Сочинения, сочинения по русскому языку, сочинения по литературе. бесплатные сочинения, сочинения, школьные сочинения, сочинение на школьную тему.

«Рукописи не горять…» Скільки разів уже цитували цю фразу Воланда, але хочеться повторити її знову. Наш час — час відкриттів, повернутих майстрів, що чекали своєї години, що нарешті побачили світло. Роман В. Гроссмана «Життя й доля», написаний тридцять п’ять років тому, прийшов до читача лише в 1988 році й потряс літературний мир своєю сучасністю, великою силою свого правдивого слова про війну, про життя, про долю. Він відбив свій час. Лише тепер, у дев’яності, можливо стало говорити й писати про те, про що міркує автор роману. І тому цей добуток належить сьогоднішньому дню, воно злободенно й зараз.

Читаючи «Життя й долю», не можеш не вразитися масштабності роману, глибині висновків, зроблених автором. Здається, що філософські ідеї сплітаються, образуя вигадливу, але гармонічну тканину. Часом побачити, зрозуміти ці ідеї складно. Де головне, яка основна думка пронизує оповідання? Що є життя, що є доля? «Життя така плутана, …стежинки, яри, болотца, струмочки… А доля пряма-пряма, струночкой ідеш… Життя — це воля», — міркує автор. Доля ж — несвобода, рабство, недарма приречені на смерть у газових камерах люди почувають, як «силкується в них почуття долі». Доля не підкоряється волі людини.

Основна тема добутку Гроссмана — воля. Поняття «воля», «воля» знайомо й дикому звірові. Але то воля або несвобода фізична. З появою людського розуму зміст цих понять змінився, став глибше. Існує воля моральна, моральна, воля думки, непоневолення душі. Так що ж важливіше — зберегти волю тіла або розуму? Чому саме ця філософська проблема хвилювала автора? Очевидно, це було визначено тією епохою, у якій він жив. Дві держави встали над миром у той час, зійшлися в боротьбі, і від результату цієї битви залежала доля людства. Обидві держави, за словами одного з персонажів роману, — держави партійні. «Сила партійного керівника не вимагала таланта вченого, дарування письменника. Вона виявлялася над талантом, над даруванням». Під терміном «воля партії» малася на увазі воля однієї людини, якого зараз ми називаємо диктатором.  Обоє держави були подібні між собою тим,  що громадяни їх, позбавлені офіційного права мислити, почувати,

