Сочинения

(Еще не оценили)

Загрузка...

Особенным гонениям подверглись просвещение и печать. Циркуляр министра просвещения о «кухаркиных детях» закрыл доступ в учебные заведения выходцам из народа. Это была Россия, которой было приказано забыть Чернышевского, Россия, в отравленном воздухе которой задыхались Г. Успенский и В. Гаршин. В этой России можно было «отставить» от литературы Щедрина, выслать из Москвы знаменитого художника Левитана только за то, что он был евреем. Стоявшие у власти изуверы верили, что страх влечет за собой уважение, а уважение неизбежно переходит в любовь, Однако все усилия мракобесов не могли остановить культурного развития России. 80-е годы были, по словам В. И. Ленина, временем, «когда мысль передовых представителей человеческого разума подводит итоги прошлому, строит новые системы и новые методы исследования…»

Созданная Плехановым в 1883 году группа «Освобождение труда» начала в России пропаганду марксизма. Это было началом подготовки к грядущей революции. Распространению материалистического мировоззрения в русском обществе способствовали научные открытия и общественная деятельность великих ученых И. М. Сеченова, Д. И. Менделеева, И. И. Мечникова, К. А. Тимирязева.

Молодой  писатель   не   искал   сложных   сюжетов,   не ставил своих героев в трудные положения. Зоркий глаз  художника находил смешное и печальное в обычном.

Вот чиновник Митя Кулдаров из рассказа «Радость»  (1883), торжествующий, что его имя попало в газету. «Ведь теперь меня знает вся Россия»—повторяет он, захлебываясь от восторга, хотя радоваться собственно нечему: в газете написано, что «коллежский регистратор Дмитрий Кулдаров… находясь в нетрезвом состоянии, поскользнулся и упал под лошадь…» Но так бедна событиями жизнь этого чиновника, так отупел он от 5’божества этой жизни, что крохотная заметка в скандальной хронике превращается для него в грандиозное событие.

У  него  отняли  невесту,    родители нашли ей жениха побогаче. В отместку Макар Кузьмич отказывается достричь даром отца невесты, который равнодушно сообщил ему эту печальную новость. Так тот и уходит с выстриженной наполовину головой. Макар    Кузьмич     искренно   любит    свою   невесту,   но   маленький,    пришибленный    сознанием    своего   ничтожества человек, он не умеет да и не смеет иначе выразить свою обиду и отчаяние.

«Редакция относится с сочувствием к Вашему не лишенному успешности сотрудничеству», — писал Чехову  редактор «Стрекозы» в первые месяцы работы писателя в журнале. Однако с каждым новым рассказом молодой автор начинал казаться непростительно серьезным для пишущего по «смешной части». «Очень длинно и бесцветно»,— сообщил Чехову редактор, возвращая отверг крутые рассказы. Особенно обидел Чехова ответ: «Не расцвел, увядаете».

Если в начале писательской деятельности «рамки от сих до сих» вынуждали Чехова поневоле писать коротко (редакторы требовали, чтобы в рассказе было не больше 100—200 строк), то с годами писатель начал сознательно отбрасывать все второстепенное, находить единственно точные слова. То, что было гибелью для писателей среднего дарования, стало школой для Чехова, помогало ему создать потрясающую по емкости прозу.

Окончив срочную работу, Чехов вытаскивал рукопись задуманной драмы. Для нее он сберегал образы и мысли, которым не находилось места на страницах легковесных журналов.

Первая дошедшая до нас пьеса Чехова растянута и мелодраматична, но несмотря на эти недостатки она удивляет глубиной замысла, острым социальным чутьем едва вышедшего из юношеского возраста писателя. Тема, которую Чехов выбрал для пьесы: вырождение дворянства, ставшего злокачественной опухолью на теле страны,— прошла через все его творчество. Герой пьесы, Платонов, стал прообразом «лишнего человека» в зрелых произведениях писателя. Умный и образованный, Платонов бичует окружающих его тунеядцев, но все это «слова, слова, слова». По сути дела, он также никчемен и обречен, как они.

Павлович Николая. Предельно строгий к самому себе, Чехов пронес через всю свою жизнь мечту о прекрасном, свободном от пошлости и мещанства человеке.

Писатель очень серьезно и добросовестно относился к своим занятиям в университете. «Стать в просвещении наравне с веком» Чехов считал долгом художника.

Антон Павлович часто говорил, что медицина «обогатила его знаниями, настоящую цену которых для него, как для писателя, может понять только врач».

Под влиянием трудов великих русских ученых-естествоиспытателей Мечникова, Сеченова, Менделеева, Тимирязева, лекций профессоров Захарьина, Склифасовского, Боткина, Эрисмана у Чехова складывалось материалистическое мировоззрение. «Мыслящие люди,— писал он, — могут искать истину только там, где пригодны микроскопы, зонды, ножи,.. Вне материн нет ни опыта, ни знаний, значит, нет и истины».

К попыткам некоторых из своих современников найти утешение в мистике  и религии писатель относился иронически.

Поглощенный литературными интересами, Чехов не смог закончить задуманного в молодости научного труда «Лечебное дело в России», но сохранившиеся материалы говорят о том, что в лице Чехова русская наука потеряла вдумчивого исследователя

Уже будучи знаменитым писателем, Чехов высказал желание читать курс частной патологии и терапии а Московском университете, «Я бы старался возможно глубже вовлекать свою аудиторию в области субъективных ощущений пациента и думаю, что это могло бы действительно пойти на пользу студентам»,—говорил Антон Павлович, В стремлении вовлекать будущих врачей в мир субъективных ощущений пациента, то есть научить их быть внимательными к переживаниям больного, вновь сказалась любовь Чехова к  человеку.

Мистика — вера в непосредственное общение человека с так называемым потусторонним миром. Широко проповедуется в буржуазных странах, так как отвлекает человека от действительности и, следовательно, классовой борьбы.

