Вепр, затравлений собаками, загнаний на списи, стікаючи гарячою кров’ю, в останній несамовитості гриз залізо наконечників, трощив дерево списівищ. Його випружене тіло лиховісно скрикувало в тисячних вогнях, воно ось-ось мало вибухнути червоною кривавістю. Але звір, видно, відчував наближення останньої миті. Він не хотів смерті, прагнув уникнути того кінця, після якого вже не буває початку; переповнений передсмертним риком, він жахнув з кола знищення, його затьмарені болем очі все ж здобулися на ще одне зусилля, щоб забачити вільний проміжок. Задране в лютій зневазі рило хапливо нюшило дорогу, заволохатілі вуха вловлювали щонайменші продихи лісового повіву волі. Вмить лишив кабан у тій улоговині, де мав сконати, людей, собак, гострі довгі списи і помчав по схилу вгору, де самотньо приглядався до ловів князь Ярослав.
Все відбулося неспогадно швидко. Ніхто не встиг навіть вжахнутися. Зранений дик летів на осамотненого чоловіка — ні відступитися. Ні перепинити йому путь. Десятеро не спромоглися покласти звіра, отож один тільки й мав тепер, що впасти під нещадними різаками. Князь став нагорі, щоб додивитися конання дика, вийшло ж, що сам повинен був тепер сконати: звір летів на нього, відчаєно постогнуючи, кожен його перест-риб був мовби чорним зойком, хрипке жохкання супроводжувало цей невтримний біг. Ближче, ближче, ближче — вже весь ліс і весь світ виповнено тільки цим жохканням. Ярослав уже й не бачив самого вепра, тільки чув цей обезвладнюючий звук. Свідомість не встигла запанувати в руках, свідомість поглинута була отим вслухуванням у темне жохкання, але тіло діяло самостійно, за виробленою звичкою. Вже ноги вперлися в покриту м’яким червонявим листям осені землю, вся вага тіла перекинулася на ліву неушкоджену ногу. Чоловік зготовився зустріти дика, в нього виявилося безліч часу для приготувань, він ще й устиг втягнути ніздрями прохолодний запах осіннього листя, вологої землі, солодкаво-бентежний запах занурення пущі в зимовий сон -. запах умирання. І від того чоловікові ще милішим стало життя, страх існував тепер для нього лише в свідомості, але ні в руках, ні в очах, ні в жодному м’язові ляку не було. Та хіба міг знати про це вепр? Усунути останню перешкоду на шляху до порятунку, до життя, і він пер на чоловіка, щоб мерщій збити того, перш ніж схаменеться він і схаменуться ті, що лишилися внизу разом з їхніми лякливими собаками і холодним залізом. Але чоловік, що стояв на дорозі в дика, не належав до людей посполитих. Ще з малку він привчав своє тіло до слугування точного й безвідмовного. І якщо свідомість чоловікова, попри всю її напругу, не зуміла справитися з несподіваною загрозою, зате плечі йому налилися важкою силою саме тоді, коли рука замахнулася списом, а око спрямувало ту руку так уміло й несхибно, що важкий спис прошумів і криваво прорвався до самого серця. І звір з повного скоку звалився на бік, закосив ногами, запінився, очі його ще були повернуті на князя, скляні-ючи, вони ще вдивлялися в широку волю, яка так і не відкрилася вепрові, ікла теж ще шкірилися на Ярослава, та вже безсило. Ярослав через силу проковтнув слину, відвернувся від вепра, все в нього здригалось чи то від перенесеного ляку, чи від радості.
Звідки взято текст переказу? Що ви знаєте про Ярослава Мудрого?
Сочинение! Обязательно сохрани - » Полювання. Переказ за П. Загребельним . Потом не будешь искать!
Запись была опубликована
25.01.2010 в 11:12 в категории Переказ сюжету творів письменників.
Вы можете следить за ответами в этой записи через RSS 2.0 ленты.
Загрузка...