Сочинения

(Еще не оценили)

Загрузка...

В Сорочинцах нашлись люди, которые по собственному почину стали собирать библиотеку музея. Один из них — Г. С. Брайко — ездил в Москву и Ленинград, скупал бесценные издания Гоголя у букинистов. Иные из букинистов не верили, что в Сорочинцах можно сохранить редкие книги, приезжали сюда сами, смотрели, удостоверялись, что «старый» Гоголь обрел надежный приют. Деньги на книги собирали у любителей литературы. Сейчас в музее редчайшее собрание сочинений Гоголя, вышедших при его жизни. Есть тут и вещи Гоголя — жилет, цилиндр, портфель, чемодан. Есть сделанные его рукой рисунки, отрывок из письма лицейскому товарищу. И копия портрета работы Ф. Моллера, очень похожая на подлинник. Портрет этот Гоголь подарил матери, и однажды—уже после смерти сына— Мария Ивановна приняла портрет за его живое лицо, Она была женщина «страшного воображения», «как любил выражаться отец Гоголя Василий Афанасьевич.

Спасо-Преображенская церковь в двух шагах от музея. Стоит она на обрывистом берегу Псела. Берег не так высок, но с него открывается вид на окрестности, на раскинувшиеся над Пселом луга. Церковь выстроена в стиле украинского барокко. Золоченые кресты, зеленые купола оттеняют яркую белизну стен, украшенных национальной лепкой. Кажется, каменный рушник опоясывает ее карниз и надвратные изгибы стен.

Когда смотришь на эту гоголевскую реликвию со стороны заречья или с моста, по которому подъезжала к Сорочинцам красавица Параска, героиня «Сорочинской ярмарки», то церковь кажется величественной, огромной. Тень ее при заходе солнца падает через весь Псел.

Сорочинцы тонут в садах, крыши хат (а теперь уже каменных домов) как будто утоплены в зелени деревьев. Изобильна полтавская земля, все родит, всем кормит — всякого «дрязгу», как говорил Гоголь о яблоках, грушах, вишнях, абрикосах, здесь много.

Гоголь любил дорогу, действие многих его сочинений происходит в дороге. С дороги, ведущей в Сорочинцы, открывается его первая повесть, дорогою ‘заканчивается и последняя — последние главы «Мертвых душ»,— это дорога Чичикова, дорога Клобуева, дорога князя, едущего с отчетом государю в Петербург.

Гоголь всю жизнь ездил. Беспокойство гнало его по городам и весям, он нигде подолгу не заживался, не задерживался. И всюду он был гость, проезжий путник, а не постоянный житель. Недолго жил он в Петербурге, в Риме, все время: выезжая из него, скитаясь по Европе, в Москве. И до последних, дней своей жизни мечтал он куда-нибудь уехать — на острова Средиземного моря, на Камчатку («хоть фельдъегерем»,—грустно иронизировал он), в Сибирь ^чтоб собрать материалы для второго тома «Мертвых душ»), в волжские губернии, на Север, в Кострому, в Ярославль. И очень хотелось ему в Крым, к теплу, к которому он, южанин, так привык с детства и которое ему дарил Рим. «Весной,— лишет он сестре Ольге в декабре 1851 года, за два месяца до смерти,— если поможет бог… надеюсь заглянуть к вам…»

Но не суждено ему было более посетить места своего рождения. Летом в Василъевку из Москвы прибыли сначала сундуки с книгами, вещи Гоголя, которые сопровождал мальчик Семен Григорьев [присутствовавший при сожжении второго тома поэмы и при кончине хозяина), затем и его бумаги. Их привез С. П.,Шевырев. Он писал в своем дневнике: «Крестьяне Васильевой и козаки (вольные крестьяне), знавшие покойного, никак не думают, чтобы он умер, а говорят, что у него было много врагов и император Николай Павлович, чтоб скрыть его от врагов, услал в Европу западную отыскивать брага его Александра Павловича, также еще живого, но что он возвратится. Они гадали об нем — и выходило, что он жив».

 Гадали по-всякому, в том числе и так в чистую крынку с глянцевыми стенками сажали паука. Если паук за ночь выберется из крынки (или горшка), то тот, на кого гадают, жив. Если нет — умер. На Гоголя гадали — получилось, что жив.

В семье Гоголя верили в приметы и предсказания, Василий Афанасьевич незадолго до кончины своей слышал «голоса», предвещающие ему смерть. «Голоса» слышались в последние дни жизнн и его сыну.

Отсюда, из Сорочинец, начал он свой путь по жизни. Здесь — в окружении детей помещиков, поручиков, крестьян, Козаков — был записан в метрическую книгу Спасо-Преображенской церкви и получил духовное напутствие. В книге этой рядом с отметкой о рождении и крещении Гоголя помянуты некие Иван Зеленый, Матвей Могильный, Василий Пищилыка (один — мещанин, другой — козак, третий—«порутчик»). У всех записано: «Местечка Сорочинец.., родился и… крещен». Про Гоголя сказано: «У помещика Василия Яновского родился сын Николай и крещен…» Не сказано весьма важного: «Местечка Сорочинец». Только про одного Гоголя и не сказано. Может, он и вправду родился в дороге?

В «Сорочинской ярмарке» Гоголь воздает должное своей родине. Родина есть родина.— она и праздник души, и грусть, и все, что описано Гоголем в первых строках этой повести: «Как упоителен, как роскошен летний день в Малороссии!..»

