14 Янв »

Твір опис природи: Сади цвітуть

Автор: Основной язык сайта | В категории: Переказ сюжету творів письменників
1 кол2 пара3 трояк4 хорошо5 отлично (15голосов, средний: 4,40 out of 5)
Загрузка...

Неначе густим молоком облиті фруктові дерева. Ось виструнчились у весняному святковому вбранні вишні, сливи, черешні, груші. І очей від них не одведеш! Тягне до них, підійдеш, милуєшся і не намилуєшся. Очі радіють, душа радіє. Радість і для невтомних трудівниць — бджіл. Снують вони по квітах, перелазять моторно з однієї квітки на другу, щоб швидше набрати меду. А набравши,— одна, друга зриваються з квітів, і ніби золоті шнурочки простяглися в повітрі, мчать бджілки до своїх хаток-вуликів. Швидко треба скласти солодкий прозорий мед у стільники і повернутись за новою маленькою порцією меду. Адже це перший весняний взяток. Поспішати треба. Здається, тихо гудуть розквітлі дерева, коли бджоли, джмелі, якісь мушки кружляють над ними. А на землі синьоокі проліски, перші фіалки соромливо піднімають голівки і сила-силенна вже справжніх весняних квітів.

14 Янв »

Твір доповідь Музей Г. С. Сковороди

Автор: Основной язык сайта | В категории: Переказ сюжету творів письменників
1 кол2 пара3 трояк4 хорошо5 отлично (1голосов, средний: 5,00 out of 5)
Загрузка...

Серед численних історико-культурних пам’яток стародавнього міста Переяслава-Хмельницького виділяється оригінальною архітектурою меморіальний музей видатного українського філософа, гуманіста і поета Григорія Савича Сковороди. Експозиція музею розміщена в колишньому колегіумі, де 1753 р. Григорій Савич читав лекції з поетики. Вона починається із залу, в якому особливу увагу привертає постанова Ради Народних Комісарів РРФСР від 30 липня 1918 р. про спорудження пам’ятників видатним людям, підписана В. 1. Леніним. Ім’я Г. С. Сковороди назване в одному ряду з іменами М. В. Ломоносова, Д. ї. Менделєєва. Тут же — висловлювання Л, М. Толстого і Т. Г. Шевченка, які були одностайні у високій оцінці Григорія Савича як людини й філософа. У центрі залу на фоні старовинних рушників і килима — скульптура Г, С. Сковороди у вигляді мандрівника з палицею.

Через усе життя проніс поет любов до музики, до фольклору. Він успадкував її від матері, перейняв від кобзарів і лірників.

У музеї представлені музичні інструменти XVIII ст.— ліра, кобза, цимбали, бандура, якими досконало володів Григорій Савич. Син малоземельного селянина-козака, просвітитель завжди був тісно зв’язаний з народом. Видатний-мислйтель вірив, що народ рано чи пізно, але неодмінно прокинеться від сну і піднесе меч гніву проти кріпосників.

Найсильніше враження на численних екскурсантів справляє клас поетики, келія, бібліотека. Співробітники музею відтворили майже у первісному вигляді обстановку келії, в якій жив Г. С. Сковорода, інтер’єр навчального закладу того часу. Масивні, понад метр у товщину, стіни класу, високі напівовальної форми вікна, зрізані у склепінні. Ніша у стіні, де зберігалися навчальні посібники. Столи й лави, на одній стіні — ікони, на іншій — одяг бурсаків. Кафедра й крісло вчителя, класна дошка. На столах — старовинні книги. Відвідувачів не залишає відчуття, що спудеї — учні колегіуму — тільки-но вийшли з класу, де слухали Григорія Савича.

Великі заслуги Г. С. Сковороди у розвитку української літератури. Він написав збірку «Басни Харков-скія». У них возвеличується дружба, любов, розум та інші позитивні людські риси. Поет пропагує працю за покликанням, високі моральні якості й водночас різко засуджує паразитизм поміщиків, духівництва.

Понад 250 років минуло відтоді, як по кімнатах колегіуму ходив Г. С. Сковорода. (За кн. «Музей Г, С. Сковороди в Переяславі-Хмельницькому».)

