Тисячі людей пройшли крізь горно війни, випробували жахливі мучення, але вони вистояли й перемогли. Перемогли в найважчій із всіх війн, перенесених дотепер людством. І живі ще ті люди, які в найтяжких боях захищали Батьківщину. Війна в їхній пам’яті спливає найстрашнішим сумним спогадом. Але вона ж нагадує їм про стійкість, мужність, дружбу й вірності. Багато письменників пройшли цю страшну війну. Багато хто з них загинули, одержали важкі каліцтва, багато хто вцілів у вогні випробувань. От чому вони дотепер пишуть про війну, от чому знову й знову розповідають про те, що стало не тільки їхнім особистим болем, але й трагедією всього покоління. Вони просто не можуть піти з життя, не попередивши людей про небезпеці, що несе забуття уроків минулого.
Мій улюблений письменник — Юрій Васильович Бондарев. Мені подобаються багато хто його добутки: «Батальйони просять вогню», «Беріг», «Останні залпи», а найбільше «Гарячий сніг», у якому розповідається про один військовий епізод. У центрі роману — батарея, перед якою поставлена завдання: за всяку ціну не пропустити ворога, що рветься до Сталінграда. Цей бій, можливо, вирішить долю фронту, і тому так грізний наказ генерала Бессонова: «Ні кроку назад! І вибивати танки. Стояти й про смерті забути! Не думати про неї ні за яких умов». І бійці розуміють це. Бачимо ми й командира, що у честолюбному прагненні схопити «мить удачі» прирікає на неминучу загибель підлеглих йому людей. Він забув, що право розпоряджатися життям інших на війні — право велике й небезпечне.
На командирах лежить більша відповідальність за долі людей, країна довірила їм їхнього життя, і вони повинні зробити все можливе, щоб не було даремних втрат, тому що кожна людина — це доля. І це яскраво показав М. Шолохов у своєму оповіданні «Доля людини». Андрій Соколов, подібно мільйонам людей, пішов на фронт. Важкий і трагичен був його шлях. Назавжди залишаться в його душі спогаду про табір військовополонених Б-14, де тисячі людей колючим дротом були відділені від миру, де йшла страшна боротьба не просто за життя, за казанок баланди, а за право залишитися людиною.
Про людину на війні, про його мужність і стійкість пише Віктор Астафьев. Він, що пройшов війну, що стала на ній інвалідом, у своїх добутках «Пастух і пастушка», «Сучасна пастораль» і інших розповідає про трагічну долю народу, про те, що довелося пережити йому у важкі фронтові роки.
Молодим лейтенантом був на початку війни Борис Васильєв. Найкращі його добутки — про війну, про те, як людина залишається людиною, тільки до кінця виконавши свій борг. «У списках не значився» і «А зорі тут тихі» — це добутку про людей, що почувають і несуть особисту відповідальність за долю країни. Завдяки Васковым і тисячам таких же, як він, і була здобута перемога. Всі вони боролися з «коричневою чумою» не тільки за своїх близьких, але й за свою землю, за нас. І кращий приклад такого беззавітного героя — Микола Плужников у повісті Васильєва «У списках не значився». В 1941 році Плужников закінчив військове училище й був спрямований для проходження служби в Брестську міцність. Він прибув уночі, а на світанку почалася війна. Його ніхто не знав, він не значився в списках, тому що не встиг доповісти про своє прибуття. Незважаючи на це, він став захисником міцності разом з бійцями, яких не знав, і вони бачили в ньому теперішнього командира й виконували його накази. Плужников бився з ворогом до останнього патрона. Єдине почуття, що керувало їм у цій нерівній сутичці з фашистами, було почуття особистої відповідальності за долю Батьківщини, за долю всього народу. Навіть залишившись один, він не припинив боротьбу, виконавши солдатський борг до кінця. Коли фашисти через кілька місяців побачили його, виснаженого, змученого, беззбройного, вони віддали йому честь, оцінивши мужність і стійкість бійця. Багато чого, дивно багато чого може зробити людина, якщо він знає, в ім’я чого й за що він бореться.
Тема трагічної долі радянських людей ніколи не буде вичерпана в літературі. Я не хочу, щоб повторилися жахи війни. Нехай мирно ростуть діти, не лякаючись вибухів бомб, нехай не повториться Чечня, щоб не довелося матерям плакати про загиблих синів. Людська пам’ять зберігає в собі й досвід багатьох поколінь, що жили до нас, і досвід кожного. «Пам’ять протистоїть нищівній силі часу», — сказав Д. С. Лихачов. Нехай же ця пам’ять і досвід учать нас добру, миролюбству, людяності. І нехай ніхто з нас не забуде, хто і як боровся за нашу волю й щастя. Ми в боргу перед тобою, солдат! І поки є ще тисячі непохованих і на Пулковских висотах під Санкт-Петербургом, і на Дніпровських кручах під Києвом, і на Ладозі, і в болотах Білорусії, ми пам’ятаємо про кожного солдата, що не повернувся з війни, пам’ятаємо, якою ціною він добув перемогу. Зберіг для мене й мільйонів моїх співвітчизників мову, культуру, звичаї, традиції й віру моїх предків.
Сочинение! Обязательно сохрани - » Трагедія російського народу в другій світовій війні . Потом не будешь искать!
Запись была опубликована
14.02.2010 в 10:07 в категории Шкільні твори з російської мови.
Вы можете следить за ответами в этой записи через RSS 2.0 ленты.
Загрузка...