Сочинения

(1голосов, средний: 1,00 out of 5)

Загрузка...

Индонезия — государство на северо-востоке Азии. Название, которое включает элементы «Индия» и греческое «несос» — «остров», начало использоваться в научной литературе с середины XIX ст. Это искусственное название было обусловлено уже существующим названием Нидерландская Ост-Индия позднее Нидерландская Индия и островным характером страны.

Ирак — государство в Западной Азии. Название появилось в VII- VIII ст. н.э., после арабского завоевания территории на берегах Тигра и Евфрата, заселенных еще в глубокую давность. Арабское Ирак — «берег, побережье».

Иран — государство в Западной Азии. Название от санскритского ариа, айрья — «свободные, благородные» — так называли себя индоевропейцы, которые вторглись на территорию страны за несколько тысячелетий до нашей эры. До 1935 г. страна называлась Персией за этнонимом фарси.

Казахстан — государство в Центральной Азии. Название Казахстан включает этническое наименование казах и элементный состав, распространенный на Востоке в значении «страна», «земля», «область».

 Камбоджа — государство в Юго-Восточной Азии. Первое упоминание страны Камбуджа Кампучия относят к IX ст. Это название связывают с племенами камбуджей, что жили на севере страны и известны с 1 ст. н.э. Существует также легенда, что название связано с родоначальником бывшей царской династии отшельником Камбу.

Камерун — государство в центральной части Африки. Название дано в XV ст. португальскими мореплавателями. Когда они высадились в устье реки Вури, то увидели в нем большое количество креветок и потому назвали реку Рио-дос-Камаронес — «река креветок». В дальнейшем европейцы распространили это название на всю страну.

Канада — государство в Северной Америке. На языке одного из племен индейцев-ирокезов каната — «группа хат, поселение». Это слово было воспринято французскими колонистами сначала как название поселения, потом оно распространилось на окружающую территорию, а потом и на всю страну.

Катар — страна в Юго-Западной Азии, на полуострове Катар. Как считают арабские историки, страна и полуостров Катар получили свое название от названия поселения Кадар, что существовало в древности на этом полуострове.

Эстония — государство в Европе. Название происходит от давнего наименования коренного населения эсты. Этноним эсты объясняют балтийским «жители возле воды».

Киргизстан — государство в Центральной Азии. Название происходит от наименования коренного населения киргизы.

Кирибати — государство на островах и атоллах в юго-западной части Тихого океана. Включает острова Гилберта, Лайн, Феникс и Ошен. Независимость провозглашена в 1979 году и принято название островов Гилберта, наименование которых в микронезийском произношении звучит как Кирибати. Острова названы в честь английского мореплавателя Дж. Гилберта, который в 1788 году нанес их на карту.

 Колумбия — государство в Северной Америке. С 1886 года стала называться Республика Колумбия. Название дано в честь мореплавателя Христофора Колумба. Интересно знать, что в Колумбии был найден необыкновенный экспонат: золотая статуетка, похожая на модель сверхскоростного, а может, даже        и сверхзвукового самолета. Возникают вопросы: откуда узнали давние инки о таких самолетах и почему нигде не сохранились остатки хотя бы одного из них?

Амбара — государство на Коморских островах в Мозамбикском проливе Индийского океана. Португальские мореплаватели начала XVI столетия, которые впервые показали на карте эти острова, позаимствовали у арабов их название Джезира-эль-Комр :- «месячные (лунные) острова» джезира — «остров», комр — «месяц» («луна»). Возникновение этого названия было связано с культом Луны. На основе арабских источников Коморские острова часто назывались также Малыми Лунными островами, в противоположность Мадагаскару, который у них именовался Большим Лунным островом.

Корейская Народно-Демократическая Республика — страна в Восточной Азии. Национальное название страны Чосон относится к давнему этнониму и как название государства упоминается в источниках уже в V-III столетиях до н.э. Современное иероглифическое написание этого названия читается как «страна утренней свежести». Название «Корея», также образовано от этнического наименования, использовалось в X-XIV столетиях. Оно и распространилось в Западной Европе.

