Сочинения

(32голосов, средний: 4,09 out of 5)

Загрузка...

Людина повинна бути інтелігентною! А якщо її професія не потребує інтелігентності? А якщо вона не змогла здобути освіту: так склались обставини? А якщо ота інтелігентність зробила її «білою вороною» серед співробітників, друзів, рідних, стане на заваді зближення з іншими людьми? Ні, ні і ні! Інтелігентність потрібна за будь-яких обставин. Вона потрібна [smszamok]вам і тим, хто вас оточує. Це дуже і дуже важливо, насамперед для того, щоб жити щасливо і довго: саме так, довго! Адже інтелігентність тотожна моральному здоров’ю, а здоров’я необхідне для того, щоб жити довго — не лише фізично, а й розумово. В одній древній книзі сказано: «Шануй батька свого і матір свою, і довголітнім будеш на землі». Це стосується і всього народу, і окремої людини. Це мудро. Але спершу визначимо, що таке інтелігентність, а вже потім — чому вона пов’язана із заповіддю довголіття.

Багато хто вважає, що інтелігентна людина — це людина начитана, високоосвічена (і освіта її переважно гуманітарна), багато подорожує, знає кілька мов.

Проте можна все це мати і не бути інтелігентом, а можна нічого цього не мати і бути все-таки внутрішньо інтелігентною людиною. Позбавте справді інтелігентну людину пам’яті. Хай вона забуде все на світі, не знатиме класиків літератури, не пам’ятатиме найкращих творів мистецтва.., якщо вона зможе пройнятися красою природи, зрозуміти характер і індивідуальність іншої людини, а зрозумівши, допоможе їй не проявити брутальності, байдужості, зловтіхи, заздрості і гідно оцінить її — ось це і буде істинний інтелігент.

Інтелігентність не тільки в знаннях, а й у здатності зрозуміти ближнього. Вона виявляється в тисячі й тисячі дрібниць: в умінні чемно сперечатись, скромно поводитись за столом, в умінні непомітно (саме непомітно) допомогти іншому, берегти природу, не смітити навколо себе — не смітити недопалками чи лайкою, поганими ідеями (це теж сміття, та ще й яке!).,.

Інтелігентність — це здатність до розуміння, до сприйняття, це терпиме ставлення до світу і до людей.

Інтелігентність потрібно в собі розвивати, тренувати, тренувати душевні, сили, як тренують і фізичні. А тренування можливе і необхідне за будь-яких умов.

Що тренування фізичних сил сприяє довголіттю — це зрозуміло. Значно менше розуміють, що для довголіття необхідне і тренування духовних і душевних сил.

Справа в тому, що злоблива і зла реакція на оточуюче, грубість і нерозуміння тих, хто нас оточує,— це ознака душевної і духовної слабості, людської нездатності жити… Естетично несприйнятлива людина — теж нещасна людина. Людина, яка не вміє зрозуміти іншу людину, яка приписує їй тільки лихі наміри, яка завжди ображається на інших,— ця людина збіднює своє життя і заважає жити іншим. [/smszamok]Душевна слабість веде до фізичної слабості. Я не лікар, але я в цьому переконаний. Багаторічний досвід мене в цьому переконав. Привітність і доброта роблять людину не лише фізично здоровою, але й зовнішньо красивою. Так, саме красивою…

(12голосов, средний: 4,92 out of 5)

Загрузка...

Те, що ввічливість, послужливість, намагання зробити вам приємне як гостю є національною рисою японців,— широковідомо. Ввічливість — у натурі японця, його стиль поведінки, його спосіб мислення. І все це закріплено історично. Розповідали, що займенник «я» у японській мові виражається багатьма словами і кожне має своє значення і свій відтінок. Скажімо, самурай говоритиме «хесся», жінка ніколи не вживатиме «оре» — це чоловіче слово, старий обов’язково скаже «васі». Японець ніколи не стане категорично заперечувати, він практично не говорить «ні», навіть коли не згоден. Знайде тисячу способів уникнути цього прямого «ні» або так завуалює свою незгоду хитроплетивом слів, що й біс ногу зламає.

Японська ввічливість невіддільна від субординації, а то й випливає з неї, Японці невибагливі до одягу, по ньому важко відрізнити главу фірми від робітника. Алє якщо зустрінете двох чоловіків в однакових синіх костюмах, білих сорочках, однотонних краватках, по ставленню їх один до одного відразу відрізните, хто займає вищий щабель на соціальній Драбині, а хто — нижчий. Субординації дотримуються скрізь: у діловому житті, побуті, сім’ї. Підкреслено шанобливо звертаються підлеглі до начальника, діти до батьків, сестри до братів, молодші до старших, жінки до чоловіків. Кілька разів, стикаючись біля дверей з Катею-сан, я намагався пропустити її вперед, і щоразу вона відступала, запрошуючи спочатку пройти мене.

