють самі героїчні й зворушливі колізії світової класики, російської класики й фольклору. От два приклади, хоча їх набагато більше. Недотепа Чонкин, посланий у село Червоне стерегти останки розбитого літака й у метушні початку війни забутий на цьому нікому не потрібному пості, на свій лад переживає всі пригоди казкового простака Иванушки. Смирний і довірливий, Чонкин бере гору над ворогами, здавалося невразливими — капітаном Милягой і його підручними. Бездомний, він знаходить дах і добру подругу Нюру. Зневажуваний, одержує у фіналі небачену нагороду — орден з генеральських рук. Але отут і казці кінець: орден у нього негайно відбирають, а самого тягнуть у кутузку. Цей епізод не що інше, як пародія на одну зі сцен роману Гюго «Дев’яносто третій рік» з його врочистими міркуваннями про шляхи історії й трагізм людської долі. Іронічна проза Войновича орієнтована й на ці проблеми. За плечима низькорослого красноухого Вані Чонкина багато літературних предків.
Секрет задуму в тім, що Чонкин, всупереч своїй непоказності й лукавим авторським зауваженням, герой аж ніяк не народний. У густо населеному світі роману, де жорстоко перекручені поняття достоїнства, честі, боргу, любові до Батьківщини, ще жваво одне людське почуття — жалість. Вона живе в груди Чонкина, гіршого із солдатів свого підрозділу, співмешканця почтальонши Нюри, ватажка міфічної банди, що взяла в полон людей Миляги й розгромленої полком під командуванням лютого генерала Дрино-ва.
Оголошений державним злочинцем, Чонкин далекий від вільнодумства. Він і вождя шанує, і армійський устав поважає, так так, що готово лягти костьми, охороняючи довірений йому металобрухт. Тільки нещадності, популярній чесноті того років, Чонкину Бог не дав. Він усіх жалує: Нюру, і своїх бранців, і кабана Борьку. Навіть Гладишева, що намагався його застрелити, Чонкин пошкодував, за що й поплатився. Наївному героєві Войновича невтямки, що добре серце — теж крамола. Він зі своїм дарунком жалю воістину ворог держави «і особисто товариша» Миляги, Дринова, Сталіна.
До речі, Сталін особисто в романі не присутній. Це свого роду чарівне слово, з тих, що у світі страху й обману значить більше, ніж реальність. Якщо на початку часу «Слово було Бог», то тут, изолгавшееся й обездушенное, воно з’являється як дрібний шкодливий біс, чия примха самовладно розпоряджається долями персонажів.
437
Роман побудований так, що слово стає причиною всіх вирішальних поворотів дій. Чонкин по наущению стервеца Самуш-кина задає політрукові фатальне питання: « чиВірно, що в Сталіна дві дружини?» Плечовий поширює мерзенну плітку про Нюре. Гладишев строчить донос на сусіда. Співробітники органів, смакуючи розправу над старим шевцем Мойсеєм Соломоновичем, з жахом виявляють, що прізвище їхньої жертви — Сталін. Миляга у хвилину розгубленості невлад викрикує: «Так здраствує товариш Гітлер!» Життя й смерть героїв роману залежать від слова, що пролунало або написаного, недочутого або переверненого. Від слова, що на очах втрачає свій первісний дійсний зміст.
Спостережливість письменника гостра, але й сумна, іронія не дає приводу забути, що його персонажі — це обдурені, знедолені бідолахи, що живуть немов у маревному сновидінні, мучаються по-справжньому. Войнович невичерпний у зображенні комічних ситуацій, але занадто жалісливий, щоб смішити. І сьогодні ми читаємо Войновича інакше, не тільки сміємося над героями, але й плачемо над ними.
Сочинение! Обязательно сохрани - » Твір на тему: Сатира Войновича . Потом не будешь искать!
Запись была опубликована
09.02.2010 в 09:08 в категории Шкільні твори з російської мови.
Вы можете следить за ответами в этой записи через RSS 2.0 ленты.
Загрузка...