Сочинения

(1голосов, средний: 3,00 out of 5)

Загрузка...

Тема Великой Отечественной войны стала на долгие годы одной из главных тем литературы XX века. Причин тому много. Это и непреходящее осознание тех ничем не восполнимых потерь, которые принесла война, и острота нравственных коллизий, которые возможны лишь в экстремальной ситуации (а события войны это именно такие события), и то, что из советской литературы надолго было изгнано всякое правдивое слово о современности тема войны оставалась порой единственным островком подлинности в потоке надуманной, фальшивой прозы, где все конфликты, согласно указаниям «свыше», должны были отражать борьбу хорошего с лучшим. Но и правда о войне пробивалась нелегко, что-то мешало сказать ее до конца.

Сегодня ясно, что невозможно понять события тех лет, человеческие
характеры, если не учитывать, что 1941 году предшествовал страшный
1929 год «великого перелома», когда за ликвидацией «кулачества как
класса» не заметили, как ликвидировано было все лучшее в
крестьянстве, и 1937 год.

Одной из первых попыток сказать правду о войне стала повесть
писателя В.Быкова «Знак беды». Повесть эта стала этапной в творчестве
белорусского писателя. Ей предшествовали его произведения о войне,
ставшие уже классикой литературы XX века: «Обелиск», «Сотников»,
«Дожить до рассвета» и другие. После «Знака беды» творчество писателя
обретает новое дыхание, углубляется в историзм, прежде всего в таких
произведениях, как «В тумане», «Облава».

В центре повести «Знак беды» человек на войне. Не всегда человек
идет на войну, она сама порой приходит в его дом, как это случилось с
двумя белорусскими стариками, крестьянами Степанидой и Петраком
Богатько. Хутор, на котором они живут, оккупирован. В усадьбу
являются полицаи, а за ними немцы. Они не показаны В.Быковым как
намеренно зверствующие, просто они приходят в чужой дом и
располагаются там как хозяева, следуя идее своего фюрера, что всякий,
кто не ариец, не человек, в его доме можно учинить полный разор, а
самих обитателей дома воспринимать как рабочую скотину. И поэтому
так неожиданно для них то, что Степанида не готова подчиниться им
беспрекословно. Не позволить себя унижать вот исток сопротивления
этой немолодой женщины в такой драматической ситуации. Степанидаа
сильный характер. Человеческое достоинство вот главное, что
движет ее поступками. «За свою трудную жизнь она всетаки познала
правду и по крохам обрела свое человеческое достоинство. А тот, кто
однажды почувствовал себя человеком, никогда уже не станет скотом»,
так пишет В.Быков о своей героине. При этом писатель не просто
рисует нам этот характер, он размышляет о его истоках. Необходимо
задуматься о смысле названия повести «Знак беды». Это цитата из
стихотворения А.Твардовского, написанного в 1945 году: «Перед
войной, как будто в знак беды…» То, что творилось еще до войны в
деревне, стало тем «знаком беды», о котором пишет В.Быков.

Степанида Богатько, которая «шесть лет, не жалея себя, надрывалась в
батрачках», поверила в новую жизнь, одной из первых записалась в
колхоз недаром называют ее сельской активисткой. Но вскоре она
поняла, что нет той правды, которую она искала и ждала, в этой новой
жизни. Когда требуют новых раскулачиваний, опасаясь подозрения в
потворстве классовому врагу, именно она, Степанида, бросает гневные
слова незнакомому мужчине в черной кожанке: «А справедливость не
нужна? Вы, умные люди, разве не видите, что делается?» Не раз еще
пытается вмешаться Степанида в ход дела, заступиться за арестованного
по ложному доносу Левона, отправить Петрока в Минск с прошением к
самому председателю ЦИК. И всякий раз ее сопротивление неправде
натыкается на глухую стену. Не в силах изменить ситуацию в одиночку,
Степанида находит возможность сохранить себя, свое внутреннее
чувство справедливости, отойти от того, что творится вокруг: «Делайте
что хотите. Но без меня». В предвоенных годах источник характера
Степаниды, и не в том, что она была колхозницейактивисткой, а в
том, что сумела не поддаться всеобщему упоению обманом, словами о
новой жизни, страху, сумела пойти за собой, за своим врожденным
чувством правды и сохранить в себе человеческое начало. И в годы
войны оно определило ее поведение. В финале повести Степанида
погибает, но погибает, не смирившись с судьбой, сопротивляется ей до
последнего. Один из критиков заметил иронически, что «был велик
урон, нанесенный Степанидой армии врага». Да, видимый
материальный урон не велик. Но бесконечно важно другое: Степанида
своей гибелью доказывает, что она человек, а не рабочая скотина,
которую можно покорить, унизить, заставить подчиниться. В
сопротивлении насилию проявляется та сила характера героини,
которая как бы опровергает смерть, показывает читателю, как много
может человек, даже если он один, даже если он в безвыходной
ситуации.

Рядом со Степанвдой Петрок показан как характер если не
противоположный ей, то, во всяком случае, совсем иной, не активный,
а скорее робкий и мирный, готовый пойти на компромисс.
Бесконечное терпение Петрока основано на глубоком убеждении, что
можно с людьми поговорить добром. И лишь в конце повести этот
мирный человек, исчерпав весь запас своего терпения, решается на
протест, открытый отпор. Насилие побудило его к непокорности. Такие
глубины души раскрывает необычная, экстремальная ситуация в этом
человеке. Народная трагедия, показанная в повести В.Быкова «Знак
беды», раскрывает истоки подлинных человеческих характеров.

(4голосов, средний: 3,00 out of 5)

Загрузка...

 Усе далі йдуть у минуле події Великої Вітчизняної війни, але вони не стають історією. Книги про війну не сприймаються як історичні добутки. Чому? Військова проза сімдесятих-вісімдесятих років загострила істотні для життя сучасної людини проблеми: морального вибору, історичної пам’яті. У цих книгах відбуваються твердження тих моральних норм, без яких немає й «мирного життя». «Від уміння жити гідно дуже багато чого залежить у наш тривожний час», — уважає Б. Васильєв, один із кращих авторів лейтенантської прози. Всі, про що писав автор, — не по наслышке. Васильєв добровільно пішов на фронт після закінчення школи. Був лейтенантом. Письменник бачив, як на війні не просто гинуть солдати. На війні вбивають не людей взагалі, а людини. Живого, теплого, думаючого. І цілком конкретного: зі своїм прізвищем, ім’ям, любов’ю й радістю. Всі свої почуття, думки Васильєв передав у повісті. Автор хоче, щоб люди іншими очами подивилися на мир. У роки Великої Вітчизняної війни ми втратили кілька мільйонів чоловік. До цього додамо любов, що недолюбила; мрії, які недомріяли; пісні, які не доспівали; дітей, які не народилися.

Васильєва цікавила не сама війна, не бою, а життя й смерть людської душі на війні. Діючих осіб у произведении небагато, час дії стислий. І от на такій вузькій ділянці ведеться глибинне дослідження характерів, учинків і мотивів цих учинків. Герої в повісті «А зорі тут тихі…» попадають у драматичні ситуації, їхньої долі — оптимістичні трагедії. Герої — учорашні школярі, а тепер учасники війни. Васильєв, як би перевіряючи персонажів на міцність, ставить їх в екстремальні обставини. Письменник уважає, що в таких ситуаціях найбільше яскраво проявляється характер людини.

Б. Васильєв підводить свого героя до останньої риси, до вибору між життям і смертю. Умерти із чистою совістю або залишитися жити, заплямувавши себе. Герої могли зберегти собі життя. Але якою ціною? Потрібно лише мало-мало відступитися від власної совісті. Але герої Васильєва не визнають таких моральних компромісів. Що потрібно для порятунку дівчин? Кинути без допомоги Васко-ва й піти. Але кожна з дівчин робить подвиг у відповідності зі своїм характером. Дівчини були чимсь скривджені на війну. У Риты Осяниной убили коханого чоловіка. Залишилася дитина без батька. У Женьки Комельковой на очах розстріляли німці всю сім’ю.

Про подвиги героїв майже ніхто не знає. У чому складається подвиг? У цієї жорстокої, нелюдськи важкій боротьбі з ворогами залишитися людиною. Подвиг — це подолання себе. Ми виграли війну не тільки тому, що були геніальні полководці, але були й такі непомітні герої, як Федот Васков, Рита Ооянина, Женя Комель-кова, Ліза Бричкина, Соня Гурвич.

