Сочинения, сочинения по русскому языку, сочинения по литературе. бесплатные сочинения, сочинения, школьные сочинения, сочинение на школьную тему.

У квітні 1912 року із англійського порту Саутгемптон відправився в перший трансатлантичний рейс тільки що побудований пасажирський лайнер -«Титанік». Це було найбільше на той час морське судно в світі. На його борту знаходилось 2207 чоловік. За одностайним відгуком спеціалістів «Титанік» був найбезпечнішим кораблем. Він мав подвійне дно і 16 водонепроникних відсіків. Вранці 14 квітня радист лайнера отримав попередження з пароплава «Каро-нія»: «Капітану «Титаніка». Кораблі, які тримають шлях на захід, повідомляють про айсберги і плаваючі крижини в районі 42 градусів норд, від 49 градуса до 51 градуса вест. З привітом, Варр».

Але капітана «Титаніка» це не стурбувало. Лайнер повним ходом продовжував рухатися до берегів Америки. Пізно вечором того ж дня радист «Титаніка» прийняв ще одну радіограму — від пароплава «Каліфорніан», який ішов попереду: «Слухай, старина, ми оточені тут льодами, майже застряли…» — «Замовкни, — відмахнувся «Титанік», — замовкни, не заважай: передаю телеграми на мис Рейс; забиваєш мої сигнали».

А через декілька хвилин «Титанік» на повному ходу зіштовхування з великою плавучою крижаною горою і отримав пробоїну завдовжки в 90 метрів. 6 із 16 водонепроникних відсіків швидко наповнювалися водою. Заспані пасажири не вірили^ небезпеку. Ніхто не поспішав йокинути корабель. Тільки через 50 хвилин капітан наказав: «Жінкам і дітям — у шлюпки». Але багато хто відмовився покидати судно. Темний океан здавався їм страшнішим, ніж лайнер, який повільно занурювався у воду.

Тільки через 1-1,5 години люди зрозуміли, що судно приречене. І тоді на палубі великого лайнера почалася паніка. Збожеволівши від страху, пасажири бились за місця в шлюпках, за рятувальні пояси. Деякі кидались у воду, втративши надію врятуватися в шлюпці.

О другій годині двадцять хвилин «Титанік» занурився в океан. А ще через 2 години до місця трагедії підійшов пароплав «Карпатія» і взяв на борт пасажирів і моряків, які врятувалися.

Авіаційні катастрофи — це небезпечні події на повітряному транспорті, внаслідок яких гинуть, зазнають тілесних ушкоджень чи безвісти зникають люди, руйнується чи псується літак, матеріальні цінності, що на ньому перевозилися, а також наземні споруди. Катастрофи повітряного транспорту можуть виникати у будь-який момент, починаючи з моменту вмикання двигунів.

Падіння літака може викликати жертви не тільки на літаку, а й на землі — при падінні на житлові будинки чи виробничі споруди, якими можуть бути небезпечні об’єкти (АЕС, хімічні заводи та інше)

Пасажир авіатранспорту мусить суворо дотримуватися правил безпечного польоту. Політ завжди починається з демонстрації пасажирам засобів, які є на борту і призначені для рятування у випадку виникнення небезпечної ситуації. Особливу увагу слід звернути на найближчі виходи і запам’ятати, як вони відчиняються. Не слід нехтувати ременями безпеки, їх потрібно відрегулювати «під себе». Захисна поза при виникненні небезпеки у літаку така: слід впертися ногами в підлогу, але не підсовувати їх під переднє крісло, потім нахилитися вперед якнайнижче, обхопивши руками гомілки або зчепивши руки під коліньми. Не вставати до повної зупинки літака. Вийшовши з літака, слід відійти від нього якнайдалі: можливий вибух.

Дорожньо-транспортна пригода — це подія, яка трапляється при рухові транспортних засобів, в результаті якої гинуть чи отримують поранення люди, а також наносяться матеріальні збитки. Причини ДТП можуть бути різноманітними:

•          порушення правил дорожнього руху,

•          технічні несправності автомобілів;

•          недостатня підготовка водія;

•          незадовільний стан доріг, дорожніх знаків.

Коли перебуваєш в автомобільному транспорті, слід застібнути ремені безпеки, сідати на заднє сидіння, бо воно безпечніше. Відволікати водія розмовами чи якось інакше не слід; розмови по телефону за кермом не припустимі. Якщо аварія неминуча, то пасажирам слід впасти на сидіння, закрити голову руками, якщо з ними є малі діти, то слід притиснути їх до себе, закрити своїм тілом; після удару треба постаратися по можливості швидко залишити автомобіль і допомогти це зробити іншим, бо при підтіканні бензину автомобіль може спалахнути.

