Усе мовчки нахилялось над пораненим, наче хотіло допомогти йому підвестись. Верби нагинали свої віти. Голі, почорнілі, мало не торкались його ніг. Легкий подув поранкового вітерцю підкидав ножовкле листя. Тополине, вербове — м’яко лежалося б на ньому. А тополі, наче не вірили йому, погойдували верхами. Такий міцний, великий і втратив сили, не може підвестись. Тільки темно-сірий монумент височів над ним. А до землі тулилась осінь, далекі вітри віщували негоду, все принишкло, змовкло. Здавалось, дерева, гойдаючи віттям, переживали, що роблять недозволене. Але підступав холод, і треба було жити. Тільки вільне небо світилось синім дзеркалом. Та не відбивало жодної цяточки із землі — було б тоді чорне.
Жодного звуку природи, яка втратила свої чари. Розмовляла зброя. Його пойняла ненависть і зневага до всього, що знущалося з прекрасного, нищило його. Хотів чути природу, а не брязкіт, цокотіння, знавіснілі вигуки, скрики. А гуркіт наростав, і десь уже поблизу чулися команди чужою мовою.
Він усе не міг підвестися. Знав, що навколо йде запеклий бій, бо хіба ж хлопці віддадуть так просто правий високий берег. Усі боролись, лише він лежав, конаючи, а фашистів треба чим швидше виганяти з рідної землі.
Мовчав високий монумент. Мовчала темна бронза, мовчали якісь слова, висічені в камені.
Над його думками, болями, над ним зашугали раптом вогняні стріли, перед очима попливли червоні марева. І ніби захитався пам’ятник. Петрусь закрив повіки і підвів обличчя у небо. За деревами хльостав німецький крупнокаліберний. Не вірив баченому. Кулі вгризалися в темну бронзу, вилітали з пробитих плечей, грудей, рук. Здавалось, ще мить-друга, і він звалиться. Але монумент стояв непорушно. І лише тепер зміг прочитати кілька слів із напису: «…Врага не буде, супостата»… І враз проясніло в голові. Шевченко стояв поруч з гордо піднятою головою, як титан, могутніми плечима не пускав здичавілу навалу із заходу. На пагорбі вже з’явились перші постаті фа-I шистів, а на дорозі — хрестатий танк. Пам’ятник стояв спиною до ворога і не пускав його. Петро бачив гнівні брови, міцне, суворе підборіддя, стиснутий п’ястук…
А танк вже простував до монумента, скрегочучи гусеницями, викидаючи рої куль. Петро переводив погляд то на пам’ятник, то на хрестатого. Танк важко повз, а монумент почав повертатись до нього, щоб упасти і поховати під собою озвірілого напасника. Немов здалося… А червои марево знову замерехтіло в Петрусевих очах. І він, поспішаючи на підмс гу пам’ятникові, звівся на лікті, знайшов зв’язку гранат і кинув прямо пі, гусениці…
Невдовзі чиїсь руки міцно обхопили його, підняли із землі. Застогна від різкого болю, але над тим болем витала втіха — тепер вій знову був зі своїми. Побратими-солдати повернулись, вони перемогли, вони не віддали високий берег ворогові. І там унизу, за схилами, блакиттю усміхнулася дніпрова хвиля — осіннє сонце якраз пробилося з поміж хмар. І гордо, непорушно стояв пам’ятник Тарасу Шевченкові,
Сочинение! Обязательно сохрани - » Переказ твору стисло: Поєдинок . Потом не будешь искать!
Запись была опубликована
26.12.2009 в 13:13 в категории Переказ сюжету творів письменників.
Вы можете следить за ответами в этой записи через RSS 2.0 ленты.
Загрузка...