За свою недовгу — у тридцять п’ять років — життя Микола Фляків встигло залишити помітний слід у душі читача як поет, закоханий у свою Вітчизну, і громадянин. З появою його першого збірника віршів «Зірка полів» читач почула вільне й сильну, істинно поетичне мовлення, глибоку, як серпневе небо, і сумну, як осіння далечінь, що мрячить. Писати свої чисті, смутні й світлі вірші поетові допомагало найглибше почуття, виражене Н. Рубцевим з такою ємністю й визначеністю, — любов до Батьківщини. Це була невигубна, болісна й всепоглинаюча ніжність до її зелених лугів і золотавих осінніх лісів, її повільним водам і терпким ягодам — усьому, без чого не мислив він ні свого життя, ні своєї творчості. Вирослим сиротою, він знав одну-єдину матір — Росію і їй присвятив свої кращі пісні, кращі хвилини підйому й натхнення.
Підвищена ранимость, сором’язливість і цнотливість уживались у ньому з безоглядним російським молодецтвом; довірливість і відкритість душі сусідили з важкою замкнутістю, а нерідко й із хворобливою підозрілістю… Але от він ставав ясний і добрим, як сонячний ранок. Ходив по вулицях, посміхаючись знайомим, нахилявся з якоюсь розмовою до дітей, дарував цукерки або жовті листи. І діти, безпомилково почуваючи доброту, тяглися до нього й радувалися.
Метуть по вечірній землі січневі заметілі, гойдаються зі стороны убік мерзлякуваті берези, і крізь холодну імлу світять зимові вогні. Шумить рвучкий вітер і несе уздовж нерівної дороги сухий перекітний сніг, але крізь весь цей невгаваючий шум отчетливее й болючіше проступає такий знайомий і близький глухуватий, але виразний рубцовский голос:
Навіщо ж, як сторожові, На ці грізні ліси В упор дивляться очі живі, Мої опівнічні очі?
Ні, вони дивляться не тільки «на грізні ліси», вони дивляться у твою душу. Немов нічна заметіль і хуртовина — самий підходящий час для цього, тому що в такі годинники душу чуйні й оголена, беззахисна й самотня.
Микола Фляків народився із цим почуттям батьківщини, йому не треба було неї шукати. Він багато об’їхав земель і багато чого бачив, але не було для нього родней і ближче північної й убогої на врожаї, але щедрої на щиросердечне тепло землі. Не зрячи він говорив у своїй «Зірці полів»:
Зірка полів горить, не вгасаючи, Для всіх тривожних жителів землі, Своїм променем привітним стосуючись Всіх міст, що піднялися вдалині. Але тільки тут, в імлі заледенілої, Вона сходить яскравіше й повній, И щасливий я, поки на світі білому Горить, горить зірка моїх полів…
Думка поета завжди велика й історична, хоча й не висловлюється впрямую, у чоло. Вона розчинена в самій тканині вірша, природно розвиваючись у ній і йдучи в нескінченність. У Миколи Рубцова, якщо можна так виразитися, «розумна душа». його почуття, Що Переповняло, його любов і ніжність до рідної землі сприяли ранньому повзрослению серця й визріванню власного світогляду. Драматичне, а часом і трагічне сприйняття навколишнього світу додало його поезії той ступінь серйозності й дійсності, що з повним правом дозволяє говорити про близькість Миколи Рубцова до традицій поетичної класики.
Іде час і відкриває нам щиру ціну всього, що створено Миколою Михайловичем Рубцевим. І час, що звичайно віддаляє збіглих, цього разу — навпроти — немов би наближає до нас особистість цього неабиякого російського лірика.
Сочинение! Обязательно сохрани - » Рецензія на збірник віршів Рубцева «Подорожник» . Потом не будешь искать!
Запись была опубликована
06.02.2010 в 09:29 в категории Шкільні твори з російської мови.
Вы можете следить за ответами в этой записи через RSS 2.0 ленты.
Загрузка...