поводитися у відповідності зі своєю індивідуальністю, постійно відчували довлеющую над ними силу страху. Так чи інакше, державні будинки, більше схожі на в’язниці, були зведені й здавалися незламними. Людині в них приділялася незначна роль; куди вище, ніж він, стояли держава й виразник його волі, непогрішний і могутній. «Фашизм і людина не можуть співіснувати. На одному полюсі — держава, на іншому — потребу людини». Не випадково Гроссман, порівнюючи два табори, порівнює тоталітарні держави — Німеччину й Радянський Союз тридцятих-сорокових років. Люди сидять там за ті самі «злочину»: необережне слово, погану роботу. Це «злочинці, що не зробили злочинів». Різниця лише в тім, що німецький табір даний очами російських військовополонених, що знають, за що вони сидять, і готових до боротьби. Люди ж, що перебувають у сибірських таборах, уважають свою долю помилкою, пишуть листа в Москву. Десятикласниця Надя Штрум зрозуміє, що той, до кого звернені її листи, по суті, і є винуватець що відбувається. Але листа продовжують іти… Сибірський табір, мабуть, страшнее германського. «Потрапити до своїм у табір, свій до своїм. От де лихо!» — говорить Єршов, один з героїв роману. До страшного висновку приводить нас Гроссман: тоталітарна держава нагадує величезний табір, де ув’язнені є й жертвами, і катами. Недарма в табір бажав би перетворити всю країну «філософ» Казенеленбоген, у минулому працівник органів безпеки, що нині потрапив у камеру на Лубянке, але що продовжує заявляти, що «у злитті, у знищенні протилежності між таборами й задротовим життям і є… торжество великих принципів». І от дві таких держави вступають у війну друг проти друга, результат якої вирішувався в місті на Волзі в сорок другому році. Один народ, одурманений мовленнями свого вождя, наступав, мріючи про світове панування; інший, відступаючи, не мав потребу в закликах — він збирав сили, готуючись віддати мільйони життів, але перемогти загарбника, захистити Батьківщину, Що відбувається з душами тих, хто тіснить армію супротивника, і що відбувається в серцях що тіснять? Для того щоб повернути ворога назад, мало довлеющей над народом влади, необхідна воля, і в це лихоліття вона прийшла. Ніколи раніше люди не вели таких сміливих, правдивих, вільних розмов, як у дні боїв під Сталінградом. Подих волі відчувають люди в Казані, у Москві, але сильніше всього вона в «світовому місті», символом якого стане будинок «шість дріб один», де говорять об тридцять сьомих років і колективізації. Борючись за незалежність Батьківщини, люди, подібні до Єршова й Грекову, борються й за свободу особи у своїй країні. Греків скаже комісарові Крымову: «Волі хочу, за неї й воюю». У дні поразок, коли вільна сила піднімалася із самого дна людських душ, Сталін почуває, що… перемагали на полях боїв не тільки сьогоднішні його вороги. Слідом за танками Гітлера в пилу, димі йшли всі ті ж, кого він, здавалося, навік утихомирив, заспокоїв. «Не тільки історія судить переможених». Сам Сталін розуміє, що якщо він буде переможений, то йому не попрощається те, що він зробив зі своїм народом. У душах людей поступово піднімається чувство росіянці національної гордості. У той же час прозріння приходить до оточених німецьких солдатів, до тих, хто кілька місяців назад давив у собі залишки сумнівів, переконував себе в правоті фюрера й партії подібно обер-лейтенантові Бахові. Сталінградська операція визначила результат війни, але мовчазна суперечка між перемігшим народом і перемігшою державою триває. Так хто ж переможе — держава або людина? Адже з людини починається воля. Тоталітарна влада придушує, почуття страху за життя сковує, народжує покірність перед цією владою. Однак багато з людей щиро вірять, що в преклонінні перед державою, партією, у сприйнятті висловлень вождя як святих істин укладена їхня сила. Такі можуть не зігнутися перед страхом смерті, але зі здриганням відкидають сумніви в тім, у що вірили протягом життя. Такий старий більшовик, ленінець Мостовской, почувши з вуст гестаповця Лисса те, що мучило його, у чому він навіть у душі боявся собі зізнатися, лише на мить втрачає впевненість: «Треба відмовитися від того, чим жив все життя, засудити те, що захищав і виправдував». Ця сильна, непохитна людина сам шукає несвободу, почуває полегшення, знову підкоряючись волі партії, схвалюючи відправлення в табір смерті Ершова, що нехтує насильство. Іншим, подібним Магару, Крымову, Штруму, треба була поразка для того, щоб олюднитися, побачити правду, повернути волю своїй душі. Крымов прозріває, потрапивши в камеру, Магар, втратившись волі, намагається донести свої висновки учневі Абарчу-ку: «Ми не розуміємо волі, ми роздавали її… Вона основа, зміст, -базис над базисом». Але, зштовхнувшись із недовірою, фанатичною сліпотою, Магар кінчає життя самогубством. Дорогу ціну заплатив він за духовне розкріпачення. Втрачаючи ілюзії, Магар втрачає й сенс існування. Особливо переконливо показаний вплив волі на думки, поводження людини на прикладі Штрума. Саме в той момент, коли «могутня сила вільного слова» цілком поглинула думки, приходить до Штруму його наукова перемога, його відкриття. Саме тоді, коли відвернулися від нього друзі й сила тоталітарної держави давила й гнітила, Штрум знайде в собі сили не погрішити проти власної совісті, відчути себе вільним. Але дзвінок Сталіна задуває ці паростки волі, і, лише підписавши підлий, брехливий лист, він жахнеться вчиненому, і ця поразка знову відкриє його серце й розум волі. Самою же сильною, незломленою, непоневоленою людською особистістю виявиться в романі жалюгідний ув’язнений німецького табору Иконников, що проголошував смішні й безглузді категорії надкласової моралі. Він знайде в собі сили зрозуміти, що колишній ідеал його брехливий, і знайти правду, сенс життя в доброті, в «еволюції добра». Прав Ремарк, говорячи: «Коли в людини не виявиться вже нічого святого, всі знову, але набагато більше людяним образом, стає для нього святим». І лише людська доброта врятує мир. Та доброта, що змусить Даренского заступитися за знесиленого німецького полоненого, а літньою, знедоленою війною жінку спонукає простягнути полоненому шматок хліба. Иконников, вірячи в доброту, загине розкріпаченим, проголосить перед смертю волю людини перед долею. «Якщо й тепер людське не вбито в людині, те злу вже не здобути перемоги» — до такого висновку прийде він. «Розвиватися буде не тільки міць людини, але й любов, душа його… Воля, життя переможуть рабство», — скаже й Ченыжин.

Письменник у всій глибині зазнав трагічну складність конфлікту людини й держави в сталінську епоху. Автор «Життя й долі» веде до думки, що, пройшовши через великі трагічні випробування XX століття — кошмари гітлеризму й сталинизма, — людство починає усвідомлювати той факт, що покірність, залежність особистості від обставин, рабство всередині нього виявилися набагато сильніше, ніж можна було припускати. Письменника не можна порахувати ні песимістом, ні оптимістом. Художнє бачення сучасного миру у В. Гроссмана трагедійне.

Фінал роману відповідно до цього бачення сумний. І в цьому теж укладена глибина його правди, правди автора.