(Еще не оценили)

Загрузка...

В одного чоловіка було три сини. Як прийшов час йому вмирати, покликав він дітей та й каже: «Сини мої любі! Пора мені вже вмирати. Як умру, кожен хай візьме собі по хаті, по городу й по полю. Ось вам житнє зерно: бережіть його. Як прийде час — нехай кожен зоре свою ниву й посіє це зерно. Як посієте — будете багаті, а як занехаєте — не буде вам щастя». Умер батько. Сини поділилися й почали жити нарізно. Найстарший син сказав: «Навіщо я мучитимусь, орючи землю? Адже трава росте й без плуга. Погріє землю сонечко, намочить дощ і виросте хліб». І він порозкидав зерно по неораному полю. Однак насіння не зійшло. Тоді син почав сміятися з батькового заповіту. А потім кинув свою землю й пішов в інші краї.

Середній син не схотів також сидіти вдома. Подався він у багаті краї, де врожаї такі родять, що пером не описати. По садах аж віття вгинається від садовини, баштани та городи вкриті городиною, пишним колосом хліба додолу схиляються. Тоді другий син сказав: «Тут земля й так мене прогодує. Нащо ж мені робити?» І навіть не згадав про житнє зерно.

Минуло літо, настала зима — а в нього ані крихти в хаті. Подумав він тоді про батькове зерно, а його вже й жучки поточили. Так насміявся й другий син із батькового спадку.

А найменший син вибрав собі тим часом найкращу землю, зорав, пообкопував канавами й посіяв зерно.

Працював він, не покладаючи рук, і нива йому віддячила за це. Посходив хліб, виріс, вибився колос — добре вродило на полі в найменшого сина. І робив він так щороку, і жив у достатку — і він сам, і його діти й онуки.

А тим часом брати його зубожіли геть. І намислили вернутися додому й прийшли до найменшого брата. Побачили вони поля великі й жнива багаті й сказали: «Погано ми вчинили, що не послухалися батька»»

А найменший брат прийняв їх, і було в нього чим прогодувати і себе з сім’єю, і братів своїх»

(Еще не оценили)

Загрузка...

Таганрогская гимназия была на отличном счету у министра просвещения Д. А. Толстого. Учителя подбирались по признаку благонадежности. Учился Чехов неважно. Сказывалась и перегруженность различными обязанностями, которые Павел Егорович взваливал на плечи сыновей, и казенная, убивающая всякую любознательность система преподавания. Дважды Чехов был оставлен на второй год: в третьем классе из-за географии и арифметики, в пятом — из-за  греческого языка. По русской словесности он никогда не получал больше четверки. А между тем писательский талант Антона Павловича проявился очень рано. Уже будучи знаменитым писателем, Чехов, перечитывая свое школьное сочинение «Киргизы», сказал удивленно: «Я бы и сейчас не написал лучше».

По вечерам Антон разыгрывал сочиненные им сценки, изображая то ученого, излагающего теорию со-тво-рения мира из хаоса, в котором «коринка была до такой степени смешана с изюмом, что их невозможно было отличить, а луну должны были отмывать прачки», то градоначальника, отбивающего в церкви поклоны перед иконой. Невежественный преподаватель превращался в этих импровизациях в выжившего из ума’лжеученого; самодур-градоначальник — в придурковатого старичка, все достоинство которого заключалось в болтающейся на боку сабле. Став смешными, они переставали казаться сильными. Чехов с радостным чувством убеждался в волшебной силе смеха.

В тринадцать лет Чехов впервые попал в театр. Шла оперетта «Прекрасная Елена». Жиденький оркестр, галерка, забитая шумными зрителями, игра артистов—; все это ошеломило Антона.

Чехов полюбил театр. В те дни, когда гимназистам запрещали посещать театр, он пробирался на спектакль переодетый и загримированный, с подвязанной бородой, в синих очках. Антон еще не имел понятия, что такое драма, комедия или оперетта, ему все было одинаково интересно. Скупой на слезы, он плакал на инсценировке «Хижины дяди Тома»,  смеялся над  лукавыми продел-ками Льва Гурыча Синичкина, холодел от волнения, слушая монологи Гамлета.

Иногда вместе с детьми в театр отправлялась мать. Она садилась внизу, в партере, а сыновья — на галерке. После каждого действия Антон к великому смущению матери вызызал не артистов, а важно восседавших в первых   рядах   купцов-греков:

— Алсрераки!— кричал он срывающимся мальчишеским голосом, — Катапули

Зал разражался хохотом, а возмущенные купцы уходили иногда до окончания спектакля.

Дома Антоша вместе с братьями разыгрывал целые сггектакли: украинские водевили и даже гоголевского | Ревизора».

У гимназического товарища Чехова, Дросси, молодежь организовала любительский театр, для которого Чехов писал веселые сценки из таганрогской жизни. <‘моясь, а иногда досадуя, зрители узЕрвали в действующих лицах самих себя.

Когда Антону было пятнадцать лет, его старшие Лратья уехали учиться в Москву. Александр поступил я университет, Николай: — в Училище живописи, ваяния и зодчества. Антон скучал без братьев. Каждый месяц он посылал им свой рукописный журнал «Заика» и с нетерпением ждал ответа. С первых лет студенческой Жизни брат Сагяа начал сотрудничать в московских и в глазах Антона он был почти писателем.

Делами Павла Егоровича занялся жилец Чеховых судебный чиновник Селиванов. Пообещав Евгении Яковлевне выиграть дело, Селиванов не удержался от соблазна нагреть руки на чужой беде. Дом Чеховых перешел в его собственность, в счет долга была отобрана мебель. Чеховы остались нищими. Годы не стерли в памяти Чехова горечи, пережитой при разорении родного дома.. Воспоминаниями о тяжелых для семьи Чеховых июльских днях 1876 года навеян рассказ «Чужая беда», написанный Антоном Павловичем 13 лет спустя.