— У нас так заведено: жінка пропускає чоловіка.

Підмічено: ще коли мати за японським звичаєм носить немовля у себе за спиною, вона при кожному поклоні змушує кланятись і його, даючи йому при цьому перші уроки вшанування старших. Відчуття субординації вкорінюється в душі японця не з моральних повчань, а з життєвої практики. Він бачить, як мати вклоняється батькові, молодший брат — старшому, сестра — всім братам незалежно від віку.

Усе це має глибокі соціальні корені. Бо довічно цю субординацію, що стала правилом життя, регламентацією побуту, диктував матеріальний ценз. Витоки. слід шукати ще у феодальних часах, коли землероб не мав права їсти рис, вирощений його руками, як не мав права носити шовк селянин, який розводив шовкопряд. З чого їсти, яким папером затягувати вікна, яким гребінцем зашпилювати жінці коси — все регламентувалося властями.

Тому не дивно, що японська ввічливість поширюється не по горизонталі, а по вертикалі: найнижчі поклони адресуються тому, хто стоїть найвище. Кодекс самурайської честі диктував форму поведінки васала: бути ґречним і ввічливим — від низьких поклонів поперек не зламається.

Все це, безумовно, наклало свій відбиток на японців наших днів. Звідси — коректність, шанобливість, обтічність у міжособистих взаєминах. Звідси — уникання прямих запитань, що могли б поставити співрозмовника у незручне становище, і прямих відповідей, які містили б відмову. З цього приводу спостережливі оглядачі наводять дотепну приказку американців: «Чинити можна трояко — правильно, неправильно і по-японські».

І все ж таки ввічливість по-японськи має свою привабливість як суто людська риса: культура спілкування, повага до старших, уникання категоричних суджень — все це можна запозичити.

Ввічливість — не тільки щоденний етикет. Це спосіб існування, що поширюється на всі сфери життя. Певно, звідси бере початок таке гарне і зрозуміле для нас свято, як вшанування старших. У цей день — а він у Японії’ вихідний у всенаціональному масштабі — людям літнім висловлюють свою вдячність, повагу і шанобу, готують подарунки…

(4голосов, средний: 4,25 out of 5)

Загрузка...

Його називали українським Леонардо да Вінчі. ЙОГО фільми справедливо ставили в один ряд з найкращими шедеврами світового кіномистецтва. Письменник, художник, кінорежисер, актор — таким пам’ятає Україна свого славного сина Олександра Петровича Довженка. А яким був митець як людина? Олександр Петрович завжди і всюди прагнув до перебудови світу за законами краси. Якщо ви проїжджали повз Київську кіностудію, названу його іменем, то звернули увагу на чудовий сад. Сад, посаджений красивою людиною. Пригадують, що О. П. Довженко був завжди переповнений ідеями. Відома його пристрасть—усе вдосконалювати, поліпшувати. Забудова Хрещатика, нові гід. ростанцїї на Дніпрі, міжпланетні подорожі, народна медицина — усім цим він клопотався.

Якось, проїжджаючи шлюзи Дніпровської гідроелектростанції, захоплено мовив: «Отут би на стінах шлюзу викарбувати десять, ні — двадцять тисяч імен будівників Дніпр огесу. Уявляєте, з яким почуттям читали б. ці прізвища через тисячу літ!»

(4голосов, средний: 3,50 out of 5)

Загрузка...

Силовий жонглер, артист цирку Валентин Іванович Дікуль під час виступу утримує дев’ятисоткілограмову «піраміду», «Волгу» вагою в півтори тонни! А на спеціальному тренажері цей богатир тримає гігантську вагу — 2 тонни! Хоча медики довели, що берцова кістка людини витримує вагу не більше тонни. І це робить той, хто кілька років тому одержав страшні переломи хребта, ніг, рук та інвалідність першої групи. Фантастика?

Валентин рано залишився сиротою. Його батька, працівника органів державної безпеки, вбили бандерівці. Невдовзі померла й мама. Хлопчик жив у бабусі, а потім — у дитячому будинку. Мріяв виступати в цирку. І ось він на арені.

Та життя ще раз вирішило перевірити його мужність. Під час одного з виступів лопнув канат, і артист впав з тринадцятиметрової висоти.

