Сочинения, сочинения по русскому языку, сочинения по литературе. бесплатные сочинения, сочинения, школьные сочинения, сочинение на школьную тему.

Герої восьми романтичних новел, що складають роман, — самовіддані борці за нове життя. Зіткнення старого і нового, до того ж в одній родині, призводить до трагедії, що ламає долю усієї сім’ї. Автор називає новелу, в якій розповідається про цю трагедію, — «Подвійне коло».

Починається новела так: «Лютували шаблі, і коні бігали без вершників, і Половці не пізнавали один одного…». Це дуже страшно, адже усі вони — вихідці з славного роду, який не раз дивився смерті у вічі. Постає перед нами Андрій, командир загону добровольчої армії генерала Антона Денікіна, і Оверко, що вів «купу кінного козацтва» Симона Петлюри, і

махновці Панас та Сашко, і, нарешті, Іван — командир кінного загону інтернаціонального полку, червоноармієць. Зіткнулися брати разом із своїми загонами «на рівному степу під Компаніївкою», зіткнулися — і почалася кривава боротьба між класами, але в одному «роді», в одній родині. Ось як зустрічає свого брата Андрій петлюрівець Оверко: «Тю-тю, то це ти. брате?!» Зневага та, глузування вчуваються в його словах. Але. відчувши за плечима смерть, Андрій, білогвардійський офіцер, вірнопідданий служака, поверхстроковий вояка за «вєру, царя і отєче-ство, герой Саракамиша й Ерзерума», нагадує Овер-кові слова батька. Мусія Половця: «…тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду». Та насміхається з цих слів петлюрівець, не розуміє їх: «Рід — пе основа, а найперше — держава, а коли ти на державу важиш, толі рід хай плаче, тоді брат брата зарубає…». І це не тільки слова, бо перейшли вони в діло, хоч і проклинав Андрій «ім’ям брата і згодою роду» свого рідного брата, а тепер заклятого ворога. «…І поточився Андрій, і заревли переможці, і дмухнув з південного заходу майстро, і стали нерухомо вежі степового неба».

Навіть природа здригається від того, що роблять рідні брати.

Оверко — «чорношличник» — несе з собою смерть, хоч, здається, не повинен цього робити, бо «по просвітах в Одесі на театрі грав та вчительську семінарію пройшов». Невже ця освічена, культурна людина може убити власного брата? Виявляється, може, якщо брат буде заважати здійсненню його задумів.

Але й Оверко не уникнув своєї долі, яка, «мов хури демонів», прилетіла в обличчі Панаса, розкраяла йому голову. Панас, махновець, опинився на місці бою, маючи чорний прапор. Чекав він, доки Андрій та Оверко «кінчать битися», а вони й кінчили — один мертвий, а другий кволий, — а тоді напав, напав, як чорний крук на свою здобич. Та він і є чорний крук, бо б’ється під чорним прапором, а в минулому був контрабандистом. Не досягають його чорної душі прокльони Оверка, не доходять слова батька: «Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду». Відповідає на це замислений Панас: «…рід наш рибальський, на морі бувальський, рід у державу вростає, в закон та обмеження, а ми анархію несемо на плечах, нащо нам рід, коли не треба держави, не треба родини, а вільне співжиття?» Дивним здається, що брати, які вийшли з однієї родини, не мають в ній потреби, не мають потреби один в одному.

Поруч з Панасом знаходиться і 14-річний Сашко. Він ще романтик, і його привабила романтична анархія, яка на все дає дозвіл. Але не завжди вірним здається цьому юнакові обраний ним шлях. Коли він бачить пораненого Оверка, просипаються забуті почуття, згадується стара домівка, тому і каже Сашко голосом старої Половчихи, підійшовши до брата: «Оверку, горе моє».

Гине рід Половців, відбувається страшна трагедія, яка болем озветься у серцях батьків; вбивають рідні брати один одного, не розуміючи, що тільки в родині можна вижити, що тільки родина дає сили, дає любов.

Настає згодом і черга Івана Половця, командира червоного кінного загону інтернаціонального полку. Стояв тепер Панас перед Іваном, стояв «увесь заболочений, ровхристаний, без шапки, довге волосся спадало на шию, високий і дебелий стояв він перед сухорлявим Іваном». Лише перед смертю, що вже заглядала в очі, згадав махновець, вже, мабуть, колишній, слова останні Оверкові: «…а тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду». Але не потрібні зараз ці слова Івану, нічого для нього вони не значать, бо класова боротьба затьмарила усі людські почуття, зробила людину глухою до горя інших. А що може бути страшніше, ніж оця людська байдужість, особливо до своїх братів: «От і бачиш сам, що рід розпадається, а клас стоїть, і весь світ за нас…»? Невже ці люди, ці рідні брати, можуть бути такими безжалісними, черствими? Але можуть, бо, як каже Герт, — «одного роду, та не одного… класу». І це звучить як підсумок, як прикриття війни, що йде між братами, які стоять по різні боки революції. Ця війна страшна навіть для природи, яка після чергового вбивства стає все більше «дощовою»: «На степу… стояла спека, потім віяв рибальський майстро, ходили високі, гнучкі стовпи пилу, грего навіяв тривалого дощу, навіть зливи, а поміж цим тривалися криваві бої, і Іван Половець загубив трьох своїх братів…».

Сталася величезна трагедія — трагедія роду Половців; загинули брати, повбивавши один одного, бо стояли між ними то держава, то анархія, то клас. Кожен з братів, помираючи, нагадує переможцю батькову приповідку: «Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду». Але зміст її з кожною наступною смертю все більше меркне, аж поки остаточно не заперечується Іваном: «Рід розпадається, а клас стоїть». Клас і рід — ось те, «подвійне коло», з якого не змогли вийти брати Половці, бо оплутало воно їх подвійним кільцем, зашморгнуло подвійним вузлом; і тому ми робимо висновок, шо братовбивство — це справжня трагедія, яка ніколи не повинна більше повторитися.