Коста-Рика — государство в Центральной Америке. Побережье Коста-Рики открыл X. Колумб в 1502 году и назвал Нуэво-Картаго — «Новый Карфаген». К середине XVI столетия завершилось завоевание испанцами территории этой страны и она получила название Коста-Рика — «богатый берег». Основанием для этого названия стали золотые украшения, которые встречались у местных жителей. Интересно знать, что как выяснилось, никаких месторождений золота, завладеть которыми так стремились иностранные завоеватели, здесь нет, а золотые украшения индейцев были перуанского происхождения. Но ошибочное географическое название закрепилось на географической карте. 

 Кот-д’Ивуар — государство на западе Африки. В XVI — XVII столетиях в процессе исследования побережья Гвинейского залива, португальские колонизаторы отдельным его участкам дали названия Перцовый Берег, Золотой Берег, Невольничий Берег, Берег Слоновьей Кости. В конце XIX столетия Берег Слоновой Кости стал французской колонией Кот-д’Ивуар. Эта же название сохранилось и за государством, независимость которого была провозглашена в 1960 г.

Кувейт — страна на Ближнем Востоке. Получила название по названию столичного города Эль-Кувейт, который по-арабски означает «городок, небольшая крепость».

 Лаос — государство в Западной Африке. Название происходит от этнонима лао.

(5голосов, средний: 3,40 out of 5)

Загрузка...

Ледве ми заскочили до тьотіної кімнати, як на хуторі загули машини. Визирнули у вікно: в білому тумані — чужі сірі постаті. Біля воріт злетіли вгору червона й біла ракети, а у відповідь від контори — постріли з автоматів. Після цього в саду за конторою щось вибухнуло. Від контори знову декілька черг з автомата — і стихло. Тьотя шепоче, щоб ми куди-небудь сховалися. Ми б і раді кудись сховатися від того невідомого, що на нас насувається, та куди вже подітися, коли ось уже в коридорі гупають важкі кроки, чути гавкіт чужої мови. Ми забилися в шафу, сидимо ні живі ні мертві на скрині. Коли це рвучко відчиняються двері.

— Матка, млеко, яйка!
Риплять дверцята шафки, щось важке, металеве падає на підлогу.
— Гут, гут, матка, яйка!
Тьотя полегшено зітхає, встає, щоб закрити шафку, і каже, що німець забрав яйця та перекинув чавунець, що стояв на припічку. Шукав, мабуть, молоко. Мордатий, нахабний…
Знадвору у відкриту кватирку тягне паленою щетиною. Чути бадьорі голоси, тріск мотоциклів, гул машин — у хутір прибувають окупанти…
Тьотя кричить на нас, щоб сховалися хоча б на піч! Та не встигли ми й через хату перейти, як у кімнату ввалилися двоє солдатів у сірих шинелях з автоматами і ранцями за плечима. Ми так і заклякли.
Солдати ж повелися так, наче в кімнаті були лише вони та бездушні речі. Мовчки витерли ноги, взуті в короткі чоботи, зняли автомати і поставили їх поруч з нашою лавою біля лежанки. З вішалки акуратно зняли наш одяг і поклали на підлогу, натомість повісили свої шинелі й пілотки. Ранці поклали на стільці.
Один із солдатів згорнув із Ніниного ліжка покривало разом з простирадлом і переніс на скриню, а на ліжку розклав свою сіру ковдру, накривши нею і подушку. Зняв чоботи, взяв шинель, ліг, накрився з головою і відразу ж заснув.
Другий солдат підійшов до печі, відкрив заслонку, взяв рогач, дістав горщик з водою, попробував пальцем, чи гаряча. Зі столика зняв скатертину, а натомість поставив причандалля для гоління. Налив гарячої води в металевий кухоль і почав голитися.
До тями нас привів гуркіт у двері й постріли на вулиці, майже під вікнами. Німці швидко посхоплювалися, виглянули у вікно, одягнулись, підхопили автомати та ранці й вибігли надвір -наздоганяти своїх.
У дворі — повний погром: двері у хлівах де розчинені, а де виламані. Посеред двору — залишки багаття, пір’я, свиняча кров і тельбухи. Голосять жінки. У Фекли Іванівни забрали порося, половили курей. Лишився лише півень.
Двері в хліві, де стояла корова тьоті Саші, висаджені: біля ясел сироткою висить порожній ошийник. У курнику ж лише пір’я валяється. Тьотя Саша, коли побачила порожнє стійло, так і сіла на ясла, підкошена горем.
Та кому жалітись?

