Трагедія людини, відірваної Від рідної землі, у драмі «Бояриня Лесі Українки”

Categories: Переказ сюжету творів письменників

Леся Українка через важку хворобу змушена була протягом тривалого часу перебувати далеко від рідної землі: вологий клімат України шкодив її здоров’ю. В одному з листів до сестри поетеса висловилася про чужину гранично просто: «…Одно діло жити на чужині, а друге — приїхати на неї подивитись». Отож не дивно, що навіть Єгипет з усіма його дивами — живими очима сфінкса, рудим демоном хамсином, гарячим диханням пустелі, особливою лагідністю колориту — не зміг притлумити туги за рідною землею. Там, у чужому далекому Єгипті, створила Леся Українка найтрагічнішу зі своїх драм — » Бояриню». Написала її за три дні — 27-29 квітня 1910 року. Перелила свій біль у поетичні рядки:

Добраніч, сонечко! Ідеш на захід… Ти бачиш Україну — привітай!

Та чи тільки ностальгія спричинила появу цієї глибоко особистісної й водночас громадянсько-філософської поеми? Певна річ — ні. Поема «Бояриня — то узагальнення всього передуманого, перечитаного про долю України, насамперед, у минулому: адже сюжет відносить нас у 17 століття, у добу Руїни. Важко назвати ім’я когось іншого з письменників — сучасників Лесі Українки, хто б так точно розкрив засобами поетичної мови причини національної трагедії України після Переяслава 1654 року.

Це одначе не означає, що у творі зображено конкретні історичні події доби Руїни. Письменниця узагальнила [rkey] в ньому долі окремих людей, які попали під гніт складних обставин. Йдеться в «Боярині про моральні страждання молодоТ українки Оксани, яка пішла за покликом серця, вийшовши заміж за боярина Степана й опинившись у Москві. її спочатку не лякає чужина, адже там коханий оберігатиме і її, і рідну Україну. Та незабаром облітають, як вишневий цвіт, її сподівання та мрії. Зіткнувшись у Москві віч-на-віч з численними обмеженнями навіть на родинно-побутовому рівні, побачивши, як і Степан, і його мати згинаються, як «холопи», під тягарем чужих звичаїв, розгублюючи рештки людської самоповаги, Оксана серцем і розумом відчула рабську неволю, її особливо пригнічує покірливість Степана перед царськими прислужниками, навіть умовляння, щоб і вона цілувалася з запрошеними в дім московськими боярами, адже від цього залежить його становище серед них. Природно, що збентежена Оксана з жахом вигукує:

Степане, та куди ж се ми попались? Та се ж якась неволя бусурменська.

Не одне таке запитання ятрить душу жінки, проте на жодне з них Степан не може дати чесної відповіді. Оксані боляче, що чоловік уже сам себе звик називати боярином Стьопкою. Так у драмі осуджується компроміс боярина з власною совістю, зневажання ним самим і власної гідності, і честі найближчих рідних. Трагізм становища Степана ще й у тому, що навіть таким вірним прислужникам1, як він, Москва не вірить, що вони завжди перебувають під пильним наглядом. Отож він і слухати не хоче про дії гетьмана Дорошенка, який збирається виступити проти царських колонізаторів. Степана лякає навіть лист, переданий Оксані від братчиці-товаришки з України. Він намагається переконати дружину в злих намірах До-

рошенка, який шукає підтримки у татар, на що дістає резонну відповідь: Татари там… татари й тут…». Певна річ, що авторка цими словами показує ту неволю, в яку потрапив весь народ.

Дія у драмі весь час загострюється, конфлікт наростає. Степан наказує не приймати посланця з України, забороняє Оксані озиватись до брата Івана. Холопська поведінка чоловіка зламує жінку. З її вуст зривається гірке визнання: «Я гину, в’яну, жити так не можу!». Оксана пропонує Степанові втікати з Московії, але натикається на його відмову. Ностальгія, неможливість побороти зло підкошують здоров’я жінки, відбирають останні сили. На слова, чоловіка, що стане краще, адже в Україні вже утихомирилося (а це для патріотки болючий удар), Оксана з болем відповідає:

Як ти кажеш? Утихомирився? Зломилась воля, Україна лягла Москві під ноги, Се мир по-твоєму — ота руїна? Отак і я утихомирюсь хутко в труні. Останній діалог Оксани й Степана дуже промовистий. Чоловік нагадує дружині, що вона подала руку не лицарям із заплямленими кров’ю руками, а йому, і дістає страшну відповідь: От, здається, руки чисті,

проте все мариться, що їх покрила не кров, а так… немов якась іржа… як на старих шаблях буває, знаєш?

Важко хвора, ледве переводячи подих, до краю змучена й схвильована, Оксана нагадує один факт зі свого дитинства. З братом вони знайшли стару батькову шаблюку, хотіли побавитися нею, але не могли Ті, іржаву, витягнути з піхви, бо вона іржею до неї прикипіла: «Отак і ми з тобою,— каже Степанові,— зрослись, мов шабля з піхвою… навіки… Обоє ржаві». У цих словах втілено ідею твору. Вони свідчать про забарвлення морально-етичного конфлікту національними, політичними мотивами, кидають останні штрихи до характеристики дійових осіб. Степан,зрештою,погоджується з думкою дружини: обох їх доля скарала тяжко, обох здушила змора, але не вистачило в них сили, снаги перемогти важкий тягар.[/rkey]