Полуживая от горя, Евгения Яковлевна, забрав младших детей, уехала к мужу в Москву. Шестнадцатилетний Антон должен был решить нелегкую задачу, как   просуществовать в Таганроге до окончания гимназии.

(Еще не оценили)

Загрузка...

Про походження першого літнього місяця сперечаються найбільше. Одні вважають, що назві прислужилося масове цвітіння квітів, зокрема маку й півонії. Інші ж стверджують, буцімто назва пішла від зарум’янілих суниць та черешень, котрі якраз починають дозрівати. Дехто схильний думати, що походження цього терміна йде від того, що з 20 по 22 червня настає період найвищого сонцестояння, коли день удвічі перевершує ніч.

Мають рацію й ті вчені, котрі пояснюють назву збільшенням кількості городніх та садових червів і гусені. Небезпідставні міркування й дослідників традиційного бджільництва. Вони вважають, що своє ім’я місяць отримав від того, що в червні бджолині матки починають найактивніше відкладати личинки — плодити черву.

Але найбільш природним є те, що назва походить від червеця. Саме в червні й з’являється сокожиЕна комаха кошеніль. З неї колись робили унікальний барвник. Цінувалася така фарба насамперед за соковитий колір і практичну якість. Червленська фарба не вигоряла на сонці й не змивалася водою. Цим барвником кольорували вовну, ткацькі вироби, жіночу пудру. Але найбільше використовували її для фарбування військових знамен, зокрема козацьких прапорів.

Кінець червня найчастіше співпадає з Петрівським постом. Це був найкращий період вибілювання полотна на березі річок та ставків. З початком Петрівки збігалося й свято прощання з весною.

І в наш час із червнем пов’язані цікаві обряди. Лісівники щороку оголошують його місяцем тиші — птахи й звірі якраз виводять своє потомство. Не випадково, що на цей період припадають всесвітні дні захисту дітей та охорони навколишнього середовища.

Червень, отже, не тільки літо рум’янить, він ділить навпіл річний цикл. Від того й іменують його ще й полуднем року та первістком або рум’янцем літа.

(Еще не оценили)

Загрузка...

В домике в Таганроге, где родился Чехов подрастали дети, и Павел Егорович хотел, чтобы, когда они поступят в гимназию, к ним относились лучше, считал их детьми из состоятельной семьи. 17 (29) января 1860 года в Таганроге, в маленьком домике на Полицейской улице, у Чеховых родился третий сын Антон. Мальчик рос слабым и болезненным ребенком. Его почти не было слышно в доме. Незаметно подкрадывался он к коленям матери, часами сидел неподвижно, наблюдая за движениями ее ловких рук, то кроивших, то стряпавших. Семья росла, и Евгении Яковлевне некогда было сидеть без дела. После Антона  родились Иван, Мария и Михаил. К шести  годам  Антон   стал непоседлив,   шаловлив, насмешлив. Когда к матери приходили гости, он наблюдал за ними внимательно и лукаво, невольно повторяя их ужимки. Евгения Яковлевна делала сыну «страшные» глаза. Лицо у нее было строгое, а в уголках глаз собирались веселые морщинки. «Узнала», — думал Антоша. Его радовало, когда узнавали, кого он представляет.

В семь лет он уже умел гонять голубей, любил удить рыбу. Но главное, у него был Саша, друг, старший брат. Он рассказывал Антону о событиях в гимназии, доверял ему свои тайны. Забравшись в угол, где их никто не мог подслушать, Саша, пристально глядя в глаза младшего брата, шептал: «Клянись», и Антоша клялся, бледный от волнения.

Дом Чеховых выходил на базарную площадь. По утрам она была полна веселого гомона, в окна долетал запах сена, свежей рыбы, спелых дынь. Антоше были видны стоявшие с невозмутимым видом возле наваленных грудами арбузов украинцы, шнырявшие меж возов цыгане. Но как-то утром его удивила странная тишина за окном. Не было слышно ни скрипа возов, ни крика продавцов, За ночь на площади выстроили высокий черный помост. Тесным кольцом его окружала молчаливая толпа. По напряженным лицам Антон видел, что все эти  люди  чего-то ждут,  но чего?

Когда Антоше исполнилось восемь лет, отец, решив, что сын достаточно подрос,  начал приучать его  к  торговле. Лавка Павла Егоровича, стала для Антоши настоящей каторгой. В ней он с грехом пополам учил и недоучивал уроки, коченел в зимние морозы от холода, проводил дни гимназических каникул. Он должен был помнить, где, на какой полке хранится товар, быстро отпускать его покупателю, получать деньги, сдавать сдачу, записывать все в особую книгу. Обслуживал Антоша и посетителей, приходивших в лавку посидеть за стаканом вина.

Страстный любитель церковного пения, Павел Егорович организовал собственный хор, который пел в церквах. С семи лет вместе с другими братьями пел в хоре и Антон. Самыми тяжелыми днями для братьев стали праздники. Певчим приходилось являться в церковь раньше всех и уходить только после окончания службы. От усталости мальчики засыпали на ходу. Воспитывая детей «в страхе божьем», Павел Егорович добился обратного. Но уже в юношеском возрасте Чехов сумел, отбросив детские обиды, понять и простить тяжелые черты в характере отца. Семнадцатилетним  гимназистом он писал   двоюродному    брату    Михаилу:    «…Отец и мать единственные для меня люди на всем земном шаре, для которых я ничего и никогда не пожалею. Если я буду высоко стоять, то это дело их рук, славные они люди, и одно безграничное их детолюбие ставит их выше всяких  похвал,  закрывает  собой  все  их  недостатки,  которые могут появиться от плохой жизни…».

