Сочинения

(Еще не оценили)

Загрузка...

Один з останніх добутків, що я прочитав у вільне від занять час, був роман великого американського письменника Джека Лондона «Морський вовк». Раніше я вже був знаком із многими добутками цього автора. Мною були прочитані такі його романи, як «Заклик предків», «Біле ікло», «Смок Білями», а також велика кількість оповідань. Зараз, як мені здається, без Джека Лондона неможливо уявити собі літературу нашого сторіччя, а виходить, він сказав у літературі своє слово, над яким час виявився не владно. І це слово було почуто й сучасниками, і нащадками.

Як я пізніше довідався, Джек Лондон уважав себе соціалістом, але його позицію ніхто не назвав би послідовної. Він не уявляв собі всієї складності процесів, що розгортаються в суспільному житті. І поруч із книгами Маркса на його столі лежали твору Ницше, які він проковтував залпом, заворожений барвистими, романтичними пасажами, у яких німецький мислитель прославляв «бунтаря по природі», що кидає виклик в’ялому, анемічному, «плебейському» миру, де всевладний «стадний інстинкт юрби».

Але клондайкские враження Джека Лондона, адже письменник більшу частину свого життя провело на Алясці, не могли не розташувати його до такої філософії, і він марне намагався примирити її з фундаментальними положеннями наукового соціалізму.

Сліди цієї внутрішньої боротьби виразні в багатьох творах Джека Лондона, включаючи й один з його кращих романів «Морський вовк», написаний в 1904 році.

У цьому добутку розповідається про молоду інтелігентну людину Хэмфри Ван-Вейдене, що після аварії корабля, щоб добратися до материка, був змушений плисти на іншому кораблі в оточенні невихованого й вульгарного екіпажа.

Я думаю, що Джек Лондон вклав у цю книгу всю свою любов до морської стихії. Його пейзажі вражають читача майстерністю їхнього опису, а також правдивістю й пишнотою: *.,.атем часом шхуна «Примара», погойдуючись, поринаючи, піднімаючись на водяні вали, що рухаються, і скачуючись у вируючі прірви, прокладала собі шлях усе далі й далі — до самого серця Тихого океану. Я чув, як над морем бушує вітер. Його приглушене виття долітало й сюди».

Мені здається, що «Морський вовк» — роман дуже незвичайний, і незвичайність ця полягає в тім, що тут майже немає діалогів, а замість них автор через міркування героїв показує читачеві, які думки, переживання й «спори» живуть у їхніх душах: «Я придивлявся до людей, тим, що зібралися на палубі, — їх було двадцять чоловік. Моя цікавість була пробачно, тому що мені стояло, очевидно, не один тиждень, а бути може, і не один місяць провести разом із цими людьми в цьому малюсінькому плавучому мирке».

І хоча головним героєм роману є Хэмфри Ван-Вейден, я думаю, що більша увага автор тут приділяє іншому персонажу — капітанові шхуни «Примара». Вовк Ларсен — характер надзвичайно складний, по-своєму сильний і цільний, і такий персонаж личив драмі, а не сатиричному шаржу: «Біля люка расхаживал взад і вперед, сердито жуючи сигару, та сама людина, випадковому погляду якого я був зобов’язаний своїм порятунком.

Ростом він був, імовірно, п’яти футів і десяти дюймів, бути може, десяти з половиною, але не це кидалося мені насамперед в очі, — я відразу відчув його силу. Це була людина атлетичного додавання, із широкими плечима й грудьми, але я не назвав би його великоваговим. У ньому була якась жилава, пружна сила, і вона надавала цій величезній людині деяка подібність із горилою…»

Роман, я думаю, був початий блискуче. Але він «зламався» десь у середині. Ледь оповідач, Хэмфри Ван-Вейден, утік з «Примари», пустившись у шлюпці разом з поетесою Мод у ризиковане плавання, що завершилося на незаселеному острові, почалася дія зовсім іншої книги-робінзонади ‘закоханих, яким «і рай у курені». Джекові Лондону не змінило майстерність: морські пейзажі були всі так само чудові, пригодницька інтрига розгорталася як і раніше стрімко. Однак зник головне — філософський двобій, що Лондон вустами оповідача вів з Ларсеном на початку роману.

Як я довідався, за кілька днів до смерті Джек Лондон заніс у блокнот: «Морський вовк» розвінчує ницшеанскую філософію, а цього не помітили навіть соціалісти». Творчо письменник ще не був готовий вивести на сцену героя-соціаліста, Ларсену протистояв у романі ліберально настроєний інтелігент Ван-Вейден, і капітан «Примари» не раз і не два спростовував його умоглядні аргументи жорстокими істинами, почерпнутими із практичного життя,

І все-таки мені здалося, що ніколи ще Лондону не вдавалося «виліпити» настільки яскравий і непростий характер, як характер Ларсена в цій книзі: «Він міцно стояв на ногах, ступав твердо й упевнено. Усе було повно рішучості й здавалося проявом надлишкової, що б’є через край сили. Але ця зовнішня сила здавалася лише відгомоном іншої, ще більш грізної сили, що причаїлася й дрімала в ньому, але могла в будь-яку мить пробудитися подібно люті лева».

Всією будовою своєї філософії й всіх своїх учинків Ларсен намагається зруйнувати той ореол святості й недоторканності, яким у свідомості «прекраснодушних» інтелігентів начебто Хэмфри увінчане поняття «людське життя». З його погляду, «життя — це просто торжествуюче свинство», і Ларсен уміє знаходити аргументи в підтримку своєї ідеї.

Сила цих аргументів у тім, що поняття «життя» для Ларсена володіє не відверненим, а реальним, практичним змістом. Життя — це виснажлива боротьба за шматок хліба, безробіття, нетрі й безправ’я.

Ларсен ототожнює поняття «життя» з поняттям «буржуазна цивілізація», і після цього йому не так вуж важко довести її порочність. Аргументовано сперечатися з «вовком» могла би тільки людина, що розуміє «природу» суспільних відносин. У Хэмфри цього ні, і він змушений у всіх суперечках повторювати те саме: «…цінність життя в ній самої, і вона не терпить насильства над собою». Аргумент, звичайно, безперечний, але, незважаючи на це, Хэмфри непросто відбивати всі нові й нові доводи Ларсена, і він з жахом зауважує, що така вбивча логіка здатна поневолити і його.

Варварські порядки, заведені Ларсеном на шхуні, його жорстоке знущання над матросами, його безкрайній цинізм, за яких, я думаю, ховаються болісно пережита їм духовна спустошеність і самітність, — все це логічні наслідки исповедуемой капітаном «Примари» філософії «уседозволеності». Мені здається, що Вовк Ларсен — трагічний герой, тому що сама ця філософія з’явилася багато в чому природним результатом його зламаного життя. І, незважаючи на всі варварські вчинки, доконані цією людиною, мені щиро жаль його самого і його загублене життя.

У цілому ця книга зробила на мене величезне емоційне враження. Особливо надовго «залишиться» у моїй пам’яті капітан шхуни «Примара» — Вовк Ларсен. Я був просто уражений поводженням цього героя, що, незважаючи на всі перешкоди, залишився вірний своїм переконанням.

Взагалі роман «Морський вовк» добуток дуже непросте. Тільки лише після прочитання всієї книги я зрозумів, що автор тут торкається величезної кількості «вічних» проблем і споровши. Я думаю, що Джек Лондон був віднесений до класиків для юнацтва занадто поспішно. Він набагато складніше — художній талант письменника був без перебільшення щедрим, допомагаючи йому піднятися над всією епохою й ступнути до читача сьогоднішнього дня.

