Сочинения

(Еще не оценили)

Загрузка...

Він усе продумав, хитрий, злодійкувато примружений каган Куря: його розбишацька орда рушила на Київ саме тоді, коли Святослав із військом був далеко — на Дунаї. У Києві лишилася стара княгиня Ольга з онуками Ярополком, Олегом і Володимиром.

По дорозі кочівники знищували полян, грабували їхні господ Ірства. оселі. Рятуючись од раптового нападу, подільська громада, втікаючи, не встигла прихопити ні харчів, ні води.

А печенізька рать шастала по клітях, погребнях, клунях, жадібно запихалася різним їстнвом. різала худобу, глитала сире м’ясиво.

По тому розводили вогнища, і дух смаженого та печеного линув до Гори, де «же на третій день почався голод: був червень, коли княжі і воєводсьЦІ кліті спорожніли. Та найбільше киян мучила спрага. Джерельце під Берестянською стіною майже висохло від спеки, і навіть уночі хоробрі мужі иіяк не можуть пробитися до Перевісища чи Глибочині по воду, вороги стоять щільно один до одного — миша не пролізе. Плач, дитячий лемент стоїть над Горою. Почали від спраги вмирати старі й малі. Голосіння, зойки, прокляття…

А печеніги вичікують.

Княгиня Ольга день і ніч на городниці. Вдивляється у Дарницькі ліси. За ними, у Княжичах та Броварах, безпечний воєвода Претич з дружиною: грпдні траву косять, не знаючи, що стольний Київ на краю загибелі. І по Дніпру — ген біля островів — лодії плавають, вірні поляни, позираючи на Київ, не відають, що за їхніми спинами, у лісах Лівобережжя, десь на духмяному сіні Претич розкошує. Але ж ие догукаєшся їх. Надвечір било ударило. Сходились усі кияни до капища, де гордо і мовчазно височіли золотовусий Перун, вогненний Хоре, добрий і щедрий Дажбог.

—                                         Кияни дорогії,— гукнула хриплим, пересохлим голосом Ольга.—

Не можемо більше без води бути, голод терпіти. Завтра і позавтра дітей

всіх загубимо… А у Княжичах і Броварах наш воєвода Претич стоїть…

Хто пройде туди?

Тиша. На майданах чути дитячий невтішний плач і скімлення. Ступив наперед віщий старець Супрун:

—                                         Хто зможе сю ніч пройти між печенігами, переплисти Дніпро і ска

зати Претичу: не прийдеш до ранку — згине Київ?

Понахиляли голови схудлі, почорнілі гридні, кожум’яки, лучники, кметі. Хто пройде, коли вороги стоять плечем до плеча, гострі мечі наставивши? День і ніч стережуть, чекають слушної хвилини, щоб пограбувати княжі світлиці перебити людей, спалити місто, стерти його з лиця землі.

І тоді вийшов з натовпу юнак у білій полотняній сорочці. Його карі полянські очі палали звагою:

— Я пройду.

Узяв той хлопець з собою кошлату, як у печенігів, шапку і вуздечку, а точніше — обротьку, що не дзеленчить вудилами. Його обв’язали линвою і спустили з фортечної стіни в глибокий рів у тому місці, де стіиа прилягає до могутньої сторожової башти. Місяць ще не зійшов. А відблиски чужинських ватр у цей кут не досягають. Тож печеніги нічого не помітили. Досягнувши землі, сміливець озирнувся навкруги. Зовсім близько палали вогнища. Вороги їли, жадібно чавкаючи, запиваючи їжу кумисом.

(Еще не оценили)

Загрузка...

Основными темами пьесы «Вишневый сад», написанной в 1904 году, являются: гибель дворянского гнезда, победа предприимчивого купца промышленника над отживающими свой век Раневской и Гаевым и третья  тема будущего России, связанная с образами Пети Трофимова и Ани. Прощание новой,  молодой завтрашней России с прошлым, отживающим,  устремленность к завтрашнему дню России  в этом заключается со

держание «Вишневого сада». Россия прошлого,  отживающего  в  пьесе представлена в образах Раневской и Гаева. Обоим героям вишневый сад дорог, дорог как воспоми

нание о детстве,  молодости, благополучии, легкой и изящной жизни. Они плачут о потере сада,  но именно они и загубили его, отдали под топор.