Много лет спустя старый Фирс из «Вишневого сада» назовет волю бедой, и в этих словах послышится голос Егора Михайловича, его задавленная рабской жизнью мысль. После привольной жизни не хотелось возвращаться в город. Без всякой радости ждал Антоша начала занятий в гимназии. Гимназия была в те времена, по определению земляка и современника Чехова, «арестантскими ротами» особого рода.  Этой задаче была подчинена вся система народного образования. Основой гимназической программы стали древние языки — латинский и греческий, изучение которых сводилось к зазубриванию грамматических форм. Естествознание, которое вызывало особый страх у реакционеров, так как могло навести молодежь на мысль о вздорности библейских легенд, было вовсе упразднено. Сократилось число уроков по математике, истории, литературе.

(1голосов, средний: 3,00 out of 5)

Загрузка...

У старика извозчика Ионы умер сын («Тоска», 1886). Сломленный горем старик чувствует себя: бесконечно одиноким в огромном городе, полном «чудовищных огней, неугомонного треска и бегущих людей…» Скоро неделя, как умер сын, а он еще ни с кем не смог поделиться своим горем. Надо рассказать, как заболел сын, как он мучился, что говорил перед смертью, как умер. Один за другим сменяются седоки, и с каждым из них Иона пытается завести долгий, облегчающий душу разговор, но никому нет дела до его горя. «Глаза Ионы тревожно и мученически бегают по толпам, снующим по обе стороны улицы: не найдется ли из этих тысяч людей хоть один, который выслушал бы его? Но толпы бегут, не замечая ни его, ни его тоски»…»

Так и не дождавшись человеческого внимания, Иона идет ночью в конюшню, где стоит его лошадь, пусть неразумное, но все-таки живое существо, «…Так-то, брат кобылочка, — говорит Иона. — Нету Кузьмы Ионовича… Приказал долго жить… Таперя, скажем, у тебя жеребеночек, и ты этому жеребеночку родная мать… И вдруг, скажем, этот самый жеребеночек приказал долго жить… Ведь жалко?..

Лошаденка жует, слушает и дышит на  руки своего хозяина-Иона увлекается и рассказывает ей  все,..» Самое страшное в судьбе Ионы, а также в  судьбах Дениса Григорьева («Злоумышленник», 1885) и токаря чем страх перед нищетой. «Через час а она была уже в дороге».

«Назовите мне хоть одного корифея нашей литературы, который стал бы известен раньше, чем не прошла по земле слава, что он убит на дуэли, сошел с ума, пошел в ссылку…» В этих словах героя чеховского рассказа «Пассажир 1-го класса» (1886) слышатся горькие раздумья самого автора.

Несмотря на умение Чехова все переживать молча, у него как-то вырвалось признание, что «одиночество в творчестве — тяжелая штука». Люди, окрулсавшиеписателя, .не могли по-настоящему оценить значение его труда. Литературный муравейник считал Чехова способным юмористом. Однако мысль о том, что бок о бок с ними тянет журнальную лямку замечательный писатель, показалась бы литературным коллегам Чехова смехотворной.

Чехов очень скоро расстался с иллюзиями относительно нравственных качеств Лейкина. «Лгун, лгун и лгун»,—характеризует он его в письме к брату. Ложью, была игра Лейкина в либерализм, ложью было его якобы писательское отношение к таланту Чехова.

Процесс разложения буржуазного общества Чехов показал в рассказах «Володя большой и Володя маленький» (1893), «Бабье царство» (1894), «В усадьбе» (1894), в повестях «Три года» (1895) и «Моя жизнь» (1896).

Писатель И. Горбунов-Посадов писал Чехову, что его рассказ «Бабье царство», в котором описана жизнь хозяйки большой фабрики, наводит на «печальные и строгие размышления».

Мыслящие честные люди не могут быть счастливы в мире угнетения, тунеядства и пошлости. В этом: Чехов видел залог того, что лучшая часть интеллигенции в будущем станет по-настоящему близка к народу.

Антона Павловича глубоко волновал вопрос, что же именно должна делать интеллигенция, . чтобы в корне изменить участь народа.

Этой теме носвящена повесть Чехова «Дом с МЕЗОНИНОМ»   (1896). Земская деятельница Лидия Волчанннова, героиня повести, видит цель  ЖИЗНИ В ТОМ, чтобы служить ближним»: организовывать школы, аптечки, библиотеки, помогать бедным крестьянам. «Правда, мы,— говорит она, — не спасем человечество и, быть может,-во многом ошибаемся, но мы делаем то, что можем, и мы—» правы ».

Теория «малых дел», сторонницей которой является Лидия, находит страстного противника в лице художника, соседа Волчаниновых.

• «Народ окутан цепью великой, и вы не рубите этой цепи,—доказывает он Лидии, — а лишь прибавляете ЕГО вые звенья… голод, холод, животный страх, масса труда, точно снеговые обвалы, загородили им все пути к духовной деятельности, именно к тому самому, что отличает человека от животного и ради чего стоит жить. Вы приходите к нему на помощь с больницами и школами, но этим не освобождаете их от пут, а напротив, еще порабощаете… за мушки (лечебное средство.— Г. С.) и книжки они должны платить земству и, значит, сильнее гнуть спину».

Следует сказать, что сам Чехов, осуждая теорию «малых дел», не отрицал полезности школ и больниц. Но писатель, не подводил никаких теорий под свои добрые дела, они были естественной потребностью его большого сердца. Правильно поставив вопрос о роли интеллигенции в жизни народа, Чехов не мог дать на него определенного ответа. Чехов раскрыл в своих крестьянских рассказах картину обнищания, темноты и дикости крестьян, разоблачил всю фальшь проповеди народничества, которое видело спасение деревни в возврате к патриархальной старине. Деревня, какой показал ее в своих рассказах Чехов, разрушала карточный домик народнических иллюзий.

