Сочинения, сочинения по русскому языку, сочинения по литературе. бесплатные сочинения, сочинения, школьные сочинения, сочинение на школьную тему.

Повість Бориса Львовича Васильєва «Завтра була війна» написана в 1972 році. І поряд з іншою повістю цього письменника «А зорі тут тихі…» стала одним з найкращих і відомих у нашій країні добутків про період Великої Вітчизняної війни. Ця приголомшливою своєю простотою й правдивістю повість відкриває ока читачів на самий важкий і прекрасний час у нашому житті — юність. Талант письменника виразився, головним чином, у тім, що він зміг дивно точно описати цей період людського життя, хоча сам був уже далеко не парубком.

Повість починається прологом і закінчується епілогом. Через пролог Васильєв уводить читача в мир своїх спогадів про юність, знайомить зі своїми колишніми однокласниками й учителями, зі школою й родителями тощо. Одночасно письменник як би міркує, обмірковуючи й переоцінюючи все, що відбулося з ним сорок років тому.

Основна частина — це оповідання про життя автора, написаний так, начебто він по ланцюжку витягає одне за іншим спогаду зі скриньки своєї пам’яті. Починаючи описувати однокласників або яку-небудь подію, вона перемикається на більше ранні події, потім знову вертається до нього й так далі. Разом з письменником ми переміщаємося те в третій, то в п’ятий, то в дев’ятий клас, згадуючи уривками минулі події. Незважаючи на таку незвичайну й складну структуру, ці спогади не заплутують нас, не дозволяють заблудитися в досить складному ланцюжку міркувань, втратити нитка оповідання, але, навпроти, складаються дивно спритно й точно, становлячи завершений характер повести, що, безсумнівно, свідчить про майстерність письменника.

Епілог підсумовує повість, різко, але проте гармонійно вливаючись у зміст. Ми знову виявляємося майже на сорок років уперед, в 1972 році, міркуючи разом з автором над минулим.

У центрі оповідання виявляються трохи однокласників. Іскра Полякова — жвава й цілеспрямована дівчинка, що мріє стать комісаром, відмінниця, активістка, редактор стінгазети. Подруги завжди йдуть до неї за радою, і для всіх в Іскри є точна й влучна відповідь, рішення самих нерозв’язних проблем і питань. Правда, наприкінці повести Іскра сильно міняється, вона починає сумніватися в тих «істинах, які так старанно вселяла їй мати. Тобто Іскра поступово взрослеет.

Зина Коваленко — вітряна й непостійна. Іскра говорила, що вона теперішнє дівчисько. Всі свої питання Зина вирішує або за допомогою Іскри, або довіряючись безпомилкової інтуїції. Але й вона починає взрослеть, почуває, що подобається хлопчикам, і навіть здобуває наприкінці повести самостійність і розважливість Іскри.

Вика Люберецкая — сама загадкових і незрозуміла для однокласниць дівчинка. Вона, схоже, була морально старше їх і тому до дев’ятого класу не мала друзів. Вика піднесена своїм батьком, уважає його ідеалом, любить до самозабуття. Найстрашніше для неї — це сумніватися в батьку. І коли його заарештовують, Вика кінчає життя самогубством не з капризу, а як доросла людина.

Дорослішання дівчинок відбувається спочатку фізично, а потім морально. Трохи по-іншому взрослеют хлопчики, вони як би тягнуться за своїми повзрослевшими однокласницями. Так, хулігана Сашка Стамескина бере під свою опіку Іскра, робить його відмінником, записує в авіакружок, а потім допомагає йому влаштуватися на авіазавод.

Жора Ландыс, вірний друг і помічник всіх хлопчиків класу, закохується у Вику й прагне повзрослеть. Той же процес відбувається й з деякими іншими хлопцями.

У принципі можна сказати, що ініціатором всіх цих вікових змін мимоволі став новий директор школи — Микола Григорович Ромахин. Його незвичайна система виховання не сковує дорослішання й духовний пошук дітей, а, навпаки, провокує дорослішання.

Антиподом Ромахина в повісті є класна керівниця й учитель літератури Валентина Андроповна (Валендра, як неї називають хлопці). Її не влаштовує розпорядок нового директора в школі. У майже відкритій боротьбі з ним вона використала всі засоби, наприклад, писала доноси у вищі інстанції, сперечалася тощо. Однак Валентинові Андроповну не можна вважати негативним персонажем. Автор пише, що вона абсолютно искренно вірила в правильність своїх переконань, у те, що новий директор губить школу. І ця щирість зрештою дозволила їй знайти загальну мову з повзрослевшим класом і змінитися.

Велике значення другорядних персонажів у повісті. Учителі літератури й директори не можна віднести до них, тому що навколо їхніх взаємин розвертається основний конфлікт повести. Другорядні персонажі — це батьки учнів і два вчителі, що не беруть участь у конфлікті. Батьки, виховуючи своїх дітей, створили свою точну копію, зі своїми рисами характеру, але всі вони з розумінням сприйняли дорослішання своїх дітей, їхнє нове розуміння дійсності. І навіть товариш Полякова — мати Іскри, — «залізна» жінка, що звикла командувати дочкою, як підлеглим, зустрівши відсіч повзрослевшей Іскри, упокорюється, зрозумівши, що це повинне було відбутися. Те ж можна сказати й про батька Вики Люберецкой, що мимоволі змінив життя багатьох дітей, ставши їхнім ідеалом.

Тематика добутку виражається саме  цим  дорослішанням

(про яке я говорив вище, описуючи героїв окремо). Основною ідеєю, що пронизує думкою добутку є те, що ні & якому випадку дорослим не можна впливати на дорослішання дітей, виховувати їх, звичайно, необхідно, але дорослішання йде своїм особливим шляхом.

Втім, така ідея простежується лише в основній частині повести, а в пролозі й епілозі з’являється нова ідея. Тема прологу й епілогу — спогаду автора про свою молодість. А ідея виражається в тім, що запам’ятовується в житті тільки саме прекрасне — юність. Повість називається — «Завтра була війна», але про війну в ній практично нічого не сказано, і це не випадково. Війна не фігурує в дії повести, а як би випливає з її змісту, логічно завершуючи шкільні роки. Борис Васильєв пише, що різниця між поколінням його молодості й нинішнім полягає в тім, що вони знали, що війна буде, а ми знаємо, що її не буде, і щиро в це віримо.

І зараз, через сорок років, у поїзді, що символізує життя, ці вічні дев’ятикласники згадують не війну, не те, як горіли в танку і йшли в бій, а те, що було до цього.

Ця повість торкнула мене до глибини душі. На багато чого відкрила ока, багато чого в житті роз’яснила й допомогла зрозуміти. Борис Васильєв, безумовно, талановитий, тому що повість читається на одному подиху й залишає в душі незгладимий слід. Мені, як дитині, хоча й взрослеющему, було досить корисно глянути з боку на власне життя, щось переглянути у своєму світогляді.