Сочинения, сочинения по русскому языку, сочинения по литературе. бесплатные сочинения, сочинения, школьные сочинения, сочинение на школьную тему.

Чингиз Айтматов, автор добутків «Верблюже око», «Джамиля», «Перший учитель», «Материнське поле», «И довше століття триває день», «Прощай, Гульсары!», «Плаха», у сімдесяті роки нашого століття написав повість «Білий пароплав». Будучи киргизом по національності, Ч. Айтматов проте писав на російській мові, у своїх добутках торкаючи загальнолюдських, вічних проблем, і, на мою думку, його добутки цікаві цими й варті уваги читачів. Для всіх добутків Ч. Айтматова, а для повісті «Білий пароплав» окремо, характерна тема добра й зла як центральна тема творчості письменника.

Проблема добра й зла — це одна з вічних тем у літературі. Вона звучить у творах Данте й Шекспіра, знаходить висвітлення в російській класичній літературі. Ця тема є основою. багатьох казок і легенд. Але якщо в казках добро майже завжди тріумфує, а зло карається, то в дійсності не завжди буває так. Багато в чому, по-моєму, повість «Білий пароплав* цікавий тим, що в ній одночасно співіснують і сучасне життя й древня легенда, причому проблема добра й зла дозволяється відмінно від звичного результату. Ще одна особливість постановки питання добра й зла в цьому добутку — у його переплетенні з національними проблемами при різному сприйнятті моральних і духовних цінностей і законів, зокрема характерних для киргизів.

Живучий у цій складній дійсності головний герой повести, семирічний хлопчик, ділить і свій мир на два виміри: реальний мир і древній мир, фантастичний мир казки й легенди, добра й справедливості, що як би компенсує несправедливості реальності, а їх багато. Хлопчик залишений родителями на піклування діда. І в батька, і в матері вже інші сім’ї. Живе хлопчик з дідом Момуном на далекому лісовому кордоні, де їхній родич Орозкул увесь час пригноблює, принижує їх. Дід не міг захистити онука від жестокостей і несправедливостей цього миру, тому що сам був слабкий. У повісті, як, на жаль, і в житті, виходить так, що \ кращі люди бідні, нещасливі, принижені тими, хто має владу й силу. Так, дід Момун «все життя з ранку до вечора в роботі, у турботах прожив, а змусити поважати себе не навчився» і виявився у владі мстивого й обмеженого родича — Орозкула, хазяїна кордону.

І хлопчик бачить цю повну несправедливостей життя.

Не секрет, що в кожній людині існує внутрішня тяга до добра, справедливості. І якщо їх немає в реальному світі, людина намагається відтворити недоліки цих добрих початків у внутрішньому, вигаданому світі, у мріях, бажаннях переробити злий мир, як це трапляється й із мною. На мою думку, це відбувається в більшому або меншому ступені, але з кожною людиною, а особливо сильно й часто трапляється з дітьми. І звичайно, хлопчик з «Білого пароплава» не був виключенням. У нього були дві казки. Одна своя, про яку ніхто не знав. Інша та, котру розповідав Дід.

Казка, що розповідав дід, — легенда про Рогатий матери-оленихе, що врятувала людських дітей, тим самим відновивши колись у стародавності рід киргизів. Але горді й марнолюбні люди незабаром забули про добро Рогатої матери-оленихи. Вони стали полювати на маралов, і оленям довелося піти в інші краї.

Зрозуміло, що ця легенда, у якій перемагає зло, не могла служити для хлопчика опорою, допомогою й розрадою. І тоді він створює свою легенду. Його казка — це камені з вигаданими іменами, серед яких є й «шкідливі», і «добрі», а також «улюблені», «сміливі» і «злі» рослини. Але «улюблених», «добрих» і «сміливих», напевно, було більше.

У цій казці в хлопчика є й вірні друзі — бінокль і портфель, — яким він перевіряє свої таємні думки й мрії. У чарівному світі казки хлопчик зустрічається з батьком. Він мріє перетворитися в рибу й добратися по Іссик-Кулю до білого (білого, а не чорного!) пароплава, де плаває матросом його батько.