При этом они остались верны красоте вишневого сада,  и поэтому они так

ничтожны и смешны. Раневская  в прошлом богатая дворянка, имевшая дачу даже на юге Франции в Ментоне,  обладательница имения,  «прекраснее которого нет ничего на свете». Но своим непониманием жизни, своей неприспособленностью к ней, своим безволием и легкомыслием хозяйка довела имение до полного разорения,  до того,  что предстоит продажа имения с торгов!  Лопахин,  предприимчивый купецпромышленник,  предлагает владельцам имения способ спасения усадьбы.  Он говорит,  что  нужно  лишь разбить вишневый сад под дачи. Но хотя Раневская проливает потоки слез о потере своего сада,  хотя она жить без него не может,  она  все таки отказывается от предложения Лопахина спасти имение.  Продажа или сдача участков сада в аренду кажутся ей недопустимыми и оскорбительными.  Но проходят торги и Лопахин сам покупает имение. И вот когда «беда» свер шилась,  то оказалось,  что никакой драмы и беды для хозяйки вишневого

сада  нет.  Раневская возвращается в Париж к своей нелепой «любви»,  к которой она и без того вернулась бы,  несмотря на все ее слова о  том, что она не может жить без родины. Драма с продажей вишневого сада вовсе не является для его обладателя драмой.  Это произошло лишь  потому, что у Раневской вовсе нет никаких серьезных переживаний, она легко может переходить из состояния  озабоченности,  беспокойства  к  веселому оживлению.  Так произошло и на этот раз. Она быстро успокоилась и даже заявила всем: «Нервы мои лучше, это правда».

А каков ее брат, Леонид Андреевич Гаев? Он гораздо мельче сво ей сестры.  Он способен сказать простые,  искренние слова,  со стыдом, поняв собственную пошлость и глупость.  Но недостатки у Гаева  доходят до карикатурных размеров.  Вспоминая о прошлом,  Раневская целует свой любимый шкаф.  Гаев же произносит перед ним речь.  Гаев  жалкий аристократ,  проевший свое состояние на леденцах. На протяжение всей пьесы

Раневская и Гаев переживают душевное потрясение,  они «ничего не видят вокруг себя,  ничего не понимают.  Они  паразиты, лишенные силы снова

присосаться к этой жизни».

Гаев представляет заключительный этап  эволюции  таких  героев Чехова,  как  Иванов,  Иван Иванович Чимша  Гималайский и им подобных героев «своего времени», не сумевших воплотить свои идеалы.

Несостоятельность дворянской либеральной интеллигенции в прошлом определила господство в настоящем людей, типа Лопахина.

Но на самом деле Чехов связывает будущее процветание с молодым поколением (Петя Трофимов и Аня),  именно им предстоит  строить  новую Россию, сажать новые вишневые сады.

«Вишневый сад»  великое создание Чехова  драматурга, продол жившего традиции русских писателей. Еще Гоголь и Грибоедов хотели поставить  комедию в один ряд с драмой и трагедией,  осуждали пренебрежительное отношение к ней как к «низкому» жанру.  Следуя  их  традициям, Чехов поднял жанр комедии на недосягаемую высоту.

(Еще не оценили)

Загрузка...

Роман «Мать»  произведение, созданное на рубеже двух веков, в нелегкое  и  бурное  время,  стремительно уносящее все старое и дающее жизнь новым идеям,  новым общественным  течениям,  которые  овладевали умами и сердцами. Процесс коренной ломки общественного мировоззрения, развернувшийся в русском обществе в данный период,  небезызвестная борьба между новыми  материалистическими и идеалистическими философскими течениями, возникшими на рубеже 1920 веков,   все это не могла не найти отражения  в  литературных произведениях этой эпохи.  Творчество Горького неявляется здесь исключением. Оно явило собой отклик на события времени,

когда менялось само понятие героического, когда протест против существующего строя стал делом каждого здравомыслящего человека.  Совершенно другой вопрос, в каких формах этот протест выражался. Нельзя забывать, что разночинский период освободительного движения в России сменился  в это время пролетарским, развивавшимся преимущественно под воздействием теории марксизма, которая, как известно, имеет весьма существенные из держки.

Роман «Мать»  обнаруживает совершенно четкую позицию автора по отношению к общественным преобразованиям;  произведение проникнуто пафосом борьбы за переустройство жизни,  что длительное время давало по вод для весьма односторонней оценки его в рамках советской  идеологии. За  «героической  борьбой нового поколения революционеров» не замечали /или не хотели замечать/ живых людей, с их внутренними противоречиями, страданиями,  нравственными исканиями. А ведь именно внутренний духовный мир человека интересовал величайших русских писателей,  произведения которых признаны классикой мировой литературы.  Односторонний под ход к данному произведению,  навязанный  коммунистической  идеологией, несомненно,  не может удовлетворить человека, считающего себя истинным знатоком и ценителем литературы.

