Сочинения

(Еще не оценили)

Загрузка...

За свою недовгу — у тридцять п’ять років — життя Микола Фляків встигло залишити помітний слід у душі читача як поет, закоханий у свою Вітчизну, і громадянин. З появою його першого збірника віршів «Зірка полів» читач почула вільне й сильну, істинно поетичне мовлення, глибоку, як серпневе небо, і сумну, як осіння далечінь, що мрячить. Писати свої чисті, смутні й світлі вірші поетові допомагало найглибше почуття, виражене Н. Рубцевим з такою ємністю й визначеністю, — любов до Батьківщини. Це була невигубна, болісна й всепоглинаюча ніжність до її зелених лугів і золотавих осінніх лісів, її повільним водам і терпким ягодам — усьому, без чого не мислив він ні свого життя, ні своєї творчості. Вирослим сиротою, він знав одну-єдину матір — Росію і їй присвятив свої кращі пісні, кращі хвилини підйому й натхнення.

Підвищена ранимость, сором’язливість і цнотливість уживались у ньому з безоглядним російським молодецтвом; довірливість і відкритість душі сусідили з важкою замкнутістю, а нерідко й із хворобливою підозрілістю… Але от він ставав ясний і добрим, як сонячний ранок. Ходив по вулицях, посміхаючись знайомим, нахилявся з якоюсь розмовою до дітей, дарував цукерки або жовті листи. І діти, безпомилково почуваючи доброту, тяглися до нього й радувалися.

Метуть по вечірній землі січневі заметілі, гойдаються зі стороны убік мерзлякуваті берези, і крізь холодну імлу світять зимові вогні. Шумить рвучкий вітер і несе уздовж нерівної дороги сухий перекітний сніг, але крізь весь цей невгаваючий шум отчетливее й болючіше проступає такий знайомий і близький глухуватий, але виразний рубцовский голос:

Навіщо ж, як сторожові, На ці грізні ліси В упор дивляться очі живі, Мої опівнічні очі?

Ні, вони дивляться не тільки «на грізні ліси», вони дивляться у твою душу. Немов нічна заметіль і хуртовина — самий підходящий час для цього, тому що в такі годинники душу чуйні й оголена, беззахисна й самотня.

Микола Фляків народився із цим почуттям батьківщини, йому не треба було неї шукати. Він багато об’їхав земель і багато чого бачив, але не було для нього родней і ближче північної й убогої на врожаї, але щедрої на щиросердечне тепло землі. Не зрячи він говорив у своїй «Зірці полів»:

Зірка полів горить, не вгасаючи, Для всіх тривожних жителів землі, Своїм променем привітним стосуючись Всіх міст, що піднялися вдалині. Але тільки тут, в імлі заледенілої, Вона сходить яскравіше й повній, И щасливий я, поки на світі білому Горить, горить зірка моїх полів…

Думка поета завжди велика й історична, хоча й не висловлюється впрямую, у чоло. Вона розчинена в самій тканині вірша, природно розвиваючись у ній і йдучи в нескінченність. У Миколи Рубцова, якщо можна так виразитися, «розумна душа». його почуття, Що Переповняло, його любов і ніжність до рідної землі сприяли ранньому повзрослению серця й визріванню власного світогляду. Драматичне, а часом і трагічне сприйняття навколишнього світу додало його поезії той ступінь серйозності й дійсності, що з повним правом дозволяє говорити про близькість Миколи Рубцова до традицій поетичної класики.

Іде час і відкриває нам щиру ціну всього, що створено Миколою Михайловичем Рубцевим. І час, що звичайно віддаляє збіглих, цього разу — навпроти — немов би наближає до нас особистість цього неабиякого російського лірика.

(Еще не оценили)

Загрузка...

Чингиз Айтматов, автор добутків «Верблюже око», «Джамиля», «Перший учитель», «Материнське поле», «И довше століття триває день», «Прощай, Гульсары!», «Плаха», у сімдесяті роки нашого століття написав повість «Білий пароплав». Будучи киргизом по національності, Ч. Айтматов проте писав на російській мові, у своїх добутках торкаючи загальнолюдських, вічних проблем, і, на мою думку, його добутки цікаві цими й варті уваги читачів. Для всіх добутків Ч. Айтматова, а для повісті «Білий пароплав» окремо, характерна тема добра й зла як центральна тема творчості письменника.

Проблема добра й зла — це одна з вічних тем у літературі. Вона звучить у творах Данте й Шекспіра, знаходить висвітлення в російській класичній літературі. Ця тема є основою. багатьох казок і легенд. Але якщо в казках добро майже завжди тріумфує, а зло карається, то в дійсності не завжди буває так. Багато в чому, по-моєму, повість «Білий пароплав* цікавий тим, що в ній одночасно співіснують і сучасне життя й древня легенда, причому проблема добра й зла дозволяється відмінно від звичного результату. Ще одна особливість постановки питання добра й зла в цьому добутку — у його переплетенні з національними проблемами при різному сприйнятті моральних і духовних цінностей і законів, зокрема характерних для киргизів.

Живучий у цій складній дійсності головний герой повести, семирічний хлопчик, ділить і свій мир на два виміри: реальний мир і древній мир, фантастичний мир казки й легенди, добра й справедливості, що як би компенсує несправедливості реальності, а їх багато. Хлопчик залишений родителями на піклування діда. І в батька, і в матері вже інші сім’ї. Живе хлопчик з дідом Момуном на далекому лісовому кордоні, де їхній родич Орозкул увесь час пригноблює, принижує їх. Дід не міг захистити онука від жестокостей і несправедливостей цього миру, тому що сам був слабкий. У повісті, як, на жаль, і в житті, виходить так, що \ кращі люди бідні, нещасливі, принижені тими, хто має владу й силу. Так, дід Момун «все життя з ранку до вечора в роботі, у турботах прожив, а змусити поважати себе не навчився» і виявився у владі мстивого й обмеженого родича — Орозкула, хазяїна кордону.

І хлопчик бачить цю повну несправедливостей життя.

Не секрет, що в кожній людині існує внутрішня тяга до добра, справедливості. І якщо їх немає в реальному світі, людина намагається відтворити недоліки цих добрих початків у внутрішньому, вигаданому світі, у мріях, бажаннях переробити злий мир, як це трапляється й із мною. На мою думку, це відбувається в більшому або меншому ступені, але з кожною людиною, а особливо сильно й часто трапляється з дітьми. І звичайно, хлопчик з «Білого пароплава» не був виключенням. У нього були дві казки. Одна своя, про яку ніхто не знав. Інша та, котру розповідав Дід.

Казка, що розповідав дід, — легенда про Рогатий матери-оленихе, що врятувала людських дітей, тим самим відновивши колись у стародавності рід киргизів. Але горді й марнолюбні люди незабаром забули про добро Рогатої матери-оленихи. Вони стали полювати на маралов, і оленям довелося піти в інші краї.

Зрозуміло, що ця легенда, у якій перемагає зло, не могла служити для хлопчика опорою, допомогою й розрадою. І тоді він створює свою легенду. Його казка — це камені з вигаданими іменами, серед яких є й «шкідливі», і «добрі», а також «улюблені», «сміливі» і «злі» рослини. Але «улюблених», «добрих» і «сміливих», напевно, було більше.

У цій казці в хлопчика є й вірні друзі — бінокль і портфель, — яким він перевіряє свої таємні думки й мрії. У чарівному світі казки хлопчик зустрічається з батьком. Він мріє перетворитися в рибу й добратися по Іссик-Кулю до білого (білого, а не чорного!) пароплава, де плаває матросом його батько.

І, як у всякій казці, чарівний мир, у який поринає хлопчик, прекрасний і справедливий. Цей мир представлений у повісті цілим рядом легенд і казок, мріями й снами дитини. Тут добро завжди тріумфує над злом, кожне злодіяння карається, тут панують краса й гармонія, яких так не вистачає хлопчикові в дійсному житті. Його легенди — це єдине, що допомагало хлопчикові жити, залишитися доброю, незіпсованою дитиною, що вірить у добро й у те, що воно переможе. Той внутрішній мир оберігав чисту душу дитини від зла зовнішнього, навколишнього світу. Але ці мири повинні були зштовхнутися, і, по-моєму, це було неминуче. Внутрішній мир хлопчика зштовхнувся з миром зовнішнім, у якому зло протистояло добру.