(Еще не оценили)

Загрузка...

По этому мосту въехала когда-то в Сорочинцы и облепленная весенней грязью карета с Марией Ивановной Гоголь. Существует предание, что Гоголь родился в дороге, что разлившаяся река снесла мосты и не дала обозу из Васильевки вовремя поспеть в Сорочины. Но родиной Гоголя все равно считаются Сорочинцы. Даже если права легенда, то ехала-то Мария Ивановна сюда, здесь ждал ее доктор Трохимовский, к которому она направлялась и который сказал свои знаменитые слова о новорожденном: «Славный будет сын». Он, конечно, имел в виду его жизнь и здоровье, но получилось, что слова те обрели иной смысл, и сын Марии Ивановны и Василия Афанасьевича стад славным сыном России.

 Может быть, недаром действие самой беспечной повести Гоголя «Сорочинская ярмарка» происходит на [rkey]его родине. Может быть, поэтому так молодецки весела она, так полна жизнью, красками, звуками, изобилием света и цвета Страны. Из нее бьет юношеская свежесть Гоголя.

Домик М. Трохимовского, где (согласно другой — и давно принятой за единственную — версии) родился Гоголь, стоит неподалеку от упомянутого моста через Псел, вернее, стоял, потому что сейчас на том месте другое здание, а обиталище доктора сгорело во время  Великой  Отечественной   войны,   подожженное   фашистами.

Место это Трохимовский выбрал не случайно — он лечил водою Псела, целебными травами, настоянными на этой воде. И в нынешних Сорочинцах так лечат и детей, и взрослых. Детей, например, кладут в корытце с теплой псельской водой, заматывают их в полотенца, пропитанные травяным настоем,— и отступают болезни, дети растут крепкими, здоровыми.

Гоголь, в течение своей жизни много болевший, не раз пользовался травами и когда наезжал в Васильевку, и когда жил в Петербурге (туда присылала ему травы мать), и в далеком Риме,

да он тоже прихватывал с собой целебные настойки и мешочки с сушеною травой. Пользоваться ими его научила еще бабушка Татьяна Семеновна— большая искусница по этой части, ее знание перешло потом к сестре Гоголя, Ольге Васильевне Гоголь-Головне, дом которой в Васильевке стал приютом для сотен страждущих. Гоголь, кстати, очень хотел, чтоб после его смерти в Васильевке было устроено нечто вроде бесплатной больницы, где лечили бы всякого,   кто  обратится  за   помощью.

Мария Ивановна Гоголь ехала к Трохимовскому, чтобы спасти дитя,— ведь двое ее предыдущих детей родились мертвыми. Мальчик выжил, трех недель от роду он был отправлен  вместе  с  матерью  в  Васильевку. Гоголь не выбирал места своего рождения, но оно во всех отношениях оказалось историческим. Там, где стоял дом Трохимовского, были некогда конюшни гетмана левобережной Страны Даниила Апостола. Апостол одно время имел квартиру в Сорочинцах. От квартиры гетмана вел потайной подземный ход в церковь, высящуюся неподалеку на берегу Псела,— церковь Спа со-Преображения, где крестили Гоголя. Церковь эту построил Даниил Апостол, построил как память о себе и собственную усыпальницу — под тяжкими плитами каменного пола покоятся его останки.

Храбрый то был полковник и горячий. Служил верою и правдою царю Петру, потом чуть не ушел с Мазепой, но вовремя одумался, пал Петру в ноги и попросил смерти или милости. Выпала милость. Полковник Апостол стал гетманом Апостолом.

Был он дальним предком знаменитых Муравьевых-Апостолов, ставших декабристами. Их имение, точнее, имение их отца Ивана Матвеевича Муравьева-Апостола находилось недалеко от Сорочи-нец. Оно и посейчас цело, называется Хомутец, и стоит там посреди разросшегося запущенного парка дом Апостолов, а в углу парка,  в  конце  аллеи, срослись  стволами три  дуба,  посаженные стариком Муравьевым-Апостолом в честь сыновей — Матвея, Сергея и Ипполита, принимавших участие в событиях 14 декабря. Один брат — Ипполит — застрелился при неудаче восстания Черниговского полка, другой — Сергей — был казнен, третий сослан в каторгу. Отец сочинил о сыновьях элегию на греческом языке, которую читал своим друзьям, когда приходили они на то место, где росли три дуба.

Гоголь не бывал в Хомутце, но зато он бывал и живал в Кибинцах— имении Д. П. Троилинского под Миргородом, у которого часто гостили братья Муравьевы-Апостолы, как и их друг, подпоручик Полтавского пехотного полка М. Бестужев-Рюмин. Многих знаменитых людей мог видеть Гоголь в детстве. Это и князь Н. Г. Репнин, малороссийский генерал-губернатор, родной брат декабриста С. Г. Волконского, и Василий Васильевич Капнист, владелец соседствующей с Сорочинцами Великой Обуховки, автор «Ябеды», и Гаврила Романович Державин, который в июле 1813 года посетил своего друга Капниста в Обуховке. По словам матери Гоголя, вся их семья находилась в то время в гостях у Капнистов. Проверить это трудно, но дух Державина (мало того, что поэты были друзья, они были еще женаты на родных сестрах) витал в Обуховке.

