Сочинения

(2голосов, средний: 4,50 out of 5)

Загрузка...

Ця адреса мені знайома з малих літ. Пам’ятаю сучасний, непримітний будинок по вулиці Шевченка, квартиру. Пам’ятаю невеликий базарчик осінніх квітів. У цьому будинку жив і творив відомий український поет Василь Андрійович Симоненко. Але Василь жив в іншій квартирі, а тут живе його старенька мати. Вона живе сама. Нещодавно у Ганни Федорівни був день народження, їй виповнилося вісімдесят років. У той день письменники Києва — Олесь Гончар, Борис Олійник та інші — відправили поздоровчу телеграму з теплими словами матері Василя. Вона одержала багато листів від близьких і далеких родичів, від молодих поетів, від людей, які поважали великого поета та були вдячні його матері за існування такої мужньої людини. Прийшли привітати бабусю зі святом її онук Лесик та правнучка Мирослава, яка звала бабусю: «Бабуся Ганнуся».

Я не був присутній на святі важливої для мене людини. Але привітати бабусю зміг трохи раніше. Я приїхав до неї разом із кореспондентом українського радіо. За обідом ми розмовляли про Чорнобиль, про щоденник Симо-ненка — із чого народилася цікава передача, у якій прозвучали найцікавіші твори Василя та живі розповіді його матері.

Ганна Федорівна розповіла, що разом з людиною вмирає його таємниця. Так і з Василем, який передбачив свою ранню смерть в одному зі своїх віршів. Василь тяжко хворів, але навіть його рідна мати не знала про це. Люблячий син боявся завдати їй болю. Щоденник і невідомі вірші Симоненка вже надруковані в газетах і в журналах.

Не все відомо про великого поета і мені, хоча пройшов я стежками його життя. Але не ми йдемо до нього, а він ідз до нас.

Василь Симоненко залишався мужньою людиною, чесним і гарним чоловіком, який завжди піклувався про найдорожчу йому людину — матір. Навіть помер поет лише тоді, коли мати одужала.

Я казав, що мати поета диве сама… Це так, і водночас ні! Вона живе разом із вічною, нестаріючою материнською любов’ю. Мати завжди пам’ятатиме свого сина — великого співця молодої української поезії.

Образ матері — це символ добра на землі, людяності, любові. Від часів Шевченка і до наших днів українські поети складають величальну пісню матерів. Найніжніші слова знаходять сини для матерів. Так само і ми до своїх батьків. Вони для нас є найріднішими людьми, які завжди поруч, завжди підтримають. Мати і батько оберігають дитину від нещастя, злигоднів, лихих людей. Кожні батьки намагаються виростити своїх дітей добрими, гідними людьми.

Важко назвати у сучасній літературі поета, який би не звертався до цієї теми. Василь Симоненко по-своєму оспівує величний образ матері, який переростає в образ України. Де б ми не були, завжди з нами буде материнське благословення і його не можна забути. «Можна вибрать друга і по духу брата, та не можна рідну матір вибирати»,— каже у своєму вірші великий поет.

Вірші Василя Симоненка примушують задуматися ще раз, якими важливими є для нас батьки, хоч інколи ми про це забуваємо. Його поезія надихає, хвилює, приносить справжню насолоду, прагнення бути кращими, добрішими, ніжнішими. Ці вірші є щирим і простим відгуком на все те, що відбувається у житті людини.

(2голосов, средний: 5,00 out of 5)

Загрузка...

Коли в українські степи приходила рання весна, по селах починали лаштуватися в далеку дорогу чумаки. Минали останні дні перед виходом валок із сіл, і ось уже викочувались величезні вози, звані мажами й мажарами, у неблизьку подорож. Проводжали чумаків урочисто всім селом. Співали пісень, виголошували напуття, а найшанованіший у громаді чоловік благословляв їх перед нелегкою, сповненою небезпек дорогою.