Учити справедливості й стійкості у випробуваннях — одне зі шляхетних завдань мистецтва. Цьому завданню й служили книги Джека Лондона, і в кожному, хто їх читав, залишається відблиск їхнього світла.

(Еще не оценили)

Загрузка...

Поэзию Александра Сергеевича Пушкина условно можно разделить на четыре тематические группы: патриотическая лирика (стихи о русской природе, о прошлом родной земли, вольнолюбивая лирика); интимная лирика (дружеские послания, стихи о любви); произведения о поэте и поэзии; стихи на философские темы. Будучи достойным сыном Отечества, Пушкин не мог оставаться равнодушным к событиям общественной жизни. Став свидетелем победы русского народа над Наполеоном в Отечественной войне 1812 года, поэт гордился простыми людьми, отстоявшими независимость России, И с какой горечью приходилось ему отмечать, что люди, ковавшие победу для страны, бесправные и угнетенные. Пушкин, как и все передовые люди России, понимал необходимость реформ, выступал за отмену унизительного крепостного права. И хотя поэт не был членом тайного общества, он всеми своими помыслами был с теми, кто вышел на Сенатскую площадь 14 декабря 1825 года. Стремлением к свободе проникнуты многие ранние произведения Пушкина, В стихотворении «К Чаадаеву» молодой поэт полон решимости изменить общественный уклад России, он верит, что новая жизнь не за горами:

Товарищ, верь: взойдет она, Звезда пленительного счастья, Россия вспрянет ото сна, И на обломках самовластья Напишут  наши имена! В стихотворении «Деревня», написанном годом позже, Пушкин не столь оптимистичен. Живя в  Михайловском  и видя «барство дикое, без чувства, без закона», где «рабство тощее  влачится  по  браздам  неумолимого  владельца», поэт говорит о прогрессивных переменах с сомнением:

Увижу ль, о друзья! Народ неугнетенный И рабство, падшее по манию царя, И над отечеством свободы просвещенной Взойдет ли наконец прекрасная заря? Тема  свободы  в лирике  Пушкина тесно переплетается с темой дружбы. Пущин, Дельвиг, Кюхельбекер… Именно с ними, друзьями по лицею, разделял молодой поэт вольнолюбивые мечты и надежду увидеть Россию обновленной. В то, что «святым братством» Пушкин очень дорожил, поверить нетрудно: всякий раз, на годовщину открытия лицея, когда позволяли ему обстоятельства, он приезжал в Царское Село, чтобы встретиться с друзьями. Другое дело, что обстоятельства часто складывались неблагоприятно. Но даже в ссылке душой и мыслями в этот день Пушкин был вместе с друзьями. То, что хотелось сказать им, выливалось на бумагу — в стихи. Так возникло стихотворение «19 октября» (1825) — поэтический шедевр, в котором тема дружбы раскрывается с особой полнотой.

Горечь одиночества, вызванная ссылкой в Михайловское, смягчается, когда в воображении поэта возникают образы милых его сердцу людей. Дружба спасает его от «сетей судьбы суровой» и дарит надежду на встречу в будущем:

• Друзья мои, прекрасен наш союз!
• Он как душа неразделим и вечен…

В стихах Пушкин не раз обращался к теме места поэзии в жизни общества.  Он считал, что художественное слово обладает необыкновенной   силой   воздействия   на   умы и сердца людей. В стихотворении «Деревня» поэт переживает, что не знает, как добиться отклика   в   народе,   раскрыть   ему  глаза   на унижающий   человеческое   достоинство   порядок вещей,   на  социальную  несправедливость: О, если б голос мой умел сердца тревожить! Почто в груди моей горит бесплодный жар И не дан мне судьбой витийства грозный дар?

Идея высокого предназначения поэта лежит в основе стихотворения «Пророк». Автор использует сюжет библейской легенды, в которой посланник Бога серафим очищает избранного от скверны, поразившей мир, делает его посредником между Богом и людьми, проводником высшей воли. Герой стихотворения, поэт, находился в удрученном состоянии, но после появления посланника Божиего происходит чудесное превращение. Бог возложил на своего избранника невероятно трудную   задачу: Восстань, пророк, и виждъ, и внемли, Исполнись волею моей, И, обходя моря и земли, Глаголом жги сердца людей.

Пушкин, таким образом, утверждает, что миссия поэта на земле подобна миссии пророка и что поэт, выполняя ее, должен быть свободен от всего суетного, «мирского». Эта мысль подчеркивается в стихотворении «Памятник»:

Веленью Божию, о муза, будь послушна, Обиды не страшась, не требуя венца; Хвалу и клевету приемли равнодушно И не оспоривай глупца.

Ни один настоящий поэт не может обойти вниманием прекрасный мир природы. И Пушкин по-своему открывает нам ее неповторимую прелесть, заставляет увидеть и глубоко почувствовать то, чего часто мы, к сожалению, не замечаем. Природу поэт рисует с необычайной точностью и так естественно просто, что кажется, будто все эти картины: море, горы, зимнюю дорогу — мы видим собственными глазами.

У Пушкина все времена года прекрасны, но все же любимой порой была осень. Почему? Ответ можно найти в стихотворении «Осень»:

• И с каждой осенью я расцветаю вновь;
• Здоровью моему полезен русский холод;
• К привычкам бытия вновь чувствую любовь:
• Чредой слетает сон, чредой находит голод;
• Легко и радостно играет в сердце кровь,
• Желания кипят — я снова счастлив, молод…
• Поэта особенно трогает увядание природы. Пушкин подчеркивает богатство и разнообразие красок в этот период; насыщенные до предела, они завораживают взор поэта:
• Унылая пора! Очей очарованье!
• Приятна мне твоя прощальная краса —
• Люблю я пышное природы увяданье,
• В багрец и в золото одетые леса…

Природа у Пушкина — это волшебный мир, наполненный не только красками, но и чарующими звуками. Это могучая стихия жизни, способная пробуждать в человеке самые лучшие качества, в том числе и любовь. Кто знает, не на лоне ли природы пришли поэту на ум чудесные строки стихотворения «Я помню чудное мгновенье…», которое он посвятил Анне Керн. На самом деле, трудно найти другие стихи, превосходящие эти по трепетности и нежности:

Я помню чудное мгновенье: Передо мной явилась ты, Как мимолетное виденье, Как гений чистой красоты.

Какую бы тему ни затрагивал поэт, он невольно обращается к философским категориям, Любовь и красота, жизнь и смерть, земное и высокое —  к этим понятиям обращается Пушкин, описывая природу, поэзию, друзей, любовные   переживания,   выражая   гражданскую позицию. Поэтому каждое его стихотворение можно назвать философским. Но есть в наследии великого поэта и рассуждения, не связанные с рассмотренными темами. Таков шедевр философской лирики — стихотворение «Если жизнь тебя обманет..,»; Сердце в будущем живет; Настоящее уныло: Все мгновенно, все пройдет; Что пройдет, то будет мило.

Особенно поражает, как просто Пушкин говорит о сложных проблемах бытия, — эта черта характерна его философской лирике в целом,

Конечно, невозможно даже упомянуть все проблемы, идеи, мотивы, которые воплотил в своем творчестве великий поэт. Но все их разнообразие послужило одной цели — созданию богатой национальной поэзии.