14 Янв »

Детальний переказ. У музеї фарфору

Автор: Основной язык сайта | В категории: Переказ сюжету творів письменників
1 кол2 пара3 трояк4 хорошо5 отлично (4голосов, средний: 4,00 out of 5)
Загрузка...

Ленінградський фарфоровий завод — найстаріший у нашій країні. Саме на ньому -працював Д. І. Вино-градов, там він відкрив таємницю виготовлення фарфору, зробив першу в нашій країні фарфорову чашку. Найкрасивіші вироби зібрані й виставлені у великих і світлих залах заводського музею. Яких тільки див не побачиш там! І здається, що одна річ красивіша за іншу. Наприклад, білий фарфоровий букет на блакитному блюді. Він стоїть на окремому столику, накритий скляним ковпаком, щоб пилюка не вкривала напівпрозорі пелюстки квітів, тоненькі, ніби шпилечки, тичинки. Ніде, напевне, не знайти другого такого ж гарного фарфорового букета. А подивились би ви на дзеркало, яке теж стоїть у цьому музеї! Звичайне собі дзеркало, але вставлене воно в красиву, химерно вигнуту раму. Рама біла, прикрашена позолоченими завитками. В неї вмонтовано два круглих фарфорових медальйони, на яких намальовано букети квітів. Дзеркало встановлено на вузенькому фарфоровому столику, на ньому ряд білих позолочених чашечек. А по обидва боки від дзеркала -— позолочені фарфорові свічники, кожен увінчує чашечка, в яку вставлено свічки. Коли їх запалювали, полум’я відбивалось в дзеркалі, відсвічувало на білу золоту раму. Красиво, нарядно, святково…

На столах і окремих столиках стоять скульптури: бюст Володимира Ілліча Леніна, бюсти відомих письменників, полководців, фігурки героїв найвідоміших книжок…

14 Янв »

Твір роздум Чудо-машина

Автор: Основной язык сайта | В категории: Шкільні твори з російської мови
1 кол2 пара3 трояк4 хорошо5 отлично (2голосов, средний: 5,00 out of 5)
Загрузка...

Отой Вітя, що сидить на третій парті від столу, страшенний хвастун. Якби ви тільки знали, який він хвастун! Вій недавно казав у класі, що зробив такий парашут, з яким не вниз стрибаєш, а вгору. Ну, хіба таке може бути? Або що у нього є такі окуляри з ліхтариками, крізь які він вночі може читати. Йому ніхто не вірить, а все ж таки всім заздрісно. Може, в нього й не такі, а які-небудь інші, незвичайні, все ж таки є. Потім він ще розказував, що видресирував так свого собаку Марса, що той сам ключем відмикає двері і подає, коли Віті треба, задачник або граматику, або читанку. І так він завжди — всі сидять і слухають і вуха розвісять… От зараз усі діти слухають Олену Пилипівну, а він знаєте про що дума? Що добре було б мати таку ручку, яка пише завжди без помилок, бо на останньому контрольному диктанті він зробив аж одинадцять помилок. І йому поставили двійку. Добре було б, якби була така ручка. Але мрії про ручку перебиває Олена Пилипівна.

—        Вітя Вишневський, прочитай свої задачки, задані на сьогодні,— каже вона.

—        Хіба на сьогодні були задані задачки? — питає він здивовано…

—        Виходь тоді до дошки і розв’яжи тут.

Біля дошки Вітя вже стоїть червоний і засоромлений. У нього все плутається і виходить не так, як треба. Добре, що дзвонить дзвоник, і Олена Пилипівна нічого йому не ставить…

—        Подумаєш,— запально відповідає Вітя,— ці за

дачки мені — що горіхи лущити. Мені й не треба їх розв’язувати, а я таку машину вигадав, що сама їх мені розв’язує.

І як це в нього вирвалось, у Віті? Враз усі хлопці присікалися:

—        Де машина? Покажи! Ти брешеш просто, і більше нічого!..

Вранці двадцять першого Вітя прийшов з чималеньким пакунком під пахвою.