У самому реальному світі я б підкреслила наявність окремої проблеми зіткнення добра й зла, тим самим виділяючи в повісті дві відособлені тематичні лінії: внутрішній мир хлопчика проти зовнішнього миру й Момуна проти Орозкула в самому зовнішньому світі.

Протистояння добра й зла спостерігається й там, і там, і зрештою в обох випадках перемагає зло, а добро вмирає. Добро й зло — це два взаємовиключних поняття. І у своїх мріях хлопчик намагався зробити реальний мир добріше, «перевиховавши» зло. Він сподівався, що Орозкул стане добрим, якщо в нього будуть діти, якщо він буде знати, що залишить після себе потомство. Але в той же час зрозуміло, що якби в Орозкуле була б хоч крапля добра, то він би дарував своє тепло хлопчикові, як у легенді це зробила Рогата мать-олениха. І, знаючи, що його дядько насправді наповнений тільки злом, хлопчик часто бачив у сні картину відплати. Хлопчик, як і читач, підсвідомо розумів, що зло з добром не можуть співіснувати, щось повинне бути винищене. Але, на жаль, уражено було добро. Тому що Орозкул змусив діда Момуна порушити свої моральні закони, розтоптати те, у що так довго вірив і він сам, і хлопчик. Орозкул змусив його не просто вбити олениху, але зазіхнути на те, у що він вірив все життя, «на пам’ять предків, на совість і завіти свої», на моральні закони бугинцев. Момун створив зло в ім’я добра, заради своєї «злощасної дочки», заради онука. Але його філософія зла в ім’я добра зазнала краху. Убивши олениху, він прирікає на загибель хлопчика. Момун сам допоміг створити онукові мир легенди, розповівши про Рогатий матери-оленихе, але сам же цей мир і зруйнував. «І тепер, убитий горем і ганьбою, старий лежав на землі особою вниз».

А хлопчик залишився зовсім один у цьому світі. Умить зруйнувалися всі його мрії й надії, жорстокість миру, від якої він довгий час ховався, стала перед ним у всім своєму обличчі. Спливши рибою по ріці, він відкинув те, із чим не мирилася його дитяча душа. Але віра в добро в нього залишилася, адже він не вмер, а пішов від дійсності у свій мир казки, він не покінчив самогубством, а «сплив рибою по ріці».

Повість здається незакінченої, тому що без відповіді залишаються багато питань, наприклад, Момуна: «И чому люди бувають такими? Ти йому добро — він тобі зло». Не дає Ч. Айтматов і відповіді на питання хлопчика: «Чому люди так живуть? Чому одні злі, інші добрі? Чому є щасливі й нещасливі?» Не написано в повісті, чому, як у казках, добро не перемогло зло. Право знайти на них відповіді надається читачеві. І хоча це складно зробити, я спробую.

Мені здається, що Ч. Айтматов ставив своїм головним завданням написати правду, яка б гірка вона не була, а читач однаково зробить із її вірні висновки. Важливо, що добро не пасивно, воно бореться, а в житті воно може й перемогти. Є такий закон світового мистецтва — посилати на смерть і борошна кращих своїх героїв для того, щоб сколихнути душі живих, призвати їх творити добро.

(Еще не оценили)

Загрузка...

 Літературний шлях Василя Макаровича Шукшина {1929- 1974), відомого радянського письменника, актора й кінорежисера, тривав біля півтора десятиліть. Художник допитлива й проникливий, людина, що володіла винятково тонким духовним зором, що дозволяло йому в кожному явищі прозрівати його глибинний загальнолюдський зміст, Шукшин з роками випробовував усе більше наполегливе тяжіння до заглиблено філософського осмислення дійсності, до широкого й рішучого творчого синтезу. Найбільш закінчене вираження цей новий для нього тип художнього мислення одержав в історичному романі «Я прийшов дати вам волю.

Давно визнано, що історичний жанр у літературі пов’язаний із проблемами сучасності настільки ж тісно й органічно, як произведення про день нинішньому. Образ Степана Тимофійовича Разіна займав Шукшина давно. Задум роману складався довго — більше шести років. Шукшин розповідав в 1967 році: «Мене давно залучав образ російського національного героя Степана Разіна, овіяного народними легендами й переказами. Я поставив перед собою завдання: відтворити образ Разіна таким, яким він був насправді».

Роман розповідає про складні й драматичні події селянського повстання під предводительством Степана Разіна й охоплює період із часу повернення з перського походу до страти отамана. Три корінних проблеми вирішуються в романі: доля Росії, доля народного повстання, особистість і трагедія Разіна. Питання про долю Русі й усього народу був продиктований історичними обставинами. У романний простір умістився величезний історичний зміст: сцени на Волзі й на Доні, війна із царськими боярами, воєводами, стрільцями, динаміка народних мас. В. Шукшин розкрив нові можливості слова в романному оповіданні, досягаючи повного злиття історичної масштабності з художньої. Роздуму письменника про землю, батьківщину, долю народу стають поетичною канвою змісту. Нове соціально-моральне почуття народжується з первісних, неясних поки сприйняттів і вражень, коли перед повсталими відкривається земля в нескінченних просторах степу, ріллі. Ціль разинского руху: дати волю городкам, весям, різноплемінному люду, покарати бояр, затвердити справедливість. У народній пам’яті Разін — захисник скривджена й знедолених, фігура люта й прекрасна — із цим безглуздо й безнадійно сперечатися. З його образом в оповідання входить тема невгамовних страстей, спраги волі й незалежності. У ньому автор бачить осередок національних особливостей російського народу, що вмістилися в одну фігуру, в одну душу. Степан Разін вражає міццю своїх страстей, розмахом задумів, безустанною роботою думки й навіть схильністю до рефлексії. Малюючи цей характер, Шукшин не тільки вводить нас в атмосферу широкої, грізної війни, але й представляє «століття минулий»: у романі розкривається роль і вплив на події особистостей, що йдуть всупереч абсолютизму.

Разін як історичний характер зображений у момент вищого підйому національної самосвідомості, що проявляється у формах селянського й релігійного рухів, спрямованих проти абсолютизму. Через десять років після страти Степана Разіна був спалений протопоп Авакум. Вплив заколотної Русі Степана Разіна й Авакума було сильним, глибоким, воно відбилося у всьому змісті духовного життя народу. Заклик до захисту знедолена й скривджених, ненависть до несправедливої влади, сила правдошукацтва — все це, озиваючись у серцях багатьох поколінь, стало надбанням народного духу. Через сто років гримнуло пугачевское повстання, підтвердивши ще раз духовну силу разинских ідей. У трагедії Разіна втілилася духовна драма народу, нерозв’язні протиріччя свідомості й характеру, комплекс провини людини, що несе відповідальність за свої дії й за весь народ, постигающего безвихідність положення, що створилося. Картини, що утворять просторову «раму» оповідання, виконані динаміки, психологізму. Кожна окрема фігура висвітлюється подією. У малому, котре представлено в нескінченному різноманітті типів, осіб, характерів, незмінно проглядається масштабне. Взаємодія цих планів — найважливіший композиційний і монтажний принцип. Характерні, наприклад, сцени козачого кола, що відкриває дію, або переговори Степана з астраханським воєводою Іваном Прозоровским. Психологічний аналіз широко й многообразно перетворює в романі: у драматизированных формах пейзажу й масових сцен, у послідовності авторського зображення внутрішніх станів Разіна. Пряме й непряме мовлення особливо динамічне й вагома, вона стає засобом самоаналізу в моменти високої драматичної напруги. Я гадаю, що роман «Я прийшов дати вам волю» у наше «неясне» час знову придбав актуальне значення. Цей роман варто було б прочитати нашим правителям, що мріють водрузити на себе шапку Мономаха, і хоч зрідка згадувати в думках Сте-пана Разіна. Тоді, побачивши весь жах народного повстання, описаний у романі Шукшина, може бути, вони стримають свої амбіції й зупиняться на краю прірви.

(Еще не оценили)

Загрузка...