Белинский писал: «Поэзия Пушкина удивительно верна русской действительности, изображает ли она русскую природу или русские характеры; на этом основании общий голос нарек его русским национальным, народным поэтом…». Поистине, Пушкин откликнулся на все, в чем проявляется жизнь, поэтому творения его так же бесконечно разнообразны, как и славный источник вдохновения поэта.

(Еще не оценили)

Загрузка...

Перший період творчого шляху Лондона — це дев’яності роки XIX століття, коли письменник виходить на дорогу великого мистецтва як автор оповідань про Аляску. У цих оповіданнях виразно намітилася тяга до героїчної теми, властива письменникові взагалі. На даному етапі подвиг представлявся Лондону насамперед вираженням незламної фізичної й духовної сили, природно властивої могутньої особистості, що затверджує себе в завзятій боротьбі й із силами природи, і з людьми. Однак пафос північних оповідань Лондона, що вражають своїми величними пейзажами, цільними характерами, відкритими ситуаціями, не в боротьбі за золото, а в боротьбі за людські душі: людина, совість якого не замерзає навіть тоді, коли термометр показує п’ятдесят градусів нижче нуля, — от справжній герой ранніх оповідань Джека Лондона. Високі закони дружби, чистої любові, самовідданості вознесенські письменником над грубої злочинної суматохбй збагачення, про яку він пише найчастіше з відразою. Але було б невірно бачити й гострих протиріч Лондона, що позначилися в його ранніх оповіданнях (сильний вплив філософії, що він усмоктував, пробираючись важким шляхом самоучки від одного модного авторитету до іншого, від Спенсера до Ницше, штовхало письменника в різні сторони).

Слідом за Спенсером Лондон був часом схильний уважати робітничий клас «дном людства», куди всіх невдах і «слабких» зіштовхують «сильні», шляхом «природного добору» життя, що пробилися до ключових позицій, до багатства й влади. Підкріплюючи цю точку зору філософією Ницше, письменник уважав, що мир — страшна й сутичка, що не припиняється, сильних зі слабкими, у якій обов’язково й завжди перемагає сильний. Треба тільки стати сильним, підім’яти під себе інших, тих, хто слабкіше, — уже така їхня доля. Захопленню подібними ідеями сприяло й вплив Киплинга (Лондон високо цінував майстерність цього письменника). Відзвуки подібних поглядів даються взнаки в такім оповіданні Лондона, як «Син Вовка». Його герой — безстрашний американець, що веде індійську дівчину з вігвама її батьків, перемагає индейцев у силу того, що він істота нібито «вищого порядку В оповіданні індіанці називаються «плем’ям Воронов». Звичайно, і ворон — сміливий мисливець і хижак, але куди ж йому до вовка! Так у символіці назв розкриваються «забобони» Лондона.

Однак герої кращих його добутків виявляються братами у хвилину лиха, вірними друзями в годину подвигу, ділять чесно й останню кірку, і жменя золотого піску, і смерть, що вони вміють зустріти безтрепетно. Корінь мужності героїв Лондона йдуть у народні подання про людську шляхетність, у народну етику. Вона воскреє для Лондона на дикій Півночі, де, як у древні часи, людина й природа зіштовхуються один на один у важкому, стомлюючому двобої.

Північні оповідання відбивають і еволюцію поглядів Лондона. Так, наприклад, всі отчетливее звучить у них осуд корисливості, всі определеннее проступає думка про те, що людина стає звіром не тільки в тих випадках, коли йому доводиться боротися за своє життя, але частіше, коли він осліплений блиском золота. У північних оповіданнях наростає й значення індійської теми. Якщо в ранніх оповіданнях індіанці — це клан «воронів», відтиснутих і пограбованих білими «вовками», то поступово в епопеї Лондона індіанці як би випрямлюються, їх шляхетні, цільні характери протистоять хижості й віроломству білих користолюбців. З нещасливців, що безмовно приймають свою трагічну долю, індіанці стають воїнами, що мужньо намагаються відстояти колишню волю або помститися білим прибульцям. Про це оповідає оповідання «Ліга старих». З’являються оповідання, цілком присвячені життя індіанців Півночі.

Останнім добутком ранньої творчості Лондона можна вважати роман «Морський вовк» (1904). Сам Лондон наполягав на тому, що за зовнішніми рисами пригодницької романтики в «Морському вовку» треба побачити ідейну сутність роману — боротьбу проти ніцшеанства, критикові того самого войовничого індивідуалізму, що був властивий молодому Лондону. Капітан Вульф Ларсен, «сильна людина» у ницшеанском розумінні цього слова, що встановив на своєму судні тиранічний режим, терпить повну моральну поразку, розплачуючись життям за свої вчинки, продиктовані ницшеанским презирством до інших людей, сліпою вірою в себе як у виняткову особистість.

Уже в ранніх своїх творах Лондон з’являється перед нами як фігура, що ится шляхи зображення людини. Багато чого можна пояснити у творчості письменників, прийняти на віру або, навпроти, відмовитися. Висновок надається зробити самому читачеві; мистецтво молодого Лондона таке, що читач повинен пройти до кінця по дорозі, тільки наміченої для нього автором.

(Еще не оценили)

Загрузка...

Когда услышишь  имя А. С. Пушкина,   в первую  очередь приходят на ум  его  стихи, грустные и унылые, радостные и жизнеутверждающие. О чем только не писал поэт, что только его не волновало? Его стихи будили сердца лучших людей России, призывали соотечественников к борьбе за свободу, его стихи раскрывали глаза людям на красоту родного края, помогали рассмотреть в незатейливых пейзажах красоту и неповторимость русской природы, его стихи воспевали прекрасные чувства дружбы и любви.

Немало строк посвятил А. С. Пушкин идеям вольности и свободы. Обратившись к этой теме еще в лицейские годы, он пронес ее через все свое творчество. В одном из своих стихотворений, призывая к борьбе с тиранией, Пушкин написал:

Тираны мира! трепещите! А вы, мужайтесь и внемлите, Восстаньте, падшие рабы!

Пушкин — настоящий патриот. Призывая молодое поколение русского дворянства самоотверженно служить своему Отечеству, он в то же время призывает его к борьбе против самодержавно-крепостного строя. Как близки были по своему настроению стихотворения Пушкина декабристам! Он был их кумиром. И именно поэтому, за свою связь с декабристами, Пушкин впал в немилость к царскому двору.

Идеалы добра и справедливости — вот то, чему до конца своих дней оставался верен великий поэт. Его лирика глубоко народна. Видеть униженным, обманутым, голодным свой народ и быть при этом счастливым Пушкин не мог. С каким гневом говорит он в стихотворении «Деревня» о несправедливостях крепостного права, отобравшего у крестьянина право на свободу и счастье:

• Здесь барство дикое, без чувства, без закона,
• Присвоило себе насильственной лозой
• И труд, и собственность, и время
• земледельца.
• Склонясь на чуждый плуг, покорствуя бичам,
• Здесь рабство тощее влачится по браздам
• Неумолимого владельца.