Отаман востаннє оглядав своїх побратимів. Зібралися тут чесні, сміливі, витривалі. Всі вони справді можуть покластися один на одного в найбільшій скруті. Адже й нападники їх можуть підстерігати, і тоді чумакам доведеться узятися за пістолі та шаблі, щоб не дати себе пограбувати, щоб дорогоцінна сіль припливла аж із Криму чи Карпат до рідного села.

їх палить немилосердне сонце, січуть дощі, полощуть вітри, а вони тихо просуваються українськими степами. Скриплять вози, ремиґають воли, минають дні, ночі, і звучать чумацькі пісні. Пісні ті розлогі, мов степ, сумні й веселі, але все-таки більше сумні, бо в кожній дорозі могла спіткати чумаків трагічна пригода. їх косили і хвороби, і ворожі кулі. Тому так часто в їхніх піснях ідеться про смерть чумака далеко від рідної хати…

Наших чумаків зустрічали не тільки в Криму чи в Карпатах. Вони часто заходили й на Доц, де навантажували вози рибою, везли її в свої краї. Бували й у різних європейських містах на ярмарках, де скуповували весь необхідний для України товар. Отож чумацтво — не лише соляний промисел, а широка торгівля, переважно в міжнародних масштабах.

Мало хто» знає, що чумацтво виникло ще в далекі часи Київської Русі, бо вже тоді з її земель валки хоробрих і кмітливих людей вирушали в далекі мандри. Саме тоді й було’ прокладено їхній основний маршрут, що називався Великим Чумацьким Шляхом, який подекуди перетинався зі знаменитим «шляхом з варяг у греки». Але справжнього розмаху цей промисел набирає в Україні з кінця XV століття. Щоб уявити це, достатньо навести хоча б такі цифри: за один сезон чумаки перевозили кілька мільйонів пудів риби й солі. Закінчувався сезон, поверталися додому вкрай стомлені і виснажені дорогами чумацькі валки. На жаль, чумаки не дораховувалися багатьох поміж себе. Матері й дружини оплакували загиблих, сиротіли діти. Таке небезпечне було це ремесло. Не кожен зважувався на нього. Тільки люди з козацьким духом.

Давно відійшло в минуле чумацтво, залишивши нам після себе пісні, легенди й перекази про ті далекі нелегкі часи. А ще — слід у високих небесах…

Ініціативність та підприємливість українців у XXI столітті набула зовсім інших форм у зрівнянні з часами чумаків. Справа в тому, що тепер товари, які раніше возили на своїх валках чумаки може пропонувати іншим державам наша країна або цим займаються великі торгово-закупівельні організації. На жаль, немає вже тієї свободи пересування, що була раніш. Тепер усюди кордони й таможні, які певним чином стоять на заваді підприємницькій діяльності.

Мені здається поступово треба відроджувати свободу пересування і якось сприяти розвиткові підприємливості українців, адже багато з них залишилися без роботи. Добре було б, якби вони рекламували й продавали за кордоном суто українські товари. А в нас є чим пишатися! На жаль торгівля перейшла в межі суто речового ринку. От і їздять так звані «човники» з Польщі до України й назад. Я розумію те, що відродити чумакування за нових умов не вдасться, але треба спробувати взяти з цього давнього промислу краще, і це буде дуже корисно для нашої країни.

(1голосов, средний: 4,00 out of 5)

Загрузка...

Хто з нас не був зачарований українською піснею, хто не згадував її, як своє чисте дитинство, горду юність, бажання бути красивим, хоробрим і сильним? Скільки митців відчули натхнення від її мелодій, безмежної широти й красоти образів. Чарівна сила української пісні здатна викликати в душі людини наитонші й найглибші почуття й думки, прагнення сягнути вершин людської гідності, людяності, творчості. Українська пісня надавала сили і завзяття бійцям, кожен з них знаходив у пісні любов до народу і презирство до смерті. Українська пісня змальовує нам образи славних предків: Байди-Вишневецького, Дорошенка, Нєчая, Богуна, Богдана. У лузі та у полі, серед степу та на морі, у шахті та за верстатом на заводі — скрізь відчував трудівник приплив легкості та бадьорості від геніального ритму української пісні.