—        Приніс! — сказав він з погордою і хотів уже розгорнути пакунок перед здивованими дітьми. Але тут задзвонив дзвоник.

—        Нічого,— сказав він спокійно,— покажу на перерві,— і поклав пакунок під парту.

Ви уявляєте, як зацікавлені були всі? І, як на зло,— контрольна з арифметики… На перерві всі обступили Вітю. Він вийняв чималу картонну коробку. В коробці в рядок були виставлені маленькі коробочки із щілинками: 40, 41, 42, 43 і так до 60.

—        Як і в кожний автомат,— сказав він серйозно,— треба кинути гривеник.

Він на очах у всіх кинув гривеник, і справді, знизу впав папірець.

—        Читай, Галка Татарська, в задачнику номер

п’ятдесят..,

—        А ти, Тіма, бери папірець і читай розв’язання. Дійсно, розв’язано було правильно.

Ще кинули гривеник у № 48, що задано на завтра, і знову випало розв’язання — правильне розв’язання..

Орієнтовний план

  • Вітя — фантазер:
  • а)         чудернацькі парашут та окуляри;
  • б)        натренований песик Марс;
  • в)        мрії пре ручку, яка не робить помилок
  • 2.         Вигадника   і  хвалька   присоромлено.
  • «Чарівна» машина.
  • Таємниця Вітіної чудо-машини.
14 Янв »

Дубова рать землі

Автор: Основной язык сайта | В категории: Переказ сюжету творів письменників
1 кол2 пара3 трояк4 хорошо5 отлично (1голосов, средний: 5,00 out of 5)
Загрузка...

Хто з вас не знає чудових рядків поеми-казки О. С. Пушкіна «Руслан і Людмила»: «Край лукомор’я дуб зелений і золотий ланцюг на нім…» Та чи знаєте ви, що образ лукоморського дуба поет запозичив з натури? його прообразом був старезний дуб, який і донині росте у селі Сугді біля Ленінграда, в колишньому маєтку Ганнібалів. Тепер йому понад шістсот вісімдесят років. Дуб належить до найдовговічніших і чи не найшанованіших дерев нашої флори. Та й як не захоплюватися темно-зеленими велетнями, які сягають у висоту до п’ятдесяти метрів, а живуть нерідко п’ятсот або й тисячу років.

Видатний римський природодослідник Пліній-Старший писав про дуби, що вони непідвладні часові і вражають своєю безсмертною долею. Загалом вчений був не дуже далекий від істини. Останні дослідження засвідчують, що далекі предки цих могутніх красенів росли на Землі приблизно сто п’ятдесят мільйонів років тому!

Вдумайтеся тільки: деякі дерева переживали 20 — 30 поколінь. Одним із найстаріших вважався славнозвісний дуб на дніпровському острові Хортиці, що був колискою Запорізької Січі. Вік його, як доводять історики, сягав двох тисяч років! На жаль, у 1871 році патріарх зеленого світу був безжально зрубаний за наказом царських чиновників. Зате до наших днів у селищі Верхня Хортиця, неподалік славетного . Дніпрогесу, зберігся молодший побратим хортицького дуба. Це понад вісімсотрічний «Запорізький дуб». Він є визначною пам’яткою живої природи нашої республіки й охороняється законом. Висота велетня — тридцять шість метрів, тобто з п’ятнадиятиповерховий будинок! Важко уявити свідком скількох подій був цей сивий богатир. Один із найстаріших у Європі — Стельмузький дуб, вік якого перевершує півтори тисячі років. Він росте в Литовській РСР і також охороняється законом.

Старезні дуби нерідко увічнюють пам’ять видатних людей. Так кілька зелених велетнів на Україні пов’язані з ім’ям Т. Г. Шевченка. Серед них — могутній дуб у містечку Звенигородці, у селі Мар’янському на Пол-тавшині. Є дуби, пов’язані з іменами Івана Франка, Михайла Коцюбинського, з ратними подвигами радянських воїнів у боях із фашистськими загарбниками. І серед усіх дубів-старійшин слід згадати одного із .наймолодших побратимів, иосаджеиого біля московського Кремля 12 квітня 1962 року — в день річниці першого польоту людини в космос.