И даже победе своих соотечественников над французами автор не может порадоваться в полной мере: давшие отпор страшному врагу, они, вернувшись с победой, вынуждены и дальше влачить жалкое, бесправное и беспросветное   существование. Направить свой талант на служение гуманным целям — вот нравственный долг Пушкина. Поэт, считает он, должен выражать интересы всего народа, а не только свои. Поэт, по его словам, пророк, и своим пророческим даром он должен воздействовать на людские умы:

Восстань, пророк, и виждъ, и внемли, Исполнись волею моей, И, обходя моря и земли, Глаголом жги сердца людей. Но не только гневом наполнены строки стихотворений А. С. Пушкина. В них, наряду с изобличением несправедливого строя, безмерное любование красотой русской природы, особенно в осеннюю пору. Кому не знакомы строки Пушкина:

Унылая пора! Очей очарованье! Приятна мне твоя прощальная краса — Люблю я пышное природы увяданье, В багрец и в золото одетые леса… Много стихотворений посвятил поэт любви,  этому высокому человеческому чувству: Я помню чудное мгновенье: Передо мной явилась ты, Как мимолетное виденье, Как гений чистой красоты. Своей   музыкальностью,   мелодичностью они не могут оставить безразличным ни одного человека:

Я вас любил: любовь еще, быть может, В душе моей угасла не совсем… Очень важной для Пушкина была дружба. В дружбу поэт свято верил и ценил ее. Отсюда и множество стихотворений, посвященных своим друзьям:  Языкову, Дельвигу,  Пущину и многим другим. В стихотворении «И. И. Пущину» автор так обращается к своему другу: Мой первый друг, мой друг бесценный! Говорить о лирике Пушкина можно бесконечно, но вряд ли дашь оценку ей лучше, чем дал сам поэт в стихотворении «Я памятник  себе  воздвиг нерукотворный…».   В  нем Пушкин  утверждает,   что  народную любовь он заслужил тем,

• Что чувства добрые я лирой пробуждал,
• Что в мой жестокий век восславил я свободу
• И милость к падшим призывал.

(Еще не оценили)

Загрузка...

Чи комедія не самий важкий жанр літератури. Про природу комічного ефекту міркували філософи стародавності й новітніх теоретиків мистецтва, але ніхто ще не дав вичерпного пояснення. Англійський драматург Сомерсет Моэм заявив, що «відносно комедії висувати вимогу реалістичності навряд чи розумно. Комедія — штучний жанр, у ній доречна тільки видимість реальності. Сміху варто домагатися заради сміху». Мольер, творець національної французької комедії, що переступив рубежі свого часу й границі своєї країни, класик світової літератури, всім своєю творчістю спростовує такий погляд на комедію.

Його комедія насамперед розумна, більше того, вона философична. Вона викликає сміх глядача, але це «не сміх заради сміху», це сміх в ім’я рішення величезної важливості моральних і соціальних проблем. «Сміх часто буває великим посередником у справі отличения істини від неправди», — писав В. Г. Бєлінський. Саме такий був сміх Мольера. Театр Мольера, по суті, велика школа, де драматург, сміючись і балагурячи, повчає глядача веселою жартівливою мовою, ставлячи перед ним найглибші політичні, суспільні, філософські, моральні проблеми.

Ім’я Тартюфа відомо людям миру. Навіть ті, хто ніколи не читав комедії Мольера й не бачив її на сцені, не раз чули це ім’я й, може бути, самі вимовляли. Воно ввійшло у світовий мовний побут як загальне нарицание лицемірства у всіх його проявах, підлості й розбещеності під маскою благопристойності, показного, брехливого благочестя, усякої нещирості, фальші. Ми постійно зустрічаємо це ім’я в якості нарицания лицемірства в художній, політичній, публіцистичній літературі.

Драматург ґрунтовно обміркував всі деталі сценічного втілення лицеміра. На сцені Тартюф з’являється не відразу, а лише в третьому акті. Протягом двох актів глядач готується до споглядання негідника. Глядач напружено чекає цього моменту, тому що тільки про Тартюфа мова йде на сцені, про нього сперечаються: одні клянуть його, інші, навпаки, хвалять. Це метод роботи Мольера. Такий классицистический театр. Промінь прожектора спрямований в одну крапку, на одну заздалегідь узяту рису характеру, все інше за межею цього яскравого   променя  залишається   в   тіні.   Весь  людський   характер   не вимальовується в цілому, тому що це не входить у завдання автора, зате

найбільшої опуклості досягає чільна риса.

Мольер пам’ятає головний принцип своєї эстетической програми: повчати, розважаючи. Він смішить глядача, прибігає іноді до прийомів оголеної клоунади (повний комічного ефекту діалог між Оргоном і служницею Доріної).

Сутність проповідей Тартюфа з’являється глядачеві в комічних визнаннях простуватого Оргона, коли він із благочестивим захватом розповідає про свої почуття, породжуваних проповідями Тартюфа, і йому невтямки, що почуття ці нелюдські по суті:

Хто треба йому, вкушає мир блаженний, И мерзенність для нього — усе тварини у всесвіті, Я стаю іншим від цих з ним бесід; Він всіх прикмет у мені стирає слід И робить мене чужим усьому на світі…

Репліка Клеанта, з жахом слухаючі захоплені мовлення Оргона, обманутого, осліпленого «благочестям» Тартюфа, повна найглибшої іронії: «Як людяно те, що він викладає!»

Тартюф скорив Оргона своїм мнимим благочестям, показним самоприниженням — давньою зброєю монахів-лицемірів. Не обходиться тут і без фарсового (зовнішнього) комізму. Такий, наприклад, оповідання про подвижництво Тартюфа:

Намедни він себе жорстоко дорікав

За те, що изловил блоху, коли молився,

І, клацаючи її, над міру гарячився.

Мольер пам’ятав мудре правило: знищувати супротивників, піднімаючи їх на сміх.

Ошуканець, негідник тріумфує. На його стороні право, закон,

але нежданно-негаданно Тартюфа наздоганяє караюча рука короля, «чий гострий погляд простромлює всі серця й не обманется мистецтвом негідника». Однак розв’язка комедії настільки несподівана й так мало реальна, що хоч і утішає глядача, що щиро бажає бачити порок покараним, а чеснота торжествуючої, але й дає скептичним розумам їжу для сумнівів: чи можлива така розв’язка, чи не типовіше інше, а саме торжество лицеміра.

Мольер ратує за помірність. Він ворог крайностей. Ця гуманістична ідея особливо разюча у світлі рішучого осуду негідника Тартюфа і їм проповедуемой протиприродної моралі. Оргон переходить від однієї крайності до іншої: від сліпий, що не терпить ніяких сумнівів віри в достоїнство людини до настільки ж сліпої недовірливості до усім.

Ні, більше немає чималих людей:

Від них я в жаху готовий бігти всюди,  —

містить  Оргон,   разуверившийся  в  Тартюфі.   Його переконує

Клеант — рупор ідей автора: не можна по одному негіднику судити про усіх.

Як дивно, право ж, улаштована людина! Розумним ми його не бачимо й вовек; Межі розуму йому тесней темниці; Він силкується у всьому переступити границі, —

обурюється Клеант. Помірність, природність, здоровий погляд на речі, гуманна терпимість до слабостей людини й нетерпимість до всього, що псує життя людини, — от моральна філософія Мольера.

(Еще не оценили)

Загрузка...

О лирике Пушкина говорить трудно. Как объединить вместе множество таких разных во всех отношениях стихотворений? Стихотворений, объединяемых, кажется, лишь одним — именем автора? Решить эту задачу помогает сам поэт. Есть у него произведения, подводящие своеобразный итог всему творческому пути. Одно из них — новелла «Египетские ночи». В ней русский поэт Чарский дает приезжему гастролеру-итальянцу тему для стихотворной импровизации: «Поэт сам избирает предметы для своих песен; толпа не имеет права управлять  его  вдохновением».   Чарский  тяжело  переживает мучительную  зависимость от читателей,  требующих,  чтобы поэзия поучала и воспитывала их, и желает найти поддержку в своих сомнениях у итальянского импровизатора. [В стихотворении, произнесенном итальянцем,   поэт   объясняет   бесцельность, с точки зрения толпы, своей деятельности: …Что ветру и орлу И сердцу девы нет закона. Таков поэт: как Аквилон, Что хочет, то и носит он…

И далее итальянец говорит о «быстроте впечатлений», которые производит на поэта окружающий мир.