Істинно людські відносини між «бійцями» покаже Б. Васильєв. Комендант роз’їзду старшина Васков піклується про кожну дівчину. Стежить, щоб не сиділи на каменях, не промочили ноги, не занедужали. Не забуває похвалити й сказати душевно. «Лапнику їй притяг. Устелив, шинеллю своєї покрив:

• —          Відпочивай, товариш боєць.
• —          А ви як же без шинель-те?

А я здоровий, не боись. Видужай тільки до завтраму. Дуже тебе прошу, видужай. «Хотів на каменях сісти, да Гурвич раптом затримала, швидко шинельку свою підсунула». Герої — Рита й Женя — дивно сумлінні: не кинули в лиху старшину, а попрощалися, обійнялися й прийняли свій останній бій. Особисто мені читати цей добуток було дуже важко. На війні вбивають солдат, але люди свыклись із думкою, що солдат — чоловічого роду. Це — брат, син, це — чоловік і батько, це — улюблений, це — друг і товариш. Це — завжди чоловік. На війні були вбиті не тільки чоловіки, але жінки й діти. І, убиваючи їх, війна вчиняла злочин проти людяності, проти совісті, проти розуму. Убиваючи жінок, війна вчиняла злочин проти майбутнього. Тому що разом з жінкою вбивала дітей,

. онуків. Убиваючи жінок, фашизм рубав коріння людства.

Сорокові роки — фатальні в нашій історії. Росія була не підготовлена до війни. Підготовлених чоловіків було мало, а в бій ішли жінки й діти. Уряд не забезпечував матеріально людей. Люди без даху, без сім’ї, голодні. Це страшна картина.

Мені сподобалося, що закінчується повість не зовсім трагиче-

ски. Васильєв нам показує, що добро завжди перемагає зло. Ще є надія на порятунок. Дівчини загинули, ио залишився старшина Басків. Син Риты живе з гарною людиною, що його виховує. Басків і Ритин син розповідять ці трагічну історію наступному поколінню. І цим мужнім, сильні духом дівчини назавжди залишаться в пам’яті людства як герої Великої Вітчизняної війни.

(Еще не оценили)

Загрузка...

Поэзия А.Твардовского стала одной из ярких страниц истории русской литературы XX века, сама судьба этого человека и поэта глубоко символична. А.Твардовский вошел в литературу в середине 1920х годов. В своем раннем творчестве поэт воспевал новую деревенскую жизнь, колхозное строительство, одну из своих ранних поэм назвал «Путь к социализму». В его стихах тех лет явно звучит отказ от вековых традиций: «Вместо этой дедовской плесени. Из угла будет Ленин глядеть». Итогом этого раннего периода стала поэма «Страна Муравия». Ее герой, Никита Моргунок, мечтавший о счастье и свободном труде на своей земле, понял и осознал, что счастье может быть только в колхозной жизни. Читать эти стихи сегодня, когда открылось столько жестокой правды о коллективизации, уничтожении целых семей, истреблении лучших, самых умных и трудолюбивых хозяев, страшновато. Особенно если учесть, что сам Твардовский сын деревенского кузнеца, родившийся в смоленском хуторе Загорье тогда, когда на отца его, умельца и труженика Трифона Гордеевича Твардовского и всю семью нежданно обрушилась беда они были раскулачены и сосланы на север

О нелегкой судьбе этой семьи, судьбе типичной, постигшей многие такие же семьи, можно узнать сегодня из воспоминаний брата А.Т.Твардовского Ивана, опубликованных несколько лет назад. В стихах же сына «кулака» эти трагические мотивы не нашли отражения он писал так, как в двадцатые и тридцатые годы от него требовали и ожидали, возможно, искренне веря, что на этих путях народ найдет своё счастье.

Поворотными для поэта А.Твардовского стали годы Великой Отечественной войны, которую он прошел фронтовым корреспондентом. В военные годы поэтический голос его приобретает ту силу, ту подлинность переживаний, без которой невозможно
настоящее творчество. Стихи А.Твардовского военных лет это хроника фронтовой жизни, состоявшей не только из героических подвигов, но и из армейского, военного быта (см., например, стихотворение «Армейский сапожник»), и лирические взволнованные воспоминания о родной Смоленщине, ограбленной и оскорбленной врагами земле, и
стихи, близкие к народной песне, написанные на мотив «Позарастали
стежки и дорожки…». В стихах поэта военных лет звучит и философское осмысление человеческой судьбы в дни всенародной трагедии. Так, в 1943 году написано стихотворение «Две строчки». Оно навеяно фактом корреспондентской биографии Твардовского: две строчки из записной книжки напомнили ему о бойце парнишке, которого видел он убитым, лежащим на льду еще в ту незнаменитую войну с Финляндией, что предшествовала Великой Отечественной. И подвига он не совершил, и
война незнаменитая, но жизнь ему была дана единственная через нее то и постигает художник подлинную трагедию всякой войны, возникает пронзительное по силе лиризма ощущение необратимости потери:

«Мне жалко той судьбы далекой,
Как будто мертвый, одинокий
Как будто это я лежу…»

Уже после войны, в 1945-46 годах, Твардовский создает, может быть,
самое сильное свое произведение о войне «Я убит подо Ржевом». Бои
под Ржевом были самыми кровопролитными
в истории войны, стали ее самой трагической страницей. Все
стихотворение это страстный монолог мертвого, его обращение к
живым. Обращение с того света, обращение, на которое имеет право
лишь мертвый так судить о живых, так строго требовать от них ответа.
Стихотворение завораживает ритмом своих анапестов, оно довольно
велико по объему, но прочитывается на едином дыхании.
Знаменательно, что в нем несколько раз звучит обращение, восходящее
к глубоким пластам традиций: традиции древнерусского воинства,
традиции христианской. Это обращение «братья».

В годы войны создана А.Твардовским и самая знаменитая его поэма
«Василий Теркин». Его герой стал символом русского солдата, его образ
предельно обобщенный, собирательный, народный характер в лучших
его проявлениях. И вместе с тем Теркин это не абстрактный идеал, а
живой человек, веселый и лукавый собеседник. В его образе
соединились и богатейшие литературные и фольклорные традиции, и
современность, и автобиографические черты, роднящие его с автором
(недаром он смоленский, да и в памятнике Теркину, который нынче
решено поставить на смоленской земле, совсем не случайно решено
обозначить портретное сходство героя и его создателя). Теркин это и
боец, герой, совершающий фантастические подвиги, описанные с
присущей фольклорному типу повествования гиперболичностью (так, в
главе «Кто стрелял?» он из винтовки сбивает вражеский самолет), и
человек необычайной стойкости в главе «Переправа» рассказано о
подвиге Теркин переплывает ледяную реку, чтобы доложить, что
взвод на правом берегу, и умелец, мастер на все руки. Написана поэма
с той удивительной классической простотой, которую сам автор
обозначил, как творческую задачу:

«Пусть читатель вероятный
Скажет с книжкою в руке:
Вот стихи, а все понятно,
Все на русском языке».

Позднее творчество А.Твардовского, его стихи 5060х годов одна из
самых прекрасных страниц русской поэзии XX века. Достаточно
сказать, что они выдерживают такое нелегкое для поэта соседство, как
стихи А.Ахматовой, Б.Пастернака, а это под силу далеко не каждому,
надо быть очень большим художником, чтобы не потеряться на таком
фоне. Нельзя хотя бы кратко не сказать о том, что в эти годы поэт
становится центральной фигурой всего прогрессивного, чем была богата
литературная жизнь. Журнал «Новый мир», который редактировал
А.Твардовский, так и вошел в историю литературы как «Новый мир»
Твардовского. Лирический герой его поздней поэзии это прежде всего
мудрый человек, размышляющий о жизни, о времени, например, в
стихотворении «Некогда мне над собой измываться…», где главным
спасением человека от беды становится труд, творчество. Над
традиционной темой о поэте и поэзии раздумывает лирический герой
А.Твардовского поздних лет во многих стихотворениях, например, в
произведении 1959 года «Жить бы мне соловьем одиночкой…» И все же
главная, самая больная для поэта тема исторической памяти,
пронизывающая его лирику 1950-60х годов. Это и память о погибших
на войне. Им посвящено стихотворение, которое смело можно назвать
одной из вершин русской лирики XX века:

«Я знаю, никакой моей вины
В том, что другие не пришли с войны.
В том, что они, кто старше, кто моложе Остались там и не о том же
речь,
Что я их мог, но не сумел сберечь
Речь не о том, но все же, все же, все же…»

За закрытым финалом стихотворения целый мир человеческих
переживаний, целая философия, которая могла сформироваться у
людей, чье поколение видело столько страшных и жестоких испытаний,
что каждый выживший ощущал это как чудо или награду, может быть,
незаслуженную. Но особенно остро переживает поэт те этапы истории,
которые перечеркнули жизнь его семьи, его родителей. В этом и
позднее покаяние, и осознание личной вины, и высокое мужество
художника. Этой теме посвящены такие произведения А.Твардовского,
как поэма «По праву памяти», цикл стихов «Памяти матери». В этом
цикле через судьбу матери человек передает судьбу целого поколения.
Вековой уклад жизни оказывается разрушенным. Вместо привычного
деревенского кладбища неприютный погост в далеких краях, вместо
переезда через реку, символа свадьбы, «иные перевозы», когда людей с
«земли родного края/ Вдаль спровадила пора». В поэме, написанной в
196669 годах и опубликованной впервые в нашей стране в 1987 году,
поэт размышляет о судьбе своего отца, о трагедии тех, кто с самого
рождения был отмечен как «младенец вражеских кровей», «кулацкий
сынок». Эти размышления обретают философское звучание, и вся
поэма звучит предостережением: «Кто прячет прошлое ревниво,/ Тот
вряд ли с будущим в ладу…»

Поэзия А.Твардовского это искусство в самом высоком смысле слова.
Она еще ждет подлинного прочтения и понимания.