Минуть віки. Молодий дубок сам колись стане могутнім патріархом. Можливо, він проводжатиме в далеку путь сміливих міжзоряних мандрівників.

  • Чому саме дуб належить до найшанованіших дерев нашої флори?
  • Що ви знаєте яро славнозвїсяий хортищжий дуб?
  • Чім відомий «Запорізький дуб» Верхньої Хортиці?
  • Що вам відомо иро .дерева, які увічнюють пам’ять видатних людей?
  • Пригадайте літературні, мистецькі твори, в яких згадується
  • дуб»
1 кол2 пара3 трояк4 хорошо5 отлично (6голосов, средний: 4,17 out of 5)
Загрузка...

Уже відспівав свою мелодію на вербовій сопілці березень і поплив з гір у доли швидкими потоками. Зазеленів молодим зелом на лугах юний квітень, розсипав навколо райдужні, разнобарвні квіти. А найперші з них — то яскраво-жовті, ніби даровані сонцем, золоті ключики, квіти первоцвіту весняного. Ішов лугами, полями і лісами юнак. Залюблено задивилося на нього сонце і кинуло йому під ноги пригорщу сонячних зайчиків. А вони торкнулися землі і перетворилися на золоті ключики. Взяв юнак-кві-тень ті ключики та й відімкнув двері землі, в які хвилею радісною і живодайною тепла, з пташиною піснею і веселим сміхом полинула нестримно юність природи— весна. Взяв юнак молоду наречену-весну за руку, пішов із нею по землі. Де крок ступлять, там квіти цвітуть, слово мовлять — музики грають, пісню заведуть — усе навколо заспіває і закружляє в буйному танку весняної радості.

Усе ожива, тріпоче від любові, все аж тремтить жадобою життя… Чуєте? Озвалися, забриніли бруньки крислатого осокора, а онде затріпотіли ніжні сережки берізки білокорої, знялася аж до неба після жайвора… І пішло, і пішло! І не зупинити того буйного лету життя, того радісного оновлення землі.

А все — ключики золоті первоцвіту весняного. І що першою ця квітка, яку ще називають жовтим рястом, весну починає, то й силу вона має неабияку: здоров’я людям повертає, втрачені усмішки на обличчях засвічує…

13 Янв »

Наркоманія — соціальне зло

Автор: Основной язык сайта | В категории: Переказ сюжету творів письменників
1 кол2 пара3 трояк4 хорошо5 отлично (Еще не оценили)
Загрузка...

Картотека підліткового кабінету обласного диспансеру — середовище жахливих фактів, реєстр скупчення горя. Вони проходять низкою перед моїми очима — хлопчики й дівчатка, юнаки і дівчата, все життя їх занотовано на стандартних клінічних бланках. Багато з них після лікування вернулись до здорового, свідомого життя, а багато—так назавжди і залишились у картотеці диспансеру з короткою припискою: «Знятий з обліку в зв’язку зі смертю…»

Ігор К. 1968 року народження. Вперше пізнав смак опію на шістнадцятому році. За словами матері, яка кинулася до лікарів, із лагідного турботливого сина перетворився на справжнього бузувіра, здатного побити матір, потрощити меблі, перебити посуд. Попередній діагноз остаточно було підтверджено, коли Ігор пройшов курс обстеження,— опійна наркоманія,

психопатія. Довго й наполегливо боролися лікарі за його життя, але він сам відмовився від ефективного лікування, не приймав медикаментів, не ходив на огляди, тікав із дому. І от результат: помер на руках матері після великої дози опійного маку. Врятувати його було неможливо: організм уже давно, по суті, не можна було назвати живим і функціональним. Знятий з обліку в зв’язку зі смертю…

Сергій У. 1969 року народження. Потрапив до лікувального кабінету диспансеру з діагнозом — опійна наркоманія. Курив так званий «план», вводив морфій у вени; коли не було наркотичних речовин, ковтав пілюльки.