Вероятно, более целесообразно будет рассматривать это произведение,  исследуя духовный мир героев. Так, лучшие чувства, возникающие в сердцах,  зовут людей на службу высокой и светлой идее. Но когда эта идея заслоняет собой все остальное,  порабощая человека,  она глушит в душе его те самые чувства, которые побудили его к служению ей.

Трагичен этот парадокс.  И отчетливей всего проявляется  он  в образе Павла Власова,  который рассматривался до недавнего времени как безоговорочно положительный. Но именно в нем проявляется сильнее всего «одержимость  идеей»,  именно  здесь  это явление приобретает наиболее разрушительные формы.  Стремление к своей,  высокой цели, перерастая в фанатизм,  подавляет в душе его такие вечные человеческие чувства, как сыновняя любовь, любовь к дому, к женщине. Жестоко, не посыновьи, говорит он матери, что обречен умереть за свою идею, не хочет слушать ее перед демонстрацией.

Образ Павла  это образ человека, делающего, хотя и не по злому умыслу,  несчастными всех тех, кому он дорог. Особенно это видно из истории его любви.  В жизни перед ним постоянно возникает выбор  между идеей и живой душой. И он выбирает идею… Поэтому образ Павла Власова трагичен. В душе этого человека произошел разлад между самыми глубокими, корневыми, жизненными основами и идеей, целью, поставленной им са

мим.

Героем, несущим в себе духовное начало,  в ком  сильны  лучшие человеческие чувства,  является,  несомненно, Ниловна. Могучая сила ее материнской любви удерживает Павла от полного погружения в  фанатическое безумие. Именно в образе матери наиболее органично соединились вера в высокую цель с богатейшим духовным миром.  Здесь, безусловно, необходимо  отметить  глубокую  и  прочную связь Ниловны с народом,  что всегда в русской литературе оценивалось как богатство  души  человека, его  близость к истокам,  корням национальной культуры.  Идея окрыляет Ниловну,  дает ей подняться,  обрести веру в себя, но не перерастает в ее сознании в цель для фанатичного служения.  Этого не происходит, вероятно,  потому,  что связь Ниловны с народными корнями очень  крепка.Очевидно,  именно  эта связь определяет внутреннюю стойкость человека.Заметим,  что Андрей Находка, соратник Павла, гораздо глубже его в духовном  плане.  Этот образ также близок к народу,  об этом говорит его отношение к Ниловне: нежность, забота, ласка. У Павла этого нет. Автор показывает,  сколь  опасно для человека отдаляться от народных корней, когда утрачиваются все истинные духовные ценности.

Название романа выбрано писателем  не  случайно.  Ведь  именно мать /вечный образ/ является истинным,  человечным, любящим, искренним образом.

(1голосов, средний: 5,00 out of 5)

Загрузка...

Der große ukrainische Dichter, Maler und Denker Taras Schewtschenko wurde am 9. März 1814 als Sohn eines leibeigenen Bauern im Dorf Morinzy Kiewer Gebiet geboren. Seine Eltern starben, als Taras noch klein war. Mit 9 Jahren musste er schon arbeiten. Mit 18 Jahren begann Taras bei dem Petersburger Maler Schirjajew zu lernen. Das Leben in der Hauptstadt beeinflusste Schewtschenko positiv. Petersburg wurde für den jungen Taras zur Schule des Lebens. Der wissbegierige Taras benutzte jede freie Stunde für seine Ausbildung. Er besuchte Museen, Ausstellungen, Literatur- und Musikabende. Hier machte er Bekanntschaft mit den berühmten Vertretern der russischen und ukrainischen

Kultur W. Schukowski, K. Brüllow, O. Wenezianow, W. Belinski, E. Hrebinka, I. Soschenko. 1838 wurde Schewtschenko von seinen Freunden aus der Leibeigenschaft losgekauft.

Unter der Leitung von K. Brüllow und anderen Professoren, bei der Unterstützung seiner neuen Freunde vervollkommnete Schewtschenko an der Künstlerakademie seine Kenntnisse in der Literatur, Geschichte, Philosophie, Ästhetik, Naturwissenschaft.