В дневнике писателя за 1897 год сохранилась запись о «болтающих либералах»: «19 февраля — обед в «Кон-тинентале», в память великой реформы. Скучно н нелепо. Обедать, пить шампанское, галдеть, говорить речи на тему о народном самосознании, о народной совести и т. п., в то время, когда кругом стала снуют рабы во фраках, те же крепостные, и на улице, на морозе ждут кучера, это значит лгать святому духу».

(1голосов, средний: 2,00 out of 5)

Загрузка...

Беззавітна любов до Батьківщини — от у чому сила російського характеру. Про народний подвиг нам і нашим дітям будуть розповідати зотлілі сторінки легенд, закривавлені рядки романів і повістей, прострелені кулею рядка віршів. Тема подвигу, масового героїзму народу ніколи не буде вичерпана в нашій літературі.

Не можна гаряче любити, не вміючи ненавидіти, Свідомість героїв повести А. Бека «Волоколамське шосе» підпорядковано одному — Батьківщина в небезпеці. Не жалуючи ні сил, ні життя, бійці готові на всі, щоб зупинити ворога. Проблема героїзму, проблема подвигу і є центральна проблема повести. Напевно, у кожного з нас є свій ідеал. У героїв Бека ідеалом стає людина високого морального боргу. Так, наприклад, комбат легендарної панфиловской дивізії казах Баурджан Молыщ-Улы стає прикладом для своїх солдатів. Для них же уособленням мужності, стійкості, високих моральних якостей є Панфілов. По таким, як Панфілов, солдати звіряли свої думки й справи.

Михайло Шолохов… Уже в перших військових нарисах письменник намічає образ людини, що сохранили те, що робить його непереможним, — душу живу, сердечність, здатність ясно мислити. Людей різних доль і характерів звели фронтові дороги в главах роману «Вони боролися за Батьківщину»: відважний Лопахин, стриманий Стрільців, педант Звягінцев, гострий на мову Попри-щенко. Війна перешикувала свідомість мирної людини на свідомість воїна.

Людиноненависницьку суть фашизму розкриває у своїх добутках Б. Васильєв. Автор протиставляє антигуманізм автографам Перемоги на стінах рейхстагу. Прокльоном фашизму звучать рядка Р. Рождественського:

• ..люди Землі.
• Убийте війну, -проклянитевойну, люди Землі!

Вони перейняті оптимістичними мотивами. Суворі позбавлення військових- років не озлобили людей. Навпаки! Живі пам’ятають… Пам’ятають імена загиблих, пам’ятають Перемогу, добуту кров’ю, ратними працями, високим патріотизмом. І на згадку про тих, хто не повернувся, ми повинні за всяку ціну зберегти мир. І рядка, створені вже після Перемоги, завжди будуть волати до людства:

• Помнете!
• Через століття, через роки, — помнете!

Як до незагойної рани, доторкаюся до повісті Костянтина Воробйова «Убиті під Москвою». Це добуток не прочитаєш просто так, на сон прийдешній, тому що від нього, як від самої війни, болить серце, стискуються кулаки й хочеться єдиного: щоб ніколи не повторилося те, що відбулося із кремлівськими курсантами, що загинули під Москвою. Навчальна рота йшла на фронт. Їх було двісті сорок чоловік. Молоді, гарні хлопці, збройні «новітніми гвинтівками», які придатні були лише для парадів, ішли молодецьким кроком по площі. Письменник постійно вихоплює з безликої безлічі одне-два веселих особи, дає нам можливість почути чийсь дзвінкий, хлоп’ячий голос, побачити Олексія Ястребова, що несе в собі «якесь невгамовне притаившееся щастя» і радість від відчуття краси ранку й гнучкості свого молодого тіла. Курсантів переповняє почуття радості й щастя, а мені хочеться кричати від болю: адже за назвою повести я знаю, що всі вони загинуть. Через кілька днів будуть перші жертви, перший бій і перший божевільний страх перед смертю, буде й перша бурхлива радість перемоги… Але закінчиться все це трагічною загибеллю роти, описаної Воробйовим разюче сильно. Тремтіння землі, «огидне виття бомб, що наближаються,», фонтани вибухів, зім’яті каски, поламані гвинтівки, автоматні черги — це справжнісіньке пекло війни, в епіцентрі якого — курсанти, «до краплі схожі один на одного, тому що всі були з розкритими ротами й знекровленими особами». К. Воробйов не показує фінал цієї сцени. Не знаючи деталей, я знаю головне — рота винищена.

Кров’ю серця написана й повість К. Воробйова «Це ми, Господи!» — ще одна сторінка, сама кошмарного й нелюдська, з літопису другої світової війни. У цьому добутку ми бачимо новий трагічний лик війни — плівок. У полоні були різні люди; мужні знаходили сили боротися, улаштовували втечі; слабкі скорилися й чекали своєї долі — такі викликають тільки жалість і презирство. Але вес полонені заслуговують милосердя.

У самому заголовку повести чується голос-стогін змучених полонених: «Ми готові до смерті, до того, щоб бути прийнятими тобою, Господи. Ми пройшли всі кола пекла, але свій хрест несли до кінця, не втратили в собі людське». Потрясають картини полону, у яких відбилася неймовірна трагедія безвинних жертв: «У таборі були есесівці, збройні… залізними лопатами. Вони вже стояли, вишикувавшись у ряд. Ще не встигли закритися ворота табору за виснаженим майором Величко, як есесівці з нелюдським гиканням урізалися в гущавину й почали вбивати їх. Бризкала кров, шматками летіла зрубана ударом лопати шкіра. Табір огласился риком убивць, що посатаніли, стогонами що вбивають, важким тупотом ніг у страху людей, що металися. Умер на руках у Сергія капітан Миколаїв. Лопата глибоко ввійшла йому в голову, роздвоївши череп». Безмірні страждання, моторошне обличчя напівживих істот, кістяків, обтягнутих шкірою, стогін, що виривається із закривавленого рота: «Це ми, Господи», — картини, що обрушилися на мене зі страшною силою. Що ж очікувало людей? Воля? Так, але дуже короткочасна, а потім знову полон, але тепер уже в радянських концтаборах, де людське життя перетворювалося в табірний пил…

Сьогодні молодята несуть до гранітних постаментів квіти, щоб поклонитися світлої пам’яті тих, хто зберіг для них сьогоднішній день і можливість здійснити свою мрію.