Чотирнадцятирічний Сергій не міг помножити п’ять на п’ять, а від двадцяти відняти вісім. Його розумові здібності за період захворювання на наркоманію знизилися до рівня шести-семирічної дитини. Так само, як Ігор К., він уникав лікування, ховався від дільничного інспектора, тікав із дому. І от недавно Сергій У. помер, ввівши собі у вену надмірну кількість опійного препарату,. Знятий з обліку в зв’язку зі смертю…

Сімнадцятирічний Дмитро Г. нині перебуває у лікувально-трудовому профілакторії. Історія того, як він потрапив туди, так само жахлива, як дві попередні. У травні 1983 року Дмитро в гурті хлопців, старших за віком, потягнув разом з усіма «гостро приправлену> цигарку. І з цього дня почалося життя в позичку: не маючи власних грошей для придбання наркотиків, Дмитро взявся готувати опійні настоянки, за що «дружки» великодушно дозволяли йому залишати для себе по кілька міліграмів. У нього завжди і шприц був наготові. Для інших. Мати, бачачи це, тривалий час мовчала, боялася за синове життя (чула від сусідів і знайомих, як мстять наркомани). І кожний день її мовчання наближав Дмитра до тієї межі, за якою не залишається місця ні юнацьким мріям, ні першому коханню. І коли, зрештою, мати вирішила піти в міліцію і до наркологів, Дмитра довелося лікувати примусово…

Наркоманія — соціальне зло, що спотворює свідомість, калічить характер особистості.

1 кол2 пара3 трояк4 хорошо5 отлично (1голосов, средний: 4,00 out of 5)
Загрузка...

Талант художника был у Булгакова от бога. И то, какое этот талант получал выражение, во многом определялось и обстоятельствами окружающей жизни, и тем, как складывалась судьба писателя. В начале 20-х годов им был задуман роман «Инженер с копытом «, но с 1937 года он получает другое название — «Мастер и Маргарита». Все, что пережил Булгаков на своем веку — и счастливого, и тяжелого, — все свои самые главные мысли и открытия, всю душу и весь талант отдавал он этому роману. «Мастер и Маргарита» — творение необыкновенное, невиданное доселе в русской литературе. Это какой-то сплав гоголевской сатиры и дантовской поэзии, сплав высокого и низкого, смешного и лирического. Булгаков писал «Мастера и Маргариту» как исторически и психологически достоверную книгу о своем времени и о людях, и потому роман стал уникальным человеческим документом той примечательной эпохи. И в то же время это многомысленное повествование обращено в будущее, является книгой на все времена, чему способствует ее высочайшая художественность. Есть основание предположить, что автор мало рассчитывал на понимание и признание его романа современниками.

            В романе «Мастер и Маргарита» царят счастливая свобода творческой фантазии и одновременно строгость композиционного замысла. Сатана правит великий бал, а вдохновенный Мастер, современник Булгакова, пишет свой бессмертный роман. Там прокуратор Иудеи отправляет на казнь Христа, а рядом, суетясь, подличают, приспосабливаются, предательствуют вполне земные граждане, населяющие Садовые и Бронные улицы 20-х-30-х годов нашего века. Смех и печаль, радость и боль перемешаны там воедино, как в жизни, но в той высокой степени концентрации, которая доступна лишь сказке, поэме. «Мастер и Маргарита» и есть лирико-философская поэма в прозе о любви и нравственном долге, о бесчеловечности зла, об истинном творчестве, которое всегда является преодолением бесчеловечности, порывом к свету и добру.

            События в «Мастере и Маргарите» начинаются «однажды весной, в час небывало жаркого заката, в Москве, на Патриарших прудах». В столице появляются Сатана и его свита.

            Дьяволиада, один из любимых авторских мотивов, здесь, в «Мастере и Маргарите», играет роль вполне реалистическую и может служить блистательным примером гротескно-фантастического, сатирического обнажения противоречий живой действительности . Воланд грозой проносится над булгаковской Москвой, карая глумливость и непорядочность.