1840 erschien seine Sammlung ukrainischer Balladen, Lieder und epischer Dichtungen, die er unter dem Titel “Kobsar” herausgab und in der er das bisher nur von Bauern gesprochene Ukrainisch in großartiger Form für die Dichtung aktualisierte. In seinen Gedichten schilderte Schewtschenko das schwere Leben und den heldenhaften Befreiungskampf des ukrainischen Volkes.

1846    unternimmt Schewtschenko als Mitarbeiter der Archeolo-graphischen Kommission die Reise durch die Ukraine. In Kiew befreundete er sich mit den Mitgliedern der illegalen Kyrill-Method-Brüderlichkeit, einer Kampforganisation gegen die Leibeigenschaft. Seinem humanistischen und schöpferischen Wesen nach stand der Autor der “Haidamaken”, des “Traumes”, des “Kaukasus”, des “Vermächtnisses” den Idealen dieser Organisation recht nahe. Er besuchte ihre Literaturabende, nahm an den Diskussionen teil, las ihnen die feurigen Zeilen seiner Gedichte vor.

1847    wurde er als Zeichenlehrer der Kiewer Universität angestellt, konnte seine Tätigkeit aber nicht aufnehmen, weil er zusammen mit allen Mitgliedern der Kyrill-Method-Brüderlichkeit verhaftet wurde. Für elf Jahre wurde Schewtschenko unter strenger Aufsicht als Zwangsrekrutierter ins Orenburger Sonderkorps verbannt, mit dem Verbot “zu malen und zu schreiben”.

Nach seiner Freilassung lebte Schewtschenko bis zu seinem Tode in Petersburg, wo er sich neben einigen Dramen und Liedern hauptsächlich der politisch-sozialen Dichtung in Form von Balladen zuwandte, in denen immer wieder Motive aus der ukrainischen Volkspoesie erschienen.

Taras Schewtschenko starb am 1. März 1861. Laut seinem Vermächtnis ist er in der weiten Steppe der geliebten Ukraine in der Stadt Uman begraben.

Schewtschenko wurde vom Volk beliebt und verehrt.

(Еще не оценили)

Загрузка...

Der englische Schullehrer Rowland Hill hat die Briefmarke erfunden. Früher bezahlte man die Briefe anders als jetzt: nicht der Absender musste den Brief bezahlen, sondern der Empfänger des Briefes. Das gefiel Rowland Hill nicht, besonders, wenn der Brief uninteressant war und ihm keine Freude machte. So schrieb er eines Tages einen Brief an den Generalpostmeister von England und schlug vor, dass der Absender seinen Brief selbst bezahlen sollte. An den Postschaltern sollte man kleine Pa-pierblättchen verkaufen, die die Absender auf die Briefumschläge kleben könnten. Nanu! Papierblättchen auf die Briefe kleben! Der Herr Generalpostmeister wollte sich totlachen über die Idee des Schullehrers.

Aber vier Jahre später, am 6. Mai 1840 verkaufte man an den englischen Postschaltern die erste Briefmarke der Weit. Bald erfuhr man über die Idee des Schullehrers Hill in allen Ländern

der Welt. Im Jahre 1842 verkaufte man Briefmarken in Amerika, im nächsten Jahr — in der Schweiz. Im Jahre 1849 erschien die erste deutsche Briefmarke. In demselben Jahr wurde Rowland Hill Generalpostmeister von England.

Er war ein Bauernsohn und wurde zu einem Herr im Reiche des Geistes. Er war ein Leibeigener und wurde zu einem Riese im Reiche der menschlichen Kultur… Den schönsten und den wertesten Schatz schenkte ihm das Schicksal erst nach seinem Tod — unsterblichen Ruhm und aufblühende Freude, die seine Werke in den Herzen Millionen Menschen immer wieder erregen werden.

(Еще не оценили)

Загрузка...

Deutsche Sprache — schwere Sprache”, meinen nicht nur deutschlernende Ausländer. Sie denken wohl vor allem an die Grammatik und die Orthographie. Kopfzerbrechen bereiten z. B. die Artikel, die Getrennt- oder Zusammenschreibung, die Rektionsendungen und was es da noch alles an Schwierigkeiten gibt. Auskunft darüber und über alle anderen Fragen zur deutschen Grammatik und Orthographie gibt der Duden, das Nachschlagewerk für die deutsche Sprache. Es war vor mehr als hundert Jahren, als Konrad Duden, Direktor eines Thüringer Gymnasiums, Ordnung in die deutsche Rechtschreibung bringen wollte. Das war nötig, denn es gab in Deutschland keine einheitlichen Regeln und Gesetze für die Sprache. 1880 hatte er es geschafft. Das Bibliographische Institut Leipzig veröffentlichte das erste Wörterbuch Konrad Dudens mit 27 000 Stichwörtern. Damit war die Grundlage für eine einheitliche deutsche Rechtschreibung geschaffen. Konrad Duden gilt als ihr Vater.