Капнист, по рассказу той же Марии Ивановны, первый поощрил поэтические занятия маленького Никоши. Не знаем, что именно было предложено ему прочесть из ранних стихов Гоголя, но старый поэт поступил с начинающим пиитом снисходительно: сказал, что из него будет толк. Но добавил при этом, что тому нужен хороший учитель.

Земля, на которой явился свету Гоголь, имела славное прошлое. Тут казачьи полки рубились с поляками, на землю эту заглядывались и литовцы. И сейчас в лесах Миргородщины находят клады, отрывают старинные бочонки с золотом, находят богато украшенное оружие, подземные траншеи и «мины» — подземные ходы. Начало одного такого подземного хода автору этих строк показывали в Дикань-ке. Говорят, он вел до самой Полтавы.

В. В. Капниста Гоголь любил, с него брал пример, будучи юношей. По примеру Капниста Гоголь хотел сделаться       «совестным   судьею» (должность, в которой некоторое время пребывал и сам Капнист) и пойти по юридической части. Капнист всю жизнь служил отечеству. Служил, состоя в должности и находясь в отставке. Он был полтавским генеральным судьей, предводителем полтавского дворянства, основателем училища для бедных дворян в Полтаве, ведал репертуаром императорских театров. У себя в Обуховке он был честным помещиком. Телесных наказаний не было в Обуховке, как не было их, кстати сказать, и в Ва-сильевке. Если Капнист замечал самоуправство или несправедливость, он жестоко карал виновных, привлекал их к суду.
[/rkey]
По    многим    запутанным    делам, касающимся других  лиц,  он  ездил   в  Петербург — «ужасный  лабиринта, как он называл этот город.

(2голосов, средний: 5,00 out of 5)

Загрузка...

Край села стояла хата поганенька, а в ній жив селянин із жінкою та дитиною. На весну зовсім у селянина не стало хліба. Тижнів зо три позичками жили, а тепер уже хто його знає, як і жити — ніхто й позичати не став. Раяла  Петрові до пана піти, найнятися. Пішов на сусідній хутір — не взяли: і так багато, кажуть, наймитів. До другого пана пішов, той глянув, що в Петра одежа — лата на латі, подумав, що гольтіпака, пройдисвіт якийсь, — не схотів і говорити. Прийшов Петро в ратушу, увійшов, перехрестився: «Здорові, з середою!» — сказав і став біля порога. Староста, бачивши, що Петрові чогось треба, став сам питатися:

-А чого тобі, Петре? ‘Підійшов Петро ближче, вклонився.

—          Не положіть гніва, прийшов оце до вас… От уже третій день, мало що й ївши, сидимо… Сьогодні й крихти в роті не було, і борошна нема… Чи не дозволили б з гамазеїв хоч мішечок дати?.. Глянув на його староста та й засміявся.

—          Ге, хлопче! Цього ми не можемо своєю волею зробити, на

це дозвіл од начальства треба.

—          Та я віддав би скоро, ось тільки б заробив, так і віддав би… Писар зовсім розсердився:

—          Та кажуть же тобі, що ні!

Пішов Петро з ратуші. Та й обняла Петра злість; така злість у його в серці заворушилася відразу на старосту, що й не сказати. По двору блукає, а думка не кида: «Не вмирати ж із голоду! Моє ж добро, не чиє там, бо й я ж туди зсипав, а тепер, як мені їсти нічого, так дати не можна! Ну, так я ж у вас не прохатиму! Я й сам без вас візьму!» Діждався Петро півночі, одягнувся, узяв з собою три мішки й свердел та й пішов до гамазеїв. «Може, вернутися?.. А завтра знову будемо без хліба!.. Ні вже — піду!» Щороку зсипавши зерно в засіки, знав, з якого воно боку. Просвердлив дірку. Зерно сипнуло. Трусячись, як у пропасниці, Петро понасипав усі три мішки.           

Нікому й на думку не спало, що можна було вкрасти хліб із замкненої гамазеї. Та й крадіжка була невеличка, то не дуже й помітна. Та тільки тут трошки пособила доля. У сусіднього пана Петро впрохавсь у найми. Дома злидні зосталися злиднями, але й те хвалити бога, що хоч голодні не сиділи. А про крадіжку й досі не чуть було нічого. Але Петро не заспокоївся. Він давно вже згубив свій спокій.

Дума по думі минали в Петровій голові, все чорні, непривітні думи. Раз, серед ночі, у нього промайнуло в голові: признатися? в острог замкнуть… Там зі злодіями, з розбійниками^.. А хіба він сам не злодій? Ну й нехай у пута закують, поведуть… Петро тихо йшов до волості. Він і сам не пам’ятав, як протовпився проміж людей. Він зняв шапку й почав:

-Люди добрі!. Петрові перехопило дух, він ледве дихав.

—          Люди добрі! Простіть мені, бо я злодій! Я вкрав з гамазеї…

І те промовивши, він упав до ніг громаді. Громада ледве зрозуміла, за віщо Петро зве себе злодієм, бо нікому й на думку не спало, що з гамазеї вкрадено. Писар звелів був арештувати Петра, та громада не дала:

—          Це наше добро, наш: і суд, — гукали люди.

Але громада нічого не зробила Петрові. Він повернув три повних мішки хліба. І немов удруге на світ народився тоді. Громада не розумом, а якось серцем почула, як Петро міг дійти до такого діла, і ніхто більше не згадував про це.

