У XVII столітті чоловіки-українці почали стригтися «під макітру». Щоб стрижка виходила рівною і красивою, на голову тому, кого стригли, справді надягали макітру і навколо неї обстригали волосся. На Київщині й у гуцулів була також широко поширена стрижка «під ворота» («скобкою»). Знаменитий козацький «оселедець» веде свій родовід від зачісок древніх тюркських воїнів, які голили голови, залишаючи недоторканим одне пишне пасмо на тімені. Довге волосся, іноді заплетене в одну-дві коси, карпатські бойки носили аж до ХХ століття. Українські дівчата ходили з розпущеним волоссям або заплітали його в одну-дві коси. Заміжні жінки покривали волосся, ховаючи його під головним убором.
У давнину практично всі повнолітні українські чоловіки голили бороди, але натомість носили вуса. Пишні вуса були не тільки предметом законної гордості їхнього власника, але і свого роду знаком національної приналежності справжнього українця. А, крім того, така прикраса забезпечувала власникові пишних та гарних вусів успіх у дівчат. як співається в українській народній коломийці: «Що то мені за кавалер, що вусом не коле?..»
Характерна риса українських дівочих головних уборів полягала в тому, що верхня частина голови (маківка) завжди залишалася відкритою. тому дівочі головні убори найчастіше мали форму вінка.
Личаки і постоли найпоширеніше взуття українських селян — личаки і постоли. виготовлялися вони з лика лози, липи і в’яза. це взуття складалося з плетеної підошви і петель з боків ступні. на нозі личаки трималися за допомогою конопельної або личаної мотузки, протягненої крізь петлі. Чоботи на території України були відомі зі скіфських часів. виготовлялися вони із сап’яну — м’якої шкіри особливої вичинки. У київській русі носили гостроносі чоботи із загнутими догори передами. У широке вживання чоботи ввійшли набагато пізніше -у кінці XVIII століття, та й то переважно серед заможного населення.
«П’явочки», «бовти» і «теліпони» — так у давнину називалися різні види жіночих прикрас.
Українські жінки в минулому любили прикрашати себе стрічками та вінками, що їх вони плели з живих або штучних квітів, іноді в них уплітали павині, гусячі або качині пера.
Серги, підвіски, каблучки, намиста були найбільш розповсюдженими видами ювелірних прикрас, часто в них уставляли напівдорогоцінні камені і корали, що користувалися особливою любов’ю українок. Форми серг були надзвичайно різноманітні: «п’явочки» (з одного кільця), «качечки», «метелики», «ягідки» (з червоним камінчиком), «маківки» та інші. Дуже популярні були підвіски до сережок — ті самі загадкові бовти і теліпони, що одержали свою назву через те, що вони «бовтаються» і «теліпаються», коли жінка рухається. Нашийною прикрасою зазвичай служило намисто з дрібних бусин — з коралів, гранатів, смальти (кольорового скла), зрідка з янтарю. Іноді намисто нараховувало до двадцяти п’яти ниток — їх називали «разки». Також носили на шиї золоті монети — дукачі або личмани.
«Українська дівчина» непокрита голова в заміжньої жінки вважалася верхом непристойності. тому із самого моменту заміжжя жінки носили хустку або очіпок — капелюшок із вовняної або шовкової тканини і навіть (у знатних і багатих родинах) із парчі. найдавнішим і найбільш розповсюдженим чоловічим головним убором була шапка, а також її численні різновиди — шоломок, йолом, яломок, мегерка. У жарку погоду голову покривали солом’яним капелюхом або брилем.
Напевно, вам доводилося бачити українські писанки — яскраво розфарбовані великодні яйця. орнаменти, якими вони покриті, ніколи не повторюють один одного і в той же час складаються з подібних деталей. Писанки протягом століть прикрашали житла українців, і не тільки тому, що самі по собі вони красиві. Цей простий на перший погляд декоративний виріб сповнений глибокого значення, і з’явилася писанка задовго до того, як слов’яни прийняли християнство і почали святкувати Великдень. Писанки були важливою частиною обрядової культури українського народу.
Яйце в багатьох народів світу служить символом родючості і достатку. Але є в нього й інше значення — воно є свого роду моделлю Всесвіту, світової сфери з усім різноманітним життям, що його наповнює. яйце часто зображували на стародавніх малюнках і вишивках.
Орнамент писанок майже цілком збігається з орнаментами вишивок на рушниках, килимах, з розписом глечиків та іншої української кераміки. основні елементи, з яких складається розпис,— «піка», «клинки», «хрест», «листки», «безконечники», «п’явки», «качині шийки», «баранячі роги» та інші — були добре відомі й часто вживалися ще в трипільській культурі. кожний з елементів несе інформацію і має точне значення, але далеко не завжди ми можемо його «прочитати». Сучасні дослідники вважають, що писанка — це зображення Всесвіту по вертикалі, від підземних глибин до найвищих небес. Тому поверхня розпису яйця умовно поділяється на три частини. Це ж явище можна знайти у вишивці рушників і в орнаментах народних килимів. Нижня частина яйця (тупий кінчик), де знаходиться центр його ваги,— це підземний світ з його грізними стихіями. Середня частина символізує земну поверхню. Верхня, гостра частина — небеса. Так знову і знову під жіночими руками в кожній писанці виникає модель світу.
У Канаді, у провінції Альберта, споруджений єдиний у світі пам’ятник українській писанці Писанки були предметами культу і поклоніння. Українці використовували моделі Світового яй ця, Всесвіту в мініатюрі як обереги від лиха і хвороб. Недарма всі, хто за старих часів займалися писанкарством, вважалися знахарями і чаклунами. Рослинний орнамент писанок почасти символізує цілющу силу лікарських рослин, немовби передає її розписаному яйцю.
Сочинение! Обязательно сохрани - » Краса по-українському . Потом не будешь искать!
Запись была опубликована
13.11.2009 в 10:45 в категории Енциклопедія шкільних занять.
Вы можете следить за ответами в этой записи через RSS 2.0 ленты.
Загрузка...