Край села стояла хата поганенька, а в ній жив селянин із жінкою та дитиною. На весну зовсім у селянина не стало хліба. Тижнів зо три позичками жили, а тепер уже хто його знає, як і жити — ніхто й позичати не став. Раяла Петрові до пана піти, найнятися. Пішов на сусідній хутір — не взяли: і так багато, кажуть, наймитів. До другого пана пішов, той глянув, що в Петра одежа — лата на латі, подумав, що гольтіпака, пройдисвіт якийсь, — не схотів і говорити. Прийшов Петро в ратушу, увійшов, перехрестився: «Здорові, з середою!» — сказав і став біля порога. Староста, бачивши, що Петрові чогось треба, став сам питатися:
-А чого тобі, Петре? ‘Підійшов Петро ближче, вклонився.
— Не положіть гніва, прийшов оце до вас… От уже третій день, мало що й ївши, сидимо… Сьогодні й крихти в роті не було, і борошна нема… Чи не дозволили б з гамазеїв хоч мішечок дати?.. Глянув на його староста та й засміявся.
— Ге, хлопче! Цього ми не можемо своєю волею зробити, на
це дозвіл од начальства треба.
— Та я віддав би скоро, ось тільки б заробив, так і віддав би… Писар зовсім розсердився:
— Та кажуть же тобі, що ні!
Пішов Петро з ратуші. Та й обняла Петра злість; така злість у його в серці заворушилася відразу на старосту, що й не сказати. По двору блукає, а думка не кида: «Не вмирати ж із голоду! Моє ж добро, не чиє там, бо й я ж туди зсипав, а тепер, як мені їсти нічого, так дати не можна! Ну, так я ж у вас не прохатиму! Я й сам без вас візьму!» Діждався Петро півночі, одягнувся, узяв з собою три мішки й свердел та й пішов до гамазеїв. «Може, вернутися?.. А завтра знову будемо без хліба!.. Ні вже — піду!» Щороку зсипавши зерно в засіки, знав, з якого воно боку. Просвердлив дірку. Зерно сипнуло. Трусячись, як у пропасниці, Петро понасипав усі три мішки.
Нікому й на думку не спало, що можна було вкрасти хліб із замкненої гамазеї. Та й крадіжка була невеличка, то не дуже й помітна. Та тільки тут трошки пособила доля. У сусіднього пана Петро впрохавсь у найми. Дома злидні зосталися злиднями, але й те хвалити бога, що хоч голодні не сиділи. А про крадіжку й досі не чуть було нічого. Але Петро не заспокоївся. Він давно вже згубив свій спокій.
Дума по думі минали в Петровій голові, все чорні, непривітні думи. Раз, серед ночі, у нього промайнуло в голові: признатися? в острог замкнуть… Там зі злодіями, з розбійниками^.. А хіба він сам не злодій? Ну й нехай у пута закують, поведуть… Петро тихо йшов до волості. Він і сам не пам’ятав, як протовпився проміж людей. Він зняв шапку й почав:
-Люди добрі!. Петрові перехопило дух, він ледве дихав.
— Люди добрі! Простіть мені, бо я злодій! Я вкрав з гамазеї…
І те промовивши, він упав до ніг громаді. Громада ледве зрозуміла, за віщо Петро зве себе злодієм, бо нікому й на думку не спало, що з гамазеї вкрадено. Писар звелів був арештувати Петра, та громада не дала:
— Це наше добро, наш: і суд, — гукали люди.
Але громада нічого не зробила Петрові. Він повернув три повних мішки хліба. І немов удруге на світ народився тоді. Громада не розумом, а якось серцем почула, як Петро міг дійти до такого діла, і ніхто більше не згадував про це.
Завдання. Продовжте текст розповіддю про творчу й громадську діяльність Бориса Грінченка.
Сочинение! Обязательно сохрани - » Без хліба. Переказ За Б. Грінченком . Потом не будешь искать!
Запись была опубликована
25.01.2010 в 11:17 в категории Переказ сюжету творів письменників.
Вы можете следить за ответами в этой записи через RSS 2.0 ленты.
Загрузка...