(Еще не оценили)

Загрузка...

Повість Бориса Львовича Васильєва «Завтра була війна» написана в 1972 році. І поряд з іншою повістю цього письменника «А зорі тут тихі…» стала одним з найкращих і відомих у нашій країні добутків про період Великої Вітчизняної війни. Ця приголомшливою своєю простотою й правдивістю повість відкриває ока читачів на самий важкий і прекрасний час у нашому житті — юність. Талант письменника виразився, головним чином, у тім, що він зміг дивно точно описати цей період людського життя, хоча сам був уже далеко не парубком.

Повість починається прологом і закінчується епілогом. Через пролог Васильєв уводить читача в мир своїх спогадів про юність, знайомить зі своїми колишніми однокласниками й учителями, зі школою й родителями тощо. Одночасно письменник як би міркує, обмірковуючи й переоцінюючи все, що відбулося з ним сорок років тому.

Основна частина — це оповідання про життя автора, написаний так, начебто він по ланцюжку витягає одне за іншим спогаду зі скриньки своєї пам’яті. Починаючи описувати однокласників або яку-небудь подію, вона перемикається на більше ранні події, потім знову вертається до нього й так далі. Разом з письменником ми переміщаємося те в третій, то в п’ятий, то в дев’ятий клас, згадуючи уривками минулі події. Незважаючи на таку незвичайну й складну структуру, ці спогади не заплутують нас, не дозволяють заблудитися в досить складному ланцюжку міркувань, втратити нитка оповідання, але, навпроти, складаються дивно спритно й точно, становлячи завершений характер повести, що, безсумнівно, свідчить про майстерність письменника.

Епілог підсумовує повість, різко, але проте гармонійно вливаючись у зміст. Ми знову виявляємося майже на сорок років уперед, в 1972 році, міркуючи разом з автором над минулим.

У центрі оповідання виявляються трохи однокласників. Іскра Полякова — жвава й цілеспрямована дівчинка, що мріє стать комісаром, відмінниця, активістка, редактор стінгазети. Подруги завжди йдуть до неї за радою, і для всіх в Іскри є точна й влучна відповідь, рішення самих нерозв’язних проблем і питань. Правда, наприкінці повести Іскра сильно міняється, вона починає сумніватися в тих «істинах, які так старанно вселяла їй мати. Тобто Іскра поступово взрослеет.

Зина Коваленко — вітряна й непостійна. Іскра говорила, що вона теперішнє дівчисько. Всі свої питання Зина вирішує або за допомогою Іскри, або довіряючись безпомилкової інтуїції. Але й вона починає взрослеть, почуває, що подобається хлопчикам, і навіть здобуває наприкінці повести самостійність і розважливість Іскри.

Вика Люберецкая — сама загадкових і незрозуміла для однокласниць дівчинка. Вона, схоже, була морально старше їх і тому до дев’ятого класу не мала друзів. Вика піднесена своїм батьком, уважає його ідеалом, любить до самозабуття. Найстрашніше для неї — це сумніватися в батьку. І коли його заарештовують, Вика кінчає життя самогубством не з капризу, а як доросла людина.

Дорослішання дівчинок відбувається спочатку фізично, а потім морально. Трохи по-іншому взрослеют хлопчики, вони як би тягнуться за своїми повзрослевшими однокласницями. Так, хулігана Сашка Стамескина бере під свою опіку Іскра, робить його відмінником, записує в авіакружок, а потім допомагає йому влаштуватися на авіазавод.

Жора Ландыс, вірний друг і помічник всіх хлопчиків класу, закохується у Вику й прагне повзрослеть. Той же процес відбувається й з деякими іншими хлопцями.

У принципі можна сказати, що ініціатором всіх цих вікових змін мимоволі став новий директор школи — Микола Григорович Ромахин. Його незвичайна система виховання не сковує дорослішання й духовний пошук дітей, а, навпаки, провокує дорослішання.

Антиподом Ромахина в повісті є класна керівниця й учитель літератури Валентина Андроповна (Валендра, як неї називають хлопці). Її не влаштовує розпорядок нового директора в школі. У майже відкритій боротьбі з ним вона використала всі засоби, наприклад, писала доноси у вищі інстанції, сперечалася тощо. Однак Валентинові Андроповну не можна вважати негативним персонажем. Автор пише, що вона абсолютно искренно вірила в правильність своїх переконань, у те, що новий директор губить школу. І ця щирість зрештою дозволила їй знайти загальну мову з повзрослевшим класом і змінитися.

Велике значення другорядних персонажів у повісті. Учителі літератури й директори не можна віднести до них, тому що навколо їхніх взаємин розвертається основний конфлікт повести. Другорядні персонажі — це батьки учнів і два вчителі, що не беруть участь у конфлікті. Батьки, виховуючи своїх дітей, створили свою точну копію, зі своїми рисами характеру, але всі вони з розумінням сприйняли дорослішання своїх дітей, їхнє нове розуміння дійсності. І навіть товариш Полякова — мати Іскри, — «залізна» жінка, що звикла командувати дочкою, як підлеглим, зустрівши відсіч повзрослевшей Іскри, упокорюється, зрозумівши, що це повинне було відбутися. Те ж можна сказати й про батька Вики Люберецкой, що мимоволі змінив життя багатьох дітей, ставши їхнім ідеалом.

Тематика добутку виражається саме  цим  дорослішанням

 (про яке я говорив вище, описуючи героїв окремо). Основною ідеєю, що пронизує думкою добутку є те, що ні & якому випадку дорослим не можна впливати на дорослішання дітей, виховувати їх, звичайно, необхідно, але дорослішання йде своїм особливим шляхом.

Втім, така ідея простежується лише в основній частині повести, а в пролозі й епілозі з’являється нова ідея. Тема прологу й епілогу — спогаду автора про свою молодість. А ідея виражається в тім, що запам’ятовується в житті тільки саме прекрасне — юність. Повість називається — «Завтра була війна», але про війну в ній практично нічого не сказано, і це не випадково. Війна не фігурує в дії повести, а як би випливає з її змісту, логічно завершуючи шкільні роки. Борис Васильєв пише, що різниця між поколінням його молодості й нинішнім полягає в тім, що вони знали, що війна буде, а ми знаємо, що її не буде, і щиро в це віримо.

І зараз, через сорок років, у поїзді, що символізує життя, ці вічні дев’ятикласники згадують не війну, не те, як горіли в танку і йшли в бій, а те, що було до цього.

Ця повість торкнула мене до глибини душі. На багато чого відкрила ока, багато чого в житті роз’яснила й допомогла зрозуміти. Борис Васильєв, безумовно, талановитий, тому що повість читається на одному подиху й залишає в душі незгладимий слід. Мені, як дитині, хоча й взрослеющему, було досить корисно глянути з боку на власне життя, щось переглянути у своєму світогляді.

(Еще не оценили)

Загрузка...

Федір Абрамов — широко відомий у нашій країні письменник і критик. В 1993 році вийшло повне зібрання творів письменника вперше, уже після смерті Федора Абрамова. До цього до читача доходили лише рідкі видання в журналах і «знівечені» цензорами збірники, кожний з яких авторові доводилося буквально пробивати до друку місяцями, а іноді й роками. Федір Абрамов барвисто малює справи й долі людей російського села під час Великої Вітчизняної війни й у післявоєнні роки. Тема колективізації, знищення селянства — основи російської духовної культури — звучить у письменника в більшості його добутків. Особливо близький Абрамову Росіянин Північ — батьківщина письменника. Там він почав свою трудову долю, що увібрала трагедійний досвід сільського підлітка, що випробував лиха колективізації й напівголодного існування 1930-х років, ранній досвід бездоглядності й братньої взаємодопомоги, досвід ополченця-фронтовика, а потім — досвід людини, навіч, на своїх земляках, на сім’ї брата, що зштовхнувся з післявоєнним лихоліттям, з безправним положенням селянина, позбавленого навіть паспорта, майже нічого не одержує на трудодні й податок, що платив, за те, чого в нього не було. Тому Абрамов прийшов у літературу з величезним життєвим досвідом, з переконаннями заступника народного.