Nun liegt die 20. Auflage mit 110 000 Stichwörtern vor. Es ist nach der Wiedervereinigung die erste gesamtdeutsche Ausgabe, denn nach der Teilung Deutschlands 1945 gab es in Mannheim und in Leipzig je eine Duden-Redaktion. Der Duden steht heute in nahezu allen Haushalten. Niemand verliert sein Gesicht — ob Professor oder Student, ob Sekretärin, Schüler oder Schriftsteller, wenn er den Duden zur Hand nimmt.

(3голосов, средний: 2,33 out of 5)

Загрузка...

«У жодній іншій землі дерево народної поезії не дало таких величних плодів, ніде геній народу у своєму здоровому живому розумі не втілився так, як у піснях народу України…», — писав німецький поет 19 століття Фрідріх Боденштедт. Відкриття чужинцями України — «цієї нової Греції», за влучним висловом іншого поважного вченого-німця, — відбувалося саме через багатющий український фольклор. Українська усна народна поезія вже давно здобула визнання у всьому світі через свою витончену художню форму й багатий зміст, ідейну та емоційну насиченість, глибокий, щирий ліризм, високий, благородний ідеал, що в ній втілився. І чи не найпочесніше місце в українській усній народній поезії посідають козацькі думи й пісні. Микола Гоголь назвав їх народною історією — живою, яскравою, сповненою барв, істини, історією, яка розкриває все життя народу. З тим важко не погодитися. Адже за козацьких часів на всі події та явища в громадському, політичному, соціальному, економічному й воєнному житті народ відгукувався саме піснею, виявляючи в ній свою активність і мудрість. Народні пісні й думи, наче живий літопис, були втіленням історичної пам’яті багатьох поколінь, виступаючи своєрідним містком від минулих часів до прийдешніх. Тому в них, як на священних скрижалях, викарбувані закони тяглості й безперервності нашого історичного поступу.

У думах і піснях знайшли відображення як героїчні, так і трагічні сторінки життя козацької України. Уснопоетичні твори бережуть лам ять про тяжкі бідування й злигодні українського народу, принесені турецько-татарською навалою, страшні руйнування нападниками міст і жорстоке роз-орення сіл, знищення й масове полонення українців. Розповідають вони й про сумну долю невільників, їхні поневіряння й страждання в турецько-татарській неволі.

Думи цього тематичного циклу (а їх збереглося дев’ять: «Невольники на каторзі», «Невольницький плач», «Маруся Богуславка», «Утеча із турецької неволі морем», «Утеча невольників з каторги», «Самійло Кішка», «Втеча трьох братів із города Озова, з турецької неволі», «Сокіл і соколя» та «Іван Богуславець») є найдавнішими. їм притаманна висока емоційна напруга, у них — і пристрасна молитва, і надривний стогін, і всеспопеляюче прокляття землі та вірі бусурманській. Здається, невільницький плач, що сповнював саме повітря тогочасної’ України, ще й досі бринить і плаче в їх поетичних рядках.

Водночас у думах і піснях відтворюються картини героїчної боротьби козацтва проти турецько-татарської агресії, з них постають з усіма деталями й подробицями лицарські морські й суходільні походи запорожців на володіння Оттоманської Порти й Кримського ханства, великої ваги набуває мотив уславлення воїна-козака.

Багато дум і пісень присвячено Визвольній війні українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Богдана та його сподвижників — Максима Кривоноса, Івана Богуна, Данила Нечая, Морозенка та інших героїв — оспівано в таких піснях, як «Чи не той-то Хміль», «Гей не дивуйте, добрії люди», «Ой, Морозе, Морозенку, ти славний козаче», «Іван Богун», «Перемога під Корсунем» тощо.

Проте найпочесніше місце серед героїв дум і пісень належить незнаному козакові. Один з найулюбленіших героїв українського народу — козак Голота, котрий не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота, котрий ні города,нісела не займає,л& вміє постояти за свою честь.за честь рідної землі. Образ козака Голоти уособлює військову доблесть, мудрість, лицарську відвагу народу, який виборює своє право на свободу й незалежність, і водночас — миролюбність, гуманізм. Недарма про героя нашого епосу говорять, що шабля — його хрест, перемога — його бог, а пісня — його молитва. Своїм іменем і серцем він ніс волю, і свідомість волі зробила з нього лицаря й поета. Він захищає скривджених, боронить матір, сестру, кохану, але найбільший його біль — рідна земля:

Так пісня в найтяжчі часи нашої бездержавності не давала згаснути високим волелюбним пориванням у душі українській. Ось чому з глибокою повагою ставилися в народі до піснетворців — кобзарів, лірників, бандуристів. А скільки поетів своїми вчителями вважають цих безіменних митців!