Люди військового покоління особливі. Із фронтів Великої Вітчизняної вони принесли в непросте життя країни віру в майбутнє, готовність жертвувати собою заради інших. Побут радянських людей ще довгий час був наповнений відгомонами військового лихоліття. Висота людського подвигу визначається силою любові до життя. Ніж сильніше ця любов, тим незбагненніше вимір подвигу, чиненого людиною заради любові до життя. І подвиг народу — це пряме відбиття подвигу кожної людини, помножена на мільйон, на десятки мільйонів. Мені здається, що наш народ і зараз здатний на повторення подвигу єднання, братерства й боргу, що став основним змістом Великої Вітчизняної війни, що закінчилася більше піввіку назад.

(2голосов, средний: 3,00 out of 5)

Загрузка...

Тисячі людей пройшли крізь горно війни, випробували жахливі мучення, але вони вистояли й перемогли. Перемогли в найважчій із всіх війн, перенесених дотепер людством. І живі ще ті люди, які в найтяжких боях захищали Батьківщину. Війна в їхній пам’яті спливає найстрашнішим сумним спогадом. Але вона ж нагадує їм про стійкість, мужність, дружбу й вірності. Багато письменників пройшли цю страшну війну. Багато хто з них загинули, одержали важкі каліцтва, багато хто вцілів у вогні випробувань. От чому вони дотепер пишуть про війну, от чому знову й знову розповідають про те, що стало не тільки їхнім особистим болем, але й трагедією всього покоління. Вони просто не можуть піти з життя, не попередивши людей про небезпеці, що несе забуття уроків минулого.

Мій улюблений письменник — Юрій Васильович Бондарев. Мені подобаються багато хто його добутки: «Батальйони просять вогню», «Беріг», «Останні залпи», а найбільше «Гарячий сніг», у якому розповідається про один військовий епізод. У центрі роману — батарея, перед якою поставлена завдання: за всяку ціну не пропустити ворога, що рветься до Сталінграда. Цей бій, можливо, вирішить долю фронту, і тому так грізний наказ генерала Бессонова: «Ні кроку назад! І вибивати танки. Стояти й про смерті забути! Не думати про неї ні за яких умов». І бійці розуміють це. Бачимо ми й командира, що у честолюбному прагненні схопити «мить удачі» прирікає на неминучу загибель підлеглих йому людей. Він забув, що право розпоряджатися життям інших на війні — право велике й небезпечне.

На командирах лежить більша відповідальність за долі людей, країна довірила їм їхнього життя, і вони повинні зробити все можливе, щоб не було даремних втрат, тому що кожна людина — це доля. І це яскраво показав М. Шолохов у своєму оповіданні «Доля людини». Андрій Соколов, подібно мільйонам людей, пішов на фронт. Важкий і трагичен був його шлях. Назавжди залишаться в його душі спогаду про табір військовополонених Б-14, де тисячі людей колючим дротом були відділені від миру, де йшла страшна боротьба не просто за життя, за казанок баланди, а за право залишитися людиною.

Про людину на війні, про його мужність і стійкість пише Віктор Астафьев. Він, що пройшов війну, що стала на ній інвалідом, у своїх добутках «Пастух і пастушка», «Сучасна пастораль» і інших розповідає про трагічну долю народу, про те, що довелося пережити йому у важкі фронтові роки.

Молодим лейтенантом був на початку війни Борис Васильєв. Найкращі його добутки — про війну, про те, як людина залишається людиною, тільки до кінця виконавши свій борг. «У списках не значився» і «А зорі тут тихі» — це добутку про людей, що почувають і несуть особисту відповідальність за долю країни. Завдяки Васковым і тисячам таких же, як він, і була здобута перемога. Всі вони боролися з «коричневою чумою» не тільки за своїх близьких, але й за свою землю, за нас. І кращий приклад такого беззавітного героя — Микола Плужников у повісті Васильєва «У списках не значився». В 1941 році Плужников закінчив військове училище й був спрямований для проходження служби в Брестську міцність. Він прибув уночі, а на світанку почалася війна. Його ніхто не знав, він не значився в списках, тому що не встиг доповісти про своє прибуття. Незважаючи на це, він став захисником міцності разом з бійцями, яких не знав, і вони бачили в ньому теперішнього командира й виконували його накази. Плужников бився з ворогом до останнього патрона. Єдине почуття, що керувало їм у цій нерівній сутичці з фашистами, було почуття особистої відповідальності за долю Батьківщини, за долю всього народу. Навіть залишившись один, він не припинив боротьбу, виконавши солдатський борг до кінця. Коли фашисти через кілька місяців побачили його, виснаженого, змученого, беззбройного, вони віддали йому честь, оцінивши мужність і стійкість бійця. Багато чого, дивно багато чого може зробити людина, якщо він знає, в ім’я чого й за що він бореться.

Тема трагічної долі радянських людей ніколи не буде вичерпана в літературі. Я не хочу, щоб повторилися жахи війни. Нехай мирно ростуть діти, не лякаючись вибухів бомб, нехай не повториться Чечня, щоб не довелося матерям плакати про загиблих синів. Людська пам’ять зберігає в собі й досвід багатьох поколінь, що жили до нас, і досвід кожного. «Пам’ять протистоїть нищівній силі часу», — сказав Д. С. Лихачов. Нехай же ця пам’ять і досвід учать нас добру, миролюбству, людяності. І нехай ніхто з нас не забуде, хто і як боровся за нашу волю й щастя. Ми в боргу перед тобою, солдат! І поки є ще тисячі непохованих і на Пулковских висотах під Санкт-Петербургом, і на Дніпровських кручах під Києвом, і на Ладозі, і в болотах Білорусії, ми пам’ятаємо про кожного солдата, що не повернувся з війни, пам’ятаємо, якою ціною він добув перемогу. Зберіг для мене й мільйонів моїх співвітчизників мову, культуру, звичаї, традиції й віру моїх предків.