Завдання. Продовжте текст розповіддю про творчу й громадську діяльність Бориса Грінченка.

(3голосов, средний: 2,33 out of 5)

Загрузка...

Ще сонечко не позолотило вершини найвищих дерев, як Сірки розпрощалися з морозами. Швидко зібрались і рушили, кожен за своїм маршрутом. Морози пішли на південь, Сірки -на північ. Квапились кожен по своє. Сірко знов ішов позаду, замикаючи процесію, а Гриць з Григорієм попереду. В однім місці хлопці бачили смішну річ… Уже сонечко підбилося вгору й розіклало золоті плями, як шовкові хустки, на галявинах, на стежці, на каменях. Хлопці йшли далеко попереду, як раптом натрапили на велику гадюку, що лежала на стежці. Сіра, з чорними плямами, лежала вона на золотій латці сонячній і грілася собі. Зачувши кроки, ураз широко розкрила пащу. Але не підняла голови до хлопців — до небезпеки, як то гадюки завжди роблять, а поклала її на землю. Хлопці здивувалися. Але ще більше здивувалися, коли побачили, як в ту розкриту пащу, мов у нору, почали шмигати манюсінькі гадючата, рятуючись від небезпеки. Такі манюсінькі — завбільшки з циганську голку.

Хлопці почали реготатись. А гадюка, закривши лащу за останнім гадючам, гайнула в траву й щезла в кам’яних розсипах, з блискавичною швидкістю.

Старий Сірко квапив. Ішли без зупинки. Налягали, поки не припекло. Ішли становищами вздовж, спускались упоперек і переходили далі, потопаючи в росяних травах і бур’янах, підіймалися на інший становик…

І не було тим нетрям кінця-краю, і не було, здавалось, краю тій дорозі, тим мандрам до тієї загадкової паді Голубої.

Перепочивши і поснідавши та трохи поспавши, знову рушили. Усе далі й усе на одному місці — зі становика на становик, а тоді в долину і наче назад на той самий становик. Ішли по високих хребтах та по глибоких проваллях і темних ущелинах, -раз сонце зліва, раз справа, а раз зовсім померкло десь за первісним пралісом.

Стежка, що була перші дні така добре втоптана, помалу зійшла нанівець. Згодом і зовсім пропала. Ішли, далебі, навпростець. А хідня навпростець дуже важка тут. Перемагаючи великі труднощі, посувалися дуже поволі. Але посувалися. Тепер уже старий Сірко йшов попереду. Тільки він один міг вивести з цього зеленого хаосу й довести туди, куди треба.

До Голубої паді дійшли третього дня під обід. Заким дійшли, ще раз ночували на стежці, але вже біля води, у вершині річки Мухень. Власне, ніякої річки там і не було, так лишень річечка чи джерело. Падала та річечка стрімким водоспадом серед надзвичайних у своїй первісній красі урвищ і шуміла-шуміла. їх, таких водоспадів, безліч по нетрях.

Тут і отаборились. Розіклали величезну ватру. А що тут мошка не давала жити, то понапинали ще й накомарники — такі нам етики маленькі для кожного окремо, від комарів. Позалазили туди, кожен у свій, попідгортали поли під себе й гомоніли.

Глянути збоку — чудно: горить вогонь. Лежать собаки й гомонять люди, але людей нема. Лише чотири білі курники.

Завдання. Перекажіть текст стисло, розширивши тільки один епізод, який вам сподобався. Зробіть висновок, де й коли відбувалося описане.

(Еще не оценили)

Загрузка...

Коли наставало Перше травня, нам приносили поліпшений пайок. Але тут я зрозуміла, що святкувати треба якось інакше, адже пам’ять про демонстрації у, Відні, про світле Перше травня в Харкові, про яке я так радісно писала в американські газети, була ще надто жива в моїм серці. І відсвяткувати цей улюблений світлий день двома зайвими котлетами та булкою за ґратами я не могла. Якось несміло, нерішуче я постановила в цей день голодувати. Голодувати на знак протесту проти всього, що зі мною зробили. Нерішучість полягала в тому, що я побоювалася, чи не буде моя голодівка якоюсь опозицією. Та, подумавши добре, я зупинилася на цьому способі протесту. День минув збуджено, урочисто: я прибрала якомога краще камеру, вдягнулася в найчепурнішу сукню і почувалася, очевидно, так, як віруючі, йдучи до причастя. Цікаво, що в наступні роки до мене приєднався ряд ув’язнених і голодувало вже нас багато.

Так ми святкували Перше травня.

Раз сюди, в камеру, залетів раненько гість, маленький сірий звичайний собі горобчик. Другого ранку я насипала на виступі за вікном дрібних кришок і чекала, чи не з’явиться пташка знову. Для мене це була подія надзвичайної ваги, і я чекала з тремтячим серцем. Адже з живих істот у мене була тільки муха, яку я дуже берегла, підгодовувала цукром, але ж муха — то муха!

І пташка прилетіла. Вона щебетала так весело, сповнивши по вінця радістю мою сіру труну, моє бідне, а ще таке молоде, спрагле життя серце. Я підгодовувала горобчика щодня. І щодень мені було легше жити. Та раз уранці загриміли важкі двері, і голос наглядача, найтупішого, найбездушнішого робота, сказав: «Птиц кормить не разрешается!»

