Пушкіна з юнацького років усвідомлював високе призначення поезії й відповідальність поета за висловлене поетичне слово. Уже в 1818 році у вірші «ДО Н. Я. Плюс-ковой», написаному за замовленням на честь імператриці, поет з гордістю затверджує незалежність своєї «ліри скромної, шляхетної», нездатність до лестощів, граничну щирість поетичної творчості, а також особливе місце поезії в ієрархії цінностей: «Волю лише учася славити, віршами жертвуючи лише їй…». А. С. Пушкін з достоїнством оцінює своя поетична творчість, уважає себе виразником життєвої правди:
Любов і таємна воля Вселяли серцю гімн простий, И непідкупний голос мій Була луна російського народу. Однак тільки об’єктивно відбивати життєві реалії — доля літописця, а не поета. Головне завдання поезії — пробудження національної самосвідомості, прагнення до духовного вдосконалювання. Поет повинен уміти достукатися до серця людини, змусити його глянути на своє життя по-новому, вселити йому високі ідеали соціальної справедливості. Іноді Пушкін з гіркотою констатує обмеженість поетичних можливостей у впливі на читача:
ПРО, якщо б голос мій умів серця тревоокшпъ) Почто в груди моєї горить марний жар И не даний мені долею витійства грізний дарунок? Найбільше повно подання Пушкіна про суспільну функцію поезії й ролі поета як мудрого й жагучого провидця історичної народної долі, як високого обранця втілилися у вірші «Пророк». В основу лягла біблійна легенда про очищення посланником Бога серафимом, вибраним серед людей для виконання високої місії: нести голос Бога людям. Перейняте піднесеним ліризмом вірш сприймається спочатку як молитва, а наприкінці — як гімн. Жорстока, кривава операція серафима символізує напряженную, самовіддану роботу над собою поета, що претендує на роль народного трибуна, духовного вождя націй:
Поет повинен позбутися від помилкового жалю до слабостей людським, проявляти твердість і навіть жорстокість у справі високого служіння. Пушкіна переконаний: поет, служачи мистецтву, повинен відректися від усього суєтного, «мирського», по-іншому бачити й чути, забути про своє слабке людське серце. І торжество ідеалів волі, істини, добра стане поетові гідною нагородою за самозречення. Бог призиває ліричного героя рішуче додержуватися високого покликання й відкривати людству слова істини:
Повстань, пророк, і виждь, і внемли, Здійснися волею моєї, И, обходячи моря й землі, Дієсловом пали серця людей. Написане трохи пізніше вірш «Поет» помітно відрізняється від «Пророка» по емоційному ладі, стилістиці, лексичним засобам. Поет у ньому зображений не у хвилини творчого натхнення, духовного підйому, а в повсякденному житті, коли «у турботах суєтного світла він легкодухо занурений». Але це не знижує тональність вірша, а робить його більше інтимним. Пушкіна різко протиставляє дві сторони життя поета: поет-творець і поет-обиватель, причому демонстративно звеличує першу іпостась.
Тимчасове занурення поета «у турботи суєтного світла» не знижує його образ, а, навпроти, підкреслює відчуженість від миру й затверджує, що справжнє життя творця — у його мистецтві. У повсякденному житті поет ніхто, «тужить він у забавах миру», а оживає лише під час поетичного натхнення, «на берегах пустельних хвиль», вдачи від «людської поголоски», де створює вигаданий мир, у якому він від «дітей незначних миру» піднімається до вершин людського духу.
Вірш «Поет» схоже на авторську сповідь, що у силу своєї глибокої значимості здобуває й загальне значення. Пушкіна дійсно часто виявлявся «легкодухо занурений» у суєту світського життя, що виснажувало його сили. Тому й прагнув він у сільську глухомань, до заспокійливої природи, що завжди надихає поезію.
У проблемному, що вызвали безліч споровши вірші «Поет і юрба» юрба гудить поета за марність: «Як вітер, пісня його вільна, зате як вітер і марний: яка користь нам від їй?». Але поет різко парирує несправедливі нападки, дорікає юрбу в приземленості мислення й недоліку уяви:
Мовчи, безглуздий народ, Поденник, раб потреби, турбот! Нестерпний мені твоє ремство зухвалий, Ти хробак землі, не син небес; Тобі б користі все — на вагу Кумир ти цінуєш Белъведерский. Поет упевнений, що ціль поезії — у духовному розвитку людства, у пробудженні людської думки, а втілені у віршах поетичні ідеї — не прописні істини, а їжа для допитливого розуму. У заключних рядках вірша Пушкін відстоює незалежність поетів від прямої участі в конкретних життєвих колізіях: Не для життєвого волненья, Не для користі, не для битв, Ми породжені для вдохновенья, Для звуків солодких і молитов. Пушкіна не прихильник теорії «чистого мистецтва», як це затверджували багато хто, посилаючись на рядки його вірша «Поет і юрба»: «Подите ладь — яка справа поетові мирному до вас! У розпусті кам’янійте сміло, не пожвавить вас ліри глас!». Насправді тема покликання поета досліджується в цьому добутку більш глибоко. Проблеми, пов’язані з високим призначенням поета, розглядаються в новому аспекті: чи може й чи належна поезія приносити пряму користь людині? У чому полягає її значенн користь? Пушкіна проникнув у глибинні джерела проблеми, у складний процес впливу поезії на розуми людей і визначив щиру сутність творчості.
Пушкіна відстоював право творця бути вимогливим суддею, тому що теперішній поет — самий строгий критик своєї творчості; проповідував творчу самостійність і незалежність від «суду дурня й сміху юрби холодної»:
- Ти сам свій вищий суд;
- Усіх суворіше оцінити зумієш ти
- своя праця.
Сочинение! Обязательно сохрани - » Що таке високе призначення поезії . Потом не будешь искать!
Запись была опубликована
12.02.2010 в 09:34 в категории Шкільні твори з російської мови.
Вы можете следить за ответами в этой записи через RSS 2.0 ленты.
Загрузка...