Залізнична аварія — аварія на залізниці, яка призводить до загибелі людей чи отримання ними тілесних ушкоджень, псування вагонів, припинення руху на колії. Може статися також аварія потягу — зіткнення пасажирського або вантажного потягу з якимось іншим. Така аварія буде дуже небезпечною, бо рух на колії цілковито припиняється на невизначений термін.

Основними причинами аварій та катастроф на.залізничному транспорті є:

•          несправності колій;

•          рухомого складу;

•          засобів сигналізації та блокування;

•          помилки диспетчера;

•          неуважність машиністів.

Під час поїздок на залізничному транспорті варто дотримуватися таких правил:

•          важкі речі потрібно розміщувати внизу, щоб при раптовому гальмуванні вони вас не травмували;

•          гроші та документи слід тримати при собі, одяг не розкладати у рійних місцях; •

•          у випадку поштовху потрібно вхопитися за якісь поручні або обпертися об щось, відсунутися від вікон, прикрити очі, щоб у них не потрапило скло;

•          якщо вагон перевернувся і отримав ушкодження, вибирайтеся з нього через вікно, а зовні не наближайтеся до контактного проводу, щоб не вразило електрострумом.

Отже, ймовірність загибелі людей в результаті транспортної аварії є достатньо високою і через збільшення кількості транспортних засобів постійно підвищується. Лише продумані і свідомі дії людини під час аварії можуть зберегти їй життя, за яке потрібно боротися до останньої хвилини.

Реферат на тему «Рятування, захист, допомога»

Основними умовами успіху при наданні першої допомоги потерпілим від електричного струму та при інших нещасних випадках є швидкість дій, винахідливість та вмїння того, хто надає допомогу. Ці якості можуть бути вироблені відповідними тренувальними вправами та придбанням навичок. Одного знання цих правил недостатньо.

Повільність та довга підготовка можуть призвести до загибелі потерпілого.

Ніколи не треба відмовлятися від надання допомоги потерпілому та вважати його мертвим через відсутність дихання, серцебиття, пульсу. При враженні електричним струмом часто лише здається, що настала смерть, тому вирішувати питання про доцільність або марність подальших дій по оживленню потерпілого та робити заключення про його смерть має право лише лікар.

Допомога потерпілому, що надається не спеціалістом, не повинна замінювати собою допомоги з боку медичного персоналу і повинна надаватися до прибуття лікаря; ця допомога повинна обмежуватися суворо визначеними видами: тимчасовою зупинкою кровотечі, перев’язкою рани або опіку, іммобілізацією перелому нерухомою пов’язкою, заходами по оживленню, переносом та перевезенням потерпілого.

Спосіб штучного дихання «рот у рот» полягає в тому, що той, хто надає допомогу, проводить видих з своїх легенів у легені потерпілого через спеціальний пристрій або безпосередньо у рот або ніс потерпілого.

Цей спосіб є відносно новий та найбільш ефективний, тому що кількість повітря, по поступає у легені потерпілого за один вдих, у 4 рази більше, ніж при інших способах штучного дихання. Крім того, при використанні цього способу штучного дихання забезпечується можливість контролю подання повітря у легені потерпілого по чітко видимому розширенню грудної клітини після кожного вдування повітря та наступному спаданню грудної клітки після завершення вдування внаслідок пасивного видиху повітря через дихальні шляхи назовні.

Пристрій для проведення штучного дихання складається з двох відрізків гумової або гнучкої пластмасової трубки діаметром 8-12 мм, довжиною 60 та 100 мм, що натягнуті на металеву або тверду пластмасову трубку довжиною 40 мм, та овального фланця, що вирізаний з щільної гуми. Фланець натягується на стики відрізків трубок, щільно стискаючи місця їх з’єднання.

Для проведення штучного дихання потерпілого слід покласти на спину, розкрити йому рота та після того, як з рота будуть видалені сторонні предмети та слиз (хусткою або кінцем сорочки), вкласти до нього трубку: дорослому — довгим кінцем, дитині (підлітку) — коротким. При цьому треба слідкувати за тим, щоб язик Потерпілого не запав назад та не перекрив дихальний шлях, та щоб встановлена у рот трубка потрапила до дихального горла, а не до харчоводу. Для того, щоб язик не запав, нижня щелепа потерпілого повинна бути трохи висунута вперед.