(1голосов, средний: 1,00 out of 5)

Загрузка...

Но декан университета категорически отклонил кандидатуру Чехова. Мысль о том, чтобы доверить университетскую кафедру писателю, да еще такому, который подписывал когда-то свои рассказы легкомысленным псевдонимом Антоша Чехонте, показалась ему кощунственной. Студентом последнего курса Чехов поехал летом с семьей в Воскресенск (ныне Истра), где учительствовал его брат Иван. Зеленый городок с чудесными окрестностями, рыбная ловля, долгие прогулки—все это радовало Антона Павловича, уставшего от городской сутолоки. Но и здесь он отдыхал ка свой, чеховский лад.

Познакомившись с заведующим земской больницы, известным врачом Архангельским, Чехов устроил себе добровольную практику. Антон Павлович принимал больных, ездил на вскрытия, выступал экспертом в суде. В пестром калейдоскопе мелькавших перед ним людей — помещиков, чиновников, офицеров, крестьян — находил он героев своих бз^дущих рассказов.

По вечерам у Архангельского собирались молодые врачи, читали новые произведения Щедрина, с жаром декламировали Некрасова, пели народные песни. Чехов подпевал баском; ему было приятно чувствовать себя коллегой этих хороших полезных людей.

Всю жизнь медицина и мешала и помогала писательскому труду Чехова. Благодаря медицине он. глубже узнал жизнь своей страны, теснее был связан с народом. «Я чувствзгю себя бодрее и довольнее собой, когда сознаю, что у меня два, а не одно дело», — говорил Антон Павлович.

В июне 1884 года Чехов окончил университет. «Живу с апломбом, — сообщает он друзьям об этом событии,— так как ощущаю у себя в кармане лекарский паспорт».

Осенью на дверях квартиры писателя появилась табличка: «Доктор А. П. Чехов». Пациентов у Антона Павловича было немало — вся литературная Москва шла к нему так же просто, как ходят в бесплатную лечебницу. Зная его бесконечную доброту, не стеснялись его беспокоить, частенько будили среди ночи и везли на другой конец города к больному.

В том же, 1384 году на прилавках; книжных магазинов появилась тоненькая  книжка:  А.  Чехонте «Сказми Мельпомены».

, что речь идет о художнике Исааке Ильиче Левитане, близком друге брата Николая.

Было уже темно, когда Антон Павлович с братьями, надев охотничьи сапоги и прихватив фонарь, отправился по топкой дороге через лес в Максимовку. Без стука, распахнув дверь, Чеховы ввалились к спящему Левитану. Не узнав в потемках вошедших, художник вскочил с постели и направил на них револьвер. Антон Павлович расхохотался. Левитан хмуро, без улыбки, взглянул на него. Он был в приступе хандры, которая находила на него внезапно и продолжалась целыми неделями.

Веселые шутки Антона Павловича разогнали мрачное настроение Левитана. Он решил переселиться в Бабкино. Рядом с дружной, веселой семьей Чеховых ему и жилось и работалось легче.

Три проведенных вместе лета навсегда сдружили Чехова и Левитана. Это не была легкая дружба сверстников, которая кончается вместе с молодостью. Их роднили испытания невеселой юности, ненависть к империи пришибеевых, а главное, любовь к России, к ее талантливому, но забитому народу, любовь к русской природе. Все эти чудачества не мешали Чехову и Левитану плодотворно работать. Этюдами, написанными за лето, были покрыты все стены левитаковского флигелька. Чеховские рассказы появлялись почти в каждом возом номере юмористических журналов.

Левитан был одним из первых, кто угадал в молодом таланте Чехова силу, которой еще предстояло развернуться   в   будущем.

В один из дождливых дней собравшиеся у Киселевых гости коротали вечер за чтением. Прочли и рассказ Антона Павловича. Левитан смеялся вместе с другими, а потом, помрачнев, спросил с протяжным вздохом:

— Почему вы, Антон Павлович, такой талантливый, а пишете пустяки?

Чехов молча улыбнулся в ответ. Вопрос Левитана его не удивил. Он сам уже не раз думал, что все сделанное им до сих пор хуже и мельче того, что он может сделать.

Случайная встреча двух старых школьных товарищей в рассказе «Толстый и Тонкий» (1863) сразу превращается во встречу малого чина с большим, как только Тонкий узнает, что его одноклассник стал важной особой, «его превосходительством».

Покорность заменила чиновнику Перекладину из рассказа «Восклицательный знак» (1885) все человеческие чувства. «…Сорок лет писал он бумаги, написал он их тысячи, десятки тысяч, но не помнит ни одной строки, которая выражала бы восторг, негодование или что-нибудь в этом роде…» Эта чувства не дозволены ему по чину.

Экзекутор Червяков «Смерть чиновника», умер от страха, чихнув нечаянно на лысину сидящего впереди генерала. Герой рассказа «Чтение» (1884) Мердяев так отупел, что едва не сошел с ума, когда начальство приказало ему для расширения кругозора читать книги.

Низкопоклонство в царской России было неизбежным следствием полицейско-бгарократической системы/ Духом холуйства была проникнута и так. называемая «мыслящая» интеллигенция, разоблаченная Чеховым в рассказе «Маска» (1884).

Благоговейную тишину читальни общественного клуба, где во время бала собрались местные интеллигенты, нарушает пьяный в маске. Не стесняясь в выражениях, он приказывает присутствующим убираться вон, так как решил здесь повеселиться в своей компании. Интеллигенты возмущены. Директор банка Же-стяков вызывает дежурного полицейского Евстрата Спиридоныча и  велит составить  на  пьяного  протокол.