Жінки, плачучи, перераховують одна одній, скільки забрано курей та яєць, у кого витягли порося чи свиню. І тільки у тьоті Саші забрали корівку. Та ось тьотя звелася: вуста стулені, зелені очі потемніли і вона з осудом до жінок:
— Годі вам голосити! Скажіть спасибі, що хоч люди залишилися цілі!
(К. Лубенець )
Завдання. Завершіть переказ висновком про поведінку окупантів, їхню мораль.

(2голосов, средний: 3,50 out of 5)

Загрузка...

Димовий Миколай здавна вважався покровителем усіх бідних і знедолених. Запам’яталася мені легенда-переказ, яку ще в дитинстві оповідала мама. Привчаючи щоранку до «Отченаш», ненька казали: Молися святому Миколаєві, бо він чудотворець. Ось як допоміг він одному хлопчикові, який щодня молився. Якось перед всесвітнім потопом Микола зустрів дитинча, що било поклони і приказувало:

—          Це тобі, Боже, а це мені, Боже!

—          Що це ти, синку, робиш? — запитав святий Миколай.

—          Богу молюся…

—          А які ще молитви знаєш?

—          Ніяких, нікому було навчити.

—          Гаразд, це не біда, — погладив хлопчачу голівку бородатий дідусь. — Аби щиро й від душі, то й ця молитва тебе спасе від потопу. Ти не потопнеш у воді! — і пішов геть.

За кілька днів уся земля покрилася водою, лишень одна гора лишилася не затопленою. Побачив її хлопчак і пішов поверх океану.

—          Ось так і врятував хлопчика святий Миколай-угодник, —

завершували оповідку мама. — Відтоді його й стали називати

Чудотворцем, бо він допомагає всім, хто молиться і вірує в Бога. ЛегенДа ця мені вельми сподобалася, і я ще довго вірив у її реальність, ласкаво поглядаючи на ікону святого Миколая, що відтворив невідомий маляр, зі світськими рисами і великою бородою. Саме цей атрибут — ласкаве і добре обличчя та розкішна борода — присутній в усіх образах і переказах про Чудотворця, котрий творив на землі безліч добрих діл. Про це існує багато оповідок. Найпопулярніша з них — це про мандрівку Миколая з Касьяном. Свято Касьяна припадає раз на чотири роки — на високосний рік — 29 лютого. Саме цей факт неповаги до злого Касьяна і обігрується в багатьох сюжетах. Ось один із них.. Якось Касьян та Миколай ішли в церковних справах, зодягнувши білі ризи. Дорогою вони зустріли бабусю, що загрузла в багнюці. Миколай і

—          Давай, Касьяне, допоможемо старенькій!

-Яне можу, -відповів Касьян. -Мої білі ризи забрудняться…

Миколай тим часом допоміг немічній жінці вибратися з болота, але при цьому замастив одіж. Ідуть обоє мовчки, коли це їм назустріч вийшов Бог і питає:

—          Чого це в тебе, Миколаю, брудні ризи?

—          Там дорогою загрузла бабуся, — відповів Чудотворець, — то я рятував її.

—          А в тебе чому чисті? — звернувся до Касьяна.

—          А я не побажав бруднити.

—          Гаразд, — промовив Бог, — якщо ти злегковажив святу заповідь — допомагати людям у біді, — то пам’ятати тебе будуть раз на чотири роки, а Миколая за його добрий вчинок відзначатимуть двічі на рік!

(В. Скуратівський )

Завдання. Доповніть переказ своїми міркуваннями продоброчин-ство. Чи часто ви спостерігаєте приклади доброчинності в житті?

(2голосов, средний: 3,50 out of 5)

Загрузка...