І все ж він вижив. Лише через п’ятдесят дві доби В. Дікуль опам’ятався в реанімації. Неймовірно важкі травми прикували нерухоме тіло до ліжка. Як жити далі? Довгих два роки і сім місяців він нелюдськими зусиллями волі виховував свій організм, тренувався, вчився піднімати руки, пересуватися. І, нарешті, пішов…

Пішов, щоб знову виступати і допомагати паралізованим хворим. Валентин Іванович сам розробив спеціальні тренажери, комплекси вправ, стимулятори, які допомогли уже більше восьмистам невилїковано хворим людям повернутися до повнокровного життя. У вільний від роботи час В. Дікуль надсилав в усі куточки країни креслення тренажерів, ксерокопії вправ, А це — тисячі конвертів, бандеролей, значні кошти, які сім’я витрачала зі свого бюджету. Яку ж душевну доброту, милосердя, чуйність треба мати, щоб допомагати зовсім невідомим йому людям? Чи кожен лікар має такі успіхи і щедрість душі?

На жаль, ні. І тому пишуть Валентину Івановичу, просять допомоги. Понад десять тисяч листів, за кожним з них трагедія, накопичилося у нього. Навіть із-за кордону. Люди вірять в його розум, гуманність, самозречення.

Своїм життєвим подвигом, подвижницькою діяльністю В. І. Дікуль довів, що людина здатна витримати найсуворіші випробування. Перемогти власне і чуже горе.

(Еще не оценили)

Загрузка...

Тривалий час наша уява малювала різноманітні форми життя на сусідніх планетах. Однак поки що сподівання землян не справджуються. То, може, розвиток життя на Землі — збіг обставин і наша цивілізація унікальна? Ось уже кілька десятиліть вчені багатьох країн досліджують проблему позаземних цивілізацій. Відбулося два Міжнародних симпозіуми: у 1971 та 1981 роках у Вірменії та Талліні.

Спочатку постало питання: є нам кого шукати чи ні? Видатні фізики, астрономи, математики відповіли оптимістично: «Є!» Якщо лише в нашій Галактиці налічується понад 150 мільярдів зірок, а вже відкрито близько 10 мільярдів галактик, то, безперечно, можна припустити, що на якійсь планеті все ж таки є життя. На чому ж базувалася така впевненість? Останнім часом встановлено, що життя Всесвіту підлягає одним і тим же законам. Є дані, які свідчать про те, що форми матерії однакові на відстані в мільярди світлових років від Землі. У Всесвіті немає такого тіла, такого явища, основні й загальні властивості яких не були б повторені в іншому тілі, іншому явищі. Якщо діє закон повторюваності, однотипності, то можна припустити, що Земля не виняток, а один з-поміж багатьох інших космічних об’єктів. Крім того, у космосі було виявлено близько 50 типів органічних молекул, які за відповідних умов можуть стати своєрідним фундаментом життя. Отже, наша планета не унікальна…

І все ж це лише гіпотетичні розрахунки. Вагомих фактів підтвердження теорії, на жаль, нема. Вчені ведуть наполегливі пошуки позаземних цивілізацій, надсилають радіосигнали в різні галактики. Та космос мовчить. Чому? Радянські дослідники на чолі з членом-кореспондентом АН В. С. Троїцьким підрахували, що для ефективного пошуку потрібна надпотужна антена. А саме: її радіус має бути не менш як п’ять тисяч кілометрів. Вага такої кулі буде меншою за масу Землі лише в 500 разів. Для роботи даної системи потрібен передавач потужністю 23 ват. Нині ж вся земна цивілізація виробляє енергії в десять мільярдів разів менше. Отже, треба шукати нові види енергії, нові конструкції антен, приймачів, Треба орієнтуватися на різні варіанти сигналів, удосконалювати ЕОМ.

Постають й інші питання: А чи потрібно нам взагалі шукати контактів з інопланетянами? Чи не спричинять вони до виникнення на Землі невідомих епідемій, ката-клізмів? Чи не станемо ми жертвами суперцивілізацій, які далеко випередили землян? Питання, питання…

І все ж роботи продовжуються. Проблема позаземних цивілізацій — загальнонаукова, загальнокультурна, загальнолюдська. Вона сприяє інтеграції різних наук, зміцненню зв’язків між вченими планети. Пошук вирішення проблеми дає можливість краще зрозуміти кардинальні завдання нашої цивілізації, її сьогоднішні турботи, її майбутнє.

Нині вчені вже мають вагомі свідчення про те, що ия Землі спалахували й згасали різні цивілізації, які розвивалися успішно, і якби не якісь катаклізми, вони, мабуть, вже значно випереджали б нас.