У першому романі «Брати й сестри» могутньо зазвучала живаючи багатоголосе народне мовлення, засвоєна письменником з дитинства й завжди харчувала його книги. Романи «Брати й сестри», «Дві зими й три літа», «Шляху-роздоріжжя» і «Будинок» становлять тетралогію «Брати й сестри». Об’єднані загальними героями й місцем дії (північне село Пекашино), ці книги оповідають про тридцятирічну долю російського північного селянства починаючи з військового 1942 року. За цей час зостарилося одне покоління, змужніло друге й підросло третє. І сам автор знаходив мудрість зі своїми героями, ставив усе більше складні проблеми, вдумувався й удивлявся в долі країни, Росії й людини. У пору роботи над романами створювалися й кращі повісті й оповідання письменника: «Дерев’яні коні», «Пелагія», «Алька», «Поїздка в минуле», «Баби», «Про що плачуть коня».

В 1974 році було закінчено одне із самих яскравих і значних добутків Абрамова — повість «Поїздка в минуле». Вона не побачила світло при житті автора, її видали лише в 1989 році, через  п’ятнадцять років.   Ця повість,   на мій  погляд,  перевершує інші по ємності й лаконічності, по глибині соціального аналізу й гостроті конфлікту, Абрамов зосередив увагу в повісті не на подіях, а на свідомості й психології людей, на самих згубних наслідках політики партії у двадцяті й тридцяті роки, які проникнули в душі людей, у характери, життєві орієнтації. У повісті порушені ті сложнейшие політичні, соціально-історичні й філософські проблеми, про які в повний голос заговорили зовсім недавно і які дотепер чекають теперішнього осмислення: трагедія колективізації й розкуркулювання, протистояння фанатиків революціонерів і справжніх гуманістів, хоронителів загальнолюдських цінностей, прозріння й джерела трагедії людей, зламаних страшним пресингом радянської ідеології, тиском на людей протягом довгих десятиліть. У центрі повести лежить історія життя Микши До-билина — сільського конюха, алкоголіка. Микша — жертва свого минулого. Він все життя вірив у те, що його дядьки — революціонери- коллективизаторы — чесні, шляхетні, відважні люди, які піклувалися про загальне добро. Прозріння виявилося для нього настільки страшним, що вбило його зсередини. «Методій Кобылин, хоч і дядько тобі рідний, а собака була людина. Скільки його на світі немає? Двадцять років, а може, більше, а люди й тепер ще із-за нього плачуть. У кажинной селу безвинних людей сказнил, а в нашій волості зараз десять мужиків», — розповідала стара На Микше. Міф про трагічну загибель дядька Олександра дійсно виявився лише міфом: «А насправді п’яний дядько зґвалтував беззахисне п’ятнадцятирічне дівчисько, що забирала комендатуру, а брат цього дівчиська — чотирнадцятилітній пацан — убив дядька…» А Микша вірив у те, що розповідали в обласному музеї: він відрікся від рідного батька, щоб «показати революційний приклад», він відмовився від батьківського прізвища. Микша довідається, що його батько був чесною й працьовитою людиною, але вже було пізно чого-небудь виправляти.

Сцени розкуркулювання, життя «позбавленців» або засланих на Північ селян відбивають реальні події того років: «У нас у селі стали колгосп робити — варта кричи. Три господарства за планом распотрошить треба, а де їх взяти?» «А в цьому самому тридцятому році що отут робилося… По двох, по трьох мертвяка за ранок витягали. З розкуркулених. З південних районів які до нас, на Північ, минулого вислані. Жах скільки їх у нашому селі було! Все літо баржами возили». Ці сцени говорять самі за себе. Розстріли, убивства, повне руйнування сільського побуту, ріки крові й страждань…

«Розкуркулювали найбільш розторопних, господарсько-ініціативних мужиків. Побудував млин, завів смолокурню, маслоробку виписав — ворог. Ворог кожний, хто проявляв хоч яку-небудь ініціативу. Бажаний, ідеальний громадянин — ледар, ледар», — писав автор про проблему розкуркулювання.

Глибина проблематики в книгах Абрамова пов’язана з достовірним знанням життя російського села, душі й характеру селянства, розумінням його трагедії в радянський час.

(1голосов, средний: 5,00 out of 5)

Загрузка...

Имя этого поэта природы Федор Иванович Тютчев. Тютчев прожил большую и интересную жизнь. В 1820 году после окончания университета стал дипломатом в Мюнхене, за границей на службе провел 22 года. Знаком с Гейне, Шеллингом. В 1844 году вернулся в Петербург. Для Тютчева природа всегда была источником вдохновения. Лучшие его творения стихи о природе. Его пейзажи в стихотворениях: «Как весел грохот летних бурь», «Что ты клонима над водами, ива, макушку свою…», «В небе тают облака…» и другие по праву вошли в золотой фонд русской и мировой литературы. Но поэту чуждо бездумное любование природой, он ищет в природе то, что роднит его с человеком. Природа у Тютчева жива: она дышит, улыбается, хмурится, иногда дремлет, грустит. У нее свой язык и своя любовь; ей свойственное то, что и человеческой душе, поэтому стихи Тютчева о природе это стихи о человеке, о его настроениях, волнениях, тревогах:
«В душном воздухе молчанье…», «Поток сгустился и тускнеет», «Еще
земли печален вид…» и другие.

Первый цикл стихотворений был напечатан в 1836 году в журнале
«Современник» Пушкина, который дал высокую оценку Тютчеву как
поэту, а критика заговорила лишь спустя 14 лет. К этому времени
Тютчев уже жил в России, выйдя в отставку в 1844 году. Он поселился в
Петербурге, был украшением многих светских салонов, но как поэта
его знали немногие. Его «открыл» Некрасов в 1850 году.
Перелистывая журнал «Современник», он прочитал стихотворения
Тютчева, написал статью, где писал, что «Тютчев первостепенный
поэтический талант».

Через 4 года вышел сборник стихов Тютчева. Вдохновителем и
организатором первого тютчевского издания был Тургенев.
Тургенев писал: «…Поэт может сказать себе, что Тютчев создал речи,
которым не суждено умереть». Первый сборник небольшой всего 119
стихотворений. Но очень верно сказал тогда Фет: …Муза, правду
соблюдая, Глядит, а на весах у пей Вот эта книжка небольшая Томов
премиогих тязкелей.

Лирика Тютчева близка лирике Некрасова, творчеству Достоевского.
Достоевский подметил «обширность поэзии Тютчева, которому
доступна и знойная страстность, и суровая энергия, и глубокая дума,
нравственность и интересы общественной жизни».
Тютчев часто «уходил» к первоисточникам Вселенной, в этом он
«обширнее» творчества Некрасова. У Тютчева два начала: мир и
человек, он пытался решить космические «последние» вопросы,
поэтому всегда интересен. Поэт оказался современным для начала XX
века, как и для начала XIX века /Его больше интересует человек
вообще/. Он за каждым явлением природы ощущает ее загадочную
жизнь.

«Тютчев не шутил с музой, говорил Л.Толстой, и все у него строго: и
содержание, и форма. Его тревожная любовь к жизни, его собственная
лирика как раз была связана с землей». С глубоким сочувствием читаем
строки: О, как убийственно мы любим, Как в буйной слепоте страстей
Мы то всего вернее губим, Что сердцу нашему милей.
Мир тютчевской поэзии раскрывается /это еще заметил Пушкин/
только в комплексе многих стихотворений. У него даже там, где только
локализованный пейзаж, мы все же оказываемся всегда как бы перед
целым миром.

Лирика Тютчева одногеройна. Но интересно: человек в ней есть, но нет
героя в привычном смысле этого слова. Личность в его поэзии
представляется за весь род человеческий, но не как за род в целом, а за
каждого в этом роде.