Из всех изученных нами литературных образов два написаны наиболее ярко это Евгений Базаров и Родион Раскольников. Сочинение по роману Ф.М. Достоевского «Преступление и Романы, в которых появились эти герои, вышли соответственно в 1863 и 1866 годах. Непростое это было время. С одной стороны подготовка и проведение ряда реформ, обещание царем конституций, с другой разочарование реформой 1861 года, распространение социалистических идей и неутихающие споры между западниками с славянофилами. Это было время надежд и разочарований, время выбора. В такой противоречивой обстановке и родились такие герои, как Базаров и Раскольников. Стиль их создателей, Тургенева и Достоевского, различен, и это определяет различие в способах изображения этих образов. Если в «Отцах и детях» мы постигали Евгения Базарова в основном по его словам и поступкам, то Раскольникова в романе Достоевского в большей мере по его душевным переживаниям, мыслям. Мысль первична, слово вторично, и поэтому образ Родиона Романовича более живой, ясный и, самое главное, более глубокий.

Что роднит и различает Базарова в Раскольникова? Оба они, молодые
люди, ищут свое место в жизни, оформляют свои взгляды на нее.
Базаров пробует свои силы в естествознании, а Раскольников
испытывает себя на избранность, принадлежность к числу сверхлюдей.
Если первый не придает власти никакого значения, то для Родиона это
чуть ли не самое главное в жизни. Оба героя чрезвычайно самолюбивы,
только Базаров в своем самолюбии стремится к свободе, независимости
от чужого влияния, а Раскольников к власти.

Оба идут по жизне по какимто, хотя довольно близким ориентирам,
так как у каждого из них есть система взглядов и ценностей.
Руководствуясь своими идеями, они совершают те или иные поступки.
Убеждения Базарова и Раскольникова во многом похожи, хотя это не
бросается сразу в глаза.

Теории обоих подразумевают деление людей на две группы: простых и
сверхлюдей. Только Базаров говорит об этом как бы вскользь («Не
богам же, в самом деле, горшки обжигать!»), а у Раскольникова это
составляет основу всей теории. Кстати, оба считают, что относятся ко
второй категории людей. (У Родиона это до поры до времени). Идея
Базарова непризнание авторитетов и принципов существующего строя
и религии, духовных и материальных ценностей. Сущность теории
Раскольникова признание права сверхлюдей на преступление во имя
некой цели, а следовательно, отрицание нравственных принципов. На
основе этих признаков можно назвать взгляды Базарова вульгарно
материалистическими и безнравственными, а Раскольникова
откровенно фашистскими.

Почему безнравственны идеи Базарова? Ведь призывает он жить по
совести, ведь нельзя назвать Евгения безнравственным человеком. Его
да, а если на месте Базарова был другой? Жить по совести, а не по
законам, в принципе хороший лозунг, но в то время, да и сейчас,
реакционный: мало ли что может позволить человеку его совесть?
Позволила же она Раскольникову убить старуху и Лизавету. К тому же о
какой нравственности идей Базарова можно говорить, когда он сам
скопом отвергает духовные ценности. Так что эти убеждения выглядят
не такими страшными, как могут, лишь благодаря чистоте души того,
кто их разделяет. Базарову можно позволить жить по такой формуле,
Раскольникову нет.

Программы двух героев близоруки. Далеко им можно уйти без каких
либо ценностей? Что будет делать Родион Романович со своей властью,
на что она ему, конечных целей нет ни у того, ни у другого. Нет у
обоих положительной программы: их идеи базируются на отрицании
чеголибо, будь то авторитеты иди нравственные принципы. И Базаров,
и Раскольников нигилисты, но Достоевский пошел дальше Тургенева:
он, по словам одного критика, изобразил не только идеи нигилизма и
его трагедию. Раскольников и есть ее жертва. Не случайно и Иван
Сергеевич «умертвил» своего героя: скорее всего, он не видел будущего
за нигилизмом.

Базаров и Раскольников бунтари, только бунт у каждого из них свой:
у первого революционный, у второго личностный. Революционность
взглядов Базарова доказывать не нужно. Важно то, что его протест
происходит не изза плохого положения в обществе, а изза ужасного
состояния самого общества. Евгений Васильевич уверен, в
необходимости его изменения. Бунт Раскольникова же вышел из
нищеты и самолюбия, он пошел не против устройства общества (какое
ему дело до «муравейника»!), а против угнетенности личности и души.
Поэтому его бунт индивидуалистический.

Интересно, что в обоих случаях протест окончился ничем: Базаров
умер, а Раскольников испытал душевные муки. Может быть, финалом
«Отцов и детей» Тургенев хотел показать несостоятельность
революционного бунта (либерал!), а Достоевский в своем романе
пагубность любого бунта, связанного с насилием, вообще тем самым
призывая к соблюдению покорности. Безусловно, здесь есть доля
истины: последствия таких протестов могут оказаться очень
печальными.

Базаров презирает, а Раскольников просто ненавидит окружающих
людей, поэтому они оба ушли в себя, неразговорчивы, угрюмы,
одиноки, несмотря на то, что есть товарищи, родители. Родион
Романович к тому же просто «задавлен бедностью», что делает его
совсем мрачным. Но иногда в этих людях просыпается жизнь: у
Базарова когда он полюбил Одинцову, у Раскольникова когда он
делал чтонибудь для других и когда полюбил Сонечку. Что мешало
этим двум людям оставаться в таком состоянии жизни навсегда?
Прежде всего, приверженность своим идеям, переходящая в упрямство
и фанатизм. Базаров бросил Одинцову, чтобы сохранить чистоту
построенной им схемы жизни; Раскольников не мог оставаться долго
нормальным, живым человеком, пока оправдывал свое преступление с
точки зрения теории. Пагубные идеи убивали и в том, и в другом
любовь, а следовательно, и жизнь. Базаров не отрекся от своих
убеждений и умер. Раскольников же раскаялся и «ожил».
На примере героя «Преступления и наказания» мы видим, что делает с
человеком ненависть, озлобленность. Базаров вложил свою душу в
познание природы, а Раскольников, обладая способностями к учебе,
даже не открывал книг, чтобы учиться и зарабатывать себе на жизнь
уроками. Базаров полюбил Анну Сергеевну, Раскольников же, пока не
раскаялся, не полюбил Сонечку и не мог, даже если бы хотел этого.
Ненависть (в сочетании с нищетой и порожденная ей) отнимает у
человека способность жить в обществе, стремление и любовь к жизни
вообще. Так и случилось с Раскольниковым, и в этом его наказание.
Еще один пункт, по которому можно сравнить два данных образа, надо
выделить особо, потому что именно в нем кроется трагедия этих людей,
их противоречивость. Это отношение к нравственности, к духовному
началу.

Мнение Базарова по этому вопросу неясно. С одной стороны его
фраза «а что дальше?», имеющая тот смысл, что духовные ценности
важнее материальных. С другой стороны его полное неприятие
искусства, религии. Даже любовь не нашла места в его взглядах.
Базаров считает духовное важнее земного, но в то же время не признает
само духовное.. В этом он противоречит сам себе. Евгений столкнулся
на практике с этим несоответствием (история с Одинцовой), что
привело его в замешательство, чуть ли не в испуг. Базаров не выпутался
из этих противоречий и умер. (Я очень часто ссылаюсь на его смерть,
так как считаю этот факт глубоко символичным).

Раскольников пренебрег нравственными принципами и пошел на
преступление. Побудило его к этому, наверное, то, что все так делали,
все поступались и таким образом выживали. В душе Раскольникова
произошел раскол, борьба двух мнений:, с точки зрения разума,
расчета, теории, преступление было оправданным, с точки зрения
морали нет. В конце концов он понял, что обо всем нужно судить с
позиций нравственности, и это вернуло его к жизни. (Мы принимаем
Раскольникова таким, каким он изображен Достоевским. В
действительности, образ этого человека в эпилоге далеко не
правдоподобен).