Різне траплялося не тернистому шляху нашої долі. Бувало: іржавіли пощерблені шаблі, стогнала в ярмі Україна, мовчав упокорений народ. Та недосяжним для ворога було поетичне слово. Піснею, думою жила Україна:

Хоч би забув хто мову та звичаї,

Хоч би навік припав чужою плісню,

Хоч би вже душу й ум чужа земля забрала,

(Еще не оценили)

Загрузка...

Без імені Олеся Гончара годі уявити не лише нашу літературу, а й загалом — українську культуру. Адже кілька поколінь українців живуть в атмосфері, твореній подвижництвом його ясного духу й вражаючої працездатності. Твори митця — «Прапороносці» і «Тронка», «Твоя зоря» і «Людина і зброя», «Таврія» і «Перекоп», «Бригантина» і «Берег любові», «Собор» і «Циклон», «Ніч мужності» і «Чорний яр»— то, за влучним висловом Івана Драча, неповторне живло духу, з якого складаємось усі ми, наповнені його місткістю й чарівністю, його снагою і незахищеністю… Прапороносці — перший роман письменника, який відразу поставив його автора в ряди справжніх майстрів художнього слова. Ця книга житиме ще довгі, довгі роки. Хоч інколи й можна почути, що Олесь Гончар прикрасив події, зобразив війну не такою, як вона була насправді, ідеалізував героїв. Подумати тільки: в усій трилогії — жодного негативного персонажа!

І це справді так. Але, щоб правильно і всебічно оцінити твір мистецтва, треба поставити його в історичний контекст, розглянути з позицій часу написання. А то

були важкі повоєнні роки. Країна поруйнована, люди жили в землянках, не всі поранені виписалися з госпіталів, по вулицях так багато чоловіків шкандибали на милицях. Та найбільше пік біль утрат. Майже кожна сім’я зазнала їх. Не повернулися з фронтів батьки, сини, брати, наречені… Рідні й близькі хотіли знати — якими вони були там, на полі бою. Як жили і як умирали. І, природно, вони хотіли бачити їх в ореолі подвигу, любові, добра, почути про них добрі слова. Це — як після похорону, після жалобної музики — слово на поминках. І навряд би хтось наважився в цьому слові згадувати вади покійних… «Прапороносці» — це ро-ман реквієм, це — гімн на честь полеглих. А сувору правду війни Гончар прекрасно знав і правдиво, художньо переконливо відтворив її в інших своїх романах, повістях, новелах.

У «Прапороносцях» письменник повідав про останні місяці війни, коли Радянська армія вступила в країни Західної Європи, визволяючи їх від фашизму. Тепер можна сказати», визволяючи їх від фашизму, щоб загнати в більшовицьку неволю. Досить пригадати Будапешт 1957 р., Прагу 1968 р. Але, помираючи на чехо-словацьких землях, солдати не знали, що буде через двадцять років, вони щиро вірили, як і сам Гончар, що несуть волю братам. «Прапороносці» — це, власне, перший в українській літературі широкомасштабний з епічним розмахом твір про війну. Автор писав, що він хотів поєднати високий дух романтики з проривом до правди, до зображення війни справжньої, реальної, з її стражданнями, кров’ю і потом, з її тяжкою солдатською героїкою.

Олесь Гончар знав війну не з чужих слів. Він показав їі нелюдське обличчя в багатьох, творах, зокрема в романах «Людина і зброя та «Циклон . Тут він розкрив перед читачем сувору правду війни, показавши, як обпалила вона людські душі. Письменник дошукувався тих причин, які визначили глобальну трагедію народу, показав закономірності, що зумовили саме такий, а не інший розвиток подій і зробили неминучою поразку фашизму. Щоб так високохудожньо та психологічно переконливо розповісти про це, треба було відійти на певну часову дистанцію від безпосередніх воєнних подій. Тож і з’явилися «Людина і зброя», «Циклон», інші твори цієї тематики у 60—70-х роках.