Маги співала ці пісні над колискою дитини. Саме на крилах української пісні дівоча весна приносила кохання. Українська пісня — це справжня поетична біографія українського народу, його історія, народу-воїна, народу-трудівника, що упродовж віків, наче лев, витрачаючи кров, силу, саме життя, виборював власну свободу, право на повноцінне життя.

Тяжкою й кривавою була історія українського народу. І наш народ, який був позбавлений багатьох можливостей, розкривав свою поетичну бездонну душу у безсмертній українськії! пісні.

Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине, От де, люди, наша слава, Слава України.

З великою вдячністю український народ береже пам’ять свого гідного сина — композитора Миколи Лисенка, який в умовах страшних царських часів все життя присвятив збиранню народних пісень. Як казав сам митець, він вчився у народа, бо «там душа божа сидить». Увесь свій талант Лисенко присвятив тому, щоб знайти і зберегти скарби народної творчості, а потім, обробивши їх, повернути українцям, як витончений дар сина й учня своєму батькові, народу-вчителю.

А чи живе пісня у наш час? Яка вона? На жаль, найчастіше не наша. І не тільки за мовою, але за самим духом. Кажуть, цю пісню диктують ритми сучасного життя, потреби молоді. Хіба треба багато думати над словами, коли рухаєшся під гучні звуки сучасної музики? Але ж не все життя людина танцює. Колись же треба й замислитися над життям, і посумувати. Сьогодні в Україні є такі пісні. Вони вчать доброті, любові.

Найчастіше у центрі уваги, як і колись, стосунки між батьками й дітьми. Хто не співав услід за радіо: «Сину, сину, сину, сину мій! Я тобі щасливу зичу долю…». Кого не зворушували проникливі слова іншої пісні: «Мамо, мамо, світла і кохана! Ви пробачте, що був неуважний…». Ці пісні по-життє-вому мудрі.

Хіба кожен з нас хоч раз не вимовляв у душі: «Мамо, пробач мені щоденний гріх». Та, на жаль, далеко не всі слухають ці пісні. Може, тому, що часом і мови не знають. А інколи й соромляться, що їх назвуть несучасними. Але ж є цікавий досвід сучасної гумористичної пісні. Певно, майже всі пам’ятають смішне «Сірко, собака мій, собака, мій пес». А «Купила мама коника» пародіювали навіть у клубі веселих та винахідливих. Та й пісні групи «ВВ» досить поширені. Значить, є надія відродити втрачене. Шлях до цього лежить через виховання культури і знання рідної мови. А якщо пісня написана талановито, розумом і серцем, її співатимуть, і буде вона на радість кожному.

(2голосов, средний: 5,00 out of 5)

Загрузка...

Цей офорт виконано в стилі Рембрандта, яким так захоплювався Тарас Шевченко. Рада Академії мистецтв 16 квітня 1858 року визнала Тараса Шевченка «призначеним в академіки й задала програму на звання академіка з гравіювання на міді». До осені 1860 року, повернувшись після заслання до Петербурга, митець працює без утоми. Виділена йому кімнатка з антресолями в колишній ризниці поруч із церквою перетворюється на справжню експериментальну лабораторію. Музейний меморіал Кобзаря, відкритий у Петербурзі в цьому приміщенні, лише приблизно передає дух тогочасної напруги. На столі від вікном -мідні дошки, набори пензлів і різців. Та чомусь реставратори посоромились виставити численні слоїки й пляшечки з кислотами для офортних робіт, ніби забули й зелену банку з сардинами, і сало напохваті — в розгорнутому вигляді.

Митцеві ніколи було відвідувати харчевні, він цілком віддавав себе улюбленій праці. Часом, аби не заважали гості, крейдою писав на дверях, що його немає вдома.