Отсюда и вторая особенность Тютчева диалогичность. В стихах
постоянно идет спор. Не то, что мните вы, природа Не слепок, нe
бездушный лик. В ней есть душа, в ней есть свобода, В нeu есть
любовь, в ней есть язык…

Тютчевский эпитет точен, он особенно любил эпитеты «золотой»,
«лазурный». Тютчев поэт колоссальных обобщений. В стихотворении
«Слезы людские…» слезы какието абстрактные, слезы скорби и
горечи, «одинаковы слезы нищего, как и слезы вельможи» /Якубович/.
Хотя сами стихи прекрасны.

Интересен в любовной лирике так называемый «денисьевский» цикл
/Денисьева его последняя любовь/. Здесь в лирику поэта вошел
конкретный человек. Тютчев, по замечанию 3. Гиппиус, один из
первых при изображении любви главное внимание переключает на
женщину. Трудно назвать другого поэта, кроме Тютчева, в лирике
которого четко намечен индивидуальный женский образ. Правда, еще
называют поэта Некрасова, который пишет «панаевский» цикл
/посвященный Панаевой/. Отметим, что Тютчев пишет в прошедшем
времени, Некрасов в настоящем.

Начавшаяся Крымская война нашла отклик и у Тютчева, особенно в
письмах. Некрасов написал на военную тему стихотворение «14 июля
1854 г.» Любопытно, что многие считают это стихотворение написано
Тютчевым. Оно выражает тютчевское восприятие событий. Проблема
народа, как такового, в 5040 гг. XIX века Тютчева не занимает, но к
концу 50х гг. в мировоззрении поэта намечаются радикальные
изменения. Он пишет о прогнившей императорской власти, уподобляет
судьбу России кораблю, севшему на мель. И «волна народной жизни в
состоянии поднять его и пустить в ход». /»Чтото прогнило в
королевстве датском», писал Тютчев./ Отсюда и рождаются стихи: Эти
бедные селенья, Эта скудная природа Край родной долготерпенья,
Край ты русского парода.

Принцип веры был и навсегда остался живым для Тютчева:
Над этой темною толпою Непробужденного народа Взойдешь ли ты
когда, свобода, Блеснет ли луч твой золотой?…
Поэт уверен, что прибежищем Бога на земле стал страдающий народ.
Но справедливо заметил Л. Гроссман, что Тютчев «религиозным путем
идет к признанию демократии».
В 50е годы Тютчев сближается с Некрасовым в изображении природы.
Изумительно тютчевское стихотворение:
Есть в осени первоначальной Короткая, но дивная пора Весь день
стоит как бы хрустальный И лучезарны вечера…
В этой реальной осеки есть нечто от земли обетованной, от светлого
царства.

Не случайны такие эпитеты, как «хрустальный», «лучезарный». В то же
время образ льющейся лазури наглядная реальность хрусталя.
«Лишь паутины тонкий волос» не только подмеченная деталь,
реальная примета, а служит восприятию всего огромного мира, вплоть
до тонкой паутины. И эта гармоническая картина пира впервые у
Тютчева связана с трудовым крестьянским полем, с серпом и бороздой:
И льется чистая и теплая лазурь На отдыхающее поле.
Тютчев не проникает в самую народную крестьянскую жизнь, как
Некрасов в «Несжатой полосе», по это уже и не аллегория /как у
Хомякова в «Труженике»/.

Тютчев навсегда остается поэтом трагических духовных исканий. Но он
верит в подлинные ценности жизни:
Умом Россию нe понять, Apшином общим не измерить: У нeй
особенная стать В Россию можно только верить.
Для него дух идет дальше мысли, поэтому «мыслью» не понять Россию,
но «дух» помогает верить в нее.

Родина для .него не абстрактная отчизна. Вот здесь, в ощущении тайны
народной жизни, в надежде на нее, и близки Тютчев и Некрасов. В
1915 году Мережковский написал книгу «Две тайны русской поэзии,
Некрасов и Тютчев», где утверждал это «Две тайны русской поэзии»
/Тютчев и Некрасов/ сходились, но во многом снова разойдутся, но
сама эта вера в Россию как Россию народную останется живой и для
Некрасова, и для Тютчева навсегда.

(Еще не оценили)

Загрузка...

На уроках літератури ми познайомилися з багатьма авторами і їхніми добутками. І кожний добуток відповідало своєму часу. Зміни, які відбувалися в шістдесятих-сімдесятих роках, у першу чергу відбилися в добутках про село з її побутовими, моральними проблемами. У повісті «Алька» Федір Абрамов розкрив істотні проблеми, які хвилюють героя, його почуття, думки. Він майстерно намалював образи своїх героїв, і тому ми бачимо, які зміни відбуваються в суспільстві. Ми почуваємо переживання автора — він пропускає все происходящее через серце. Важко й нам залишитися байдужими. Абрамов розумів роль «сільської прози», моральні початки цінностей, накопичених багатовіковим духовним досвідом народу. Не випадково Федір Абрамов вибрав героїнею Альку — звичайне сільське дівчисько, що виїхала в місто.

У добутках на сільську тему гостро оголюються життєві протиріччя. Абрамов прагне до ліплення характерів, а не до гострих сюжетних положень. Він велика увага приділяє етичним проблемам, формуванню моральних переконань, заснованих на поданнях про призначення людини, його справи й поводженні. У повісті «Алька» — проблема вибору героєм вірного шляху, свого місця в житті. Алька перебуває в пошуках свого «я». Природно, що в її свідомості відбуваються зміни. І щоб підсилити значимість цих змін, Абрамов малює образи насінь. Вони не сприймають нову Альку. Автор прагне з’єднати глибоку правдивість життя зі створенням образів самобутніх героїв. Головній героїні Абрамов протиставляє її колишніх подруг і друзів, тітку Онисію, сільських бабів.

Знайомство з Алькой відбувається в селі, коли вона приїжджає назад з міста відвідати тітку Онисію й побувати на могилі матері. З перших рядків автор як би виділяє Альку із загальної сільської юрби. Сільська душою, зовні вона виглядає як міський житель: червоні шовкові штани, біла кофточка із глибоким вирізом на груди, модні туфлі на широкому каблуці, чорна сумочка на ремінці через плече. Алька хоче показати себе, найчастіше перебільшуючи щирі значення. У повісті розкривається конфліктна ситуація, у якій проявляється сила моральних переконань і висота свідомості героя. Порив почуттів Алі непередбачений. Коли вона виявляється в будинку батьків, неї переповняють емоції й спогади про матір. Алька вирішує залишитися в селі, але, приїхавши в місто за речами, втрачає рішучість. Вона хоче працювати стюардесою, побачити мир, але також вона хоче піти по стопах матері, бути схожої на неї. Я думала, що Алька все-таки залишиться в селі, адже там її корінь, але неї потягнуло в місто. Може бути, вона думала, що в місті життя її зложиться, збудуться її мрії. У селі до неї ставилися як до чужого. Це, напевно, і переважило в її рішенні виїхати.

Життя в селі вся на очах. Тому й сором перед селянами був великий, і традиції поваги в старшим, праці, порядку були міцніше. Люди почитали совість, сором і честь. Алька показала відсутність сорому перед селянами, коли скинула із себе одяг і пішла купатися голышом, зневага традиціями поваги до старшого (розмова з бабами), скромності, коли Алька на очах в усіх у клубі танцює з усіма робітниками підряд. Все це приводить до того, що люди від її відвертаються. От таке поняття про норму моральності в селян.

Абрамов — майстер слова! З якою вірогідністю, він зображує побутові деталі, обставини, колоритність мови персонажів. Звертаючись до джерел народного світовідчування, автор використає фольклор. Абрамов створив целую галерею образів. Автор з тонким почуттям гумору створює образи. І ми відразу представляємо їх. Федір Абрамов допомагає осмислити глибинні основи характерів (як позитивних, так і негативних). Він використає внутрішній монолог героїні, щоб яскравіше показати образ Альки, що зломився під вагою обставин, оказавшейся у владі помилкових міщанських прагнень. Життєві протиріччя є засобом розкриття характеру.

Успадковуючи традиції М. Горького, А. Толстого, М. Шолохова, К. Федіна, Федір Абрамов розвиває тему «сільської прози» і наступність моральних початків. У цій повісті сполучаються міркування про прекрасні пориви й попусту розтрачених си-

лах, міркування про місце людини в житті. Життя в селі нелегка й зараз. У людей немає культурного дозвілля. Важка робота й пияцтво займають увесь час сільських жителів. А Аля людин, що шукає високі моральні цінності. Вона не може сидіти на місці й чекати, коли прийде її година. Алька наближає його самотужки. Вона самовпевнена й повна сил. Мені здається, що Аля все-таки доможеться своєї мети, знайде свою дорогу в житті.

(Еще не оценили)

Загрузка...

