Сочинения, сочинения по русскому языку, сочинения по литературе. бесплатные сочинения, сочинения, школьные сочинения, сочинение на школьную тему.

Чи любите ви читати? Якщо вас цікавлять не тільки детективи, кримінальні історії, любовні романи, так часто встреча-ющиеся сьогодні на книжкових развалах, якщо для вас читання — не просто спосіб убити час, якщо ви любите разом з автором і героями поразмышлять об хвилююче людство проблемах, вам, напевно, буде цікаво познайомитися з романом В. Дудинцева «Білі одяги». Роман В. Дудинцева «Білі одяги» побачив світло через тридцять років після написання. А коли він нарешті був опублікований, автор одержав Державну премію. Зараз, можливо, нам здасться дивним, що за щирість оповідання про дійсність, за правду добуток осягла така важка доля на початку шляху. Роман «Білі одяги» відкриває ті сторінки історії, які раніше не були відомі людям.

Із цієї книги ми довідаємося про життя й роботу вчених-біологів, що займаються дуже корисним для всіх справою — виведенням нових сортів картоплі. Але, на жаль, їхня робота не погодиться з «наукою», схваленої партійним керівництвом, головним представником якої в романі виступає академік Рядно, а в реальному житті — Лисенко. Тих, хто не підтримував їхньої ідеї, повідомляли «ворогами народу». От у такій обстановці працював Іван Ілліч Стригалев і його теперішні друзі й помічники. Відразу виникає питання: чому людям доводилося приховувати корисну роботу, боятися через неї бути засланими або розстріляними? Але життя тоді немов визначалася іншими законами. Складний шлях їхнього розуміння й обмірковування пройшов головний герой роману Федір Іванович Деж-кин. Його життя — це не просто зміна поглядів від підтримки позицій академіка Рядно до повного наукового й духовного з’єднання

зі Стригалевым і його друзями. Шлях Дежкина — шлях пошуку істини в тім суперечливому світі. Цей пошук складний. Ще коли Федір Іванович був дитиною, його вчили говорити тільки правду, завжди бути щирим. Чиста дитяча душа вірила цьому, поки життя не навчило героя самостійно оцінювати свої вчинки й дії інших. Взрослея, він починає розуміти, що в навколишньому його світі щирість далеко не завжди служить добру. Найчастіше саме навпаки. Для захисту істини Дежкину не раз доводилося приховувати свої теперішні погляди й відігравати роль переконаного прихильника академіка Рядно. Тільки таке поводження допомагало йому протистояти миру підлості, неправди й доносів. Але в головних питаннях герой не піде на компроміс зі своєю совістю, розуміючи, що не можна закривати чим-небудь «білі одяги*, істину, тому що, «коли прийде час зняти це що-небудь, білих одягів там і не буде».

Епіграфом до роману автор взяв питання з Одкровення Іоанна Богослова: «Ці, убрані в білі одяги, — хто вони й звідки прийшли?» Дійсно, хто ж вони? Думаю, це Дежкин, Стригален, полковник Свєшников, їхні теперішні друзі — усі, хто не міняв своїх поглядів під тиском обставин, служив вічній істині, добру. Їх цікавлять не слова, а результат, до якого вони прагнуть. Заради декількох років щодо спокійної роботи Стригалев навіть віддає Рядно свій новий сорт картоплі. Герої настільки чесні, безкорисливі, віддані своїй справі, що вони здаються святими й виділяються на тлі заздрих, властолюбних людей своїми «білими одягами». Складно зберегти їхню чистоту серед чорного, жорстокого миру. Але героям це вдається. І на вищому суді саме по білих одягах можна буде довідатися теперішніх людей. По-моєму, саме такий зміст вклав автор у назву роману.

Але далеко не всі герої цього добутку в «білих одягах». Адже багато з людей шукали в житті інше, прагнули до влади, до слави будь-якими шляхами. Безчесні й жорстокі вчинки Краснова, Рядно, Асеикритова нема чим виправдати, тому що метою їх була особиста вигода. Але ті блага, які потрібні були їм, — тимчасові. «Добро… сьогодні для багатьох звучить як боягузтво, млявість, нерішучість, підле відхилення від зобов’язуючих кроків», — зауважують Дежкин, И далеко не всі люди розуміли, що все це — «плутанина, накручена тихим злом, щоб легше було діяти», тому вибір між добром і злом кожний робив по-своєму.