Написані Шевченком гравюри досить вдало розміщено на стінах нижньої й горішньої кімнат. На жаль, серед них ми не побачимо офорт дивовижної виразності й символічного звучання — автопортрет автора — чоластого юнака з хвилястим чубом і задумливо-одухотвореним обличчям. Він пише. А запалена свічка в лівій руці розганяє непроглядну пітьму навколо й вихоплює із темряви осяйні риси образу.

Зображення молодого поета дуже перегукується з його ж олівцевим портретом 1845 року.

Учень Тараса Григоровича, син харківської поміщиці Наталі Суханової Борис Суханов, котрий брав у митця уроки малювання вже після його заслання, згадував про першоджерело «офортної копії».

«З-поміж безлічі найрізноманітніших етюдів, краєвидів і начерків одшукався портрет юнака зі свічкою в руці, тіні на обличчі були дуже різкі, на голові — пишна шевелюра. Тарас Шевченко запропонував мені відгадати, хто зображений на портреті. Певна річ, я цього не міг зробити. Тоді він сказав, що це його власний портрет, ним же самим давно колись намальований, ще тоді, як він учився у Брюллова. Дуже сміявся Тарас Григорович з мого подиву, погладжуючи свою сиву голову, розправляючи козацькі вуса й порівнюючи себе, стоячи перед дзеркалом, з кучерявим, безбородим юнаком зі свічкою в руці. Він твердив, що свого часу портрет мав велику схожість з оригіналом…»

На стрічці офортного автопортрета напис: «Т.Шевченко. 1860». Отож, авторство і дата виконання не викликали сумніву і.. Але хотілося знати не тільки рік, а й, за можливості, місяць і день. І тут нам став у нагоді начерк вірша «Плач Ярославни», залишений на одному з відбитків цього портрета, який зберігається в Музеї українського образотворчого мистецтва у Києві.

Чернетку, звісно, зроблено раніше, можливо, в травні, о тій порі, коли за вікном хвилювалась-вирувала скресла Нева, повітря пахло бруньками й сонце висвітлювало блакиттю досі похмуро-свинцеве небо Петербурга. У такі дні особливо мріялась Україна, напливали згадки про подорож у рідні краї, немовби з вічності виринали картини того незабутнього літа сорок п’ятого року.

Тарас Григорович вирушив на батьківщину 23 березня, уже відомим поетом та вільним художником. Він почав друкувати перші аркуші «Мальовничої України», мав запрошення до Археографічної комісії в Києві. Отже, був у земляків шанованою людиною.

А ще отой юнак зі свічкою нагадав митцеві, що він поет народного визнання, але в особистому житті — безталанний бурлака. І на чистий папір автопортрета вимережались у мить поетичного натхнення рядки з найліричнішої сповіді Ігоревої дружини Ярославни. За її «Плачем» поет розпізнав свою гірку долю — без кохання, без родини, без дітей… А він же колись був такий молодий і вродливий, ніжний і закоханий… Що зробили з ним прокляті часи! І хай уже не наздогнати давніх літ на калиновому мості, а все ж, а все ж!.. Пам’ять ще бентежить серце, сповнене мрій і сподівань. І тоді хочеться жити, працювати, творити…

(3голосов, средний: 4,00 out of 5)

Загрузка...

Студент Київського університету Олександр Тулуб познайомився з улюбленим викладачем філологічного факультету, українським письменником Миколою Івановичем Костомаровим, який того ж року став професором історії. Костомаров жив зі своєю старенькою мамою в невеличкому затишному будинку серед великого пишного саду. Навесні фруктові дерева стояли у квітах, а восени весь сад пахнув медово-винними ароматами стиглих фруктів. Гостинна бабуся ласкаво приймала друзів сина, напувала їх чаєм і частувала яблуками та грушками, мирно прислухаючись до палких розмов та суперечок молоді.

[smszamok]

Як історик, Костомаров знайомив братчиків з історією слов’ян, їхньою літературою і закликав студентів як майбутніх педагогів виховувати своїх учнів у співчутті до гіркої долі слов’ян і в дусі боротьби за визволення кріпаків.