Більше десяти років тому вийшов у світло роман Чингиза Айтматова «Плаха», Цей добуток залучає читачів своєю проблематикою й незвичайними героями. Діючими особами цієї книги стають збирачі анаші, парубок, вигнаний з духовної семінарії за єресь, що були зеки, «кулаки». Автор приділяє багато уваги відносинам між людьми й природою. Це дуже важливо, тому що, чим більше ми довідаємося про людські взаємини, про вчинки людей, тим краще ми розуміємо один одного, адже кожних чоловік — це цілий мир, якому можна вивчати вічно. Прочитавши цю книгу, розумієш, як складно часом можуть переплітатися долі людей, як сильно їхнього життя залежать від обставин і від дій інших людей.

У романі «Плаха» можна виділити три основні сюжетні лінії, зв’язані загальною проблематикою. Перша лінія — це доля пари вовків — Акбары й Ташчайнара. У цій книзі з перших рядків вражає те, що Айтматов починає своє оповідання з оповідання про вовків, а не про людей. Але, продовжуючи читати, розумієш, що автор зробив це навмисно. Долі людей не раз пересевікаються з долею звірів. Вовки були змушені покинути степу після того, як люди влаштували там гігантську бойню — полювання на сагайдаки, під час якої загинули їхні перші вовченята. Пари вовків пішла ближче до гір, до озера, але й народжені там щенята загинули, коли люди підпалили очерети навколо озера. Акбара й Таш-чайнар перебралися в гори, сподіваючись, що там вони врятуються від людей, але їх останніх чотирьох вовченят украв з нори в горах людин. А коли вовки почали мстити за своїх дітей, люди вбили і їх.

Друга сюжетна лінія пов’язана з долею Авдия Каллистрато-ва — парубка, якого вигнали з духовної семінарії за єресь, після чого він став кореспондентом газети. Але Авдий почував, що це не його покликання, і постійно шукав своє призначення, зміст свого існування. Він вирішив поїхати в Мо-юнкумские степу із групою «гінців» (збирачів анаші), щоб написати про їх статтю. Але газетний нарис був тільки офіційним приводом; насправді він поїхав, сподіваючись, що йому вдасться вмовити цих молодих хлопців, майже хлопчиськ, кинути їхній небезпечний промисел і покаятися. Йому це не вдалося, як не зміг він і надрукувати свої «степові нариси». Розчарований, Авдий вертається в Жамгак-Саз, куди він їздив з «гінцями» і де він зустрів і полюбив біолога Інгу Федорівну, що так само, як і він, займалася проблемою боротьби з анашой. Але Авдий не застає її в місті і йде на вокзал, де його підбирає для «сафары» (полювання на сагайдаки) «Обер-Кайданів — колишня людина… у минулому військовий, причому зі штрафбату».

Айтматов описав цю *сафару» так, що читачам стає ясна практична неможливість мирного співіснування людської цивілізації й дикої природи степів. Авдия, що стали випадковим свідком цієї бойні й пытавшегося вмовити Канда-лова і його поплічників припинити полювання й покаятися, зв’язали й кинули в кузов машини, а потім розіпнули на дереві й залишили вмираючого парубка одного.

У третій частині з’являються нові герої, чиї долі тісно переплітаються з долею Акбарьг і Ташчайнара. Бідний чабан Базар-бай знайшов у горах лігвище вовків і забрал відтіля чотирьох щеняти. Цей його необдуманий учинок став причиною багатьох лих у цілому радгоспі. Вовки почали мстити людям: вони задерли багато овець і навіть накидалися на людей. Але більше всіх постраждали Бостон і його дружина Гулюшкан: вони втратили найдорожче, що в них було, — сина Кенджеша.

Роман залучає читачів не тільки змістом, але й проблематикою. Автор зачіпає багато важливих проблем, які знаходять своє відбиття в різних частинах книги. У їхньому числі питання про те, що ж робить людини людиною.

Людям даний великий дарунок — здатність мислити, і вона повинна допомагати людям полюбити мир, життя й все живе. Однак люди, які краще інших повинні розуміти ціну життя, мучать і вбивають не тільки диких звірів, але й один одного, знищують життя, захист і охорона якої не обов’язок, а покликання людини. «Гінці» за анашой побили й скинули з поїзда Авдия, надіясь, що він не виживе. А коли цей парубок у другий раз спробував піти проти суворої дійсності й зупинити безглузде жорстоке вбивство сагайдаків, це коштувало йому життя. Люди, що розіпнули Авдия, не пошкодували його. Такі, як вони, просто не знають, що таке жалість. Але Авдия пошкодувала вовчиця Акбара, що він побачив за кілька митей до своєї смерті. І в читачів виникає питання: у кому ж тоді більше гуманності, людяності?

Дикі тварини здатні жалувати нас, чому ж тоді ми не можемо зрозуміти й пошкодувати їх? Їм адже властиві всі ті ж почуття й переживання, що й людям. Люди співчували Гу-люшкан, що, втративши сина, вила так само, як Акбара, коли в неї украли її вовченяти. Але виття вовчиці замість жалості викликав у людях тільки злість. Люди в радгоспі не могли простити вовків, що вбивають худобу й нападають на людей, бажаючи помститися їм за всіх своїх дитинчат. Але ми можемо зрозуміти Бостона, що застрелило Базарбая, якого він уважав винним у смерті свого сина.

У романі багато уваги приділяється людським взаєминам. Айтматов показує, до якої низькості, до яких злочинів можуть довести людину заздрість і бажання жити краще інших. Коли Авдий запитав в «гінців», Бог або гроші для них важливіше, навіть маленький Ленька відповів, що гроші, тому що вони дають можливість жити краще, ніж живуть багато з людей, що заробляють на життя чесною працею. Але чесно працювати можна теж по-різному. Бостону, що вкладав всі сили в роботу, багато бідних чабанів заздрили, деякі навіть ненавиділи його за те, що в нього все було краще, ніж у них. За це Бостона з «передовика виробництва» перетворили в «кулака». А парторг Кочсор-баев намагався перешкодити «кулакові» домогтися більшого. Все це відбувалося тому, що та ж державна ідеологія, що не допускала можливості існування таких пороків, як наркоманія, була проти будь-якої нерівності. Айтматов прекрасно розумів протиприродність ситуації, у якій для загальної рівності все повинні жити й працювати однаково погано, а не однаково добре. Для підтримки такого порядку в державі окремих людей, пытавшихся боротися за справедливість, відправляли на плаху. Але автор показує читачам, що держава й суспільство, які перекручують життя й долі людей і не обертають уваги на свої внутрішні проблеми, з яких наркоманія, можливо, не сама серйозна, самі йдуть до «плахи». Така критика системи в той час, коли був написаний цей роман, була дуже сміливим кроком.

У наш час проблеми, що зачіпають у романі «Плаха», уже не так злободенні, але багато хто з них усе ще актуальні. Тому я вважаю, що ще не одне покоління людей, серед яких завжди є й прагнучою власною працею домогтися успіху, і що намагаються направити інших на шлях щирий, і просто бажаючі краще зрозуміти людські взаємини й характери інших людей, будуть із більшим інтересом і задоволенням читати роман Ч. Айтматова «Плаха».

(Еще не оценили)

Загрузка...

На порозі третього тисячоріччя людство знову й знову шукає відповіді на вічні питання про сенс життя, про суспільство й людину, їхньої відповідальності за сьогоднішній день. Саме за сьогоднішній, тому що завтрашнього може й не бути. Існування й руйнуюча дія ядерної зброї, освоєння космосу у військових цілях, що залишає бажати кращого екологія — все нагадує й попереджає про можливу катастрофу всієї цивілізації. Ніхто нікого не переможе, ніхто не уцелеет поодинці. Рятуватися й рятувати треба всім разом. Суспільство — це люди, а люди бувають різними. На що здатно суспільство, якщо в ньому замість культу релігії затвердиться культ насильства, наживи за всяку ціну? Безпристрасного, байдужні, споріднення не пам’ятають манкурты — невже такі люди зможуть забезпечити прогрес і потрібні суспільство? Що удержить людей і змусить соромитися аморальних учинків? Совісно, соромно — адже за це не платять, не карають. Мій зручний мир, мої інтереси й інтереси суспільства — як гармонійно об’єднати їх? Ці питання нещадно ставить життя, і всі люди здають цей іспит, як роблять це й герої роману Чингиза Айтматова «И довше століття триває день».