Проходило час, і факти брали гору над помилковою теорією, перемагала істина. Усе ставало на свої місця. Не вдалося захистити дисертацію Анжелі Шамковой, що підтримувала погляди Рядно, через підведення результатів під теорію. Біля самого академіка на засіданнях залишаються порожні крісла. Пам’ятаючи його минуле, ніхто вже не хоче становити йому компанію. «Якщо ти вважаєш, що наука — це значить відправляти людей… ти знаєш куди… Таким біологом я не був», — говорить йому колишній соратник, відрікаючись від його ідей. А сам Рядно не розуміє, чому він зазнає поразки, якщо раніше мав величезну підтримку.

Роман «Білі одяги» ще раз показує, що людина повинен опиратися в житті тільки на істину, зберігати свої духовні

цінності незалежно від думки більшості. Тільки тоді він залишається особистістю.

Не поскупися на холод посилань і морок отринутых страстей, але дай виконати все, що в силах, але душу по мирі розсій, —

пише поет Б. А. Чичибабин у вірші «Молитва». Напевно, ці слова цілком щиро могли вимовити всі теперішні люди. Долі багатьох з них зложилися трагічно. Але те, у що вони вклали душу, залишилося. Багато досягнень науки збереглися й одержали свій подальший розвиток навіть у найсуворіші роки завдяки самовідданій роботі теперішніх учених. Але Дежкин, Стригалев і їхні друзі — герої не тільки того часу. Для багатьох вони можуть стати прикладом і зараз. Книга допоможе уважному читачеві знайти істину й зробити моральний вибір у складних життєвих ситуаціях.

РЕЦЕНЗІЯ НА ПОВІСТЬ А. ПРИСТАВКИНА «НОЧУВАЛА ХМАРИНКА ЗОЛОТА»

Починаючи писати рецензію на твір Анатолія Пристав-кина «Ночувала хмаринка золота», хочеться написати й про самого автора. Адже рецензія — це не тільки аналіз позитивних і негативних сторін добутку, але й спроба проникнути в саму суть, джерела й корінь написаного.

А. Приставкин, автор повести «Ночувала хмаринка золота», родом, як і всі ми, зі свого дитинства. Але звична для його однолітків формула «ми родом з війни» припускає уточнення. А. Приставкин родом з дитбудинку військового років, де легше було вмерти, чим вижити.

У письменнику сильна була рання, по визначенню Ф. М. Достоєвського, перша пам’ять. Пам’ять ця — безвідрадно гірка, але А. Приставкин їй не змінює, не шукає в ній розради, не намагаються темні сторони зрівноважити світлими. Сам письменник не без подиву згадує своє злиденне дитинство, бродяжництво; невже так було?

Повість Анатолія Приставкина «Ночувала хмаринка золота» -це війна, її куточок, не освітлений ні спалахами «Катюш», ні розсипом переможних феєрверків; таємниця, породжена не фронтовою необхідністю, а мерзенністю задуму й здійснення. Тепер^-те таємниця розкрита, тепер ми читаємо в А. Приставкина про детдомовцах-близнецах Кузьменышах, відправлених з Підмосков’я в благодатний край- на Кавказ, де казково тепло й ситно.

Душі в повісті дитячі; долі, покручені війною, сирітством, уголовщиной. Безпритульний, нещадний мир. Зі своїми законами й своїм беззаконням.

Кузьменышей очікує таке, про що неможливо догадатися на початку повести, з перших сторінок не обіцяла легені, беспечального читання. Яка отут легкість, коли підмосковний дитбудинок живе однією несамовитою думою: «вдихнути оп’яняючий, дурманний захід».

Нікому не потрібними насіннями летять через війну, через зруйновані землі брати. Вони вміють вийти якщо й не сухими з води, те хоча б не піти до дна, не пустити міхури. Споріднення по крові переходить у споріднення душ. Одинадцятирічні близнюки нерозлучні. Це допомагало їм вижити, зносити всієї напасті, спільно шахраювати, красти. Вони завжди разом — чотири руки, чотири ноги, два голови — і до того схожі: ніхто не відрізнить — Колька це або Сашка. Близнюки мистецьки всіх морочили, і, навіть коли не було необхідності, один видавав себе за інший. Виручаючи один одного, було легше уцелеть у згубних обставинах. Їхня скритність стала самою натурою. Близнюки відверті тільки один з одним. Відвертість ця в тім внутрішнім єднанні, коли один настільки доповнює другого, що вони окремо не мислять, не представляють власного існування.

