Розгром союзними арміями країн фашистського блоку

Categories: Енциклопедія шкільних занять

Розгром союзними арміями країн фашистського блоку в Другій світовій війні у величезній мірі вплинув на деколонізацію Африканського континенту. Тут також зіграли свою роль такі чинники, як зростання прогресивних сил у державах-метрополіях, здобуття незалежності багатьма країнами Азії, але головне — поява в середині 40-х — на початку 50-х років майже в усіх африканських країнах масових організацій корінного населення, які найголовнішим своїм завданням вважали боротьбу за одержання політичної незалежності. Першими такими організаціями були створені ще в 1944 р. Національні ради в Нігерії і Камеруні, а також Асоціація африканців Кенії.

Після закінчення Другої світової війни з’явились політичні партії у британських1 колоніях — Золотому Березі, Сьєрра-Леоне, Уганді, Танганьїці (Танзанії), Ньясаленді (Малаві), Північній Родезії (Замбія) та інших. У французьких колоніях національно-визвольний рух в 1946 р. об’єднався в Африканську демократичну лігу. На противагу цим організаціям за допомогою колоніальних властей були створені партії, організації та угруповання з числа, головним чином, родо-племенної аристократичної верхівки, які, відстоюючи свої привілеї, захищали інтереси колонізаторів.

Боротьба за незалежність у різних країнах Африки набула різноманітних форм. У більшості колоній це були демонстрації, страйки, акції громадської непокори, економічний бойкот товарів, що завозили з метрополій, тощо. У деяких країнах антиколоніальна боротьба відбувалась у збройній формі (повстання 1947-1948 pp. на Мадагаскарі, 1952-1956 pp. в Кенії, 1955 р. в Камеруні і т. ін.).

На Півночі Африки національна-визвольна боротьба мала ще більший розмах. Бурхливі антиколоніальні виступи в Єгипті 1945-1948 pp. і 1950-1951 pp. розхитали монархічний режим, що вже остаточно прогнив і тримався тільки на англійських багнетах. 23 липня 1952 р. в Єгипті стався державний переворот, що започаткував Липневу революцію. 18 червня 1953 р. тут було ліквідовано монархію. У 1956 р. Єгипет здійснив націоналізацію Суецького каналу. Провал англо-франко-ізраїльської агресії 1956 р. проти Єгипту ще більше зміцнив національно-демократичні сили в цій країні та в інших державах регіону. У тому ж 1956 р. англійці були змушені залишити Судан, а Франція визнала незалежність Марокко і Тунісу. У 1962 р. закінчилась перемогою народу Алжиру семирічна війна за незалежність, у якій загинуло 1,5 млн. людей. Війна в Алжирі завдала відчутного удару французьким колонізаторам і мала величезний вплив на боротьбу інших народів французької колоніальної імперії за незалежність.

У Тропічній Африці (південніше Сахари) першою країною, що розірвала ланцюги колоніалізму, був Золотий Берег. 6 березня 1957 р. він став незалежною державою від назвою Гана. Наступного, 1958 p., була проголошена незалежність Гвінейської Республіки. Виникнення незалежних держав у Тропічній Африці далі набуло швидких темпів.

Розпад колоніальної системи особливо посилився в 1960 p., який ООН проголосила «Роком Африки». Саме у цей рік на карті світу з’явилось 17 незалежних африканських держав: Конго (колишнє бельгійське), Конго (колишнє французьке),

Сенегал, Малі Дагомея (нині Бенін), Нігер, Верхня Вольта (нині Вуркіна Фасо), Берег Слонової Кістки (нині Кот д’Івуар), Чад, Габон, Центральноафриканська Республіка, Мавританія, Сомалі, Нігерія, Камерун, Того, Малагасійська Республіка (Мадагаскар). У 1961 р. політичну незалежність здобули Сьєрра-Леоне, Танганьїка (з 1964 р. після об’єднання з Занзібаром — Танзанія). У 1962 р. утворилась незалежні держави — Руанда, Бурунді і Уганда, в наступні роки незалежності домоглися Кенія (1963 p.), Гамбія (1965 p.), Ботсвана (1966 p.), Лесото, Свазіленд, Екваторіальна Гвінея (1968 p.).