            Сама идея поместить в Москву тридцатых годов князя тьмы и его свиту, олицетворяющие те силы, которые не поддаются никаким законам логики, была глубоко новаторской. Воланд появляется в Москве, чтобы «испытать» героев романа, воздать должное Мастеру и Маргарите, сохранившим верность друг другу и любовь, покарать взяточников, лихоимцев, предателей. Суд над ними вершится не по законам добра, они предстанут перед лицом преисподней. По мысли Булгакова, в сложившейся ситуации со злом бороться следует силами зла, чтобы восстановить справедливость. В этом — трагический гротеск романа. Воланд возвращает Мастеру его роман о Понтии Пилате, который Мастер сжег в приступе страха и малодушия. Миф о Пилате и Иешуа, воссозданный в книге Мастера, переносит читателя в начальную эру духовной цивилизации человечества, утверждая мысль о том, что противоборство добра со злом — вечно, оно кроется в самих обстоятельствах жизни, в душе человека, способной на возвышенные порывы и порабощенной ложными, переходящими интересами сегодняшнего дня.

            Фантастический поворот дела позволяет писателю развернуть перед нами целую галерею персонажей весьма неприглядного вида, проведя аналогию с самой жизнью. Внезапная встреча с нечистой силой выворачивает наизнанку видимость всех этих берлиозов, латунских,майгелей, никаноров ивановичей и прочих. Сеанс черной магии, который Воланд со своими помощниками дает в столичном варьете, в буквальном  и переносном смысле «раздевает» некоторых граждан из зала.

            Не дьявол страшен автору и его любимым героям. Дьявола, пожалуй, для Булгакова действительно не существует, как не существует богочеловека. В его романе живет иная, глубокая вера в исторического человека и в непреложные нравственные законы. Для Булгакова нравственный закон заключен внутри человека и не должен зависеть от религиозного ужаса перед грядущим возмездием, проявление которого можно легко усмотреть в бесславной гибели начитанного, но бессовестного атеиста, возглавлявшего МАССОЛИТ.

            И Мастер, главный герой булгаковской книги, создавший роман о Христе и Пилате, тоже далек от религиозности в христианском смысле этого слова. Им написана на историческом материале книга огромной психологической выразительности. Этот роман о романе как бы фокусирует в себе противоречия, которые обязаны решать своей жизнью все последующие поколения людей, каждая мыслящая и страдающая личность.

            Мастер в романе не смог одержать победу. Сделав его победителем, Булгаков нарушил бы законы художественной правды, изменил бы своему чувству реализма. Но разве пессимизмом веет от финальных страниц книги? Не забудем: на земле у Мастера остался ученик, прозревший Иван Понырев, бывший бездомный; на земле у Мастера остался роман, которому суждена долгая жизнь.

            «Мастер и Маргарита» — сложное произведение. О романе уже сказано много, а будет сказано еще больше. Существует множество толкований знаменитого романа. О «Мастере и Маргарите» еще много будут думать, много писать.

            «Рукописи не горят», -произносит один из героев романа. Булгаков пытался сжечь свою рукопись, но это не принесло ему облегчения. Роман продолжал жить. Мастер помнил его наизусть. Рукопись была восстановлена. После смерти писателя она пришла к нам и скоро обрела читателей во многих странах мира.

            Ныне творчество Михаила Афанасьевича Булгакова получило заслуженное признание, стало неотъемлемой частью нашей культуры. Однако далеко не все осмыслено и освоено. Читателям его романов, повестей, пьес суждено по-своему понять его творения и открыть новые ценности, таящиеся в глубинах.

13 Янв »

П’ятачок

Автор: Основной язык сайта | В категории: Переказ сюжету творів письменників
1 кол2 пара3 трояк4 хорошо5 отлично (1голосов, средний: 5,00 out of 5)
Загрузка...

У вестибюлі метро вирували потоки людей, як завжди у години пік. Проте кілька молодиків міцно стали непробивним колом, і люди оминали їх — праворуч, ліворуч — ті, що входили, й ті, що виходили; Хлопці трималися невимушено й незалежно… Особливо один із них — стрункий і русявий — впадав у вічі. Він привертав до себе увагу людей, стомлених роботою, людей, що поспішали і, здавалось, тільки й мали клопоту швидше дістатися додому. Але хлопець був надто гарний, такий привітний, веселий, що на нього майже всі озиралися…

З виром людей занесло до вестибюля засніженого дядька. Звичайного сільського дядька в звичайному дешевому пальто й розтоптаних черевиках на гумі.