Особливістю стилю О. Гончара є вміння викликати в читача відчуття причетності до всього, що відбувається на землі, прилучити його до роздумів про гострі, болючі проблеми. Цю якість прози Гончара засвідчує вже перший роман «Прапороносці». У наступних творах, — «Людині і зброї», «Тронці», «Циклоні» і в романі «Собор», де йдеться про ті суперечності в сфері духовності й моралі, які з’явилися і загострилися у нашому суспільстві, письменник поглиблює психологізацію викладу.

Найбільше ж досягнення О. Гончара в романі «Собор» полягає в оголеній правдивості твору. Глобальні проблеми, які переконливо окреслив автор, на час виходу роману залишалися ще дуже далекими від розв’язання, не вирішені вони й сьогодні, а деякі постали ще гостріше. Своїм викривальним пафосом твір влучав по бездуховності в усіх їі проявах. Це була правда про той час, а правду писати було не прийнято. Незважаючи на те, що автора як талановитого письменника визнавав увесь світ, його твір було піддано відвертому тавруванню й цькуванню, на цілих вісімнадцять років (до весни 1986 р.) викреслено з творчості та й з усієї української літератури. Доля зачіплянського собору стала ніби прообразом долі самого роману, який теж для багатьох став мірилом людської духовної сутності. Автор не лише зоставався непоступливим у своїй правді, мужньо тамуючи душевний біль, а й продовжував наполегливо шукати шляхи до сердець своїх читачів, мудро й розважливо вести розмову з тими, хто не збайдужів у затхлій суспільній атмосфері, особливо — з молоддю. Критики, роздумуючи над особливостями творчості Олеся Гончара, відзначають, що тут домінує світло й чистота, називають його одним з найсвітлоносніших письменників нашої доби.

(15голосов, средний: 4,33 out of 5)

Загрузка...

Високий рівний чотири-кантовий стовп, усередині порожній. А боки з пробоями, як у справжньому комині після пожежі. Тільки пробої ці утворюють візерунок — стилізовану віть лавра. Це вам, мученики, трудівники землі-матері, від тих, кому судилося вціліти й продовжити життя рідного села, рідної землі. Крізь прорізи-листки видно порожнє нутро обеліска, воно відсвічує білим — це незвичайне жерло комина. Вночі там спалахує електричне світло, і лаврове листя світиться, горить на зоряному тлі нічного неба.

Дві грані обеліска заповнені майоліковими барельєфами, які лаконічною мовою

[smszamok]

символів розповідають про перемогу життя над смертю, про красу людини, зайнятої одвічною працею хлібороба.

Неподалік обеліска стара сосна з лелечим гніздом на верхівці. Сосна-віковуха всохла. Може, від старості, може, від пекучого горя її земляків людей… Гніздо, як терновий мученицький вінок, коронує її поруділу голову.

Ця сосна, гніздо й мешканці його — продовження меморіалу. І сосна, і черідка дубів, що тягнеться від сосни до річки. Дуби, на піщаному згір’ї ростуть буйно, докопалися корінням до соків заплави і щедро вигнали листя, що прикрило жовті горбки і сіру бетонну рівнину масивних меморіальних дощок, на яких викарбувано шістсот сімдесят шість прізвищ жертв фашистської розправи.

Стоїть віддалік сосни і комина-обеліска вилитий з червоного бетону хлопчик-підліток, один з брацаловицької дітвори, якої перед війною щедро понаносили в селянські хати лелеки. Велике було село — понад двісті дворів, і в кожній хагі діти, багато дітей…

Молодий скульптор увіковічнив трагічну долю хлопчика, який у грудні 1943 року, коли тут карателі розправлялися з мирними жителями, вихопився із сарая, де горіли люди, і побіг узгір’ям. Та там і лишився, там його наздогнала куля…

А художник увічнив хлопчика — занімілим у трагічному непорозумінні. Він ніби запитує: «Люди, за що?»

Минуло майже шістдесят років після Перемоги… Тепер улсе не тільки для дітей наших — для нас, молодих батьків і матерів, війна стала лише сторінкою далекої історії. Такі пам’ятники, як у Брацаловичах, наближають до нас страшні події війни. З вуст у вуста, з покоління в покоління народ передає славу про подвиги, хоробрість і безстрашність тих, хто кров’ю своєю утверджував мир на землі. На цих переказах виховуються нові покоління патоіотів, відданих своїй Вітчизні і готових захищати її.