В умовах зростання національно-визвольного руху на півдні Африки уряд Великої Британії в 1953 р. утворив так звану Федерацію Родезії та Ньясаленду (з Північної і Південної Родезії та Ньясаленду), щоб зміцнити колоніальний режим у цьому регіоні за допомогою європейських поселенців у Південній Родезії. Проте боротьба африканського населення Федерації змусила колонізаторів оголосити про її розпуск (грудень 1963 p.). У 1964 р. на території Ньясаленду виникла незалежна держава Малаві, а на території Північної Родезії — Замбія. Лише у Південній Родезії влада білої меншості у незаконно проголошеній нею так званій «Республіці Родезії» протрималась до 1979 p., коли [rkey]корінне африканське населення внаслідок впертої боротьби з колонізаторами здобуло перемогу. Виникла нова африканська країна — Зімбабве.

У 70-ті роки національно-визвольний рух в Африці домігся нових видатних перемог. Після Квітневої революції 1974 р. в Португалії, ще знищила фашистський режим Каетану в цій країні, було повалено португальську колоніальну імперію в Африці. Під ударами збройного партизанського руху отримали незалежність колишні португальські колонії — Ангола, Мозамбік, Гвінея-Бісау, Острови Зеленого Мису та Сан-Томе і Принсіпі.

Останньою територією, що не мала незалежності від Швденно-Африканської Республіки (ПАР), була колишня німецька Південно-Західна Африка. Одержавши після Паризької мирної конференції мандат на управління цією територією, ПАР намагалася будь-за що залишити її у себе. Лише в 1989 p., під тиском національно-визвольного руху і вимог народів інших країн Африканського континенту, ПАР була змушена відступити. Утворилося ще одна незалежна африканська країна — Намібія.

Втім, завоювання політичної незалежності країнами Африки (зараз їх вже 56) ще не означає повної перемоги над колоніалізмом, бо останній намагається зберегти свої позиції в незалежних країнах у вигляді неоколоніалізму. Однією з форм неоколоніалізму є економічне поневолення країн, що звільнилися, наданням їм позик, кредитів, «допомоги», нерівноправними торгівельними зв’язками.

До того ж багато африканських країн, особливо у тропічній Африці, належать до найбідніших країн світу. Перед урядами молодих країн постають величезні труднощі, пов’язані з пошуками шляхів розвитку, подолання відсталості, політична нестабільність (перевороти, заколоти, громадянські війни, приклади — Гана, Уганда, Нігерія, Чад, Сьєрра-Леоне, Судан, Сомалі), трайбалізм (від англійського слова «трайбл» — плем’я, ворожнеча племен), що призводить до етнічних конфліктів (приклади в Руанді, Бурунді, Конго (столиця Кіншаса), Нігерії), міждержавні конфлікти через невизначеність кордонів ще за колоніальних часів (Алжир — Марокко, Малі — Буркіна Фасо, Уганда — Танзанія протягом 60-90 років XX ст.). До цього треба додати труднощі, з якими зіткнулися країни Африки, починаючи у 80-тих років XX ст. Це катастрофічне зростання заборгованості розвинутим країнам світу, економічне відставання від інших країн світу, яке чимдалі поглиблюється, особливо країн Тропічної Африки і, нарешті, голод у країнах, що лежать південніше Сахари — Ефіопія, Судан, Чад, Нігер, Малі, який продовжується друге десятиліття.

Вирішити ці проблеми самотужки кожна з африканських країн, звичайно, не може. Цього, як виявилося, не може зробить навіть Організація африканської єдності (ОАЄ). Проблема розвитку країн Африки на межі двох тисячоліть перетворилася в одну з найболючіших глобальних проблем людства, вирішити яку можна тільки за умов об’єднання зусиль усієї світої спільноти.

Україна — одна з країн, що в міру своїх можливостей допомагає державам Африки подолати тяжке становище, в якому деякі з них опинилися. Прикладом цього можуть служити дії українських миротворців у Ліберії та Сьєрра-Леоне, які під прапором ООН виконують в Африці дуже тяжку і складну, але вкрай потрібну для стабілізації політичної обстановки в цих країнах, місію.

Література:

Новейшая история Африки. В 2-х томах./Под ред. В. Б. Луцкого. — М.: «Наука», 1989.
Африка. Знциклопедический справочник. В двух томах. /Под ред. А. Гро-мьїко. — М., 1987.
Всесвітня історія. 1939-2001 pp. Підручник для 11 класу загальної школи./ Під ред. Я. М. Бердичівського. — К.: «Генеза», 2002.

[/rkey]