Чингиз Торекулович Айтматов увійшов в історію російської літератури «Повістями гір і степів», які дихали молодістю, свіжістю, любов’ю до рідного краю, до людей, що живуть у горах Тянь-Шаню, що  оточують велике озеро Іссик-Куль. Минаючи нескільки таких же світлих і радісних повістей, Айтматов почав замислюватися про глибокі проблеми всього людства, і у творчості зазвучали тривожні ноти. Уперше ж відчуття болючого шоку читач випробував від повісті «Після дощу» («Білий пароплав»). І протягом наступного років письменник формулює всі нові й нові соціальні, психологічні, загальнолюдські проблеми, що хвилюють сучасність. І от отут з’являється перший роман Айтматова, що вбрав у себе багаторічна праця, переживання й міркування письменника. Це й був «Буранний полустанок», що більше відомий за назвою «И довше століття триває день».

Незважаючи на настільки величезну філософську роль, роман захоплює не відразу. Філософський епіграф з «Книги вболівай» X століття, незвичний початок: «Було потрібно велике терпіння в пошуках видобутку по висохлих байраках і облисілих балках», літній казах везе ховати свого друга на родовий цвинтар — зовсім іншим, далека моїм інтересам життя відкривається на перших сторінках роману. Але повна схованої сили, точна проза Айтматова захоплює, і поступово починаєш відкривати глибинний зміст що відбувається, таємну взаємозв’язок подій, осягати в слові внутрішню роботу душі письменника, про що він і говорить в епіграфі.

Сюжет роману простий: мышкующая голодна лисиця виходить до лінії залізниці, жінка похилого віку поспішає повідомити, що «умер самотній старий Казангап», шляховий обхідник Едигей вирішує поховати друга на древньому родовому цвинтарі. І сумна процесія, очолювана Едигеем на Каранаре, розмірно рухається в глиб степів до цвинтаря Ана-Бейит. Але там уже їх чекає приголомшуюча новина: свята святих казахів «підлягає ліквідації», на місці цвинтаря буде перебувати стартова площадка для запуску ракет по програмі «Обруч». Чиясь невблаганна воля в особі лейтенанта Тансыкбаева відлучає людей від їхньої святині. «Принижений і розстроєний» Едигей, переборовши опір сина Ка-зангапа Сабиджана, ховає друга неподалік, на обриві Мала-кумдычап. І наприкінці цієї історії, як і в її початку, з’являється символ Природи: шуліка, ширяючи високо, спостерігає стародавню справу поховання й передстартову суєту на космодромі,

А паралельно йде оповідання про зовсім інший світ, центр якого перебуває південніше Алеутських островів у Тихому океані, у квадраті, приблизно равноудаленном від Владивостока й Сан-Франциско. Це авіаносець «Конвенція» — науково-стратегічний штаб Обценупра по спільній програмі «Деміург». Тут американський і радянський паритет — космонавти, зв’язавшись із позаземною цивілізацією, покинули станцію «Паритет» «тимчасово, щоб після повернення доповісти людству про результати відвідування планети Лісові Груди». Пояснюючи причини свого «безпрецедентного підприємства», вони пишуть: «Нас веде туди спрага знань і віковічна мрія людини відкрити собі подібні істоти в інший світах, для того щоб розум об’єднався з розумом».

При зіставленні таких ліній сюжету виходить, що автор, осягаючи доконаний мир, удивляється в нього з космічної безодні: чи зможуть люди змінити свої подання про мироустройстве, щоб увійти в новий населений простір? З іншого боку, сучасність последуется із глибини споконвічної Природи, з позицій патріархального світорозуміння: чи збережуть люди традиції й духовні цінності предків, чи збережуть землю у всій її унікальності?

Введення космічної, навіть науково-фантастичної сюжетної лінії ускладнило композицію роману. У ньому існує як би кілька просторів: Буранного полустанку, Сары-Озеков, країни, планети й далекого космосу. Так само сполучаються в романі й різних шарах часу: минуле, сьогодення й майбутнє. А в центрі їхнього перетинання — людин, дієприкметниковий і до лисиці, і до ракети, покликаний усе розуміти, з’єднувати, гармонізувати. Це і є головний герой роману Едигей Жангельдин, Буранний Едигей, що прожив безвиїзно сорок років на полустанку, фронтовик, теперішній трудяга, трудівник. Як писав сам Айтматов, «він один з тих, на яких, як говориться, земля тримається… Він син свого часу». І поруч із ним у центрі роману верблюд-сырттан (сверхсущество), що веде свій рід від білоголової верблюдиці Акмал, як втілення самої Природи, її рівності з людиною. Між ними, людиною й верблюдом, лежить шар міфів: переказ про цвинтар Ана-Бейит, легенда про трагедії манкурта, про те, як Найман-Ана намагалася воскресити любов’ю пам’ять у сына-манкурта і як літає тепер над степом птах Доненбай з відозвою до людей: «Згадай ім’я твоє! Твій батько Доненбай!..» Сюди ж примикає написане ритмічною прозою переказ про любов старого співака Ага, «степового Ґете», до юного акынше Бегимай. Легендарні події минулого живуть у спогадах Едигея, переплітаючись із днем сьогоденням: легенда про манкурте з долею Сабиджана, переказ про золото мекре з життям дітей Абуталипа, а легенда про любов Раймалы-ага з переживаннями самого Едигея, Ці міфи привносять у композицію роману нові непередавані відчуття, роблять його схожим на казку, від якої просто неможливо відірватися, хочеться з головою поринути в цей прекрасний мир неповторної прози.

День сьогоднішній у романі увібрав у себе глибинну вагу пам’яті, оскільки «розум людини — це згусток вічності, що увібрав у себе тисячоріччя історії й еволюції, наше минуле, сьогодення й конструкцію прийдешнього… Ми є те, що ми пам’ятаємо й чекаємо». Тому особливим-особливій-по^-особливому звучить назва роману — рядок з вірша Б. Пастернаку «Єдині дні». Це вірш — антипод роману по легкому смутку, задушевності почуття, ледве неуважного погляду на минуле, розчинене в майбутньому. Роман же трагічний, що оголює всі конфлікти сучасності, що вимагає від кожного негайних однозначних рішень. У такій назві укладена не тільки важлива для письменника ідея, думка, але й поетичний, музичний образ, ліричний мотив, що «просвічує» крізь тканину всього роману. І довше століття триває день похорону Казангапа, день напружених міркувань Едигея про складні питання часу, історії. І от художнє чудо: у його спогадах і міркуваннях відкривається нам

ідеальне поводження й житіє людини. Ми читаємо не про колишній і не про те, як живуть, а про те, як жити. Жити в гармонії із природою й із самим собою, личностно й щасливо, на чистих початках. Основою життя героїв роману на Буранному полустанку стали Пам’ять і Совість. Ці люди не рвуть від життя шматки й не шукають, де краще. У суворій природі Сары-Озеков вони вловили живу душу самої Природи й уміють радуватися малому — поезії зливи, наприклад. «Абуталип і діти купалися в потоках зливи, танцювали, шуміли… Те було свято для них, віддушина з неба». Життя сімей Едигея, Казангапа й Абуталипа Куттыбаева протікає зі своїми страстями, надіями й труднощами. А в труднощах загартовується характер, очищається душа й розум. І цінності в їхньому світі щирі: любов сімейна, чесний праця, незлобива життя. Можливо, ідеальні відносини між сім’ями на Буранному — втілення мрії письменника, прообраз відносин між народами й державами. Однак Едигей і Укубала, Абуталип і Зарипа далеко не наївні люди. У тязі до вільного життя вони протистояли законам роду, випробували гоніння в певний період історії. Тому й дорожать так тремтливо й ніжно один одним і дітьми. Сімейна любов — головна цінність. Та й життя на полустанку схожа на братній гуртожиток. В основі її — жаль і духовність. І Едигей у цьому світі — головна особа, для всіх підтримка й опора. Без нього немислимий Боранлы — Буранному, відкритому всьому вітрам на світі, поміщений автором у сары-озекские степу — великі й пустельні простори. Сары-Озеки не просто степу, це сама нескінченність із її холодною байдужістю до людини, до його пошуків сенсу життя, щастя, справедливості: «Едигей раптом відчув повне спустошення. Він упав на коліна в сніг… і заридав глухо й надсадно. У повній самітності, посередині Сары-Озеков, він почув, як рухається вітер у степу…» Разом із затерянностью людини в просторах степів автор одночасно підкреслює й затерянность Землі в зоряній нескінченності: «И плила Земля на колах своїх, омивана вышними вітрами. Плила навколо Сонця й, обертаючись навколо осі своєї, несла на собі в ту годину людини, уклінного на снігу, посередині сніжної пустелі… І плила Земля…» І Едигей зумів стати рівним нескінченності по своїй істинно людській суті, тому що в основі його особистості лежить знання законів природи й тонка інтуїція в спілкуванні з людьми, почуття відповідальності за всі навколо. Автор затверджує, що тільки особистість, що вбрала в себе досвід предків і включена у світову культуру, здатна, звіряючись зі своєю совістю, на «стрибок у свідомості», «революцію духу». Так, не знайшовши цвинтаря на своєму місці, Едигей дерзає заснувати нове, а паритети-космонавти на свій страх і ризик вирішують піти назустріч новому досвіду й знанню. Всі вони: космонавти й Едигей, Раймалы-ага й Абуталип, мати манкурта Найман-Ана — мають творче уявлення й благу волю, щоб прокласти нову стежку в поводженні, у думці, у праці.

