Сочинения, сочинения по русскому языку, сочинения по литературе. бесплатные сочинения, сочинения, школьные сочинения, сочинение на школьную тему.

Про долю народу в роки колективізації М. Шолохов розповів у романі «Піднята цілина». Сьогодні відомо багато гіркого й страшного про ті часи, про трагічні долі «старанних» селян, яких держава знищували «як клас». Тривожні ноти пролунали в «Піднятій цілині». М. Шолохов писав свій роман по гарячих слідах подій, що відбувалися в селі й докорінно перевернули її: ліквідація кулаків, масовий рух селянства в колгоспи. Важко знайти людину, що не стежила би із хвилюванням за драматичними епізодами становлення колгоспу в Гремлячій Балці, труднощами життя Семена Давидова, Макара Нагульнова й Андрія Разметнова, не глузував з жартів діда Щукаря.

Основа сюжету полягає в тому, що в село було послано двадцять п’ять тисяч кращих робітників-комуністів, тому що це була сама відповідальна ділянка роботи. Такими посланцями партії виявилися Давидов, Нагульнов і Разметнов.

Слюсар Семен Давидов виступив у ролі організатора колективного селянського господарства. «Прямо від верстата — у колгоспні начальники». Про сільську працю нічого не знає, «готовий за наказом партії й урожай двічі в рік знімати, як у Єгипті», зате збройний райкомівськими інструментами й розпізнає кулака по образі, знайомому з газетних статей і агітаційних листків. З легкістю обвинувачує він своїх опонентів, які хоч якось намагаються стримати його «колективізаторський» запал, ураховувати непростий «сучасний момент». Він не сумнівається в правомірності розкуркулювання. Колгоспники ходять по дворах, забирають все нажите не одним поколінням за багато років, переписують посуд, одяг, меблі, ламають замки на скринях і коморах, знімають одяг навіть із самих хазяїв, але не мерзне серце Давидова. Навіть Андрій Разметнов відмовляється йти розкуркулювати, «з дітьми… воювати». «Так хіба ця справа?.. Або в мене серце із самородка?» — говорить він. Але власне нещасне дитинство заважає Давидову побачити лихо чужих дітей. В образі Давидова з’єдналися трагедія людини не на своєму місці й трагедія села.

Макар Нагульнов — секретар Гремяченського партосередку. Він пройшов через світову війну, «гази нюхав, був отруєний», героїчно боровся в Громадянську війну. Війна стала головною справою його життя, там «життя гріш ціна, і Богу гріш ціна», це й отруїло Нагульнова не менше газів. Через десять років після війни Макар усе ще воює, для нього вже іншого життя бути не може.

Їхніми опонентами є супротивники Радянської влади. Яскравим їхнім представником є Яків Лукич Островнов.

Яків Лукич Островнов, будучи прекрасним хазяїном і досвідченим агрономом, що робив все «по науці», у романі зображений між двох вогнів: Давидовим і Половцевим. Островнов був у хуторі не з бідних і, звичайно, був проти колективізації й колгоспів, потому-то він і погодився виконувати наказ Половців» розвалювати колгоспне господарство. Але, як теперішній хазяїн, що любить свою справу, вона не міг постійно шкодити справі. У роботі він забувався, рух і стурбована суєта хутора робили йому щиру приємність. У болісній роздвоєності душі жила ця людина, що робить дивні вчинки, що метається між страхом викриття й ненавистю до нової влади. У романі дана не тільки недвозначна оцінка комуністів — творців колгоспу, але й відбиті її конкретні форми, наприклад спогаду Нагульного про те, як він агітував середняків вступити в колгосп — примусом і наганом. Та й вся історія гремяченського колгоспу, зображена письменником, не створює враження благополуччя її членів.

В «Піднятій цілині» світ показаний як би в іншому вимірі: козаки немов втратили голос, жодна пісня не звучить у хуторі протягом усієї дії — не те що в «Тихому Доні». Можна згадати про велику кількість людських смертей протягом порівняно невеликого роману. Наприклад, за вісім місяців життя в хуторі померло одинадцять чоловік, і тільки дід Агей умер природною смертю, крім того, згадується про смерті ще двадцяти чоловік.

У ряді епізодів роману відбиті такі прояви звірства й жорстокості, яких не було в «Тихому Доні», наприклад, Копрових, смерть матері Островнова. Враження від цих сцен підсилюється тим, що вони уведені в атмосферу звичайного, навіть буденного, життя.

У фіналі роману звучить схвильоване слово автора, присвячене героям: «…От і відспівали донські солов’ї дорогим моєму серцю Давидову й Нагульному, прошепотіла їм пшениця, що поспіває, от дзвеніла по каменях безіменна річка, що тече звідкись із верхів Гремячего байраку… От і всі!»