Повість А. И. Купріна «Двобій» з’явилася у світло в 1905 році. Вона відразу залучила до себе загальна увага й зробила знаменитим її автора. Дійсно, важко назвати інший добуток, де з такою силою й майстерністю показаний стан армії того часу й вдачі, що панують у ній. Матеріал для «Двобою» дало Куприну саме життя. Письменник учився в кадетському корпусі й у юнкерському училищі, потім майже чотири роки прослужив в армійському піхотному полицю. Накопичені враження й лягли в основу повести, дозволили письменникові правдиво зобразити картини провінційного армійського життя й створити целую галерею портретів офіцерів і солдат.
В офіцерів К-ского полку є загальні риси, обумовлені подібністю служби, побуту, умов життя. Їхня повсякденність складається із присутності на стройових заняттях і вивчення військових уставів, відвідування офіцерських зборів, випивок поодинці або в компанії, зв’язків із чужими дружинами, гри в карти. Однак кожний з офіцерів відрізняється своєрідністю, якимись своїми, характерними рисами. От перед нами невибагливий, добродушний поручик Веткин. Він звик ні про що не замислюватися, жити буденним життям. Незважаючи на свою відносну «необразливість», Веткин робить враження легковажної й недалекої людини. Ротний командир капітан Зливу — тупий служака, «грубий і важкий осколок колишньої, що відійшов в область переказу, жорстокої дисципліни» — не цікавиться нічим, що виходить за межі роти, будуючи й уставу. Тому не дивно, що в усьому світі в нього лише дві прихильності: «стройова краса своєї роти й тихе, відокремлене щоденне пияцтво по вечорах». Поручик Бек-Агамалов ніяк не може впоратися зі спалахами диких кровожерливих інстинктів; капітан Осадчий прославився своєю жорстокістю. Він оспівує «люту нещадну війну» і вселяє «нелюдський трепет» своїм підлеглим. Продовжують цю галерею портретів меланхоличный і пасивний штабс-капітан Лещенко, «здатний одним своїм видом навести тугу»; фат і пустышка Бобетинский, що уявляє себе витонченою великосвітською людиною; «молодий старий», хлыщеватый поручик Олизар і багато хто -інших. Щиру жалість викликає жебрак вдовый поручик Зегржт, якому не вистачає малюсінької платні, щоб прокормити чотирьох дітей.
Спасаясь від нудьги й рутини, офіцери намагаються придумати собі яке-небудь заняття, засіб піти від важкої нісенітниці військової служби. Так, підполковник Рафальский на прізвисько Брем відводить душу в домашньому звіринці. Серед товаришів він слывет «милим, славним диваком, найдобрішою душею». Але якось раз «найдобріша людина», розлютований тим, що сурмач через крайню утому невірно виконав його наказ, так ударив його, що солдат разом із кров’ю виплюнув на землю вибиті зуби.
Щирим військовим по покликанню є капітан Стельковский. Він піклується про своїх солдатів, у нього краща рота в полицю:
- «Люди в ній були всі, як один в один, ситі, жваві, що дивилися осмислено й сміло в очі всякому начальству… У роті в нього не билися й навіть не лаялися… його рота по чудовому зовнішньому вигляді й по виучці не поступилася б будь-якій гвардійській частині».
Під час військового огляду капітан проявляє себе як відмінний командир — спритний, кмітливий і ініціативний. Однак поза службою Стельковский не може похвалитися шляхетністю й високими щиросердечними якостями: він спокушає молоденьких селянських дівчин, і це стало для нього своєрідною розвагою. Повість «Двобій» розкриває нелюдськість, щиросердечне спустошення людей в умовах армійського життя, здрібніння й опошлення їх. Армійському середовищу з її відсталою офіцерською кастою й доводимыми до очманіння солдатами протиставляються підпоручик Ромашов і його старший друг офіцер Назанский. Ці герої персоніфікують гуманістичний початок у повісті.
Ф. Левин відзначає, що багато критиків і історики літератури вважають, що в Ромашові багато автобіографічних рис Купріна: «Як і сам письменник, Ромашов походить із міста Наровчата Пензенської губернії, у нього є тільки матір, батька він не пам’ятає, дитинство його пройшло в Москві, учився він у кадетському корпусі, а потім у військовому училищі. Все це збігається з обставинами життя Купріна». Для читача Ромашов насамперед чарівний парубок, що залучає своєю шляхетністю й щиросердечною чистотою. Однак саме через ці якості Ромашову важко ужиться в армійському середовищі. Він добрий і простодушний, має яскраве уявлення, дитячою мрійністю. Оточують же його здебільшого занепалі порочні люди, які розучилися мислити. Не дивно, що Ромашов почуває себе чужим і самотнім серед них: «Уже не
у перший раз за півтора року своєї офіцерської служби випробовував він ця болісна свідомість своєї самітності й затерянности серед чужих, недоброзичливих або байдужих людей…» Йому не по душі грубі армійські звички, карти, пиятики, вульгарні зв’язки, знущання над солдатами.
Особливу симпатію читачів викликає його чуйність, жаль до чужого нещастя. Так, Ромашов заступається за татарина Шарафутдинова, що майже не розуміє по-російському й ніяк не може уразуметь, чого від нього хоче полковник. Він утримує від самогубства солдата Хлебникова, доведеного до розпачу знущаннями й побоями. Ромашов, на відміну від інших офіцерів полку, розуміє, що «сірі Хлебниковы з їх одноманітн-покірними й обессмысленными особами -1 насправді живі люди, а не механічні величини…»
Людяність підпоручика позначається й багато в чому іншому: в обговоренні офіцерських розправ з «шпаками», у тім, як він ставиться до свого денщика черемису Гайнану й, між іншим, до його язичеських вірувань, у тім, як Ромашов, ризикуючи життям, залишився один перед збожеволілої Бек-Агама-ловым і захистив від нього жінку, у тім, як болісно тяготився Ромашов вульгарним романом з Раїсою Петерсон, у тім, нарешті, як чисто й самовіддано полюбив він Олександрові Петрівну.