Такое же понимание деятельности поэта находим в стихотворении «Эхо». Всякое впечатление бытия порождает в творческом сознании поэта «отклик», «ответ»: Тебе ж иет отзыва… Таков и ты, поэт! — заканчивает Пушкин стихотворение, уподобляя поэта-лирика эху. Перечисленные «впечатления»: охота на зверя, гром, пение девы, буря и водные валы, сельские пастухи — все это темы для лирики и, отметим, с известной точки зрения, темы весьма мелкие. Ведь здесь нет ни политики, ни морали, ни того, что бы воспитывало. Именно в отсутствии «гражданственности» упрекали Пушкина критики — декабристы, а после смерти поэта — и революционные демократы, особенно Писарев.

Лирическая стихия пронизывает все крупные стихотворные формы Пушкина, поэтому и «Руслан и Людмила», и «Евгений Онегин», и «Домик в Коломне» вызывали упреки в болтовне, в отсутствии связи картин, отсутствии общей мысли. Но в этом суть лирики, тем более пушкинской. Все проявления жизни равны перед поэтом и равно достойны стать предметом его лирического шедевра.

В этом смысл прекрасной фразы из 5-й статьи Белинского о Пушкине: «Общий колорит поэзии Пушкина, и в особенности лирической, — внутренняя красота человека и лелеющая душу гуманность». Последнее слово в обыденной речи часто понимают мелко: как доброе, милосердно-жалостливое отношение к человеку. Вот определение гуманности из новейшего философского словаря:  «Гармоническое развитие свойственных человеку ценностных способностей чувства и разума», «высшее культурное и нравственное развитие» их «в эстетически законченную форму». То есть гуманность — это красота, и формула Белинского тавтологична: красота оказала лелеющее действие на душу критика-демократа. И он прав и глубок в своем определении: ценностные способности чувства и разума поэта — вот источник многообразия пушкинской лирики, уникальная способность Пушкина самый ничтожный и низкий предмет превратить в венец создания.

Я считаю, что деление лирики Пушкина на темы (дружбы, свободы и т.д.) неплодотворно, ибо всегда избирательно. Об этом свидетельствует применение к Пушкину понятия «лирический герой». Если понимать под этим литературоведческий термин, то в лирике Пушкина лирического героя нет. Лирический герой предполагает единство авторского сознания, его сосредоточенность на определенном круге проблем, настроений и т. п. Но главное, что личность — не только субъект, но и объект произведения, его тема. Для Пушкина-лирика такая сосредоточенность на теме собственного Я не характерна, в отличие от Тютчева, Фета и особенно Лермонтова. Для Пушкина его собственное Я — одна из тем, одно из проявлений равноценного во всех своих проявлениях мира. Сказать, каков был человек, написавший стихотворения «Поэту» («Поэт! не дорожи любовию народной…»), «К вельможе», «Бесы», «Элегия» («Безумных лет угасшее веселье…»), «Ответ Анониму», «Миг вожделенный настал» (берем подряд стихи 1830 года), на основании содержания этих стихов невозможно, ибо здесь не видно единства личности. Точнее, оно есть, но самое общее — это носитель творческого сознания, субъектная призма, обладатель «магического кристалла». Вот пушкинская формула: «Все волновало нежный ум». Зато у Лермонтова, Блока, дореволюционного Маяковского единый лирический герой проявлен вполне определенно.

Анализ одного стихотворения, выбранного из множества, начинается с обоснования этого выбора. Трудно поверить современному школьнику или абитуриенту, заявляющему: «Мое   любимое   стихотворение   Пушкина   — К Чаадаеву. Поэтому мы предложим в качестве образца анализа «взрослое» стихотворение Пушкина, о котором вряд ли упоминают в школе, но для такого анализа важно, чтобы выбранная лирическая миниатюра что-либо «говорила» уму и сердцу.

В 30-е годы Пушкин мало печатал стихотворений, работал над прозой, выступал как драматург, историк, журналист и критик. Лирика этого времени стала известна лишь после смерти поэта.

Осталось в рукописях и стихотворение, начинающееся строкой «Не дорого ценю я громкие права…» и имеющее взятый Пушкиным в скобки заголовок «Из Пиндемонти». Пиндемонти — современный Пушкину итальянский поэт, и заголовок указывает, что стихотворение или его основные идеи заимствованы. Но исследователи не нашли у Пиндемонти ничего подобного пушкинской миниатюре. Выходит, что поэт, даже не собираясь публиковать стихотворение, даже в рукописи, для себя, стремился скрыть свое авторство. Стихотворение воспевает свободу, но понимание ее вовсе не такое, как в вольнолюбивых стихах 15-летней давности. Там свобода понималась прежде всего как политическая. «Из Пиндемонти» даже сейчас поражает откровенностью проповедуемой в нем полной аполитичности и поэта и человека. И выясняется удивительная вещь: как современно звучит стихотворение далекого 1836 года в наших нынешних условиях! Пушкин начинает с отрицания ценности «громких прав» человека, от которых и сейчас в нашей стране продолжает «не одна кружиться голова». Поэта абсолютно не соблазняет власть как самодержавная, так и парламентско-демократическая. И даже свобода слова вызывает лишь презрительную насмешку — «печать морочит олухов».

Стихотворение редко упоминалось и в массовых пушкиноведческих изданиях при Советской власти, так как провозглашало свободу от политики, от властей, от народа, от средств массовой информации. «Иные, лучшие, мне дороги права; иная, лучшая, потребна мне свобода…». Какая же? Это свобода творца и человека. Пушкин утверждает, что поэт имеет право на эгоизм: «Себе лишь одному служить и угождать». Этот желанный, но так и не обретенный поэтом идеал пронизывает все мысли Пушкина в последние годы жизни. Служить себе, по мысли Пушкина, значит лелеять в себе частицу эстетического идеала, искру божественной красоты. Для этого поэт, никогда не покидавший пределов отечества, требует свободы передвижения («скитаться здесь и там»), чтобы иметь возможность все время, всю жизнь наслаждаться красотами природы и умиляться творениями искусства., «Вот счастье! вот права…» — обрывает он последнюю строчку. Написанное 6-стопным ямбом с парной рифмовкой (александрийским стихом) стихотворение публицистично. В нем много высокой общественно-политической лексики, но в контексте иронически сниженных, почти бранных речений (сладкая участь, морочить олухов, чуткая цензура, балагур, ливрея, гнуть шею) она получает безусловно отрицательную оценочную окраску, которую замыкает известная гамлетовская формула: «Слова, слова, слова..,».

Поэтому традиция гражданской лирики, политической сатиры, к которой тяготеет стихотворение в жанровом отношении, фактически отрицается Пушкиным как в ее декабристском (Рылеев, Кюхельбекер), так и после-декабрьском («Дума» Лермонтова) вариантах. Тем не менее ораторское начало этой поэзии играет решающую роль в синтаксическом строе «Из Пиндемонти»: вторая «позитивная» часть стихотворения открывается стихотворными переносами:

• Никому
• Отчета не давать…; самому
• Служить и угождать; для власти, для ливреи
• Не гнуть…

В стихотворении наглядно проявляется важнейшая черта стилистики позднего Пушкина: соединение высокого и низкого, но не как смесь, а как синтез этих начал в новое качество пушкинского стиля, который так удивил современников поэта.