На примере двух литературных героев Базарова и Раскольникова мы
видим картину развития и упадка нигилизма, прошедшего путь от
безобидной базаровской модели до страшной раскольниковской.
Создателями этих образов вскрыта антигуманная сущность этого
явления, его оторванность от национальных корней, его отрицание и
очернение всей жизни народа, всех ее сторон, отсутствие в нигилизме
каких бы то ни было идеалов, осквернение религии, в которой он
усматривал лишь суеверия и предрассудки, тогда как возможен более
широкий подход к ней (Катерина в «Грозе»). За все это сильно
доставалось Писареву и другим теоретикам нигилизма в полемике с
Достоевским. Несомненно, у этого течения есть положительные черты,
как, например, отношение к общественному устройству, старой морали,
но это не заслоняет отрицательных сторон этого учения.

Базаров и Раскольников очень похожи: у них во многом совпадают
взгляды на жизнь, характеры, они оба способны творить добро, оба
оказываются в противоречии и т.п. Но есть и различия, в основном
обусловленные разными условиями жизни двух героев. Отсюда в
Раскольникове появляется и отчаяние, и обостренное чувство
справедливости, и ненависть. Всего этого нет в Базарове.
Несмотря на ошибочность своих воззрений (а у Раскольникова и
жестокость), оба молодых человека вызывают скорее не ненависть и
порицание, а сочувствие сочувствие к трагической судьбе обоих. У
них есть чему поучиться: у Базарова силе воли, стремлению к
познанию, у Раскольникова способности проявлять благородство и
сострадание в самые тяжелые моменты жизни.

Цели романов «Отцы и дети» и «Преступление и наказание» были
разные, но была одна общая обличение пороков антигуманных форм
общественных отношений. И большую роль в достижении этой цепи
сыграли образы Евгения Базарова и Родиона Раскольникова, тем самым
внеся большой вклад в дело гуманизма.

(Еще не оценили)

Загрузка...

Багато хто знають і люблять оповідання В. М. Шукшина. Маленькі життєві ситуації, на які ніхто б не звернув уваги, увійшли у всіма улюблені збірники коротких оповідань. Прості й зрозумілі, вони змушують думати. Оповідання «Материнське серце», про яке я хочу повідати, не став виключенням. Ця історія розкриває всю повноту й глибину материнського серця, що відмовляється від логіки й здорового глузду в ім’я порятунку власного дитя. Тема «батьків і дітей» була присутня в літературі завжди, але досить рідко ця тема описувала взаємини матері й сина.

Відбувся конфлікт, але не сімейний, а між матір’ю й «законом», що вона готова порушити, аби тільки врятувати своєї дитини.

Її син Віктор Борзенков зібрався женитися й, щоб заробити грошей, їде на ринок продати сало. Одержавши сто п’ятдесят рублів, він відходить до ларька випити склянку червоного вина, там він знайомить із молодою дівчиною, що пропонує продовжити їхню розмову в неї будинку. І природно, ранком він прокинувся в незнайомому місці, без грошей і із хворою головою. Ще на ринку він сховав червінець, про всякий випадок, і цей випадок видався. Повернувшись до ларька, він випиває пляшку вина з горла й закидає її в парк. Люди, що перебували поруч, спробували напоумити його словами, але справа дійшла до бійки. Намотавши на руку свій флотський ремінь і залишивши бляху, як кистень, Витька «відправив» у лікарню двох що нападали. Під гарячу руку попався й міліціонер, що спробував його зупинити. Міліціонер із травмою голови був відправлений у лікарню, а Витька Борзенков у КПЗ. Довідавшись про те, що трапилося,, мати Віті кинула всі дела й поїхала по всіх інстанціях, сподіваючись звільнити свого сина. Вона жодного разу не подумала, що він вчинив злочин, що є закон, по якому його повинні судити. «Материнське серце, воно — мудре, але там, де замаячіло лихо рідному дитю, мати не здатна сприймати сторонній розум, і логіка отут ні при чому».

Автор спробував передати ті переживання, які випробовувала матір Віті. І я вважаю, що це одна із самих удалих спроб. Життєва трагедія перетворюється в історію із глибоким ідейним змістом. А самим яскравим моментом, що розкриває основну думку добутку, стала сцена зустрічі матері із сином у в’язниці, коли вона приходить до нього на побачення. «У матері в цю хвилину було на душі інше: вона раптом зовсім перестала розуміти, що є на світі — міліція, прокурор, суд, в’язниця… Поруч сиділа її дитина, винуватий, безпомічний… І хто ж може зараз відняти його в неї, коли вона, ніхто більше — потрібна йому? І дійсно, вона йому потрібна. Він свято шанує свою матір і нізащо не дасть її в образу. Але ще до зустрічі йому стає соромно. «Болісно соромно. Шкода мати. Він знав, що вона прийде до нього, проб’ється через всі закони, — чекав цього й страшився». Він сам боявся її скривдити.

Ці почуття глибокі й бездонні, і ясно, що виразити їхніми словами просто неможливо. Але автор використає той стиль, що зрозумілий простій людині, та мова, що робить цей добуток загальнодоступним. Крім цього автор встає на сторону головних героїв, і, хоча заперечувати закон важко й навіть неможливо, тут на перше місце виходить материнська любов,  що не піддається ніяким законам.

«І та невигубна віра, що добрі люди допоможуть їй, вела її й вела, мати ніде не гаялася, не зупинялася, щоб наплакатися досхочу. Вона — діяла». «Нічого, добрі люди допоможуть». Вона вірила, що допоможуть.

(Еще не оценили)

Загрузка...

Свою рецензію я вирішила написати на оповідання Василя Макаровича Шукшина «Зрізав», написаний в 1970 році. Я знайома із Шукшин-актором, я бачила багато фільмів з його участю. Також Шукшин був мені цікавий як режисер. Мені запам’яталися такі його відомі фільми, як «Калина червона», «Грубки-крамнички», «Живе такий хлопець». Але Василь Макарович Шукшин був відомий не тільки як актор і режисер, але і як чудовий письменник. Їм були написані два романи, шість повістей. Прочитавши один з його збірників оповідань — «Характери», хотів би виділити оповідання «Зрізав».

У своєму добутку автор піднімає перед читачем тему соціальної демагогії. Простий сільський мужик Гліб Капустін, що вирішив, що він живе гірше інших і обділений можливістю зробити своє життя краще, мстить за це людям, які вище його по соціальному статусі (полковник, професор, кандидат). У дійсності ці люди не мають ніякого відношення до його життя. Звідси в героя така заздрість і злість. Але дурна помста полягає в тім, що він намагається вести дискусії з кандидатом і іншими з питань, у яких сам нічого не розуміє и-ні розбирається. Гліб Капустін усього лише напханий відомостями отовсюду: з газет, радіо, телебачення, книг, поганих і гарних. Але все це перемішалося, і це він підносить так, начебто він розумна, освічена людина. Це помста нітрохи не прикрашена, а прикрашена якщо, те для обдурювання своїх товаришів.

Оповідання цікаве тим, що в ньому Шукшин описав не властивий для села випадок. Письменник, що приділив більшу роль у своїй творчості сільського життя, показав сільського жителя в незвичайній ролі. Вторгнення в село в такому несподіваному виверті, де вуж зовсім не благостность, не патріархальність ніяка. Не в кожному селі найдеться такий «розумник».

Автор не пише нічого про життєві інтереси головного героя, крім того, що він працює на пилорамі. В оповіданні це згадано побіжно, що можна просто цю деталь не взяти до уваги. Створюється враження, що все його життя полягає в тім, щоб нерозумно мстити людям вище його по соціальному рівні.

Гліб Капустін не здатний прислухатися до голосу іншої людини, їхня інтонація завжди обличительна. Гліб ніяк не може зрозуміти, що для того, щоб домогтися чогось у житті, необхідно прикласти зусилля. Він просто зняв з порядку денного питання, що для того, щоб жити добре, треба щось зробити. Він просто игнорирует це. Ніяких гальм чомусь на цьому шляху не виявилося. Постарайся, то тоді теж станеш ученим або ще ким-небудь, теж будеш приїжджати на таксі й вивантажувати з багажника по п’ятьох валіз. Але сільський мужик звик, що до нього звертаються, як до господаря становища, хазяїнові країни, трудівникові. Він звик, що за нього думають, йому всі допомагають, приймають важливі ре-шения. Протиставленням цьому служить в оповіданні сім’я кан-дидатов Журавльових, що приїхали у відпустку в село. Хоча Гліб Капустін думає, що він перевершив розумних і утворених людей, насправді вони не прагнуть і не хочуть із ним сперечатися. Вони просто не розуміють, що він від них хоче.