Письменник починається з дитинства. З дитячих вражень, спостережень, захоплень. Надворі лютує мороз, віє хурделиця, а в хаті тепло, затишно, врочисто. Пахне м’ятою і свіжоспеченим хлібом. У кутку під образами горить лампадка. За вікном сутеніє. Заходить знадвору батько, напускаючи холоду в хату. Запалює світець із трьох сухих скіпок. Селянський світильник тріщить, кадить, стріляє, і вогняні іскри золотим дощем спадають у заздалегідь підставлене коритце з водою. Золотавий полиск грає на ликах святих у кутку та на тихих утаємничених обличчях людей. І Сашко замріяно споглядає все це. Святий вечір. Численна Довженкова родина всаджується за святковий стіл. Посередині — у великому полив’яному горщику — кутя. Тут же й чавунець, у якому узвар із сухих яблук, груш, вишень. Ось мати статечно підходить до вікна і врочисто стукає тричі дерев’яною ложкою в замерзлу шибку:

—          Морозе, морозе, морозе! Іди кутю їсти! Коли звуть, приходь

тепер, а не літом. Та не морозь гірки й капусту, яблука й груші!

Так було тисячу літ тому, коли давні слов’яни обожнювали небо і сонце, грім і зорі, річки й дерева, тварин і нічний морок, коли вони зимовими вечорами, намагаючись усіляко задобрити бога холоду Мороза, щиро запрошували його на вечерю, аби напровесні він не поморозив їхню горобину.

—          Морозе, морозе, морозе! Іди кутю їсти! — повторює мати.

Сашко заворожений. Йому здається, що ось цієї миті з гуркотом розчиняться двері — і в клубах пари з’явиться на порозі червонощокий велетень з білою бородою та вкритими інеєм кущастими бровами.

Усе життя стукатиме в серце письменника рідна мати зі словами: «Морозе, морозе, морозе! Іди кутю їсти!». І вже всесвітньо відомий митець у грізні дні кровопролитної війни напише «Повість полум’яних літ», де батьки головного героя-воїна Івана ‘ Орлюка — старі Демид і Тетяна — у Святий вечір опиняться просто неба на морозі, біля спаленої гітлерівцями хати. І на зло всім бідам баба Тетяна заспіває колядку про свого рідного Йваночка, що в цей час ворогів б’є на фронті, та злаштує скромненьку вечерю під напівзруйнованою піччю, а дід Демид гукне в ніч: «Морозе, морозе, а йди куті їсти! Морозе, морозе, йди!» — і ці слова набудуть враз високої значимості — прозвучать, прогримлять життєствердним гімном невмирущості народу.

(С. Плачинда)

Завдання. Доповніть текст переказу «словесною картинкою» зі свого життя: чи є в ньому новорічні й різдвяні святощі?

(20голосов, средний: 4,30 out of 5)

Загрузка...

 У маленькій лікарні на околиці великого міста лежали дві матері — Чорнокоса й Білокоса. Вони народили синів. Сини народились в один день: у Чорнокосої матері — вранці, у Білокосої -ввечері. Обидві матері були щасливі. Вони мріяли про майбутнє своїх синів.

—          Я хочу, щоб мій син став видатною людиною, — сказала Біло-коса мати. — Музикантом або письменником, відомим усьому світові.

—          А я хочу, щоб мій син став доброю людиною, — сказала Чорнокоса мати. — Щоб ніколи не забув матері й рідного дому, щоб любив батьківщину…

Щодня до молодих матерів приходили чоловіки. Вони довго дивилися на маленькі личка своїх синів, а в очах у них сяяло щастя, подив і замилування.

Минуло тридцять років. У ту саму маленьку лікарню на околиці великого міста прийшли дві жінки — Чорнокоса і Білокоса. В їхніх косах уже сріблилася сивина, обличчя були порізані зморшками, але жінки були такими ж гарними, як і тридцять років тому. Вони впізнали одна одну. Вони розповідали одна одній про своє життя. Чоловіки обох жінок загинули на війні.

—          Ким же став твій син?

—          Видатним музикантом, — з гордістю відповідала Білокоса мати. — Невже ви не знаєте мого сина? -1 Білокоса мати назвала ім’я музиканта. — А твій син ким став? — спитала Білокоса.