Дядько розгублено озирнувся, шукаючи касу, бо про існування автоматів, які розмінюють монети, дядько просто не знав. Забачивши — таки віконце каси, проштовхався до нього.

—        Скільки до вокзалу? — гукнув звичним до простору голосом у віконце.

—        П’ять копійок,— незворушно відказала касирка і тицьнула білий талончик.

Хлопці перемигнулися, нараз розімкнули коло, впустивши поміж себе дядька.

—        Скільки ви заплатили до вокзалу? —дружелюбно запитав один із них.

—        П’ять копійок.— Дядько був радий, що нарешті хтось звернувся до нього, по-дружньому заговорив у цій штурханииі незнайомих людей…

—        П’ятачок? — звів гарні брови русявий.— Але ж до вокзалу проїзд — шість копійок!

— Як-то — шість? — занепокоївся дядько.— Сама ж касирка казала…

—        Такий шурум-бурум, а ви хочете, щоб вона усе пам’ятала. Вона ж не машина] Звичайно, діло ваше, ви можете проїхати і на п’ять, але, розумієте самі, всяк буває: наскочить контролер, штраф, ганьба, з поїзда висадять.

—        І то правда, осоромишся за якусь копійчину… Спасибі тобі, синку.

Дядько став пробиватися до віконця каси. Люди, котрих він штовхав, сердилися,— поверталися ж з роботи стомлені… А дядько, затуливши широкими плечима віконце, вже просив у касирки, аби вона, взяла на додачу копійчину.

Хлопці весело сміялися… Щиро, до сліз сміявся русявий молодик, і тепер уже всі без винятку, озиралися на нього. На його привабливе, вродливе обличчя…

13 Янв »

«Дни Турбиных» — пьеса об интеллигенции и революции

Автор: Основной язык сайта | В категории: Примеры сочинений
1 кол2 пара3 трояк4 хорошо5 отлично (Еще не оценили)
Загрузка...

В 1934 году в связи с пятисотым спектаклем «Дней Турбиных», друг М. Булгакова П.С. Попов писал: «Дни Турбиных» — одна из тех вещей, которые как-то вдвигаются в собственную жизнь и становятся эпохой для самого себя». Ощущение, выраженное Поповым , испытали едва ли не все люди, которые имели счастье видеть спектакль, шедший в Художественном театре с 1926 по 1941 год.

            Ведущей темой этого произведения стала судьба интеллигенции в обстановке гражданской войны и всеобщего одичания. Окружающему хаосу здесь, в этой пьесе противопоставлялось упорное стремление сохранить нормальный быт, «бронзовую лампу под абажуром», «белизну скатерти», «кремовые шторы».

            Остановимся подробнее на героях этой бессмертной пьесы. Семья Турбиных, типичная интеллигентная семья военных, где старший брат — полковник, младший — юнкер, сестра — замужем за полковником Тальбергом. И все друзья — военные. Большая квартира, где имеется комната — библиотека, где за ужином пьют вино, где играют на рояле, и, подвыпив, нестройно поют российский гимн, хотя уже год, как царя нет, а в бога никто не верит. В этот дом всегда можно прийти. Здесь вымоют и накормят замерзшего капитана Мышлаевского, который бранит на чем свет стоит, и немцев, и Петлюру, и гетмана. Здесь не очень удивятся неожиданному появлению «кузена из Житомира» Лариосика, и «приютят и согреют его». Это дружная семья, все любят друг друга, но без сентиментальностей. Для восемнадцатилетнего Николки, жаждущего битв, старший брат является высоким авторитетом.