Шукшину яскраво вдалося показати сільських мужиків, які захоплюються «розумом» Капустіна й дивуються тому, як він «зрізав* кандидата».

В одному зі своїх інтерв’ю Василь Макарович Шукшин сказав, що зі свого збірника «Характери» він виділяє оповідання «Зрізав». І з ним не можна не погодитися. «Зрізав» коштує особняком у цьому збірнику, він найбільш примітний. Напевно, тому, що він не схожий на інші оповідання. Оповідання дуже своєрідне. Логіка головного героя Гліба Капустіна підштовхує на міркування. Такі герої, як Гліб Капустін, такі «чудачки» і прида-ют яскравість, несхожість творам Василя Макаровича Шукшина. Оповідання «Зрізав» написаний доступною мовою, воно зрозуміло будь-якому читачеві. Цей дуже невеликий по обсязі оповідання зробило на мене незабутнє враження. Тема, ідея, проблеми, які підняті в оповіданні, не можуть залишити байдужим жодного читача.

РЕЦЕНЗІЯ НА ОПОВІДАННЯ В. М.  ШУКШИНА «ЗРІЗАВ» (II варіант)

Інтерес до особистості й долі В. Шукшина, широке визнання його книг і фільмів обумовлені тісним, кревним зв’язком особистої долі письменника й доль його героїв.

У його мистецтві так вигадливо переплелося життя самого художника й створень його фантазії, що й не розібрати, хто там волає до людяності — письменник Шукшин або персонаж оповідання.

Своєрідність творчості Шукшина, разюча єдність його художнього миру засновані насамперед на неповторній особистості самого художника, що виріс на народному ґрунті й зумів виразити цілий напрямок духовного життя народу.

Із часів Ломоносова російське село народжувало багато метикованих, розумних і діяльних, що дуже серйозно ставляться до життя й мистецтва людей. Вони прославили Землю Росіянку, опанували висотами світової науки й культури, але назавжди залишалися вірними своєї «малій батьківщині». Відома ціла плеяда письменників: В. Астафьев, В, Белов, В. Распутін, у долі яких з’єдналася духовна пам’ять народу й загальнолюдська культура.

Василь Шукшин починав з оповідань про земляків, нехитрих і невигадливих. Але вже на самому початку виявив нові візможности в зображенні людини, зумів у частці побачити загальне. Збірник «Сільські жителі» — початок. Не тільки творчого шляху, але й великої теми — любові до батьківщини, селу.

Для Василя Шукшина село — це соціальне, національне й моральне поняття, де сходиться весь сложнейший комплекс людських відносин. І як це звичайно буває, бажання сказати своє слово про людей, які близькі, виливається в міркування про своє народне життя.

І в той час, коли деякі критики завзято зараховували Шукшина до «деревенщикам», письменник замислювався не тільки про село й про місто — про Росію, про російський національний характер.

Поговорити докладніше мені б хотілося про одне невелике оповідання «Зрізав». Взагалі Шукшин писав так, що навколо кожного зовні невибагливого оповідання виникало «поле» критичних і читацьких роздумів і висновків. Давно відоме твердження, що талант неможливо звести ні до однієї формули, ні до системи формул. І може бути, не випадково, що з еволюцією творчості Шукшина критичні різночитання тільки збільшуються. Але от що дивно: при всіляких протиріччях в оцінці різних героїв Шукшина критики прямо-таки одноголосні в розумінні Гліба Капустіна. Або так уже простий, ясний цей Гліб Капустін? На перший погляд — так.

Гліб Капустін — білявий мужик сорока років, «начитаний і єхидний». Мужики спеціально водять його до різних приїжджих знаменитостей, щоб він їх «зрізав». Навіщо це мужикам? Так от одержують же вони якесь задоволення від того, що їх сільський, свій, може зрізати будь-якого приїжджого, ученого!.. «Зрізав» він і чергового «знатного» гостя, якогось кандидата наук Журавльова. Між ними відбулася розмова. І важливо в ньому те, що Гліб Капустін розуміє Журавльова, а от Гліб для кандидата — абсолютна загадка. Капустін розуміє, що кандидатові ніяк не можна вдарити особою в бруд перед земляками. І той буде упорствовать або багатозначно посміюватися, коли мова йтиме про питання, які він начебто й не зобов’язаний знати. Кандидатові дістається міцно…

Боротьба йшла на рівні: кандидат порахував Гліба дурнем, Капустін же точно зумів схопити головне в Журавльові — самовпевненість — і «зрізав» його перед мужиками.

Капустін сам пояснив свою особливість; «Не задирай вище ватерлінії… А те занадто багато беруть на себе…» І ще: «Можна сотні разів писати у всіх статтях «народ», але знань від цього не додасться. Так що коли вже виїжджаєте в цей самий народ, то будьте небагато собранней. Подготовленнеи, чи що. А те легко можна в дурачках опинитися».

Гліб не простий, як взагалі неоднозначні герої Шукшина, але він твердий, а «жорстокість ніхто, ніколи, ніде не любив ще», зауважує автор, хоча деякі судження Гліба небезпідставні.

У цьому невеликому аналізі я зовсім не Гліба хотіла виправдати, а показати, що кандидат Журавльов виявляється все-таки не на висоті. І мені здалося це очевидним, закладеним у тексті.  Став би щирий інтелігент відверто й поблажливо посміюватися над Глібом, а потім досить грубо «тикати» йому?

Шукшин знав ціну справжньої інтелігентності й висловився на цей рахунок вагомо й точно: «Почнемо з того, що явище це — інтелігентна людина — рідке. Це — неспокійна совість, розум, повна відсутність голосу, коли потрібно — для співзвуччя — «підспівати» могутньому басові сильного миру цього, гіркий розлад із самим собою через прокляте питання: «Що є правда?», гордість… И — жаль долі народу. Неминуче, болісне. Якщо все це в одній людині — він інтелігент. Але й це не все. Інтелігент знає, що інтелігентність — не самоціль».

Уже на самому початку творчого шляху, у статті «Як я розумію оповідання», Шукшин виразно заявив, що «без щирої, тривожної думи про людину, про добро, про зло, про красу» немає й письменника.

Лев Толстої говорила: «Головна мета мистецтва, якщо є мистецтво і є в нього ціль, та, щоб виявити, висловити правду про душ людини…»

Рушійними силами у творах Шукшина є не зовнішні події, сюжет у нього тільки привід, щоб почати розмова. Потім привід «зникає», і «починає говорити душу, мудрість», розум, почуття… Всі частіше герої Шукшина замислюються над основами буття, всі частіше звертаються до так званим «вічних питань».

Тривожні роздуми про сенс життя офарблювалися в Шукшина в різні тони, «нерозв’язні» питання задавалися з різним ступенем напруженості: у них можна виявити трагічну безвихідність і світлий сум, лемент душі «на межі» і скорботні думи про кінцівці буття, сумні думки про сиюминутности людського життя, у якій так мало місця було доброті.

І залишаються з нами слова В. Шукшина: «Нам би трошки добріше бути… Ми один раз, вуж так трапилося, живемо на землі».

Із цим жил, у це вірив, це проповідував Василь Шукшин. Із цим і будемо жити!

(Еще не оценили)

Загрузка...

В чем сущность нигилизма Базарова? Роман «Отцы и дети» направлен против дворянства. Это не единственное произведение Тургенева, написанное в таком духе (вспомнить хотя бы «Записки охотника»), но оно особенно выделяется тем, что в нем писатель обличил не отдельных дворян,а весь класс помещиков, доказал его неспособность вести Россию вперед, завершил его идейный разгром. Почему именно в начале 60х годов XIX века появляется это произведение? Поражение в Крымской войне, грабительская реформа 1861 года подтвердили упадок дворянства,его несостоятельность в управлении Россией. В «Отцах и детях» и показано, что старая, вырождающаяся мораль уступает, хотя и с трудом, место новой, революционной, прогрессивной. Носителем этой новой морали является главный герой романа Евгений Васильевич Базаров.