—          Хліборобом, механізатором. З ранньої весни до пізньої осені син мій оре землю і сіє хліб… Живемо ми в селі кілометрів за сто звідси.

—          А проте, щастя тебе обминуло, — сказала Білокоса. — Твій син став простою, нікому не відомою людиною.

Чорнокоса мати нічого не відповіла.

І дня не минуло, а до Чорнокосої матері приїхав із села син. У білому халаті він сів на білу лавку, довго-довго про щось шеп-тався з матір’ю. В очах Чорнокосої матері світилася радість. Вона тримала у своїх руках сильну, засмаглу на сонці руку сина й усміхалась. Прощаючись з матір’ю, син, ніби вибачаючись, виклав із сумки на маленький столик виноградні грона, мед, масло.

—          Видужуйте, мамо, — сказав він на прощання та поцілував її.

А до Білокосої матері ніхто не прийшов. Увечері вона сказала:

—          У сина зараз концерт… Якби не концерт, він, звичайно, прийшов би…

На другий день надвечір до Чорнокосої матері знов приїхав син-хлібороб із далекого села. Прощаючись з матір’ю, син виклав на маленький столик бджолиний стільник, білу паляницю й яблука. Від щастя обличчя у Чорнокосої жінки світилося…

До Білокосої матері ніхто не приходив.

Місяць лежали дві матері, щодня приїжджав до Чорнокосої матері син-хлібороб, привозив синівську посмішку, і, здавалося, мати тільки від тієї посмішки видужує.

До Білокосої матері так ніхто й не прийшов.

…Прощаючись із Чорнокосою матір’ю, Білокоса попросила її побути з нею кілька хвилин наодинці. Білокоса мати із сльозами на очах запитала:

—          Скажи, люба, як ти виховала такого сина? Ти щаслива, а я… — і вона заплакала.

—          Я скажу тобі всю правду. Син, якого я народила в той щасливий день, помер… Помер, коли йому не було ще й року… А це… не кровний мій син, але рідний. Я усиновила його трирічним хлопчиком…

…Патріотизм починається з колиски. Не може бути справжнім сином своєї Вітчизни той, хто не стає справжнім сином матері й батька.

(1голосов, средний: 4,00 out of 5)

Загрузка...

Миколу оминала весела течія життя. Він страждав. Закохався у незнайомку Ольгу, яку побачив уперше в метро, і йому здалося, що знає її давно, що його єднає з нею якась велика й дорога правда. Віднині бачив її щодня. Відшукав школу, де вона працювала, й, сховавшись за крислаті дерева, чекав. Іноді йшов за нею до гастроному, іноді проводжав додому. Після роботи їхала автобусом і зникала в будинку гуртожитського типу. Не міг зрозуміти цієї вродливої Ольги, що хвилювала його безмірно. Кілька разів наздоганяв її і збирався заговорити, але так і не зважився. Щось зупиняло його щоразу, коли йшов за кільканадцять метрів і дивився на її струнку постать, гарні ноженята, темні хвилі волосся, що застеляли плечі. Відчував непереборне бажання наздогнати її, вхопити у свої обійми і більше не відпускати. Однак притишував крок, заплющував очі й подумки пригортав її. Вона зникала, а Микола ще довго грів поглядом хідник, на якому щойно чулися її кроки.

(К. Мотрин)

Завдання. Продовжте переказ, побудувавши уявну сюжетну лінію та описавши образи Миколи та Ольги.

(5голосов, средний: 4,20 out of 5)

Загрузка...

Ольга нервово ходила по кімнаті, визирала раз по раз у вікно. Внизу вищало, гуло, скреготало гальмами. Відірвала погляд від шумної траси й побачила заводські труби, сірі задимлені споруди. Важко перевела подих. Це не її життя. Усе тут і всі чужі. Навіть її мовчазний роботящий чоловік, що завжди щось майструє, не її. Те, що тішить її і гамує спрагу, нагадує стрімку радісну річку, в яку вона влітає, викупується досхочу і знову повертається у це осоружне замулене болото. Тією всеочисною рікою було її кохання. Богдан наполягав на одруженні. «Зрозумій, що мені набридли такі стосунки. На вулиці ти оглядаєшся, чи ніхто не побачить тебе із твоїх знайомих. Зиркаєш на годинник, квапишся. Вибач, але я не звик нікого ділити. Я хочу із своєю законною дружиною йти вулицею й не почувати себе злодієм. Ти мусиш вибрати когось із нас. Я хочу бути з тобою, і коли й ти цього хочеш, то скажи це своєму чоловікові й приходь до мене назавжди. А так, по-зло-дійськи, зустрічатися не варто».