Однак автор, закінчуючи роман, що іноді називають романом-попередженням, малює страшну картину апокаліпсиса: «Небо обвалювалося на голову, разверзаясь у клубах киплячого пламени й дихаючи… кожний новий вибух накривав їх з головою пожежею всеохватного світла й нищівного гуркоту навколо…» Це на

Землю, що здається з космосу «тендітної, як голова дитини*, натягають «холодною рукою» обруч ракети-роботи. Замкнув зв’язок часів: нові варвари підносять над миром сили зла давньої давнини. Ці люди без пам’яті, позбавлені самі досвіду свого народу, а отже, і перспектива^-перспективи-історичн-перспективи, позбавляють людство майбутнього. Починаючи із сімдесятих років художні й філософські пошуки письменника спрямовані на вироблення нового, планетарного мислення, пов’язаного із твердженням миру без війни, нового, планетарного гуманізму.

Чи буде так, роман не дає однозначної відповіді. Гуманізм може перемогти тільки в тому випадку, якщо люди не втратять історичну пам’ять, не вподібняться манкуртам.

Деформація совісті дозволяє людям залишатися байдужими навіть тоді, коли зневажаються моральні підвалини. Невже покоління конформістів іде на зміну поколінню Едигея й Казангапа? Невже влаштоване сите життя нездатне сформувати особистість, готову на протест через приниження достоїнства? Що це — плата за науково-технічний прогрес? Чи не занадто більша ціна? Чи прогрес це? Важкі, важкі запитання. Не страх, а совість повинна змушувати людей приписати відповідальність за происходящее навколо.

Кожний ответствен за час, у якому живе. От одна з головних позицій роману. І хочеться вірити, що добра воля політиків і народів дозволить уникнути светопреставления, що выпали на частку Едигея, про яке й оповідає роман Ч. Айтматова «И довше століття триває день».

(Еще не оценили)

Загрузка...

Выдающийся русский лирик Федор Иванович Тютчев был во всех отношениях противоположностью своему современнику и почти ровеснику Пушкину. Если Пушкин получил очень глубокое и справедливое наименование «солнца русской поэзии», то Тютчев ночной поэт. Хотя Пушкин и напечатал в своем «Современнике» в последний год жизни большую подборку стихов тогда никому не известного, находившегося на дипломатической службе в Германии поэта, вряд ли они ему очень понравились. Хотя там были такие шедевры, как «Видение», «Бессонница», «Как океан объемлет шар земной», «Последний катаклизм», «Цицерон», «О чем ты воешь, ветр ночной?…» Пушкину была чужда прежде всего традиция, на которую опирался Тютчев: немецкий идеализм, к которому Пушкин остался равнодушен, и поэтическая архаика XVIII начала XIX века (прежде всего Державин), с которой Пушкин вел непримиримую литературную борьбу.

С поэзией Тютчева мы знакомимся в начальной школе, это стихи о
природе, пейзажная лирика. Но главное у Тютчева не изображение, а
осмысление природы натурфилософская лирика, и вторая его тема
жизнь человеческой души, напряженность любовного чувства.
Лирический герой, понимаемый как единство личности, являющейся и
объектом и субъектом лирического постижения, для Тютчева не
характерен. Единство его лирике придает эмоциональный тон
постоянная неясная тревога, за которой стоит смутное, но неизменное
ощущение приближения всеобщего конца.

Наряду с нейтральными в эмоциональном плане пейзажными
зарисовками, природа у Тютчева катастрофична и восприятие ее
трагедийно. Таковы стихотворения «Бессонница», «Видение»,
«Последний катаклизм», Как океан объемлет шар земной», «О чем ты
воешь, ветр ночной?…». Ночью у бодрствующего поэта открывается
внутреннее пророческое зрение, и за покоем дневной природы он
прозревает стихию хаоса, чреватого катастрофами и катаклизмами. Он
слушает всемирное молчание покинутой, осиротелой жизни (вообще
жизнь человека на земле для Тютчева есть призрак, сон) и оплакивает
приближение всеобщего последнего часа: «И наша жизнь стоит пред
нами,/ Как призрак, на краю земли». В то же время поэт признает, что
голос хаоса, слышимый ночью, хотя и непонятен, глух для человека, но
и глубоко родственен настроению его смятенной души. «О, страшных
песен сих не пой/ Про древний хаос, про родной!» заклинает поэт
«ветр ночной», но продолжает стихотворение так: «Как жадно мир души
ночной/ Внимает повести любимой!» Такая двойственность естественна:
ведь в душе человека те же бури, «под ними (т.е. под человеческими
чувствами) хаос шевелится», тот же «родимый», что и в мире
окружающей среда.

Жизнь человеческой души повторяет и воспроизводит состояние
природы мысль стихотворений философскоантропологического
цикла: «Цицерон», «Как над горячею золой», «Душа моя Элизиум
теней», «Не то, что мните вы, природа!…», «Слезы людские», «Волна и
дума», Два голоса». В жизни человека и общества те же бури, ночь,
закат, господствует рок (об этом стихотворение «Цицерон» со
знаменитой формулой «Блажен, кто посетил сей мир/ В его минуты
роковые». Отсюда острое ощущение конечности бытия («Как над
горячею золой»), признание безнадежности и скептицизма и стоицизма
(«Два голоса»). Выразить же все это и тем более быть понятым и
услышанным людьми невозможно («Не то, что мните вы, природа»,
«Душа моя Элизиум теней»), в этом Тютчев следует распространенной
романтической идее принципиальной непонятности толпе прозрений
поэта.

Столь же катастрофична и гибельна для человека любовь («О, как
убийственно мы любим», «Предопределение», «Последняя любовь»).
Откуда же у Тютчева все эти «страсти роковые»? Они определены
эпохой великих социальноисторических катаклизмов, в которую жил и
творил поэт. Обратим внимание, что периоды творческой активности
Тютчева приходятся на рубеж 2030х годов, когда революционная
активность и в Европе, и в России пошла на спад и утвердилась
николаевская реакция, и на конец 40х годов, когда по Европе вновь
прокатилась волна буржуазных революций.

Разберем стихотворение «Я лютеран люблю богослуженье»,
датированное 16 сентября 1834 года. Чем привлекла православного
христианина Тютчева вера немецких протестантов, последователей
зачинателя европейской Реформации Мартина Лютера? Он увидел в
обстановке отправления их культа столь родственную его душе
ситуацию всеобщего конца: «Собравшися в дорогу,/ В последний раз
вам вера предстоит». Поэтому так «пуст и гол» ее дом (а в первой
строфе «Сих голых стен, сей храмины пустой»). Вместе с тем в этом
стихотворении Тютчев с потрясающей силой выразил смысл любой
религии: она готовит человека, его душу к последнему уходу. Ведь
смерть с религиозный точки зрения благо: душа возвращается в свое
божественное лоно, из которого вышла при рождении. Христианин
должен быть всякий миг готов к этому. Он и ходит в Божий храм затем,
чтобы подготовить к этому душу.

Философия веры нашла соответствующее ей стилевое оформление. В
композиции очень небольшого по объему стихотворения (три
четверостишия пятистопного ямба) обращают на себя внимание
однородные синтаксические элементы, синонимичные, с помощью
которых поэт уточняет и разъясняет свою мысль: «Обряд их строгий,
важный и простой»; «Сих голых стен, сей храмины пустой»; «Но час
настал, пробил». Есть и повтор третья строка второй и первая
третьей строфы: «Еще она не перешла порогу». И вообще много
синтаксических параллелизмов, что указывает на ораторский,
публичный характер рассуждений поэта о религии. Но особенно
эффектны и нагружены смыслом два стихотворных переноса
(анжамбмана), разъясняющих во 2 строфе («Не видите ль? Собравшися
в дорогу,/ «В последний раз вам вера предстоит») и приказывающих,
повелевающих и одновременно умоляющих в последней строфе («Но
час настал, пробил… Молитесь богу,/ В последней раз вы молитесь
теперь»).