Этот молодой человек из разночинцев, видя упадок господствующих
классов и государства, становится на путь нигилизма, то есть
отрицания.

Что же отрицает Базаров? «Все», говорит он, А все это то, что
относится к минимальным потребностям человека и к познанию
природы через личный опыт, через эксперименты. Базаров смотрит на
вещи с точки зрения их практической выгоды. Его девиз: «Природа не
храм, а мастерская, и человек в ней работник».
Евгений не признает авторитеты, условности, любовь, религию,
самодержавие. Но он не ищет себе последователей и не
борется против того, что отрицает. Это, помоему, очень важная черта
нигилизма Базарова. Этот нигилизм направлен вовнутрь, Евгению все
равно, будет ли он понят и признан или нет. Базаров не скрывает своих
убеждений, но он и не проповедник.
Одна из черт нигилизма вообще отрицание духовных и материальных
ценностей.

Базаров очень неприхотлив. Он мало заботится о модности своей
одежды, о красоте своего лица и тела, он не стремится любым путем
раздобыть денег. Того, что есть, ему вполне хватает. Мнение общества о
его материальном состоянии его не волнует. Пренебрежение Базарова к
материальным ценностям возвышает его в моих глазах. Эта черта
признак сильных и умных людей. Отрицание же духовных ценностей
Евгением Васильевичем разочаровывает. Называя духовность
«романтизмом» и «вздором», он презирает людей ее носителей.
«Порядочный химик раз в двадцать полезней высокого поэта», говорит
Базаров. Он насмехается над отцом Аркадия, играющем на виолончели
и читающим Пушкина, над самим Аркадием, любящим природу, над
Павлом Петровичем, бросившим свою жизнь к ногам любимой
женщины.

Мне кажется, Базаров отрицает музыку, поэзию, любовь, красоту по
инерции, не разбираясь толком в этих вещах. Он обнаруживает полное
незнание литературы («Природа навевает молчание сна», сказал
Пушкин и так далее) и неопытность в любви. Любовь к Одинцовой,
скорее всего первая в его жизни, никак не согласовывалась с идеями
Евгения, что приводило его в ярость. Но, несмотря на то, что
произошло с ним, Базаров не переменил своих прежних взглядов на
любовь и еще больше против нее ополчился. Это подтверждение
упрямства Евгения и его приверженности к своим идеям.
Итак, ценностей для Базарова не существует, и это причина его
цинизма.
Базаров любит подчеркивать свое непреклонение перед авторитетами.
Он верит лишь в то, что увидел и пощупал сам. Хотя Евгений и
заявляет, что не признает чужих мнений, он говорит, что немецкие
ученые его учителя. Я не думаю, что это противоречие. Немцы, о
которых он говорит, и сам Базаров являются единомышленниками, и
тот, и другие не признают авторитетов, так почему же Евгению не
доверять этим людям? То, что даже у такого человека, как он, есть
учителя, естественно: самому все познать невозможно, нужно опираться
на уже приобретенные кемто знания.

Базаровский склад ума, постоянно ищущий, сомневающийся,
допытывающийся, может быть образцом для человека, стремящегося к
знаниям.

Базаров нигилист, и в том числе за это мы его уважаем. Но словами
героя другого романа Тургенева, Рудина, «скептицизм всегда отличался
бесплодностью и бессилием». Эти слова применимы к Евгению
Васильевичу. Да ведь надобно же и строить. Это уже не наше дело…
Сперва нужно место расчистить.

Слабость Базарова в том, что он, отрицая, ничего взамен не предлагает.
Базаров разрушитель, а не созидатель. Его нигилизм наивен и
максималистичен, но тем не менее он ценен и нужен. Он порожден
благородным идеалом Базарова идеалом сильного, умного,
мужественного и нравственного человека.

У Базарова есть такая особенность, что он принадлежит двум разным
поколениям. Первое поколение времени, в котором он жил. Евгений
типичен для этого поколения, как любой умный разночинец,
стремящийся к познанию мира и уверенный в вырождении дворянства.
Второе поколение очень далекого будущего. Базаров был утопист: он
призывал жить не по принципам, а по ощущениям. Это совершенно
верный путь жизни, но тогда, в XIX веке, да и сейчас он невозможен.
Общество слишком испорчено, чтобы порождать неиспорченных
людей, и только. «Исправьте общество, и болезней не будет». Базаров в
этом абсолютно прав, но не думал он, что не такто просто это сделать.
Я уверен, что человек, живущий не по кемто придуманным правилам,
а по своим естественным ощущениям, по совести, человек будущего.
Поэтому Базаров и принадлежит в какойто мере поколению своих
далеких потомков.

Базаров приобрел известность среди читателей благодаря своим
необычным взглядам на жизнь, идеям нигилизма. Этот нигилизм
незрел, наивен, даже агрессивен и упрям, но все равно он полезен как
средство, заставляющее общество очнуться, оглянуться назад заглянуть
вперед и подумать, куда же оно идет.

(Еще не оценили)

Загрузка...

Епіграф обраний мною не випадково, тому що він ясно відбиває й суть добутку К. Г. Паустовского «Алмазна мова», і суть мого твору, у цьому випадку рецензії. Я думаю, що цей добуток звернений або, краще сказати, адресовано всім молодим людям. Адже вони, як ніхто іншої, мають потребу в поповненні знань рідної мови. Оскільки багато хто не вміють правильно говорити, найчастіше такими людьми виявляються самі носії мови. Добуток «Алмазна мова» носить науковий характер, тому що автор у цьому нарисі розкриває історію створення російського мови й відбиття різних явищ природи завдяки російському мові.

Паустовский у своєму добутку поставив мету: донести до свідомості молодих людей всю красу, багатство російської мови. Епіграф, обраний автором, як не можна краще відбиває суть добутку, а сама назва «Алмазна мова» говорить про зміст нарису.

Автор поставив тут ряд питань: що буде із суспільством, якщо люди починають забувати рідну мову; яким буде держава, якщо нації втратить свою особу, тобто рідна мова; на якій базі стануть ґрунтуватися знання підростаючого «Покоління? Але на ці питання відповіді ще не знайдені, тому автор поставив перед собою завдання знайти істину. Для цього потрібно, щоб нації, люди усвідомили всю важливість збереження своїх традицій, а сама головне — мова.

Люди повинні розуміти, що без збереження мови нації почне вироджуватися, а це вкрай небажано. Адже російська мова сама багата мова у світі, у ньому дуже багато гарних слів. Це потрібно зрозуміти й постаратися зберегти нашу рідну мову від умирання.

Тепер давайте розберемося, що ж являє собою російську мову, у чому полягає його краса.

Паустовский у добутку пише про те, що в російській мові багато слів, які можуть охарактеризувати те саме явище. Він також проводить паралель між російською мовою й природою.

Наприклад, дощ. Він може бути різних видів: обложным, що мрячать, грибним, сліпим, смуговим і так далі. Але одна справа знати це на словах, і зовсім інше відчути на собі, тобто випробувати це. Тоді слова наповняться силою й можна буде відчути те, про що говориш. У цьому, я вважаю, і полягає вся сила російської мови. Адже не можна об’єднати разом мова й приро-ду ні в якій іншій мові, а в російській мові це можливо, тому що природа відбиває красу мови: наскільки гарна природа Росії з лісами, ріками, полями, настільки ж гарна російська мова з розмаїтістю слів. Це й доводить нам Паустовский у своєму добутку.

Є ще один спосіб зрозуміти значення й зміст слів — це гра ними. Паустовский у такий спосіб розбирає слово «джерело». Він від своєї особи розповідає нам історію про лісничого, що перебуває на прямого зв’язку із природою, але якого займають прості російські слова. Цього разу його залучило слово «джерело», і, розбираючи його, він виходить на такі слова, як «Батьківщина», «народо, «рідня» і так далі. «Прості слова ці відкрили мені найглибших корінь нашої мови», — пише автор.

Це ще раз доводить, що російський мова могутній і гарний. Ми розуміємо, що в кожного слова є своїх корінь і є глибокий зміст, що на перший погляд навіть не видний. Але якщо частіше замислюватися над словами, це відкриє їхній зміст, і ми вже будемо вимовляти слова не машинально, а вдумуючись у те, про що мова йде, і вловлювати не поверхневий зміст, а глибокий. Це є рішенням поставленої нами проблеми, це шлях до відродження націй.