Для розкриття гортані слід закинути голову потерпілому назад, підклавши під потилицю одну руку, а другою рукою натиснути на лоба потерпілого так, щоб підборіддя опинилося на одній лінії з шиєю. При такому положенні голови просвіт горлянки та верхніх дихальних шляхів значно розширюється та забезпечується їх повна проходимість, що є основною умовою успіху штучного дихання за цим методом.

Для того, щоб поправити трубку у роті та направити її у дихальне горло, слід трохи посмикати вгору та донизу нижню щелепу потерпілого.

Потім, ставши на коліна над головою потерпілого, слід щільно притиснути до його губ фланець, а великими пальцями обох рук затиснути потерпілому ніс, для того, щоб повітря, що вдувається через пристрій, не виходило назовні повз легені. Зразу ж після цього той, хто надає допомогу, робить у трубку декілька сильних видихів та продовжує їх зі швидкістю біля 10-12 видихів у хвилину (кожні 5-6 секунд) до повного поновлення дихання потерпілого або до прибуття лікаря.

Для забезпечення вільного виходу повітря з легень потерпілого той, хто надає допомогу, після кожного вдування повинен звільнити рот та ніс потерпілого (не виймаючи при цьому з рота потерпілого трубки пристрою). При кожному вдуванні грудина потерпілого повинна розширюватися, а після звільнення рота та носа самостійно опускатися. Для забезпечення більш глибшого видиху можливо легким натиском на грудину допомогти виходу повітря з легенів потерпілого.

У процесі проведення штучного дихання той, хто надає допомогу, повинен слідкувати за тим, щоб повітря, яке він вдихає, потрапляло до легенів, а не до живота потерпілого. Якщо повітря потрапляє до живота, що може бути виявлено по відсутності розширення грудної клітки та по тому, що здувся живіт, треба швидким натисненням на верхню частину живота під діафрагмою витиснути повітря та встановити дихальну трубку у потрібне положення шляхом повторного переміщення вгору та донизу нижньої щелепи потерпілого. Після цього слід швидко відновити штучне дихання наведеним вище методом.

При відсутності на місці пригоди необхідного пристрою слід швидко відкрити потерпілому рота (способом, що наведений вище), видалити з нього сторонні предмети та слиз, запрокинути йому голову та відтягнути нижню щелепу. Після цього той, хто надає допомогу, робить глибокий вдих та з силою видихає у рот потерпїлого. При вдуванні повітря той, хто надає допомогу, щільно притискує свого рота до обличчя потерпілого так, щоб якомога краще охопити своїм ротом весь рот потерпілого, а своїм обличчям затиснути йому ніс. Після цього той, хто надає допомогу, відкидається назад та робить новий вдих. У цей час грудна клітка потерпілого опускається, а він сам робить пасивний видих. Якщо потерпілий дорослий, видихати треба сильніше, а коли дитина — слабкіше.

При неможливості повного обхвату рота потерпілого слід робити йому штучне дихання з рота у ніс. При цьому рот потерпілого повинен бути щільно закритий. У малих дітей повітря вдувають у рот та у ніс, охопивши своїм ротом рот та ніс потерпілого.

Вдування повітря у рот або в ніс може проводитися через марлю, салфетку або носову хустинку, слідкуючи за тим, щоб при кожному вдуванні було достатнє розширення грудної клітки потерпілого.

При наявності апарата штучного дихання після проведення сеансу штучного дихання по способу «рот у рот» або «рот у ніс» можна перейти на штучне дихання за допомогою апарату.

При відновленні у потерпілого самостійного дихання деякий час слід продовжувати штучне дихання до повного приведення потерпілого у свідомість або до прибуття лікаря. У цьому випадку вдування повітря слід проводити одночасно з початком власного вдиху потерпілого.

При проведенні штучного дихання не можна також допускати охолодження потерпілого (не залишати його на сирій землі, на кам’яній, бетонній або металевій підлозі). Під потерпілого слід підкласти що-небудь тепле та укрити його зверху.

При відсутності у потерпілого пульсу можливі такі порушення діяльності серця:

•          різке ослаблення або навіть повне припинення скорочень серця, що буває наслідком тривалого знаходження потерпілого під дією струму, а також відсутності своєчасної допомоги у випадку первинного враження дихання;

•          виникнення під дією електричного струму неодночасних (фібрилярних) скорочень окремих груп серцевого м’яза, які не можуть забезпечити роботу серця як насоса, що жене кров до судин; такі скорочення під дією змінного струму великої сили виникають навіть при ‘короткочасному знаходженні потерпілого під напругою; у цьому випадку дихання деякий час після звільнення потерпілого від дії струму може ще продовжуватися, однак ефективність роботи серця при цьому відсутня.