(Еще не оценили)

Загрузка...

На самій зорі Епохи Розпаду в тім світі, про яке тут буде розказано, відбулося важливу подію в країні, ім’я якої Рутенію, упала влада короля. Не можна сказати, щоб піддані шкодували про це: колишнього правителя народ не любив за видатну посередність. Придя до влади в ще міцній державі, він пішов, залишивши Рутенію на грані розпаду. Країна, знівечена його десятилітнім правлінням, виявилася перед вибором: хто ж гідний чина Володаря? Багато людей на це претендувало, але лише один увійшов у палац Володаря — Астон — повноправним владикою. Молодий Лонго був розумний, чесний і трошки честолюбний. Саме це в сполученні за допомогою друзів зробило його володарем Рутенії.

  Йшов час, майже три роки вже залишилися в димку минулого, а справи в Рутенії йшли так само погано. Лонго втілював (вірніше, намагався втілити) у життя свої ідеї, не засипаючи часом цілими цілодобово, але все це не приносило користі.

    У ту ніч, коли Рутенії призначений було змінитися, Лонго довго не міг заснути. Думки його як і раніше були в залі Володаря з державними справами. Більше години важкі думки витали в утомленому мозку Лонго, поки не почали плутатися й збиватися. Володар заснув.

А в середині ночі Лонго розбудив голос, що назвав його по імені. Цей голос, що здався настільки знайомим, підняв його з постелі й змусив глянути в кут кімнати, де в кріслі зручно влаштувався незнайомець,

• —          От і я, — посміхнулася людина. — Невже ти забув мене, Лонго?
• —          Рон? — здивувався Володар. — Але адже тебе немає! Ти зник три роки тому під час заколоту!
• —        Звичайно, усе, що ти зараз бачиш, — це бачення, а може
• бути, сон.
• Рон піднявся із крісла й підійшов до Лонго.
• —        Але не поспішай просипатися. Зараз я персоніфікую небесного
• заступника Рутенії, що дає тобі шанс урятувати не тільки честь
• Володаря, але й всю Рутенію! А кому б ти ще повірив, як не
• духу свого товариша?

Лонго гірко посміхнувся. Зараз, після трьох років життя в Асто-ні, він не вірив нікому, навіть духу померлого. Щодня він зіштовхувався з величезними потоками неправди, і щодня він намагався спливти на поверхню, щоб ковтнути живлющого повітря істини.

• —        Але не усе ще загублено, Лонго. Адже для влади важливо, що
• б на чолі її стояла особистість, який ти є. Лише золо
• танучи клітка, у якій ти живеш, заважає тобі.
• Рон розгорнув двері на широку терасу, що виходила в сад. Не пам’ятаючи як, Володар опинився біля балюстради.
• —        Глянь навколо, Лонго, і вдихни рідне повітря. Тут він
• прекрасний, але це повітря Астона, а не Рутенії. Скажи, коли в по
• следний раз ти виїжджав зі столиці?

Лонго потупився. Щораз, коли він збирався виїхати з Астона, хто-небудь із наближених затримував його, розуміє «зовсім важливою й невідкладною справою». А там ще що-небудь…

Рон більше не посміхався. Тепер у його погляді читалася жалість до нещасного.

• —        Той й воно. Ти загруз в інтригах, ти живеш під невідступ
• ним доглядом царедворців. Ти забув смак звичайної їжі: її за
• менили вишукані блюда. Ти забув працю: його замінила Діяч
• ность. Ти навіть не пам’ятаєш мови Рутенії!
• Лонго мовчав. Тільки тепер — у сні! — він зрозумів, наскільки змінився. І від свідомості цього йому нестерпно схотілося плакати.
• —        Але ти ще не загублений для країни, Володар. Чи готовий ти піти тій раді, що я тобі дам?
• —        Готовий, — ледве чутно прошептав Лонго.
• —        Тоді слухай. Коштує влади відірватися від народу, як вона псується. Якщо держава починає відгороджуватися від народу й перестає слухати його, воно втрачає фундамент. Тому вижени всіх зайвих з Астона, залиш лише тих, хто корисний Рутенії! Знищ всі ті органи влади, що відгороджують тебе від народу! Нехай у державі буде якнайменше чиновників, але нехай всі вони будуть чесні, працьовиті й непідкупні!

Прав країною, але прав не один. Радься з мудрими людьми: головним міністром, главою Народних зборів і головним суддею. Але нехай кожний з них відповідає за свої дії, не заважаючи іншим! Головне ж для вас усіх — пам’ятати борг!!!

Зроби так, щоб будь-який громадянин міг написати Володареві скаргу на несправедливі дії державних чоловіків і щоб ця скарга дійшла. Прочитай її, перевір і вживи заходів. Ніколи не гидуй суспільною думкою!

Звичайно, ощасливити весь народ не вийде, але можна піклуватися про благо більшості населення. Роби все для цієї більшості: чим більше людей буде жити добре, тим більше друзів буде в тебе. Тоді й народ Рутенії стане єдиним.

Не дозволяй іншим країнам диктувати тобі волю, будь сильним і незалежним. Не дозволяй своєму війську слабшати: воно завжди повинне бути сильним.

Закінчивши мовлення, Рон обійняв Лонго:

• —        А тепер прощай. Ти довідався завіти Заступника й повинен
• випливати ім. Головне — покладатися на свій розум!
• На наступний ранок Лонго прокинувся із чистою і ясною головою. Із цього дня він став зовсім іншим; жорстко дотримуючись принципів, він вів Рутенію вперед. Як сказав в одній із хронік літописець, «з того дня почалася Влада Розуму»..

А незабаром у тім світі, про яке я розповів, почалася Епоха Розпаду. Одне за іншим гинули держави: одні розколювалися з гуркотом, інші вмирали після довгої хвороби. І лише Рутенії й влади розуму було призначено пережити їх і залишитися в століттях. Назавжди!

(1голосов, средний: 1,00 out of 5)

Загрузка...

Росія. Для одних це порожній звук, для інших — величезна, неосяжна країна, називана Батьківщиною, а для мене це навіть щось більше, ніж місце, де я народився й виріс. На мій погляд, ніде у світі немає країни з такою багатою культурою, історією, повної кривавих війн, людьми, завжди готовими допомогти, зрозуміти й розділити твоє горе, підтримати у важкий момент і дати корисну пораду. Я зрозумів все це, відвідавши стародавні росіяни міста, розташовані на берегах Волги й Оки. Для мене все було новим і дивним.

Невеликий двопалубний теплоходик «Олександр Шемагин», голосно гудучи й розсікаючи гострим носом воду, у сонячний літній денек відправився у свою чергову подорож. Коли гострий шпиль будинку Північного річкового порту зникає з виду й величезні річкові крани здаються іграшковими, по обидва боки каналу імені Москви, закованого в бетон, з’являється ліс. Навкруги тиша, що порушує як тільки неголосним плескотом хвиль об бетонні береги так натужною переривчастою роботою двигунів. Спочатку цей звук здається грубим і некрасивим, але ти звикаєш, і незабаром створюється таке враження, начебто двигун наспівує пісню, слова якої відомі тільки йому одному.