Ольга рушила була до дверей, але Богдан не зупинив її. Чекала, що наздожене на східцях, як робив це не раз: хватав і повертав у їхній милий рай. Цього разу лише почула, як клацнув позад неї замок. Два тижні не озивалася, не дзвонила, не нагадувала про себе.

(2голосов, средний: 1,50 out of 5)

Загрузка...

Много исследователей жизни и деятельности Петра Конашевича-Сагайдачного часто обращались к историческим документам, где упоминается имя знаменитого гетмана Украины. Наверное, нет историка, который бы не использовал воспоминания польского писателя Я. Собеского. Он не только хорошо знал Сагайдачного, но и бывал вместе с гетманом в походах. Будучи очевидцем и участником Хотинской битвы, Я. Собеский написал книгу «История Хотинской войны», в которой говорит: «Сколько возглавлял Сагайдачный запорожское войско, всюду был овеян славой подвигов на суходоле и на море и имел неизменное счастье. Несколько раз погромил татар в степях перекопских и привел страх на Крым. Не меньше прославили его морские походы — разрушил несколько больших турецких городов в Европе да и Азии, опалил окраины Константинополя. Вообще был это человек великого духа, что сам искал опасности, пренебрегал жизнью, в битве бойкий, деятельный, в лагере опасливый, мало спал и не пьянствовал, на совещаниях был осторожный и во всяких разговорах неразговорчивый».

Сагайдачный, как говорит тот же автор, — против казацкого своеволия бывал очень суровым и за большие вины наказывал даже смертью. Поляки признавали, что именно украинскому гетману признательны за спасение Польши от турецкой армии, «до неба восхваляли заслугу казаков и Сагайдачного, их мужество, выносливость, порядок, осведомленность с войной». Перед смертью, которая наступила в апреле 1622 года от отравленной стрелы во время Хотинской битвы, П. Сагайдачный завещал свое имущество на образовательные, научные и благотворительные цели, а 1500 злотых подарил Киевской и Львовской братским школам.

На похоронах братчики читали похвальные стихи, изданные потом отдельной книгой. Прославляли мужество гетмана, его любовь к своему народу, к образованию и церкви и ставили, его в пример казачеству. Книжка эта была также похвалой всему Войску Запорожскому и поощрением, чтобы шли казаки по следам Сагайдачного, защищали и дальше народные дела.

Ректор Киевской братской школы Касиян Сакович написал красноречивый панегирик, в котором назвал Сагайдачного мудрым предводителем и преданным покровителем православия, связал его деятельность с традициями киевских князей.

Освобождение Украины, которое начал Петр Конашевич-Сагайдачный и продолжил Б. Хмельницкий, отстаивал также Иван Мазепа. Он мечтал об освобождении Украины из-под власти всех соседей. Но должен был поступать очень осторожно, так как тогда при власти в России был Петр І, злой тиран и враг нашего народа. Пора Мазепы — это время возрождения Украины, эпоха политического, экономического и культурного прогресса. Жаль, что его мечтам до конца не суждено было осуществиться. То, о чем мечтали знаменитые гетманы Украины, стало реальностью теперь. Мы живем в независимом государстве.

(1голосов, средний: 2,00 out of 5)

Загрузка...

