Переповнений народом вокзал аж клекотів од гулу. Не те, що сісти — стати ніде. І Дмитро Вітовський змушений був тулитися до стіни, але й стіни не було вільної — люди, люди, люди… Вітовський не витримав і вийшов на перон. Узявшись за поруччя, німо застиг. Що ж, прощайте, Чернівці! Він надовго так застиг. Військова виправка. Суворе лице. Тридцятип’ятирічний мужчина середнього зросту. Він стояв мовчки, накинувши сіру шинелю наопашки, голубі очі були далеко-далеко, де синіли обриси Карпат.
Кого він виглядав? Нового Лук’яна Кобилицю? Чи дивився, звідки ще можуть прийти вороги? Усю свою історію ми тільки те й робимо, що виглядаємо, звідки прийдуть вороги. І Чернівці не раз виглядали. Чернівці були збудовані за часів Ярослава Осмомисла як фортеця для захисту Галицького князівства. Тричі місто спустошували поляки, по два рази — турки й татари, урешті захопила Австрія — неперервний ланцюг грабунків і спустошень. А може, на зорі світу якась диявольська сила капнула на душу людську отруту? Бо як інакше розцінити, що людина не може жити в мирі? Як пояснити бажання одних оахоплювати інших?
— Нас завжди хтось захоплював, — подумав Вітовський з гіркою досадою. — Нещасний той, хто безсилий себе захистити. Але нещасним є і той, хто мириться з рабством, звикає до нього, як до легкої ноші. Ми здатні хіба тяглом бути. І чи не тому, що наш люд насамперед думає, аби вижити, а не жити? Шкода, що не всі розуміють різницю між прожиттям і життям. Власне, хліб також має свою силу.
Скоро буде у Львові. Кличуть друзі по зброї. Це приємно, якщо ти ще потрібен людям.
Вітовський притулився чолом до шибки, поглядаючи вниз на змілілий за літо Прут. Прощай, зелена Буковино, — краю стрімких буків і чистих криниць. Ми ще зустрінемось. Люди завше це кажуть на прощання. Віра — велика сила, вона живить. Навіть у безвиходді люди вірять, що може щось зміниться на краще. І це добре. Бо зневіра веде якщо не до смерті, то до спустошення душі, зневіра — переддень смерті, як не фізичної, то духовної.
Потяг, здригнувшись, рушив. Набрав швидкість. Нарешті помчав так, ніби хотів підім’яти під себе простір.
Сочинение! Обязательно сохрани - » Дмитро Вітовський . Потом не будешь искать!
Запись была опубликована
19.02.2010 в 10:03 в категории Переказ сюжету творів письменників.
Вы можете следить за ответами в этой записи через RSS 2.0 ленты.
Загрузка...