Адже як зараз забруднений наша мова такими словами, як, наприклад, «клево». А це одне слово замінило цілий ряд слів, у якому кожне слово несе свій особливий зміст! Наприклад, «чудово», «чудово», «добре», «здорово», «красиво» і так далі. Цей ряд можна було б продовжувати нескінченно.

А скільки слів ми чуємо щодня по радіо й телебаченню, але ми не чуємо нормального чистого російського мовлення! Диктори, ведучі найчастіше роблять такі грубі помилки, що часом здається, що мова наш перебуває на грані зникнення. А хто винуватий у всім цьому? Звичайно ж самі люди. Зараз рідко можна зустріти людини, що говорив би правильно, я маю на увазі чиста російська мова без усяких «слівець». Адже наша мова такий гарний і богатый, тому він повинен бути для російських людей гордістю.

Що ж потрібно робити для того, щоб російська мова не зникала? Це питання також підняло у своєму добутку Паустовский. Він писав про те, що потрібно вивчати рідну мову.

Проблеми російської мови цікавили також і інших росіян класиків. Про це у своїх добутках, нарисах, статтях писали такі письменники, як Бєлінський, Карамзин, Радищев, Тургенєв, Достоєвський. Всі вони призивали берегти «російську мову, як святиню». Це слова И. С. Тургенєва. Також вони призивали не використати в нашому мовленні іншомовні слова, тому що наша мова такий богатый і гнучкий, навіщо нам брати слова в тих, хто бідніше нас?

Добуток К. Г. Паустовского «Алмазна мова» повчально, оскільки воно призиває нас замислюватися над мовою. Автор показав нам всю красу мови, його складу, порівнює його із природою й говорить, що вони взаємозалежні.

Мені цей добуток сподобався, тому що воно змусило мене задуматися над своїм мовленням. Але добре було, якби про це задумалися всі, а не тільки молоді люди. Адже дуже важливо те, як ми говоримо й що ми говоримо. Але якби так думали все…

Закінчити я хочу словами К. Г. Паустовского з рецензируемого тексту: «Народ, що створив таку мову, — щасливий народ».

(2голосов, средний: 5,00 out of 5)

Загрузка...

Велике місце в російській літературі XX століття займають добутки про долю людини. Кожний письменник по-своєму намагається розкрити цю тему. Одні намагаються показати моральний пошук людини, інші намагаються через долю героїв своїх добутків вирішити складні моральні проблеми. У цьому плані дуже значно, з мого погляду, творчість таких письменників, як Василь Биків, Володимир Дудинцев, Чингиз Айтматов.

У повістях Быкова значну роль грає доля людини, зв’язана зі складним моральним пошуком. Герої його добутків у якийсь момент свого життя зобов’язані зробити свій вибір. Іноді це коштує їм життя. У добутках цього автора моральна проблема завжди служить тим ключиком, що допомагає нам відкрити двері в добуток, що на перший погляд може здатися описом звичайного фронтового епізоду. На цьому засновані повести «Сотників», «Обеліск».

Особливо цікавлять Быкова такі ситуації, у яких людина повинен керуватися не прямим наказом, а єдино лише своїм внутрішнім чуттям. Учитель Мороз із повісті «Обеліск» виховував у своїх учнях все саме гарне, все саме добре. І під час війни його учні влаштували замах на поліцая. Їх заарештували й повинні були розстріляти, однак сказали, що їх відпустять, якщо прийде їхній учитель, що вкривався в той час у партизанів. Мороз прекрасно розумів, що, навіть якщо він і прийде, їх однаково розстріляють. З погляду здорового глузду з’явитися Морозові в поліцію були даремно: німці однаково не пощадили б дітей. Але з моральної точки зору людина (якщо він дійсно людина) повинен підтвердити своїм життям те, чому він учив своїх учнів. Ця людина не змогла б більше жити, знаючи, що у відповідальний момент злякалася, залишив дітей у лиху, не спробувавши навіть урятувати їх. Він не зміг би більше вчити, зрадивши те, чому вірив сам і чому намагався навчити інших. Тому він і вирішив піти в поліцію. Мороз був розстріляний разом із хлопцями. Його вчинок був засуджений деякими як безрозсудне самогубство, і після війни його імені не було на обеліску, поставленому на честь загиблих хлопців. Але добре насіння, що він заронив у душі людей, не загинуло. І люди домоглися того, щоб його ім’я було дописано на обеліску. Отже, він не зрячи прожив життя, якщо залишив про себе пам’ять. Мороз довів усім, що його переконання були сильніше, що загрожує смерті. Мороз переступив через природну спрагу вижити, уцелеть. Із цього моменту починається героїзм людини, необхідний для підняття морального духу в інших людей. Повість «Сотників» також піднімає проблему морального вибору людини. У цьому добутку слабка людина у фатальний момент стає сильним і ценою свого життя рятує життя багатьох людей, а сильний раптом стає боягузом і ценою зрадництва рятує своє життя. Перед смертю Сотників зустрічається очами із хлопчиком і розуміє, що життя він прожив не зрячи.

Інша моральна проблема — вічна битва добра й зла -досліджується за допомогою доль героїв добутку Дудинцева «Білі одяги». Це добуток про трагедії, що осягла радянську генетикові, коли переслідування її було зведено в ранг державної політики. Цей роман практично документально описує кампанію проти вчених-генетиків. В один із сільськогосподарських вузів країни, що потрапив під підозру, приїжджає Федір Дежкин, що повинен «розгребти підпільне кубло вейсманистов-морганистов» в інституті. Але Дежкин, познайомившись із ученим Стригалевым і з його досвідами, побачивши безкорисливу відданість цієї людини науці, робить свій вибір на користь Стригалева і його учнів. Після арешту Стригалева Дежкин рятує його спадщина. Доля Дежкина чудова. Спочатку він перебував під впливом академіка Рядно. Він уважав, що те, чим займається ця людина, і є сьогоденням, тому що в душі академік Рядно був простим селянином, а селянин завжди ближче до землі, ближче до простих людей. Але первісна думка Дежкина про «народного академіка» виявилося помилковим, і він, ґрунтуючись на свій власний компас, приймає сторону Стригалева. Його могли б заслати з усіма «вейсманистами-морганистами», але його врятувало те, що він не встиг оформити шлюб з Оленою. Дудинцев вирішує у своєму романі проблему: добро або правда? Чи можна дозволити собі збрехати в ім’я добра? Чи можна поступитися моральними догмами, не забруднивши при цьому білих одягів праведника? Автор затверджує, що людина, що вирішила йти до кінця в ім’я великої мети, повинен бути готів до важких моральних втрат.

Доля людини відіграє важливу роль і у творчості Чингиза Айтматова. У своєму добутку «Буранний полустанок» автор розповідає нам про долю Буранного Едигея, Казангапа, Абутали-па Куттыбаева. Долі всіх цих людей дуже примітні самі по собі. Краща частина життя цих героїв пройшла на Буранному полустанку. Едигей відправився на війну, а наприкінці сорок четвертого року його демобілізували після контузії. Повернувшись додому, він довідався, що його дружина Укубала не вберегла їхньої дитини. Це було більшим ударом для Едигея, він не зміг більше жити у своєму рідному аулі. Незабаром він зустрів Казангапа й разом з ним відправився на Буранний полустанок. Багато чого вони пережили з Казангапом^ Були в них і щасливі хвилини, і тяжкі, але ніколи вони не переставали трудитися. Автор називає Буранного Едигея людиною працьовитої душі. Він постійно задає собі питання, на які в інших уже є готові відповіді. Для Едигея сенс життя полягає в тім, щоб бути сполучною ланкою між минулим і майбутнім. По-моєму, Едигей несе в собі всі духовні початки народу, тому я думаю, він і знаходить загальну мову з Абуталипом Кутты-баевым. Абуталип був учителем, але під час війни він потрапив у полон,  бежав з полону,  він став боротися на стороні югославських партизан. Коли він вернувся на батьківщину, йому довелося все це приховувати, однак незабаром про це довідалися, і йому довелося виїхати. Для Абуталипа сенс життя складався в дітях. Він хотів донести до них все найкраще, що в нього було. Абуталип Куттыбаев хотів відбутися у своїх дітях, він говорив: «Я все думаю, що можу зробити для своїх дітей… Може бути, для того, щоб я щось сказав, у першу чергу своїм дітям. І мені покладено відзвітувати перед ними за своє життя». Куттыбаев намагався зберегти для своїх дітей духовна спадщина, отримана від предків, для того, щоб вони не забували про минуле. Мені здається, що людина, забуваючи про минуле, втрачає причетність із сьогоденням і перестає відчувати свою відповідальність за майбутнє. Я думаю, що головні герої добутку Чингиза Айтматова прожили чудове життя.