С детства меня захватывают художественные произведения на историческую тему. С большим интересом читал я повесть Юлиана Опольського «Иду на вас», роман Семена Скляренко «Святослав». Со страниц этих произведений возникает перед нами мужественный воин, сообразительный и решительный полководец, жесткий, но справедливый правитель. Читаю о нем — и невольно выныривают в воображении не только княжеские жены, а и казацкие полки, гайдамацкие отряды, отряды повстанцев и Кармелюка, тех безрассудных смельчаков, которых немало родила украинская земля. Личность Святослава всегда вызвала у меня противоречивые чувства. С одной стороны, восхищаюсь его исключительной храбростью и даже отчаянностью, простотой в быту и общении, которые так сближают князя с будущими рыцарями Украины. С другой — не могу простить ему легкомысленности, с которой он относился к безопасности родины, амбициозности, ради которой бросал родную землю и искал счастья на чужбине.

Не думаю, что такой герой мог бы стать примером для наследования современниками. Нам нет недостатка ныне сорвиголов, которые с легкостью сердца срываются с родных мест, надеясь на заокеанскую «манну небесную». Очень часто не от спешной нужды они это делают, а ради поиска легкого хлеба, рыхлого, возможно на вид, и не просоленного потом трудной работы соотечественников, лишенного запаха родной земли. Наверное, кому-то покажутся кое в чем надуманными такие ассоциации, но добровольные «чужеземцы» из украинской семьи — это не только ее отломанная ветка, но и духовные потомки Святослава, который «чужое искал — свое потерял!»

Еще больших успехов достиг князь Святослав в противостоянии с другими соседними народами и государствами. Он получил ряд блестящих побед над болгарами, сделав их территорию фактически собственной «вотчиной». Сама Византия вынуждена была считаться с русским правителем как с равноправным, а возможно, и более весомым партнером. Однажды князь окружил Царьгород. Испуганные греки решили подвергнуть испытанию Святослава. Приготовили ему богатые подарки: дорогие шелка, вина, золото, серебро и меч. Очень их интересовало, что более всего привлечет внимание поганина. Святослав взял подарки и раздал все своим сторонникам, лишь меч оставил себе. Рассказ об этом случае глубоко поразил византийского императора. «Это храбрый вождь, — сказал цесарь, — довольно с ним воевать». И постановил заплатить выкуп русскому правителю.

Победам Святослава в значительной мере оказывала содействие большая популярность его среди своих воинов, умение вселить в них мужество собственным примером и зажигательным убедительным словом. Когда греки окружили русскую дружину под Доростолом в Болгарии, Святослав выступил перед войском с такой речью: «Нет уже нам где деваться! Хотя неволей должны стать к бою, а не посрамим же земли родной и поляжем здесь костями, так как мертвые стыда не имеют. А убежим — это будет нам стыд навеки!» Но не всегда звезда фортуны ярко освещала путь Святослава. Когда князь с небольшой дружиной возвращался в 968 году из Болгарии в Киев, печенеги коварно подстерегли его в степи и одолели в неравном бою. Каган Куря приказал из головы убитого князя сделать себе золотую чашу для вина и написать на ней поучительные слова: «Чужого искать — свое потерять!»

(3голосов, средний: 3,00 out of 5)

Загрузка...

Роман «Герой нашего времени», выйдя в свет, вызвал противоречивые суждения среди читателей. Образ Печорина был для них непривычен. В предисловии Лермонтов дает свое объяснение этому: «Отчего же этот характер… не находит у вас пощады? Уж не оттого ли, что в нем больше правды, нежели бы вы того желали?» Таким предисловием Лермонтов сам указал на реалистический подход к Главной проблеме своего творчеств проблеме личности и общества. В романе содержатся тенденции к осуждению как общества, так и героя. Признавая вину общества в том, что оно породило Печорина, автор тем не менее не считает, что герой прав.

Центральная задача романа раскрыть глубину образа Печорина. Уже
из самой композиции романа нам становится видна бесцельность его
жизни, мелочность и непоследовательность его действий. Повести в
романе расположены не в хронологическом порядке, между ними нет
видимой сюжетной связи. Это как бы отрывки жизни. Но в то же
время, они призваны показать разные черты печоринского характера. В
«Беле»…

В повести «Тамань» Лермонтов применил метод реалистической
романтики красота и свобода вольной жизни контрастируют с
обыденностью положения проезжего офицеpa. «Максим Максимыч»
это как бы конец круга: Печорин оказался в исходной точке, все им
исчерпано и испробовано. Глубина внутреннего мира, и в то же время
отрицательные черты Печорина, мотивы его действии наиболее ярко
раскрываются в «Княжне Мери».

