Найвищий вияв таланту Юрія Яновського — його знамениті «Вершники». Цей роман складається з новел-фресок, кожна з яких відтворює динаміку історії — на тому її повороті, коли руйнується старий світ. Роман відкривається новелою «Подвійне коло», за якою можна прослідкувати страшну трагедію — трагедію роду Половців. Шабельний бій у степу під Компаніївкою — це мовби згусток драматичних колізій громадянської війни, яка до краю загострила й конкретизувала питання політичного вибору. У смертельній битві сходяться п’ять братів Половців: денікінець, петлюрівець, двоє махновців і червоноармієць. «Лютували шаблі і коні бігали без вершників, і Половці не пізнавали один одного, а з неба палило сонце…». З перших же рядків ми дізнаємося, що немає згоди між братами, що йдуть вони один проти одного, бо належать до різних класів, бо ураганом пролетіла революція і роз’єднала люблячу колись родину, залишивши братів по різні боки барикад.
Андрій — білогвардійський офіцер, «поверхстроко-вий вояка». Болить в нього серце за «Росію-матінку!», що «продає» галичанам його брат — петлюрівець Оверко. «Ми не хочемо австрійського ярма», — каже тяжкопоранений Андрій, знаючи наперед, що незабаром прийде до нього смерть, що не пошкодує кулі для нього цей «степовий пірат». Тому і підкреслює Яновський, що «чорний шлик віявся по плечах» у Оверка. Цей «чорний шлик» — ніби смерть, що йде за Половцем по п’ятах, залишаючи тільки чорну землю, змішану з червоною кров’ю полеглих. Андрій перший з п’яти братів згадує слова батька: «…тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду». Ці пророчі слова проходять через усю новелу «Подвійне коло». Навіть проклинає Андрій Оверка «ім’ям брата і згодою роду», бо тільки перед смертю зрозумів денікінець, що головне в житті — це рід, родина.
Оверко, що «по просвітах в Одесі на театрі грав та вчительську семінарію пройшов», являє собою одного з представників табору петлюрівців. Він командує «купою» кінного козацтва, що, як смерч, пронеслася по степах. «Завзятий і проклятий», — так каже про Оверка один з братів. Але не допомагає йому завзятість і могутність — потрапляє він під безжалісне колесо історії, яке його не забарилося розчавити. А зробило це воно за допомогою його ж брата, Панаса Половця — махновця-анархіста. І тут, в останні хвилини життя, з розкраяною головою, згадує Оверко і батька, і Андрія, і їх слова. Лише зараз стали вони зрозумілі цій людині: «Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду».
Панас прибув на місце бою під чорним прапором. Дочекався, коли закінчать битися Андрій та
Оверко, — і тоді напав. Зграя махновців промчала степом на тачанках, «мов хури демонів». Не хвилюють ні їх, ні їхнього ватажка «криваві сльози України, гайдамачать вони «по степах із ножем за халявою». Тільки регоче Панас і : «Рід наш рибальський, на морі бувальський, рід у державу вростає, в закон та обмеження, а ми анархію несемо на плечах, нащо нам рід, коли не треба держави, не треба родини, а вільне співжиття?» Цьому контрабандистові й моряку торговельного флоту, «кремезному, мов дуб», не потрібна не тільки «ненька Україна», а й навіть своя родина, тому й безжально вилітає смерть з його маузера, обірвавши життя Овер-кове. Переслідує рід Половців смерть, бо зіштовхуються не інтереси роду, а інтереси класів.
Поруч з Панасом — чотирнадцятирічний Сашко. Його привабила романтика вольниці, але тепер у хлопця з’являється щось схоже на сумнів. Зіщулившись на тачанці, він згадує рибальське життя, ночі в шаланді і з тугою думає, що назад вороття немає. Ще свіжі у нього згадки про єдність родини, про рідну домівку, про ніжну матір. Але революція розкидала братів, примусила вбивати один одного. Це ще не вкладається в голові у наймолодшого Сашка, тому, побачивши скривавленого Оверка, він промовляє до нього голосом старої Половчихи: «Оверку, горе моє».
Дуже стислими штрихами Яновський обґрунтовує різноспрямованість життєвого вибору братів Половців. Оверко розправляється з Андрієм, Панас — з Оверком. А потім настає черга Івана Половця, командира кінного загону інтернаціонального полку. З якою ненавистю проклинає його Панас: «Проклятий байстрюче, підземна гнида, вугляна душе! Наймит Леніна й комуни…». Ці слова промовляють про глибину переконаності Івана, недавнього шахтаря, непохитного у своїй революційній вірі. Але, відчувши наближення смерті, звертається до нього махновець Панас з тими словами, що чув від Оверка: «…а тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду». Що на це відповідає Іван Половець?
«Рід наш роботящий, та не всі в роді путящі. Є горем горьовані, свідомістю підкуті, пролетарської науки люди, а є злодюги й несвідомі, вороги й наймити ворогів. От і бачиш сам, що рід розпадається, а клас стоїть, і весь світ за нас…» І як підсумок звучать слова Герта, товариша Половця Івана: «Одного роду, та не одного з тобою класу». В цих словах ключ до назви новели. Рід і клас — ось те подвійне коло, в якому опинилися п’ять синів Мусія Половця; ось у чому їхня трагедія.
«Подвійне коло» зображує боротьбу братів, що належать до різних класів, мають різні інтереси, хоч і вийшли з однієї родини, з одного роду. Гине родина, гинуть люди, що могли працювати на користь Вітчизни, віддавати їй працю своїх рук та чистоту сердець — і в цьому трагедія, трагедія того часу. Залишаються тільки люди, як Іван Половець, щоб продовжити і закінчити справу, що розпочали. Вони будуть «вершниками» революції, «вершниками» нового життя.
Сочинение! Обязательно сохрани - » Трагедія роду Половців у романі Ю. Яновського «Вершники» . Потом не будешь искать!
Запись была опубликована
09.01.2010 в 10:33 в категории Шкільні твори з російської мови.
Вы можете следить за ответами в этой записи через RSS 2.0 ленты.
Загрузка...