 «В каждом юморе есть смех и слезы», — говорил Чернышевский. Чехов не только издевался над Очумеловыми и Пришибеевьми. Рассказы его были проникнуты горечью, заставляли думать, что там, где хозяйничает «унтер с колючим лицом», нет места счастью.

Все явственней начинает звучать в рассказах Чехова боль за угнетенный народ России. Именно в рассказах о народной жизни впервые проявились замечательные свойства чеховского таланта: лиризм и глубокое проникновение в душу человека.

(1голосов, средний: 1,00 out of 5)

Загрузка...

Пам’ять про самому таємний для кожної людини стає своєрідним зв’язком між поколіннями. Заради нашого життя гинули молоді солдати Великої Вітчизняної війни. Зв’язок поколінь. Що це значить для мене? Як я це відчуваю? У нашому сімейному альбомі є дуже затерта, стара фотографія моєї бабусі Ані. Цю фотографію, що була часткою рідного будинку, всю війну проносив мій дідусь Лаврентій у солдатській гімнастерці. Бабуся Аня розповідала, як вона одна із сином, моїм дядьком, пережила важкий час, як працювала в госпіталі, чекала дідуся Лаврентія. Спасибі їм за вірність один одному, тому що завдяки їхній любові й відданості з’явилася моя мама і я. От такий зв’язок, по-моєму, існує між тими, хто живе у двохтисячному році, і тими, хто воював, захищав Батьківщину в сорок першому — сорок п’ятому.

Про війну, про людей на війні ми довідаємося з добутків письменників, для яких війна — це частина життя. У романах і повістях Быкова, Астафьева, Бондарева, Бакланова головний герой показаний на передовий, у госпіталі. Вони писали про людину на війні, у бої.

К. Паустовский пише про цю подію по-своєму. У своїх добутках він розповідає про те, як війна наздоганяє мирних людей у їхній щоденності, «цивільної» життя.

Новела «Сніг» написана Паустовским у тривожній напрузі сорок третього. Глибоко ліричний, ніжний добуток автора був сміливим кроком для того часу. Початковий період війни в літературі зовсім особливий. Відозви й вірші, повні патріотичних мотивів, бойові марші й ліричні пісні, художні нариси — все це було підпорядковано одній ідеї — ідеї гніву й відплати. Все життя країни, кожної людини, була спрямована тільки на перемогу.

Паустовский не прагнув у своїх добутках акцентувати увагу на жесто-костях і тяготах війни. Він хотів внести в суворе, убоге існування людей небагато радості, нагадати про близьких людей, про рідний будинок.

У новелі «Сніг» письменник представив нам те, що випало тоді деяким, але було бажаним для всіх. Дія відбувається в маленькому пустельному містечку, де оселилися евакуйована з Москви акторка з дочкою. Паустовский так намалював цей куточок Росії, що, напевно, кожний міг довідатися свій рідний будинок. Письменник зумів побачити людське споріднення своїх героїв. У їхніх душах немає користі, життєвого розпачу, а є віра в майбутнє, що нерозривно пов’язане з минулим. Все це Тетяна Петрівна довідалася з листа сина Потапова: «Эх, якби ти знав, як я полюбив все це звідси, видали! Я згадував про це в найстрашніші хвилини бою. Я знав, що захищаю не тільки всю країну, але й от цей її маленький і самий милий для мене куточок — і тебе, і наш сад, і чубатих наших хлопчиськ, і маревні гаї за рікою, і навіть кота Архипа».

Тетяна Петрівна чекає людину із фронту. Вона зробила всі так у будинку, як запам’ятав, як мріяв лейтенант Микола Потапов. Він не сподівався побачити рідний будинок після звістки про смерті батька. Пішов просто подивитися.

Майстерність Паустовского як письменника виявилося в умінні пожвавити природу, сад. Людина, його почуття розкриваються через пейзаж, через ожилий сад: «Сад як би здригнувся. З гілок зірвався сніг, шурхнув». Герої цього оповідання увесь час відчувають, що знайомо давно. Таке відбувається між людьми, у яких багато загального. Рано ранком Потапов їде на фронт. Тетяна Петрівна обіцяє чекати на нього. От воно просте людське щастя, без якого в тій страшній війні самотньо. В оповіданні в Паустовского немає нічого зайвого. Назва добутку стає одним з головних діючих осіб. Все чисте, гарне з Тетяною Петрівною й Потаповым відбувається на тлі снігу. На початку оповідання героїня незадоволена собою, містечком, куди потрапила волею долі. Але поступово вона заспокоїлася, «особливо коли прийшла зима й завалила його (містечко) снігом». Тетяною Петрівною один раз уночі прокинувся: «Сніг тускло світил у вікна. З дерева беззвучно зірвався птах, стряхнула сніг».

І в лейтенанта Потапова кращі спогади рідного будинку теж про зиму:  «Зима, сніг, але доріжка до старої альтанки над обривом розчищена, а кущі бузку все в інеї».

На могилу батька вони йдуть разом. «Мрячний місяць піднявся вже високо. У її світлі слабко світилися берези, кидали на сніг легкі тіні» — такий пейзаж, де немає війни, де людина із фронту відновлює свої сили. Поетичний образ снігу ще раз підкреслює чистоту відносин між героями. Паустовский у своєму оповіданні показав цінності «немудрих» речей, тих самих, які допомагали підтримувати в людині мужність жити й боротися. Не випадково в той важкий час з’явилися стародавній вальс «Осінній сон», запік Марко Бернес у кінофільмі «Два бійці», були написані пісня «Землянка» А. Суркова й ліричні вірші К. Симонова:

• Чекай мене, і я повернуся.
• Тільки дуже чекай…