Наступає ніч. Поступово життя на теплоході затихає…

А ранком, вийшовши на палубу, я був уражений змінами, що происшли за ніч. Берега зникли, і, куди не кинь погляд, усюди була вода, незвичайно чиста, ледве колеблемая ранковим свіжим вітерцем.

Волга — велика російська ріка. Моє перше знайомство з нею відбулося в Угличі, Це маленьке містечко, якому можна обійти за три^-трьох-два-три годин і одержати величезне задоволення від огляду надзвичайно гарних стародавніх російських будівель. На жаль, я не можу передати всю красу Углича на папері, тому що, як говориться, краще один раз побачити, чим сто разів почути.

…Лунає гудок. Пароплав повільно відходить від пристані, даруючи можливість прощальним поглядом оглянути Углич, і подорож триває. Ми відвідуємо Ярославль, Кострому, Нижній Новгород.

Особливо мені б хотілося сказати про останнє місто. Нижній Новгород перебуває в межиріччя Оки й Волги, на перетинанні торговельних шляхів, тому як у минулому, так і зараз він грає дуже важливу роль у житті країни. Головна визначна пам’ятка міста — Кремль. Він розташований на високому пагорбі й займає дуже вигідне стратегічне положення. Незвичайний по своїй красі вид відкривається зі стін Кремля: через тонкий серпанок ми бачимо маленькі, ледве більше сірникової коробки, кораблики, що перевозять вантажі й людей, річковий порт і звичайно ж Чка-ловскую сходи, що спускаються чи ледве не до самої води.

Але поплили далі. Ми прощаємося зі спокійною Волгою й пливемо по Оці, плин якої помітно швидше. Муром, Касимов, Рязань, подібно Угличеві, зустрічають нас блиском золочених куполів. Я вражений красою й величчям будинків, кожне з яких по-своєму прекрасно, а на тлі російської природи вражає своєю незвичайністю й неповторністю. На мене, міського жителя, що звик до однотипним, схожим один на одного домам-близнюкам, все це робить величезне враження, що не було б таким сильним, не подорожуй я по воді. Тому що, як мені здається, тільки з борта теплохода можна бачити всю красу російської природи й стародавніх міст, які з’являються перед тобою як на долоні, у світлі променів висхідного сонця, блискаючи й переливаючись золоченими куполами церківок, храмів і соборів, подібно жмені дорогоцінних каменів.

До Москви залишається зовсім небагато, коли починається дощ, літній теплий дощ. Уявіть собі таку картину: сліпуче світить сонце, іде дощ, запекло борючись із плином ріки, пливе теплохід, на одному березі зеленою стіною коштує ліс, а на іншому — маленьке сільце із блискучими на сонце вікнами.

Москва. Південний річковий порт. Дев’ять днів пролетіли, як один. Я коштую на пристані й прощаюся з «Олександром Шемагиним». Скільки приємних хвилин я провів на твоїх палубах, скільки гарного й незабутнього я бачив з них!

Хоча моя подорож і окончилось, воно назавжди залишиться із мною, у моєму серці!

Можете посмотреть первый вариант : Твір на вільну тему: Подорож по Русі (I варіант)

(Еще не оценили)

Загрузка...

Росія. При згадуванні цього слова перед моїми очами встає всьому найважливішому, найкрасивішому, найдорожчому серцю: прекрасна природа, самобутні міста — перлини й, звичайно, люди — наша гордість, люди, чиї справи й подвиги прославили Росію, піднесли її ближче до неба, ближче до Бога, ближче до всього самого чудовому й світлому. Від місць, пов’язаних з ними, віє добротою, сердечністю, натхненністю, чимсь істинно росіянином. І часом виникає непереборне бажання побачити наші рідні, неповторні краси, стикнутися з луб’яний бревенчатой Руссю, з її великим минулим. Подорожуючи по Росії, подорожуєш у часі. Накладення епох дуже тісне, і кожна епоха чимсь заворожує, вабить. Перебуваючи в єдиний^-єдинім-одним-єдиному місті, можна одночасно перебувати й у сучасному світі, і в часах Олександра Невського, Івана Грозного, Петра Великого. І тому все побачене в нашій країні не може не залишити відбитка в душі, особливо в росіянці. Подорож по Росії незабутно. Я ж хочу поділитися тим, що мене переповняє, а саме гордістю за нашу могутню й велику Батьківщину, хоча нехай вона й пішла в минуле.

Звичайно ж подорож по Росії починається зі

[smszamok]

стародавньої Москви, з її серця — Червоної площі, храму Василя Блаженного, Кремля. Проходячи по Соборній площі повз дзвіницю Івана Великого, Архангельського собору, усипальниці російських князів і царів, почуваєш, як щось незвідане, моторошне й у той же час страшно цікаве насувається на тебе, повністю охоплює. Як чудесний цей полон!

Москва як самотня красуня, зліплена з пороху:

Смола й дерево, цегла й мідь Спорудилися містом прекрасним.

Свята золотоглава Москва — вона, як символ забутої патріархальної Русі. Величезне число древніх храмів прикрашає її й без того прекрасна особа. А передзвін знаменитих московських дзвонів, що лунає із дзвіниць церков, просто вражає своєю чистотою й мелодійністю. Дзвона розмовляють між собою:

І міддю перегукнулися в ночі Дзвона Великого Івана.

Дух стародавнього міста пронизує тебе, залишається з тобою. Світовідчування зовсім змінюється, стає більше піднесеним, більше чуйним до прекрасного. Древні міста, як казкові образи білих кораблів, вимальовуються на мальовничих височинах безбережного океану рідних полів і лісів.

Владимир. З ім’ям цього міста зв’язані враження про оригінальну архітектуру російських церков. Перлина Володимира й всієї Росії — це Дмитриевский собор, самий витончений із всіх суздальських храмів. Єдиною його прикрасою служать численні орнаменти у вигляді людських фігурок, фантастичних звірів, рослин. Стіни храму поцятковані рельєфними візерунками. Цей найцінніший пам’ятник давньоруської архітектури, сіяючи сонячним світлом, залучає до себе своєю неповторністю численних туристів, У тіні Успенського собору Дмитриевский собор походить на дитину, прекрасної своєю природною красою. Ансамбль із двох соборів, розташовуючись на стрімчастому пагорбі, піднімається над всім містом. Складається таке враження, що от-от собори злетять угору — настільки витончен, легкими й ніжними створили їхні зодчі. Залишаючи Владимир, не можеш довго відірватися від стекол автобуса, дивлячись на свідків, що віддаляються, колишньої величі.    —

Поездка в автобусі від пам’ятника до пам’ятника — теж подорож, подорож по безкрайніх просторах, нескінченним дорогам. Скільки чудесного й невідомого зосереджено в доріг: села, люди, міста. Все це повільно пропливає за вікном, незнайом і дороге, залишаючи смутні спогади. Але найбільше вражають природа й храми, що розкинулися уздовж доріг. На багато кілометрів тягнуться ліси, діброви, поля, ріки й озера. І від самого далекого місця віє батьківщиною. Неповторною картиною пропливають березові гаї. Російська береза — витончен і ніжна -будить у серце найкращі якості. Береза — «добре» дерево, дерево непокірливої й гордої Русі:

• Її до землі згинає злива, Майже нагую, а вона Рвонеться, гляне мовчазно — И дощ угамує у вікна. Але, тонку, її ламаючи, Із сили виб’ється… Вона, Видать, характером пряма, Комусь третьому вірна.
• Береза — дерево російської жінки, дерево нашого народу, доброю, гарного душею й тілом:
• Берези чекають. Їхній аркуш
• Напівпрозорий
• Соромливо вабить і тягне погляд.
• Вони тремтять. Так діві молодої
• І радісний і далекий її убір.