Та буває й інакше. Якось у дворі одного будинку спритний юнак торгував медаллю «За відвагу», мабуть, дідовою. Звичайно ж, ніхто не сказав хлопцеві, якими зусиллями вона дісталася воїну, який великий людський подвиг, а, можливо, і життя криється за цим невеликим шматочком металу на муаровій стрічці. Таких прикладів сьогодні безліч. На жаль, пам’ять про війну поступово стирається. І в цьому винні насамперед старші, що часто забувають виявити в присутності дитини своє ставлення до життя.

Хто, як не батьки, дідусі і бабусі можуть зрозуміло і просто пояснити, що таке хоробра людина, як розуміти обов’язок, справедливість, сміливість, що, зустрівши на своєму шляху братську могилу, треба зупинитись і помовчати.

[/smszamok]

Тільки так з малих років прийде до наших дітей розуміння свого громадянського обов’язку берегти й охороняти рідну землю.

(1голосов, средний: 5,00 out of 5)

Загрузка...

Оправа книжечки чорна, шкіряна, золотий обріз, на корінці оправи внизу вибиті золотом дві літери «М. Л.». Це ініціали давнього друга Тараса Шевченка Михайла Лазаревського, якому поет подарував «мережані» ним у неволі — в цій «покинутій богом пустині» — «захалявні книжечки». рукописної збірки поезій Тараса Шевченка. Авторської назви вона не має, але має назву умовну — «Мала книжка». Складається вона з двадцяти семи саморобних зшиточків мініатюрного формату звичайного канцелярського паперу. Поет згортав аркуші паперу увосьмеро, щоб зручніше було ховати, очевидно, за халявою. Так і з’явилися «захалявні книжечки» за 1847, 1848, 1849 і 1850 роки. Коли в 1850 році його було заарештовано і зроблено обшук, свідчень і доказів того, що рядовий Шевченко порушив цареву заборону творити, не було знайдено. Попереджений про обшук, поет устиг передати ці зшиточки квартирмейстеру Окремого Оренбурзького корпусу, відомому картографу Оренбурзького краю Карлу Івановичу Герну, в якого Шевченко кілька місяців квартирував. Карл Герн зберіг альбом акварельних малюнків поета та його зшиточки, які він звів докупи й оправив. Згодом «Малу книжку» Герн передав Шевченкові на нове місце його заслання — до Новолетровського укріплення.

У 1859 році в Петербурзі «Малу книжку» в цій оправі побачив Іван Сергійович Тургенєв, який так згадував про свої зустрічі з Шевченком: «Він показав мені оправлену в звичайну юхту малесеньку книжечку, в яку він записував свої вірші і яку ховав за халяву чобота, бо йому заборонено було писати; показав також свій щоденник, який він вів російською мовою…».

Після смерті Тараса Шевченка «Мала книжка» зберігалася в Михайла Лазаревського, який звелів зробити їй нову шеврову оправу, позолотити обріз і витиснути на корінці книжечки свої ініціали: «М. Л.». «Пошли, господи, всім людям таку дружбу і такого друга, як Лазаревський»,— записав поет 2 липня 1857 року в «Щоденнику». В день іменин Михайла Лазаревського 12 липня 1858 року вдячний за допомогу і клопотання Шевченко дарує йому свій «Щоденник», автопортрет і офорт «Притча про робітників на винограднику». Крім «Малої книжки», в Михайла Лазаревського зберігалися «Більша книжка», автографи й авторизовані списки російських повістей, а також інші тйорчі матеріали Шевченка, зокрема примірники «Кобзаря» 1860 року видання та «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» (1844 року) з власноручними правками поета.

Михайло Лазаревський, як і п’ятеро його братів, з якими був знайомий поет, багато зробив для того, щоб полегшити долю Шевченка. Він клопотався про його визволення із заслання, першим повідомив Шевченка про звільнення, після повернення до Петербурга поет жив кілька місяців у Михайла Матвійовича. Лазаревський часто відвідував хворого Шевченка в його майстерні Академії художеств, по смерті клопотався похороном, а згодом — перевезенням тіла поета в Україну.

Закономірно, що в Михайла Лазаревського і його братів зосередилися чи не найзначиміші матеріали творчої спадщини Тараса Григоровича.

Яка ж подальша доля цих унікальних духовних цінностей?

Зібрана у свій час у Музеї українських древностей Тарновського шевченкіана була зосереджена в Чернігівському державному історичному музеї, а звідти перейшла до Інституту Тараса Шевченка.

Минуле повинно активно працювати на сучасність, а сучасність — творити для майбутнього нову історію. Адже пам’ять — це безсмертя народу.