Лихо зближає тих, хто потрапив у неї. Коли на станції Кубань ешелон з безпритульниками зустрічається із глухо заґратованим ешелоном, де знемагають узаперті чорноокі люди, Колька, не розуміючи, що просять воду, простягає долоня з ягодами тернику. На природний порив здатний тільки хлоп’я-безпритульник. Станція живе своїм життям, не бажаючи чути лемент і плач із замкнених теплушок; з репродукторів доноситься «Широка країна моя рідна…». Сумно завершується й ця головкому, натякаючи на фатальну невипадковість зустрічі двох ешелонів,

«Наші поїзди постояли пліч-о-пліч, як два брати-близнюки, що не довідалися один одного, і розійшлися назавжди, і зовсім нічого не значило, що їхали вони — одні на північ, інші на південь. Ми були зв’язані однією долею». Цей зв’язок сам письменник усвідомив і зрозумів не відразу. І дотепер ми зв’язані зі страшними діяннями, які привели до горя й загибелі тисяч і тисяч людей. Людина, що відкрила існування народів-зрадників, слыл фахівцем з національного питання. Їм був розроблений план боротьби із цими народами, щоправда, до кінця перетворити теорію в практику навіть йому не вдалося — не вдалося покарати цілком всі народи за те, що й серед них попадалися зрадники, перебіжчики. Однак теорія осіла в головах і в пам’яті людей образливими кличками, «теоріями» про «національну провину», «національних хворобах» і так далі.

Наслідку її — у подіях Степанакерта й Сумгаита, Риги й Тбілісі, у чеченській війні.

А в 1944 році чеченці, що вкрилися в горах, знищили дитячий будинок. Сашка загинув смертю дивовижної, бузувірської. Сцену, написану А. Приставкиным, не часто зустрінеш у нашій літературі. Колька своїми очами побачив, яку смерть прийняв його брат. Від побаченого скаламутився розум. Коли Колька везе на візку мертвого брата з выклеванными вороною очами, він начебто діє по інерції, здійснює колишній їхній план утекти зі згубного Кавказу. Сашка для нього ще живий, і він хоче, щоб те-

му було зручно у візку, а в собачнику, залізному ящику під вагоном, не було холодно, Колька вів уявлювану розмову з убивцею: «Слухай, чечен, осліп ти, чи що? Хіба ти не бачиш, що ми із Сашкой проти тебе не воюємо! Нас привезли сюди жити, так ми й живемо, а потім ми б виїхали однаково. А тепер, бачиш, як виходить… Ти нас із Сашкой убив, а солдати прийшли, тебе вб’ють… А ти солдатів станеш убивати, і все: і вони, і ти -загинете. А хіба не краще було те, щоб ти жив, і вони жили, і ми із Сашкой теж щоб жили?..» Колькины міркування настільки нехитрі, що ледь не віддають юродством. Колька, що звик бути для Сашки руками й ногами, на споконвічне питання: «Ти Колька або Сашка?» — тепер відповідає: «Я — шпалери! У новій своїй якості Колька дивний. А як залишитися не дивним, переживши таке? Чудність підсилюється «новим Сашкой», що з’являється замість мертвого, котрому так і має бути вічно колесити по країні в залізному собачнику. «Нового Сашку» кличуть Алхузур — це чеченець, одноліток Кольки. Такий же самотній, неприкаяний син війни, що позбавила його даху й батьків. На додачу право жити в рідному краї. Вони зближаються, коли захворілий Колька в маренні кличе брата, а над ним відмінюється Алхузур, на ламаній російській мові запевняючи: я і є «Сайок». Турботою, сміливістю, готовністю ділити будь-які небезпеки Алхузур доводить своє право стати Ко-лькиным братом, називатися Кузьменышем. Колька й Алхузур поводяться, не сообразуясь із правилами, заповідями, яких дотримуються дорослі. Над ненавистю, спрагою мести взяла гору братня любов. Любов допомогла вижити колишнім Кузьменышам, допомагає й новим.

Анатолій Приставкин у своїй книзі не робить вигляд, начебто колишнє поростило быльем. «Але ж, не сховаю, — пише А. Приставкин, -приходила, не могла не прийти така думка, що живі, десь існують всі ті люди, які від Його імені волю його творили». Можливо, письменник зняв вантаж, частину вантажу із власної душі, але читацькі душі не дуже-те полегшив. Але теперішня література — останнім часом ми знов-таки в тім переконалися — не поспішає навіяти «сон золотий». Вона призиває читачів до роздумів і щиросердечної роботи, до сумнівів у собі, увазі до навколишнім. Вона служить застереженням майбутньому.