—          А я буду! — відказала я.

Двері зачинилися. За годину робот з’явився знову

—          Позбавляєтесь прогулянки на тиждень! — Це він встиг уже

побути в начальника ізолятора.

Півтори години безперервного кружляння асфальтовою доріжкою. Але я могла милуватися зеленою травичкою і квітами червоного дикого маку, що невідомо як попав до тюремного двору.

—          А я буду! — захищала я свою радість, своє вірне пташеня. Наглядач знову зник і вдруге задоволено прохрипів.

—          Позбавляєтесь бібліотеки!

Книги, прекрасні книги, скільки радості вони давали мені ще з часів політичної каторжної тюрми. Мій азарт зростав.

—          Буду! — вигукнула я.

І втретє не полінувався мій кат піти в контору, в кабінет начальника і принести мені найжорстокішу кару:

—          Без листа в цьому місяці!

Він карав мене і далеку маму. Єдиний дозволений в місяць лист від далекої, рідної. Тепер уже втрачати було нічого.

—          А я буду, буду, буду!

Я не гуляла тиждень. Сиділа без книг. Мені не дали листа. Але сіра пташка щоранку прилітала до віконця. Мені дали спокій. Я годувала горобчика, він звикнув до мене і залітав до камери, сідав на столик, збирав те, що я залишала для нього,     безтурботно цвіріньчав і знову летів на волю. На волю… І мені легше жилося. У мене був якийсь безпосередній зв’язок зі світом по той бік високого паркану з вишкою, де вдень і вночі стереже людина з кулею, приготованою для мене.

Завдання. Що ви знаєте про репресії з відомих українців вони торкнулися?

(Еще не оценили)

Загрузка...

Через двір, коридор і заґратовані двері, як у клітці зоопарку, мене ввели в камеру після побіжного обшуку, і в мене закрутилась голова. Щоб не впасти, я сіла на свою валізу. Камера гула. Я вперше побачила суцільні нари, поспіль зайняті жінками. Хтось посунувся, і для мене знайшлося трошки місця на нарах, недалеко від вікна. Якось під час пообідньої перерви, чекаючи вечірньої баланди, ми почули незвичайний гомін в коридорі. Негайно до вічка припали цікаві очі, і прийшло повідомлення: «Монашок привели! Обшукують». А через деякий час відчинилися двері і до камери ввійшли дві чорні постаті. Третю помістили в другій камері. На нашу долю випала мати ігуменя з послушницею Марією. Пошукавши даремне по кутках очима, вони перехрестилися, їм показали місця на нарах. Послушниця склала човником руки: «Благословіть стелитись, матушка».

Ігуменя простягнула руку, послушниця швидко зігнулась вдвоє і поцілувала її. «Стелись», — почулася лагідна відповідь. Клунки були розміщені, подушки розв’язані, і незабаром обидві монашки розташувались на нарах. Вони сиділи там, як чорні нашорошені пташки. Однак поступово вони втягнулися в наше життя, і шустро злітали зі свого сідала до видряпаної в фарбі на склі вікна дірочки, і крізь щілину в щиті спостерігали прогулянку сусідньої камери і свою матір-казначейшу, котра попала туди. Проходячи повз вікно, вона широким жестом благословляла їх, а товаришки благочестиво схиляли голови під дірочкою. Нас це забавляло. Вони здавались у тюремній камері неймовірно далекими істотами з іншого світу.

Завдання. Що ви знаєте про переслідування віруючих в радянський час?

Стоячи в осередку своєї землі, Аркадій Петрович більше почув, ніж подумав, що нікому її не оддасть.

— Буду стріляти. Як прийдуть…

Се так несподівано вирвалось вголос, що він не повірив і озирнувся.

Хіба се він? Йому зробилося стидно. Фу, яке свинство!.. Скинув картуз і витер піт з лоба. Невже він дійшов би до того? Очевидячки — ні. Хіба він може піти проти себе, проти усього, у що він вірив, з чим не таївся ні перед ким. Таких, як він, горстка, і що вони значать у великім процесі життя? Кілька засохлих листочків на зеленому святі весни. Натурально, з грядки цибулі вижить не можна, доведеться на старість служити. Дві маленькі кімнатки на передмісті. Стара сама готує їсти. Він ходить з кошичком на базар. Став самовар, Аркадій!.. Справді, чи він вмів би наставить? Треба навчитись. Антоша та Ліда зароблять на хліб, вони молоді.

(1голосов, средний: 5,00 out of 5)

Загрузка...

Вепр, затравлений собаками, загнаний на списи, стікаючи гарячою кров’ю, в останній несамовитості гриз залізо наконечників, трощив дерево списівищ. Його випружене тіло лиховісно скрикувало в тисячних вогнях, воно ось-ось мало вибухнути червоною кривавістю. Але звір, видно, відчував наближення останньої миті. Він не хотів смерті, прагнув уникнути того кінця, після якого вже не буває початку; переповнений передсмертним риком, він жахнув з кола знищення, його затьмарені болем очі все ж здобулися на ще одне зусилля, щоб забачити вільний проміжок. Задране в лютій зневазі рило хапливо нюшило дорогу, заволохатілі вуха вловлювали щонайменші продихи лісового повіву волі. Вмить лишив кабан у тій улоговині, де мав сконати, людей, собак, гострі довгі списи і помчав по схилу вгору, де самотньо приглядався до ловів князь Ярослав.