У этих повестей’ есть и еще одна немаловажная функция: показать
отчужденность Печорина от людей. Помещая героя в разные условия, в
разное окружение, Лермонтов хочет показать, что Печорину они
чужды, что ему нет места в жизни, в какой бы обстановке он ни
оказался. Порождение общества, Печорин в то же время отщепенец,
искатель, лишенный почвы, поэтому он не подчинен ни традициям, ни
моральным нормам той среды, откуда он вышел, так и той, в которую
попадает. Того, что ни ищет, там нет. Его, подобно лермонтовскому
«Парусу», влечет к необычным тревогам и опасностям, так как он полон
действенной энергии. Но он направляет свою активную волю на
заурядные обстоятельства, для которых она становится разрушительной.
Превознесение своей воли и своих желаний, жажда власти над людьми
это проявление разрыва между его стремлением и жизнью, он ищет
выход своей невостребованной энергии. Но «чудный мир тревог и
битв», который он ищет, не лежит в будничной жизни, его там нет.
Есть ли у Печорина цель? Да, он ищет счастье, подразумевая под ним
«насыщенную гордость». Наверное, он имеет в виду славу, то есть
признание обществом его ценности и ценности его действий. Но, как я
уже говорила, его дела мелки, а цели случайны и незначительны.
Характерной чертой Печорина является рефлектирующее сознание,
которое является следствием разрыва между желаемым и
действительным. Наиболее глубоко эта рефлексия проявляется в
«Княжне Мери», в дневнике Печорина. Его характер раскрывается в
разных настроениях и в разных ситуациях. Печорин осмысляет и
осуждает свои действия. Он борется не только с другими, но прежде
всего с самим собой. Но в этой внутренней борьбе также заключено
единство личности Печорина, без нее он не был бы таким
неординарным характером, борьба потребность его могучей натуры.
Среди многих проблем романа есть и такая, как отношения между
человеком «естественным» и «цивилизованным». Контраст Печорина и
горцев помогает нам понять некоторые черты его характера. Горцы
(Бела, Казбич) натуры цельные, как бы монолитные и этим они
привлекают Печорина. В отличие от них, он раздираем страстями и противоречиями, хотя неукротимостью своей энергии похож на «детей природы».

В повести «Фаталист» также проявляется двойственность и
противоречивость Печорина, но в другом аспекте аспекте
соотношения в нем западного и восточного человека. В споре с
Вуличем относительно предопределения, он выступает как носитель
критического мышления Запада.

Печорин сразу задает Вуличу такой вопрос «Если точно есть
предопределение, то зачем же нам дана воля и рассудок?» Слепой вере
Вулича он противопоставляет волевой акт, бросившись на казака
убийцу. Но Печорин человек русский, хотя и европеизированный.
Несмотря на свой критицизм, он говорит Вуличу, что тот скоро умрет,
что на его лице есть «странный отпечаток неизбежной судьбы». Но
«Фаталист» все же отражает действенное мировосприятие Печорина,
который хочет восставать против судьбы, играть с жизнью и смертью. В
этой повести звучит горечь тоски по великому действию, которая
завершает решение все той же задачи раскрытия образа героя.
Печорин являет собой продолжение традиции, изображения «лишних
людей». Понятие «лишних» людей предполагает невозможность их
включения в реальную общественную практику, их «социальную
ненужность». Тип лишнего человека отражает особенности
взаимоотношений передовой дворянской интеллигенции с обществом.

Но Печорин отличается от других «лишних» людей совмещением
психологических переживаний. В «Думе» Лермонтов написал точные
строки: «И жизнь уж нас томит, как ровный путь без цели, как пир на
празднике чужом». Эти слова в полной мере раскрывают нам
внутренний мир Печорина. Он герой своего времени, но нам не просто
любопытно заглянуть в душу героя: проблема личности, поиски смысла
жизни, своего места на земле это вопросы Вечности. Поэтому роман
«Герой нашего времени» актуален и сейчас.