Створюючи образи героїв повести, Куприн проявляє разючу спостережливість в описі побутових подробиць, непомітних, але важливих дріб’язків. Він уміє влучним словом так охарактеризувати людини, що відразу його представляєш. Наприклад, Ромашов має наївну юнацьку звичку думати про себе в третій особі словами романів, яких він встиг начитатися. І от перед нами як живий виникає образ парубка, небагато смішного, вразливого й невпевненого в собі, що хоче здаватися значним.
Особливе місце серед героїв «Двобою» займає Назанский. Це найменш життєвий персонаж повести. Очевидно, письменник уводить його для вираження своїх заповітних думок і світоглядних поглядів. Здавалося б, чому їх не можна вкласти у вуста такої прекрасної людини, як Ромашов? Я думаю, що Куприн уважав підпоручика занадто молодим і недостатньо утвореним, щоб стати виразником такої філософії. Разом з тим Назанский вдало доповнює образ Ромашова.
У вуста Казанського Куприн вклав нещадну критику армії й офіцерства.
- «Ні, подумайте ви про нас, нещасних армеутах, про армійську піхоту, про це головне ядро славного й хороброго російського війська. Адже все це заваль, дрантя, покидьків», — говорить Назанский.
Я думаю, що щира трагедія цієї людини полягає в тім, що він прекрасно розуміє всю мерзенність навколишнього його середовища, але не в силах що-небудь змінити. Більше того, йому не з ким, крім Ромашова, поділитися своїми поглядами на життя, тому що його ніхто не в змозі зрозуміти: «Вони сміються: ха-ха-ха, це все філософія!.. — Смішно, і дико, і недозволено думати офіцерові армійської піхоти про піднесені матерії. Це філософія, чорт візьми, отже -нісенітниця, ледарство й безглузда балаканина».
Тому не дивно, що Назанский почуває себе щасливим і вільним тільки в п’яному вигарі, коли наступає черговий запій. «І от наступає для мене цей час, що вони кличуть таким жорстоким ім’ям, — ділиться він з Ромашовим. — Це час моєї волі …волі духу, волі й розуму. Я живу тоді, може бути, дивної, але глибоким, чудесним внутрішнім життям. Таким повним життям!»
Але, незважаючи ні на що, Назанский має величезне життєлюбство. Куприн передав йому своє замилування життям, своє преклоніння перед її радістю й красою. «А подивитеся, ні, подивитеся тільки, як прекрасна, як звабливе життя! -викликнув Назанский, широко простираючи навколо себе руки. — Об радість, про божественна краса життя! Герой Купріна щиро переконаний у тім, що буде прославляти принадність життя навіть у самі страшн-хвилини, навіть якщо він потрапить під поїзд і його внутрішності «змішаються з піском і намотаються на колеса». Це життєлюбство, повне відчуття радості й краси були властиві й світосприйманню письменника. Настільки ж близькі йому й натхненні слова про любов до жінки, які вимовляє Назанский. На його думку, любов — саме прекрасне й дивне почуття, навіть якщо вона не розділена. Василь Нилович говорить про щастя хоч раз у рік випадково побачити улюблену жінку, цілувати сліди її ніг, раз у житті торкнутися її плаття. Він оспівує готовність віддати за неї, «за її каприз, за її чоловіка, за коханця, за її улюблену собачку» і життя, і честь, «і все, що тільки можливо віддати!» Схвильований Ромашов всією душею приймає ці слова, тому що саме так любить він Олександрові Петрівну.
Назанский ділиться з Ромашовим і іншими думками — про майбутнє, про «нових, сміливих і гордих» людей, про свій ідеал. Назанский відкидає євангельське наставляння «люби ближнього, як самого себе». Він затверджує, що на зміну любові до людства йде нова віра: «Це любов до себе, до свого прекрасного тіла, до свого всесильного розуму, до нескінченного багатства своїх почуттів… Ви -цар миру, його гордість і прикраса… Робіть, що хочете. Беріть усе, що вам подобається. Не страшитеся нікого у всьому всесвіті, тому що над вами нікого немає й ніхто не дорівнює вам. Настане час і велика віра у своє «я» осінить, як вогненні мови святого духу, голови всіх людей, і тоді вже не буде ні рабів, ні панів, ні калік, ні жалості, ні пороків, ні злості, ні заздрості. Тоді люди стануть богами».
На мою думку, у такій позиції персонажа відчувається вплив теорії надлюдини, сильної особистості в дусі філософії Ницше. Ця теорія була дуже популярна на початку XX століття. Очевидно, не уник цього захоплення й А. И. Куприн. Хоча Ромашов захоплено слухає одкровення Назанского й навіть хоче назвати співрозмовника вчителем, йому чужо ницшеанское презирство до слабкого. Досить згадати, як дбайливо він ставиться до Хлебникову, як добрий до Гайнану. Незважаючи на розум і блиск Назанского, я знаходжу Ромашова набагато більше шляхетним, по-людськи більше привабливим. Очевидно, образом підпоручика Куприн хотів підкреслити думку про те, що чесна й чималий» людина завжди вище, завжди залишається переможцем у духовному плані.
Сочинение! Обязательно сохрани - » Герої повести А. И. Купріна «Двобій» . Потом не будешь искать!
Запись была опубликована
14.02.2010 в 09:59 в категории Шкільні твори з російської мови.
Вы можете следить за ответами в этой записи через RSS 2.0 ленты.
Загрузка...