Все відбулося неспогадно швидко. Ніхто не встиг навіть вжахнутися. Зранений дик летів на осамотненого чоловіка — ні відступитися. Ні перепинити йому путь. Десятеро не спромоглися покласти звіра, отож один тільки й мав тепер, що впасти під нещадними різаками. Князь став нагорі, щоб додивитися конання дика, вийшло ж, що сам повинен був тепер сконати: звір летів на нього, відчаєно постогнуючи, кожен його перест-риб був мовби чорним зойком, хрипке жохкання супроводжувало цей невтримний біг. Ближче, ближче, ближче — вже весь ліс і весь світ виповнено тільки цим жохканням. Ярослав уже й не бачив самого вепра, тільки чув цей обезвладнюючий звук. Свідомість не встигла запанувати в руках, свідомість поглинута була отим вслухуванням у темне жохкання, але тіло діяло самостійно, за виробленою звичкою. Вже ноги вперлися в покриту м’яким червонявим листям осені землю, вся вага тіла перекинулася на ліву неушкоджену ногу. Чоловік зготовився зустріти дика, в нього виявилося безліч часу для приготувань, він ще й устиг втягнути ніздрями прохолодний запах осіннього листя, вологої землі, солодкаво-бентежний запах занурення пущі в зимовий сон -. запах умирання. І від того чоловікові ще милішим стало життя, страх існував тепер для нього лише в свідомості, але ні в руках, ні в очах, ні в жодному м’язові ляку не було. Та хіба міг знати про це вепр? Усунути останню перешкоду на шляху до порятунку, до життя, і він пер на чоловіка, щоб мерщій збити того, перш ніж схаменеться він і схаменуться ті, що лишилися внизу разом з їхніми лякливими собаками і холодним залізом. Але чоловік, що стояв на дорозі в дика, не належав до людей посполитих. Ще з малку він привчав своє тіло до слугування точного й безвідмовного. І якщо свідомість чоловікова, попри всю її напругу, не зуміла справитися з несподіваною загрозою, зате плечі йому налилися важкою силою саме тоді, коли рука замахнулася списом, а око спрямувало ту руку так уміло й несхибно, що важкий спис прошумів і криваво прорвався до самого серця. І звір з повного скоку звалився на бік, закосив ногами, запінився, очі його ще були повернуті на князя, скляні-ючи, вони ще вдивлялися в широку волю, яка так і не відкрилася вепрові, ікла теж ще шкірилися на Ярослава, та вже безсило. Ярослав через силу проковтнув слину, відвернувся від вепра, все в нього здригалось чи то від перенесеного ляку, чи від радості.

Звідки взято текст переказу? Що ви знаєте про Ярослава Мудрого?

(2голосов, средний: 5,00 out of 5)

Загрузка...

Цей офорт виконано в стилі Рембрандта, яким так захоплювався Тарас Шевченко. Рада Академії мистецтв 16 квітня 1858 року визнала Тараса Шевченка «призначеним в академіки й задала програму на звання академіка з гравіювання на міді». До осені 1860 року, повернувшись після заслання до Петербурга, митець працює без утоми. Виділена йому кімнатка з антресолями в колишній ризниці поруч із церквою перетворюється на справжню експериментальну лабораторію. Музейний меморіал Кобзаря, відкритий у Петербурзі в цьому приміщенні, лише приблизно передає дух тогочасної напруги. На столі від вікном -мідні дошки, набори пензлів і різців. Та чомусь реставратори посоромились виставити численні слоїки й пляшечки з кислотами для офортних робіт, ніби забули й зелену банку з сардинами, і сало напохваті — в розгорнутому вигляді.

Митцеві ніколи було відвідувати харчевні, він цілком віддавав себе улюбленій праці. Часом, аби не заважали гості, крейдою писав на дверях, що його немає вдома.

Написані Шевченком гравюри досить вдало розміщено на стінах нижньої й горішньої кімнат. На жаль, серед них ми не побачимо офорт дивовижної виразності й символічного звучання — автопортрет автора — чоластого юнака з хвилястим чубом і задумливо-одухотвореним обличчям. Він пише. А запалена свічка в лівій руці розганяє непроглядну пітьму навколо й вихоплює із темряви осяйні риси образу.

Зображення молодого поета дуже перегукується з його ж олівцевим портретом 1845 року.

Учень Тараса Григоровича, син харківської поміщиці Наталі Суханової Борис Суханов, котрий брав у митця уроки малювання вже після його заслання, згадував про першоджерело «офортної копії».

«З-поміж безлічі найрізноманітніших етюдів, краєвидів і начерків одшукався портрет юнака зі свічкою в руці, тіні на обличчі були дуже різкі, на голові — пишна шевелюра. Тарас Шевченко запропонував мені відгадати, хто зображений на портреті. Певна річ, я цього не міг зробити. Тоді він сказав, що це його власний портрет, ним же самим давно колись намальований, ще тоді, як він учився у Брюллова. Дуже сміявся Тарас Григорович з мого подиву, погладжуючи свою сиву голову, розправляючи козацькі вуса й порівнюючи себе, стоячи перед дзеркалом, з кучерявим, безбородим юнаком зі свічкою в руці. Він твердив, що свого часу портрет мав велику схожість з оригіналом…»

На стрічці офортного автопортрета напис: «Т.Шевченко. 1860». Отож, авторство і дата виконання не викликали сумніву і.. Але хотілося знати не тільки рік, а й, за можливості, місяць і день. І тут нам став у нагоді начерк вірша «Плач Ярославни», залишений на одному з відбитків цього портрета, який зберігається в Музеї українського образотворчого мистецтва у Києві.