Гаю починають рідіти, переміняються чагарником, і от на узліссі лісу виникає поселення — біле місто, що потопає в «напівпрозорому листі беріз» — Ростов Великий — місто-казка, місто-легенда. Він не схожий ні на яке інше місто. Ростовський кремль не піддається ніякому опису. Освітлений сонцем, відбиваючись в озері Неро, кремль схожий на казкове підводне місто. Ростовська дзвіниця — дуже граціозне спорудження. Вона просто зачаровує висотою й формами, розмірами й кількістю дзвонів. Ростовський ансамбль настільки унікальний, древен, гарний, естествен, що, дивлячись на ворота, здається, що через пару хвилин здасться князь із княгинею й князівською дружиною. Від цього містечка з його монастирями, церквами, бревенчатими хатами залишаються самі райдужні спогади. День у день мені постійно хочеться опинитися в цій чуді-казці.

І от знову автобус, дорога, розлуки й зустрічі. Приходять і йдуть Ярославль, Тула, Смоленськ, Твер, Суздаль, Коломна, Клин, Александров, Боголюбов, Чехов, Кусково, Остафьево, Бородіно, Калуга, Серпухов. Кожне місто чимсь знаменитий, чудовий. Від кожного залишається щось особливе, що складається в одне ціле — те, що ми називаємо Руссю.

[/smszamok]
Простори Росії безкрайні. Подорожувати по ній можна все життя, щораз відкриваючи в знайомих місцях щось нове. Російські міста такі всі різні й такі однакові. Загальне в них — це дух. А в наше аморальне божевільне століття хочеться перейнятися цим духом, хочеться билинного спокою. І, відвідуючи стародавні місця, кращати, добріше, прилучатися до багатовікової національної культури народу виникає велике бажання.

Можете посмотреть второй вариант : Твір на вільну тему: Подорож по Русі (II варіант)

(Еще не оценили)

Загрузка...

Я хочу написати рецензію на фільм режисера Дону Сигела виробництва «Уорнер Бразерс» «Брудний Гарри». Як пригодницький детектив «Брудний Гарри» зроблений спритно й акуратно, він поставлений по оригінальному сценарії Гарри Франка і його дружини Р. Н. Франк, написаному при участі Дина Риснера. Режисер Дон Сигел, ветеран жанру, поставив картину надзвичайно рівно, що пульсує електронна музика Лало Шифри-на супроводжує дію, а точніше, керує зрительскими эмоциями. Неможливо не визнати, що «Брудний Гарри»- разюче вдалий зразок жанру, і, природно, він «заводить» глядачів».

У першому кадрі фільму ми бачимо меморіальну дошку й читаємо напис: «Вічна пам’ять службовцем поліції, що погибли під час виконання службових обов’язків», потім треба список імен. Досить дивний вступ до «Брудного Гарри», оскільки фільм зовсім не про загибель поліцейського. Однак меморіальна дошка набудовує глядачів на шанобливий лад: всім відомо, що многим поліцейським доводиться розстатися з життям. Надалі фільм з разючою прямотою вкаже й винуватців їхньої смерті. Це ліберали.

«Брудний Гарри» розповідає не про справжню поліцію Сан-Франциско, він скоріше пропонує нам реакційне по своїй суті зображення поліції як групи людей, безнадійно ослаблених нерозумними лібералами. Основа фільму: на якийсь славний, але короткий період серед поліцейських з’являється тверезомисляча людина, але він зрештою стає ізгоєм,

«Брудний Гарри» не належить до числа двозначних опусів на зразок «Французького зв’язкового». Інспектор Гарри нітрохи не нагадує банькуватого похітливого сквернослова в шоломі із загнутими полями. Гарри грає Клинт Иствуд — мовчазний худий гігант, суворий праведник із блакитними очами й скуйовдженими волоссями навколо виснаженої хмурої особи, що зрідка проясняється посмішкою.

Серед своїх колег — він кращий, мужній і непідкупний поліцейський лицар, захисник жінок і дітей.

Сигел — досвідчений майстер щекотания нервів. Ніколи він значився в лібералах, тепер же витрачає свої здатності для дивно однозначних нападок на прогресивні ідеї, при цьому використає весь арсенал розповсюджених забобонів. «Брудного Гарри» можна назвати детективним варіантом: вільна людина, нікого не боїться й нікому не кланяється, вступає в єдиноборство з маніяком з хіпі, що є як би антологією всіх карних типів. Розмаїтість його пороків вражає: можна сказати, ніщо злочинне йому не чужо. Він втілює зло в чистому виді: убиває із гвинтівки з оптичним прицілом, насилує, викрадає дітей, піддає жертви катуванням, загалом, зневажає всі людські цінності. Райські пейзажі Сан-Франциско підсилюють враження. У Нью-Йорку, де злочинність має очевидні соціальні коріння, захаращений місто є красномовним тлом, представляється змією, вползшей у райські кущі.

А Гарри має право знищувати цю холодну змію через той правовий захист, що кволе ліберальне суспільство представляє своїм осквернителям. Така розміщення сил у фільмі «Брудний Гарри». Брудний Гарри — це клеймо його професії, раз він вирішив боротися зі злом. Зміст прекрасно, без усякого натиску укладається у форму.

Якщо в картині бере участь Клинт Иствуд, то мається на увазі, що вона не занадто логічна. І дійсно, зіткнення добра зі злом тут вирішено на самому примітивному рівні, завдяки чому цей фільм здобуває риси архетипу, він більшою мірою, чим інші, стає простим і казковим. Пуэрториканци схвалювали дія Гарри тому, що у фільмі представники закону, покликані захищати права обвинувачуваного, показані як ліки від несправедливого звертання поліції й судів з бідолахами, як виверт для зла, абстрагованого від усяких соціальних умов. Режисер навмисно виводить маніяка елегантним, говірким білим і, щоб остаточно відмести від Гарри будь-які підозри в расизмі або упередженості, дає йому в помічники мексиканця (Рени Сантони). Глядачів подначивают цілком і повністю ідентифікуватися з Гарри й тріумфувати перемогу, оскільки лібералам так і не вдається стримати його. Гарри рятує нас, убивши маніяка, що захопив автобус із дітьми й уже почав їх мучити. Але для цього Гарри доводиться порушити накази мера й прощальним жестом презирства до нерозумних законів Гарри шпурляє свій значок у ту ж воду, у якій плаває труп убивці, Гарри забруднив себе востаннє. І комусь більше рятувати нас від зла, тому що містом керують ліберали.

«Брудний Гарри» говорить нам, що закони написані слабохарактерними роззявами, які покривають злочинних вилупків і дозволяють мучити жінок і дітей. Иствуд і знімає значок тому, що не визнає закон, він — прихильник справедливості. Фільм вас захоплює — а протистояти цьому важко, оскільки в ньому використаються самі надійні прийоми нагнітання напруженості на дуже примітивному емоційному рівні.

Для того щоб захоплювати глядачів, можна не вірити ні в що, спритно керувати емоціями й домогтися успіху. Якщо режисер розумний і продовжує в такому напрямку, він стає циніком; якщо він не дуже розумний, то з гордістю вказує на довгу чергу перед кінотеатром.