І, як у всякій казці, чарівний мир, у який поринає хлопчик, прекрасний і справедливий. Цей мир представлений у повісті цілим рядом легенд і казок, мріями й снами дитини. Тут добро завжди тріумфує над злом, кожне злодіяння карається, тут панують краса й гармонія, яких так не вистачає хлопчикові в дійсному житті. Його легенди — це єдине, що допомагало хлопчикові жити, залишитися доброю, незіпсованою дитиною, що вірить у добро й у те, що воно переможе. Той внутрішній мир оберігав чисту душу дитини від зла зовнішнього, навколишнього світу. Але ці мири повинні були зштовхнутися, і, по-моєму, це було неминуче. Внутрішній мир хлопчика зштовхнувся з миром зовнішнім, у якому зло протистояло добру.

У самому реальному світі я б підкреслила наявність окремої проблеми зіткнення добра й зла, тим самим виділяючи в повісті дві відособлені тематичні лінії: внутрішній мир хлопчика проти зовнішнього миру й Момуна проти Орозкула в самому зовнішньому світі.

Протистояння добра й зла спостерігається й там, і там, і зрештою в обох випадках перемагає зло, а добро вмирає. Добро й зло — це два взаємовиключних поняття. І у своїх мріях хлопчик намагався зробити реальний мир добріше, «перевиховавши» зло. Він сподівався, що Орозкул стане добрим, якщо в нього будуть діти, якщо він буде знати, що залишить після себе потомство. Але в той же час зрозуміло, що якби в Орозкуле була б хоч крапля добра, то він би дарував своє тепло хлопчикові, як у легенді це зробила Рогата мать-олениха. І, знаючи, що його дядько насправді наповнений тільки злом, хлопчик часто бачив у сні картину відплати. Хлопчик, як і читач, підсвідомо розумів, що зло з добром не можуть співіснувати, щось повинне бути винищене. Але, на жаль, уражено було добро. Тому що Орозкул змусив діда Момуна порушити свої моральні закони, розтоптати те, у що так довго вірив і він сам, і хлопчик. Орозкул змусив його не просто вбити олениху, але зазіхнути на те, у що він вірив все життя, «на пам’ять предків, на совість і завіти свої», на моральні закони бугинцев. Момун створив зло в ім’я добра, заради своєї «злощасної дочки», заради онука. Але його філософія зла в ім’я добра зазнала краху. Убивши олениху, він прирікає на загибель хлопчика. Момун сам допоміг створити онукові мир легенди, розповівши про Рогатий матери-оленихе, але сам же цей мир і зруйнував. «І тепер, убитий горем і ганьбою, старий лежав на землі особою вниз».

А хлопчик залишився зовсім один у цьому світі. Умить зруйнувалися всі його мрії й надії, жорстокість миру, від якої він довгий час ховався, стала перед ним у всім своєму обличчі. Спливши рибою по ріці, він відкинув те, із чим не мирилася його дитяча душа. Але віра в добро в нього залишилася, адже він не вмер, а пішов від дійсності у свій мир казки, він не покінчив самогубством, а «сплив рибою по ріці».

Повість здається незакінченої, тому що без відповіді залишаються багато питань, наприклад, Момуна: «И чому люди бувають такими? Ти йому добро — він тобі зло». Не дає Ч. Айтматов і відповіді на питання хлопчика: «Чому люди так живуть? Чому одні злі, інші добрі? Чому є щасливі й нещасливі?» Не написано в повісті, чому, як у казках, добро не перемогло зло. Право знайти на них відповіді надається читачеві. І хоча це складно зробити, я спробую.

Мені здається, що Ч. Айтматов ставив своїм головним завданням написати правду, яка б гірка вона не була, а читач однаково зробить із її вірні висновки. Важливо, що добро не пасивно, воно бореться, а в житті воно може й перемогти. Є такий закон світового мистецтва — посилати на смерть і борошна кращих своїх героїв для того, щоб сколихнути душі живих, призвати їх творити добро.