Чернетку, звісно, зроблено раніше, можливо, в травні, о тій порі, коли за вікном хвилювалась-вирувала скресла Нева, повітря пахло бруньками й сонце висвітлювало блакиттю досі похмуро-свинцеве небо Петербурга. У такі дні особливо мріялась Україна, напливали згадки про подорож у рідні краї, немовби з вічності виринали картини того незабутнього літа сорок п’ятого року.

Тарас Григорович вирушив на батьківщину 23 березня, уже відомим поетом та вільним художником. Він почав друкувати перші аркуші «Мальовничої України», мав запрошення до Археографічної комісії в Києві. Отже, був у земляків шанованою людиною.

А ще отой юнак зі свічкою нагадав митцеві, що він поет народного визнання, але в особистому житті — безталанний бурлака. І на чистий папір автопортрета вимережались у мить поетичного натхнення рядки з найліричнішої сповіді Ігоревої дружини Ярославни. За її «Плачем» поет розпізнав свою гірку долю — без кохання, без родини, без дітей… А він же колись був такий молодий і вродливий, ніжний і закоханий… Що зробили з ним прокляті часи! І хай уже не наздогнати давніх літ на калиновому мості, а все ж, а все ж!.. Пам’ять ще бентежить серце, сповнене мрій і сподівань. І тоді хочеться жити, працювати, творити…

(3голосов, средний: 4,00 out of 5)

Загрузка...

Студент Київського університету Олександр Тулуб познайомився з улюбленим викладачем філологічного факультету, українським письменником Миколою Івановичем Костомаровим, який того ж року став професором історії. Костомаров жив зі своєю старенькою мамою в невеличкому затишному будинку серед великого пишного саду. Навесні фруктові дерева стояли у квітах, а восени весь сад пахнув медово-винними ароматами стиглих фруктів. Гостинна бабуся ласкаво приймала друзів сина, напувала їх чаєм і частувала яблуками та грушками, мирно прислухаючись до палких розмов та суперечок молоді.

[smszamok]

Як історик, Костомаров знайомив братчиків з історією слов’ян, їхньою літературою і закликав студентів як майбутніх педагогів виховувати своїх учнів у співчутті до гіркої долі слов’ян і в дусі боротьби за визволення кріпаків.

Якось Олександр застав у Костомарова Тараса Григоровича Шевченка. Ще гімназистом прочитав він «Кобзаря» та «Гайдамаків», але познайомитися з поетом йому не доводилося.

Коли він увійшов до Костомарова, Шевченко палко сперечався з професором. Поет доводив, що об’єднання й визволення слов’ян — справа далекого майбутнього і треба в першу чергу боротися за негайну ліквідацію кріпацтва, за волю селянам, бо виховування молоді в дусі гуманного ставлення до простого народу зараз нічого не дасть.

Сперечалися довго. Нарешті Костомаров замовк, а Гулак і Шевченко гаряче розгортали думку про пекучу потребу активної боротьби за скасування кріпацтва.

Потім усі почали просити Шевченка прочитати їм його нові вірші. Шевченко прочитав «Кавказ» і «Сон». Олександра надзвичайно вразила широта поглядів Шевченка, який поширював на Кавказ ідею звільнення від неухильного наступу на нього Росії. В першу мить це просто приголомшило його. Коли ж Шевченко почав читати свій «Заповіт», Олександр схопив якийсь клаптик паперу і став записувати його.

Попросити Шевченка повторити кінець вірша він не наважився і так і забрав його без кінця.

Нарешті, наприкінці травня 1859 року, Шевченко дістає дозвіл на відвідини України на п’ять місяців. Дорогою він відвідує своїх знайомих, зустрічається з лікарем Козачковським, пише нові вірші, малює краєвиди, плаває з рибалкою на «дубі», ловить рибу, захоплюється красою України.

Хвилюючими моментами для Т. Шевченка під час цієї подорожі були відвідини рідних сіл: Корсуня, Моринців, Кирилівки та інших.

Як розповідають, до Кирилівки Тарас Григорович прибув у жнива, у липні місяці, до брата Йосипа. Всі люди були на панщині, в тому числі і родина брата. Побачивши, що якийсь «пан» під’їхав до воріт, діти полякались, бо думали, що він буде їх гнати на панщину… коли Тарас Григорович зайшов у двір, вони почали плакати й тікати в садок. Як не умовляв Тарас Григорович, що він їх дядько, діти не вірили йому. А коли Тарас Григорович угамував дітей, тоді й сам заплакав. Він попросив сусідок зварити вечерю. Після панщини увечері всі родичі зійшлись до Йосипа, разом вечеряли й вітали Тараса.

Він сказав рідним, що скоро їх буде звільнено з кріпацтва…

Там же, в Кирилівці, поет зустрівся і з своєю сестрою Яриною. «Була я на городі, копала грядки, — розповідала Ярина, -дивлюсь, біжить моя дівчинка:

—          Мамо, мамо, вас якийсь Тарас кличе…

—          Який Тарас? — питаю, а сама й з місця не можу здвигнути, аж ось і сам він іде.