Розглянувши деякі добутки російської літератури XX століття, ми можемо зробити висновок, що доля людини відіграє більшу роль у розкритті моральних проблем, поставлених у добутках літератури цього періоду. Для письменників, по-моєму, важливі долі тих героїв, які володіють даром мислити неординарно, які є людьми «працьовитої душі». Не завжди вони роблять героїчні вчинки, керуючись своїм моральним компасом. Багатьом авторам цікаві долі героїв, які в результаті завзятих моральних пошуків звільняються внутрішньо. Я вважаю, що доля може подарувати людині шанс бути щасливим, а може й відняти. Доля людини непередбачена, але кожна людина повинен досягти чогось у своєму житті, не зневажаючи моральними нормами.

(Еще не оценили)

Загрузка...

В русской литературе существует ряд имен, без которых мы не можем представить себе существование всей национальной культуры. Эти имена известны каждому, потому что, когда мы слышим их, у нас возникают четкие ассоциации с произведениями, вошедшими в сокровищницу мировой литературы, со временем, в которое творили эти великие люди.

Одно из таких великих имен Иван Сергеевич Тургенев. Его
произведения нельзя спутать ни с чьими, в них индивидуальность
автора, его характер, мировоззрение, чувства и переживания. Писатель
как бы доносит до нас события, новые течения в современной ему
жизни, пропуская через призму собственных ощущений, взглядов на
различные проблемы. В истинных шедеврах Тургенева с большой
психологической достоверностью раскрываются характеры героев.
Писатель пытается объяснить их поступки и мысли. Герои существуют
не оторвано от окружающего мира, они тесно связаны с ним,
подвергаются его влиянию, проникаются новомодными идеями, а
иногда и отвергают их после долгих поисков и ошибок.

Роман «Отцы и дети» (1862 г.) появился после разрыва автора с
журналом «Современник» в другом журнале «Русский вестник». Роман
был опубликован в момент крайнего обострения общественной
борьбы. В Петербурге вспыхнули студенческие волнения, и начались
массовые аресты. В городе начались пожары. Появление романа
вызвало бурю. Многие встретили роман враждебно. На Тургенева
обрушились и те, и эти, то есть и из лагеря «детей», и из лагеря «отцов».
Тургенев писал Полине Виардо: «Я попытался представить конфликт
двух поколений».

В романе показан новый тип передового деятеляразночинца
демократа Базарова, «человека дела, а не фразы». Базаров человек из
иного мира, из иной среды, чем сам писатель. Тургенев заметил
появление новых людей, называющих себя нигилистами. Писатель
рассматривает это явление в разных аспектах. Казалось бы, и Базаров, и
Аркадий Кирсанов, и Ситников принадлежат к одному разряду людей,
придерживающихся определенных принципов. Они называют себя
нигилистами. Но если вчитаться внимательнее, то становится
понятным, что ни Аркадий, ни Ситников не имеют своих убеждений,
это временное увлечение модным течением, но не более того. Тургенев
показал своего героя одиночкой, который понимает, что их «нигилизм»
это жалкое подражание сильной личности. Тургенева не
удовлетворяли ни «отцы», ни «дети». Он не смог полюбить Базарова, но
признал его силу и отдал ему дань, полную уважения. Тургенев не
сочувствует вполне ни одному из своих действующих лиц.
Представители прошлого («отцы») изображены с беспощадной
верностью. Они хорошие люди, но об этих хороших людях не пожалеет
Россия.

Базаров, человек сильный по уму и характеру, составляет центр романа.
Он представитель нового молодого поколения, в его личности
сгруппированы те черты, которые были присущи революционерам
демократам. Он практик, идеалов и авторитетов для нега не существует,
потому что он не встречает себе равных и на все имеет свои
собственные убеждения. «Я ничьих мнений не поддерживаю, я имею
свои», полупрезрительно заявляет Базаров. По своим умственным
запросам Базаров выше окружающей его среды. Увлечение науками,
стремление докопаться до сути, широкий кругозор и критическое
отношение к действительности, чувство собственного достоинства вот
характерные черты Евгения Базарова. Критик Писарев поставил
Базарова в один ряд с героем романа Чернышевского Рахметовым.
Базаров нигилист, но дальше этого он не пошел. Он считал, что на
этом его функция кончена. Он говорит: «Сначала нужно место
расчистить, а строить будут другие». Взгляды Базарова, высказанные в
спорах с Павлом Петровичем Кирсановым, близки взглядам вождей
революционной демократии, но он намного кое в чем расходится с
ними. Писарев писал о том, что «базаровщина это болезнь того
времени, и ее надо выстрадать».

Базаров, одержимый этой болезнью,
отличается замечательным умом и вследствие этого производит сильное
впечатление на окружающих его людей. «У Печориных есть воля без
знания, у Рудиных знания без воли, у Базаровых есть и знания, и
воля, мысль и дела сливаются в одно целое», писал Писарев. По
мнению Тургенева, Базаров рано пришел в жизнь, он бы мог сделать
многое, но «умирает, не сделав ничего». Есть в нем и отрицательные
черты, в этом сказалась классовая ограниченность самого Тургенева.
Базаров, что, к сожалению, справедливо, сплошь и рядом отрицает
вещи, которых не знает и не понимает. Поэзия, по его мнению, ерунда,
читать Пушкина потерянное время, заниматься музыкой смешно,
наслаждаться природой нелепо. Любовь для Евгения это всего лишь
физиологическая потребность. Жизнь вносит корректировку в его
взгляды на любовь. Базаров глубоко страдает после отказа Одинцовой,
но от этого не становится мельче. Способность человека глубоко
любить Тургенев считал мерилом его ценности как личности. Тургенев
многих своих героев подвергал испытанию любовью. Базаров вступает в
сферу утонченных переживаний, которых он раньше не принимал. От
уверенности его не остается и следа. Страсть целиком захватывает
героя, но он находит в себе силы, в отличие от Павла Петровича,
порвать с эгоистичной женщиной, несмотря на трагичность этого
разрыва. Базаров способен к глубокому критичному самоанализу и
переосмыслению былых убеждений. И в этом его сила. Отвергнутый,
он всетаки одержал нравственную победу. После кончины
Добролюбова Тургенев сказал: «Жаль погибшей, напрасно потраченной
силы». То же самое он сказал и о Базарове.

В прощальных словах умирающего Базарова заключен главный смысл
его жизненного финала: «Я нужен России?… Нет, видно, не нужен…»
Истоки страданий Базарова преждевременность появления, отсутствие
союзников, мучительное одиночество. Тургенев писал своему другу:
«Мне мечталась фигура сумрачная, дикая, большая, сильная, злобная,
но честная. И всетаки обреченная на гибель, потому что она стоит в
преддверии будущего…» Подобная трактовка вполне объясняет
торжественный аккорд, завершающий историю «нового человека».
Главный герой «Отцов и детей» не знал компромиссов, не ведал
эгоистического чувства самосохранения. В наше время перестройки
жизни на такой тип личности можно только равняться. Немаловажно
для нас и другое. Базаров самоотверженно выступил против рутины
духовного застоя, мечтал об утверждении новых общественных
отношений, новой культуры. Истоки, условия, результаты его
деятельности были, разумеется, другими. Но сама идея переделать
мир, душу человека, вдохнуть в нее живую энергию дерзаний не
может не волновать сегодня.

Проблемы, поставленные Тургеневым в романе, всегда актуальны.
Конфликт «отцов» с «детьми» Залог тех непрерывных изменений, В
которых чтото ищет Бог, Играя сменой поколений…