Отже, ми унікальні в тому розумінні, що маємо можливість спільними зусиллями землян відвернути загибель цивілізації, знищити гонку озброєнь, вирішити екологічні проблеми. Зберегти нашу голубу планету

(2голосов, средний: 5,00 out of 5)

Загрузка...

Високу моральну цінність добра, яке ми робимо сторонній людині, розуміли люди ще у сиву давнину. У Вавілоні був такий звичай — недужих виносили на майдан чи дорогу. Кожен, хто йшов повз нього, підходив, розпитував, коли знав якийсь засіб, радив нещасному. Ніхто байдуже не проходив. Такий звичай побутував і в ассірійців, і в єгиптян. Звичай чинити добро безкорисливо. Колись у Сербії був такий закон: той, хто одружувався, мав посадити 75 оливкових дерев. Оливки живуть і плодоносять 400 років. Уже давно немає тих, хто саджав ці дерева. Забули їхні імена, імена їхніх правнуків, а дерева, посаджені в XVII столітті, плодоносять і радують людей ще й сьогодні.

Прекрасний звичай побутує й нині на Кавказі. Високо в горах саджають плодові дерева. Випадковий мандрівник, втамувавши голод чи спрагу, не може навіть подякувати, не знає кому. Але смуга відчуження відступає. Чужі стають рідними, близькими, коли потрапляють у скруту.

Та й узагалі, невже така нездоланна межа між близькими і далекими? Коли вдуматися — кожен «чужий» та «далекий» для когось близький, рідний. І цим «кимось» могли б бути ми з вами, аби народилися під іншим дахом. Вчені зробили цікаві підрахунки. Якщо розглядати генеалогію, то у якомусь енному поколінні ми всі — родичі.

У психологів є термін «емпатія». Так називається здатність співпереживати, відчувати себе на місці іншого. Що тонша духовна організація, то вищий інтелект людини, більше характерна їй ця риса. Невипадково кіноактриса Нона Мордюкова якось сказала: «Відчувати чужий біль, чужу радість, як свою — ось що головне».

Сьогодні здатність співпереживати, на жаль, властива не кожному. Очевидно, досконалішій людині майбутнього співпереживання буде властиве більшою мірою. Причому не споглядальне, а активне, дійове.

(5голосов, средний: 4,00 out of 5)

Загрузка...

Якщо дружити із стежинкою, вона багато цікавого розповість. Тетянка вийшла на ґанок, а стежина неначе взяла її за руку і повела за собою. Довкола картопля цвіте біло й рожево, соняхи в золоті бубни вигупують. Зелений огірочок виповз із грядки на стежку: а що тут робиться? Квасоля-по-витиця пишається на високих тичках, їй звідтіля все видно. А гарбуз та гарбузиха з гарбузенятами сховалися під лапатим листям — щоб сонце не напекло. Через стежину снують мурашки. Такі малі, а тягнуть більші за себе гілочки й бадилинки. Тетянка знає: отам, під старою грушею, вони дім собі будують. А в повітрі золоті цяточки блискають. То бджоли летять по мед: на город, на леваду, в поле.

Веде стежинка Тетянку і все їй показує. Уже й город кінчається. Що ж там далі? А тут бабуся:

— Онучко, іди-но до хати!

По правді, Тетян ці не хочеться вертатись. Але треба слухатися. Ну що ж, вона завтра із стежинкою далі піде.

(Еще не оценили)

Загрузка...

Якби вас попросили назвати відомий крейсер, більшість відповіла б не вагаючись: «Аврора». Жоден із кораблів дореволюційного військово-морського флоту не удостоєний такої  високої  честі,  як  легендарний крейсер. Адже ж саме постріл з «Аврори» став 25 жовтня (7 листопада) сигналом до штурму Зимового палацу. «Саме революційні моряки разом з робітничими загонами брали найактивнішу участь у поваленні самодержавства того історичного дня. На честь десятої річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції корабель було нагороджено орденом Червоного Прапора. А чи знаєте ви про участь аврорівців у Великій Вітчизняній війні?