            Алексей Турбин, на наш теперешний взгляд, очень молод: в тридцать лет — уже полковник. За его плечами только что закончившаяся война с Германией, а на войне талантливые офицеры выдвигаются быстро. Он — умница, думающий командир. Булгакову удалось в его лице дать обобщенный образ именно русского офицера, продолжая линию толстовских, чеховских, купринских офицеров. Особенно близок Турбин к Рощину из «Хождения по мукам». Оба они — хорошие, честные, умные люди, болеющие за судьбу России. Они служили Родине и хотят ей служить, но приходит такой момент, когда им кажется , что Россия гибнет, — и тогда нет смысла в их существовании. В пьесе две сцены, когда Алексей Турбин проявляется как характер. Первая — в кругу своих друзей и близких, за «кремовыми шторами», которые не могут укрыть от войн и революций. Турбин говорит о том, что его волнует; несмотря на «крамольность» речей, Турбин сожалеет, что раньше не мог предвидеть «что такое Петлюра?» Он говорит, что это «миф», «туман». В России, по мнению Турбина, две силы:  большевики и бывшие царские военные. Скоро придут большевики, и Турбин склонен думать, что победа будет за ними. Во второй кульминационной сцене Турбин уже действует. Он командует. Турбин распускает дивизион, приказывает всем снять знаки отличия и немедленно скрыться по домам. Турбин говорит горькие вещи: гетман и его подручные бежали, бросив армию на произвол судьбы. Теперь уже некого защищать. И Турбин принимает тяжелое решение: он не хочет больше участвовать в «этом балагане», понимает что дальнейшее кровопролитие бессмысленно. В его душе нарастают боль и отчаяние. Но командирский дух в нем силен. «Не сметь!» — кричит он, когда один из офицеров предлагает ему бежать к Деникину на Дон. Турбин понимает, что там та же «штабная орава», которая заставляет офицеров драться с собственным народом. А когда народ победит и «расколет головы» офицерам, Деникин тоже убежит за границу. Турбин не может сталкивать одного русского человека с другим. Вывод таков: белому движению конец, народ не с ним, он против него. А ведь как часто в  литературе и кино изображали белогвардейцев садистами, с болезненной наклонностью к злодействам. Алексей Турбин, потребовав, чтобы все сняли погоны, сам остается до конца в дивизионе. Николай, брат, верно понимает, что командир «смерти от позора ждет». И командир дождался ее — он погибает под пулями петлюровцев.

            Алексей Турбин — трагический образ, цельный, волевой, сильный, смелый, гордый и гибнущий жертвой обманов, предательства тех, за кого он сражался. Строй рухнул и погубил многих из тех, кто ему служил. Но погибая, Турбин понял, что был обманут, что сила у тех, кто с народом. Булгаков обладал большим историческим чутьем и верно понимал расстановку сил. Долго не могли простить Булгакову его любви к своим героям.

            В последнем действии Мышлаевский кричит: «Большевики?.. Великолепно! Мне надоело изображать навоз в проруби… Пусть мобилизуют. По крайне мере буду знать, что я буду служить в русской армии. Народ не с нами. Народ против нас». Грубоватый, громкоголосный, но честный и прямой, хороший товарищ и хороший солдат, капитан Мышлаевский продолжает в литературе известный тип русского военного — от Дениса Давыдова до наших дней, но он показан в новой небывалой еще войне — гражданской. Он продолжает и заканчивает мысль старшего Турбина о конце, гибели белого движения, мысль, важную, ведущую в пьесе.

            В доме есть «крыса, бегущая с корабля», — полковник Тальберг. Он вначале пугается, врет о «командировке» в Берлин, потом о командировке на Дон, дает лицемерные обещания жене, за которыми следует трусливое бегство.

            Мы так привыкли к названию «Дни Турбиных» , что не задумываемся над тем, почему так названа пьеса. Слово «Дни» означает время, те считанные дни, в которые решалась судьба Турбиных, всего уклада жизни этой русской интеллигентной семьи. Это был конец, но не оборванная, погубленная уничтоженная жизнь, а переход к новому существованию в новых революционных условиях, начало жизни и работы с большевиками. Такие, как Мышлаевский будут хорошо служить и в Красной Армии, певец Шервинский найдет благодарную аудиторию, а Николка, наверное, будет учиться. Финал пьесы звучит мажорно. Нам хочется верить, что все прекрасные герои булгаковской пьесы  действительно станут счастливыми, что минует их участь многих многих интеллигентов страшных 30-40-50-х годов нашего непростого века.


Всезнайкин блог © 2009-2015