Тому при відсутності у потерпілого пульсу для підтримання життєвої діяльності організму (для відновлення кровообігу) треба незалежно від того, що призвело до припинення роботи серця, одночасно з штучним диханням (вдування повітря) проводити зовнішній масаж серця. При цьому слід мати на увазі, що без правильної та своєчасної попередньої допомоги потерпілому до прибуття лікаря медична допомога може бути запізнілою та неефективною.

Зовнішній (непрямий) масаж проводиться шляхом ритмічних стиснень серця через передню стінку грудної клітки при натисканні на відносно рухому нижню частину грудини, позаду якої розташоване серце. При цьому серце притискується до хребта і кров з його порожнин витискується у кровоносні судини. Повторюючи натиснення з частотою 60-70 разів за хвилину, можна забезпечити достатній кровообіг у організмі при відсутності роботи серця.

Можливість такої імітації роботи серця з’являється внаслідок глибокої втрати тонусу (напруги) м’язів у вмираючого, внаслідок чого його грудна клітка стає більш рухливою та податливою, ніж у здорової людини.

Для проведення зовнішнього масажу серця слід покласти потерпілого спиною на тверду поверхню (на низький стіл, ослін або підлогу), зняти одяг з грудей, краватку, підтяжки та інші предмети одягу, що затрудняють дихання. Той, хто надає допомогу, повинен стати з правого або з лівого боку потерпілого та зайняти таке положення, при якому можливий більш-менш значний нахил над потерпілим. Якщо потерпілий лежить на столі, той, хто надає допомогу, повинен стати на низький стілець, а при розміщенні потерпілого на підлозі стати на коліна поряд з потерпілим. Той, хто надає допомогу, повинен визначити положення нижньої третини грудини, покласти на неї верхній край долоні розігнутої до кінця руки, а потім зверху руки покласти другу руку та натискати на грудну клітку потерпілого, трохи допомагаючи собі при цьому нахилом свого корпусу. Натискування слід проводити швидким поштовхом так, щоб посунути нижню частину грудини донизу у бік хребта на 3-4 см, а в огрядних людей — на 5-6 см. Зусилля при натисненні слід концентрувати на нижній частині грудини, яка внаслідок прикріплення її до хрящових закінчень нижніх ребер є рухомою. Верхня частина грудини прикріплена нерухомо до кісток ребер, тому при натисненні на неї може переломитися. Не слід натискати на закінчення нижніх ребер, бо це може привести до перелому. Ні в якому разі не можна натискати нижче краю грудної клітки (на м’які тканини), тому що можна пошкодити розміщені тут органи, у першу чергу печінку.

Натискання на грудину слід повторювати близько 1 разу за секунду. Після швидкого поштовху руки залишаються у тому ж положенні приблизно на одну третину секунди. Після цього руки слід зняти, чим звільнити грудну клітку від тиснення для того, щоб дати їй можливість розпрямитися. Це допомагає притоку крові з великих вен до серця та його заповненню кров’ю.

Для забезпечення організму достатньою кількістю кисню при відсутності роботи серця слід одночасно з масажем серця проводити і штучне дихання способом вдування повітря у легені потерпілого.

Через те, що натиснення на грудну клітку затрудняє її розширення при вдиху, вдування слід проводити між натисненнями або ж під час спеціальної паузи, яку треба передбачити через кожні 4-6 натискань на грудну клітку.

У випадку, якщо той, хто надає допомогу, не має помічника і повинен проводити штучне дихання та зовнішній масаж серця один, слід чергувати проведення цих операцій у такому порядку: після 2-3 глибоких вдувань у рот або у ніс потерпілого той, хто надає допомогу, проводить 4-6 натиснень на грудну клітку, потім знову робить 2-3 глибоких вдування та знову повторює 4-6 натиснень для масажу серця і так далі.

При наявності помічника один з тих, хто надає допомогу, з меншими знаннями у цьому питанні, повинен проводити штучне дихання шляхом вдування повітря як менш важку процедуру, а другий, більш досвідчений, проводить зовнішній масаж серця. При цьому вдування повітря слід проводити під час припинення натискування на грудну клітку або припиняючи масаж серця на час вдування (приблизно на 1 с).

При рівній кваліфікації осіб, що надають допомогу, бажано кожному з них проводити штучне дихання та зовнішній масаж серця,, змінюючи один одного через кожні 5-10 хв. Таке чергування менш стомлююче, ніж безперервне проведення однієї і тієї ж процедури, особливо масажу серця.