Коли фашисти віроломно напали на нашу країну,— крейсер знаходився у місті Оранієнбаум (нині Ломоносов). Він не мав свого ходу. Адже ж кораблю виповнилося 38 років. Проте гармати «Аврори» були такі ж потужні, як і раніше. У червні 1941 року, коли ворог став загрожувати Ленінграду, з крейсера зняли дев’ять із десяти гармат. їх розташували на Вороньїй горі неподалік від нинішнього селища Можайського. Так була створена окрема артилерійська батарея «А», до складу якої ввійшли три моряки-аврорівці. У вересні бійці невеличкої батареї відбили більше десяти танкових атак. Вони розгромили колону ворожих автомашин і бронетранспортерів. А коли закінчилися боєприпаси, гармати довелося підірвати. У дні блокади Ленінграду вороги неодноразово обстрілювали «Аврору». У корпусі крейсера нарахували півтори тисячі пробоїн. Умілі руки ленінградських корабелів відновили дорогий нам корабель.

З 1948 року «Аврора» — на вічній стоянці на Неві. Легендарний крейсер — один із пам’ятників Великої Жовтневої соціалістичної революції. Одночасно корабель є філіалом Центрального військово-морського музею.

Десятки тисяч радянських людей, зарубіжних гостей відвідують щороку крейсер «Аврору». Вони йдуть віддати шану борцям за Радянську владу.

Йдуть, щоб серцем доторкнутися до героїчних, славних сторінок історії нашої Вітчизни.

(71голосов, средний: 4,11 out of 5)

Загрузка...

У всі віки, на всіх перепуттях історії хліб був найбільшим з багатств. Коли його обмаль — чваньковите золото просто непотріб. Його закопують в землю як мерця, його ховають за ковані двері як найпідлішого злочинця. А хліб і в бундючні хороми, і в прості селянські оселі здавна вносили на підноеах з шанобою. Ти, золото, годишся тільки для того, щоб на тобі подавати до столу звичайний.чорний житній хліб. Недарма збіднілі народи відверталися від держав, що мали багато золота, й простягали руки до тих, які мали багато хліба.

Хліб переважає все. Одне пшеничне зерно тяжче за гори золота. Вкинуте в землю, воно за один лише рік дає тисячі зерен. А золотий мішок вік пролежить в землі і нічого не вродить.

Тож недарма хлібом і біллю зустрічає Русь своїх дорогих гостей. Ідіть, народи! Русь не відмовить вам, як не відмввить у хлібі сусід сусідові, село селу. Можливо, в інших державах не так заведено. Можливо, там, де владарює золото, за хліб і гребуть золото. А у нас ні. У нас віддають хліб тією ж міркою, якою позичали… Ми позичаємо хліб на багатство.

(8голосов, средний: 4,88 out of 5)

Загрузка...

Десь зовсім близько від них невгамовно виводив свою пісню соловейко. Спершу, коли починав заливатися, здавалось, що у горлечку в нього билася маленька співуча намистинка. Короткий свист — і ось вона вже вискакувала з дзьобика і стрімко летіла над лісом, а за нею’вискакували такі ж самі намистинки, з всі вони нанизувалися у довгий невидимий разок. Потім нитка на тому разку рвалася і намистинки падали в лунке озеро: буль! будь! буль!.. Соловейкові жаль ставало їх, і він заходжувався ойкати, схлипувати. Далі сам же себе вмовляв: цить! цить! цить! цить! Швидко заспокоі’вшись, розщедрювався і без жалю розсипав навкруги коштовності: камінщ-само-цвіти, янтареві бусинки, червоні коралі, срібні сережки, золоті колечка. А як не ставало Тх, радісно дзвонив у прозорі кришталеві дзвоники, що ВИСІЛИ поряд на гілочці: дзінь! дзінь! дзінь!..

…Соловей сидів на тонесенькій калиновій гілочці, що схилилася од його ваги. Був дуже схожий на горобчика, лише тільце мовби трохи витягнуте. Очі чорні, великі. Як співав., злегка горбився, трішки опускав крильця, широко відкривав тонкий дзьобик, в якому ніби сердечко в дзвонику, бився гострий язичок, і все його крихітне тільце тремтіло й здригалося..,

Сонце вже підбилося на добрий людський зріст. В його скісних променях на деревах, у траві, у туго натягнутих ажурних павучаних сітках, ніби оті коштовності, що їх щедро розсияав по лісу соловейко, блищала, вигравала всіма барвами райдуги роса.

Запаморочливо пахли конвалії, черемха, шипшина.

Чи не вони ото й споїли своїми п’янкими пахощами всіх лісових птахів, що раптом вирішили позмагатися у співі з солов’ями?

Перші затягли свою нескладну пісеньку вертляві синички.

Цінь! Цінь! Цінь!—-застукали дзьобиками у прозорі скляні віконечка,

За ними вступили в змагання горихвістка, вівчарик, кропив’янка. А далі не стрималися й зозуля та іволга…