—          Здрастуй, сестро… — Я вже й не знаю, що діялось зі мною тоді. Сіли ми на призьбі, він, сердешний,поклав голову на коліна і просить, щоб я розказувала йому про життя своє гірке…»

Але за Шевченком весь час наглядає поліція, і вже коли він, переїхавши човном Дніпро, простував до села Прохорівки, до Максимовича, його було заарештовано.

Привізши Шевченка до Києва і влаштувавши допит, йому дозволили жити під наглядом поліції. Тут він зустрівся зі своїм старшим товаришем, художником Сошенком, який викладав малювання у Другій київській гімназії, а також познайомився з молодим, учителем Михайлом Чалим, його майбутнім біографом.

Розглянувши доноси, зроблені на Шевченка під час його подорожі по селах Київщини, київський генерал-губернатор повідомив шефа жандармів про те, що справа Шевченка залишена без наслідків і що йому дозволено повернутися до Петербурга.

Відвідавши своїх київських знайомих і діставши дозвіл на повернення до Петербурга, Шевченко, не побувши в Україні і трьох місяців, вирушив із Києва. 13 серпня, заїхавши у Переяслав, поет завітав знову до Козачковського.

Але й за ці три місяці Т.Шевченко побачив багато. Воно лягло йому на серце страшним тягарем, поет скрізь бачить тяжкі наслідки Переяславського договору, який свого часу зробив гетьман Богдан Хмельницький з Москвою саме тут, у Переяславі, де ще 1845 року поет написав свій невмирущий «Заповіт». Козачковський згадує, що настрій у Шевченка був гнітючий. Побувши там два дні, Шевченко написав гостру сатиру на Богдана Хмельницького.

[/smszamok]

Це старовинне козацьке полкове місто Переяслав, колись красиве й горде, тепер було зруйноване, занедбане. І ця картина, що стояла перед Шевченком, ніби уособлювала всю Україну. Наш поет повертався до російської столиці ще з більшим переконанням, що все те нещастя принесла в Україну Московія

(Еще не оценили)

Загрузка...

У квітневу середу святого (пасхального) тижня 1632 року відбулося наречення та посвята Печерського архімандрита Петра Могили в єпископський сан. Усе відбувалося у Львівській братській церкві Успіння. Напередодні запланованих священнодійств Могила розіслав запрошувальні листи до тогочасних най-впливовіших осіб та громад із проханням прибути на час посвяти др Львова. Захоплені загальною радістю від здійсненого, львівські братчики піднесли вітання новому митрополитові, озаголовлене: «Аврора, що сяє на львівському горизонті».

Найвизначнішою працею Петра Могили був Требник, писаний українською мовою. Требник Петра Могили був підтвердженням існування давньої київської традиції та культури. Написаний Требник був так, щоб той, хто здійснюватиме таїнства та чини, послідовність яких подавалася в книзі, мав розуміння та вмів при потребі витлумачити виконувані обрядові частини. В обря-додійствах Петро Могила робив спроби відродження пишних богослужінь візантійського Царгорода, що через Константинополь переходили до стольнокняжого Києва, в Софійському соборі якого це й застосувалося вперше надто широко. Тому за архі-мандритування Могили лаврські свята почали супроводжуватися неодмінними «молебними канонами», завжди виконуваними співано, та процесійними обходженнями.

Задля обставлення й віддавання більшої шаноби лаврським подвижникам Могила здійснив низку будівельних та ремонтних робіт. Капітально від реставрувавши печери, розширив та наддав чимало прикрас печерним церквам. Ще вступаючи до Києва, Петро Могила дав обітницю відбудови давніх київських споруд: «Ще заки став я архімандритом Печерської лаври, бачачи, що упадок віри й побожності серед українського народу походить не від чого іншого, як від повної недостачі у нас освіти та школи, дав я обіт такий Богові: весь мій маєток, що дістав його від батьків, і все, що буде зіставатися з доходів маєтків, що належить повіреним мені по моїй службі святим місцем, обертати почасти на відбудову зруйнованих Божих храмів, від яких лишилися нужденні руїни, почасти на існування шкіл і утвердження прав і вольностей українського народу».

Софію Київську Петро Могила називав «єдиною народу нашого православною оздобою, головою і матір’ю всіх церков». Проте чи не найголовнішим наслідком проведених робіт Могила вважав віднайдений у фундаментах церкви саркофаг-гробницю київського князя Володимира Великого. За життя митрополитові не вдалося цілковито’докінчити будови Десятинної церкви, тому в своїй заповітній духівниці митрополит Петро Могила зазначав про відписувані ним 1000 злотих на довершення розпочатого ним будівництва.

Особливих зусиль Петро Могила доклав до отримання у володіння ще однієї споруди, пов’язаної з київською княжою давниною, — Трьохсвятительської (Василівської) мурованої церкви, зведення якої пов’язували з першокроками християнізації у Києві за Володимира.

Духівниця митрополита містить також згадку про 500 злотих, що передавалися на потреби Видубицького монастиря. Хоч і недовершені, славетні київські Споруди ще за життя

ставали пам’ятниками діянь Петра Могили в очах сучасників і нащадків.