Якось Олександр застав у Костомарова Тараса Григоровича Шевченка. Ще гімназистом прочитав він «Кобзаря» та «Гайдамаків», але познайомитися з поетом йому не доводилося.

Коли він увійшов до Костомарова, Шевченко палко сперечався з професором. Поет доводив, що об’єднання й визволення слов’ян — справа далекого майбутнього і треба в першу чергу боротися за негайну ліквідацію кріпацтва, за волю селянам, бо виховування молоді в дусі гуманного ставлення до простого народу зараз нічого не дасть.

Сперечалися довго. Нарешті Костомаров замовк, а Гулак і Шевченко гаряче розгортали думку про пекучу потребу активної боротьби за скасування кріпацтва.

Потім усі почали просити Шевченка прочитати їм його нові вірші. Шевченко прочитав «Кавказ» і «Сон». Олександра надзвичайно вразила широта поглядів Шевченка, який поширював на Кавказ ідею звільнення від неухильного наступу на нього Росії. В першу мить це просто приголомшило його. Коли ж Шевченко почав читати свій «Заповіт», Олександр схопив якийсь клаптик паперу і став записувати його.

Попросити Шевченка повторити кінець вірша він не наважився і так і забрав його без кінця.

Нарешті, наприкінці травня 1859 року, Шевченко дістає дозвіл на відвідини України на п’ять місяців. Дорогою він відвідує своїх знайомих, зустрічається з лікарем Козачковським, пише нові вірші, малює краєвиди, плаває з рибалкою на «дубі», ловить рибу, захоплюється красою України.

Хвилюючими моментами для Т. Шевченка під час цієї подорожі були відвідини рідних сіл: Корсуня, Моринців, Кирилівки та інших.

Як розповідають, до Кирилівки Тарас Григорович прибув у жнива, у липні місяці, до брата Йосипа. Всі люди були на панщині, в тому числі і родина брата. Побачивши, що якийсь «пан» під’їхав до воріт, діти полякались, бо думали, що він буде їх гнати на панщину… коли Тарас Григорович зайшов у двір, вони почали плакати й тікати в садок. Як не умовляв Тарас Григорович, що він їх дядько, діти не вірили йому. А коли Тарас Григорович угамував дітей, тоді й сам заплакав. Він попросив сусідок зварити вечерю. Після панщини увечері всі родичі зійшлись до Йосипа, разом вечеряли й вітали Тараса.

Він сказав рідним, що скоро їх буде звільнено з кріпацтва…

Там же, в Кирилівці, поет зустрівся і з своєю сестрою Яриною. «Була я на городі, копала грядки, — розповідала Ярина, -дивлюсь, біжить моя дівчинка:

—          Мамо, мамо, вас якийсь Тарас кличе…

—          Який Тарас? — питаю, а сама й з місця не можу здвигнути, аж ось і сам він іде.

—          Здрастуй, сестро… — Я вже й не знаю, що діялось зі мною тоді. Сіли ми на призьбі, він, сердешний,поклав голову на коліна і просить, щоб я розказувала йому про життя своє гірке…»

Але за Шевченком весь час наглядає поліція, і вже коли він, переїхавши човном Дніпро, простував до села Прохорівки, до Максимовича, його було заарештовано.

Привізши Шевченка до Києва і влаштувавши допит, йому дозволили жити під наглядом поліції. Тут він зустрівся зі своїм старшим товаришем, художником Сошенком, який викладав малювання у Другій київській гімназії, а також познайомився з молодим, учителем Михайлом Чалим, його майбутнім біографом.

Розглянувши доноси, зроблені на Шевченка під час його подорожі по селах Київщини, київський генерал-губернатор повідомив шефа жандармів про те, що справа Шевченка залишена без наслідків і що йому дозволено повернутися до Петербурга.

Відвідавши своїх київських знайомих і діставши дозвіл на повернення до Петербурга, Шевченко, не побувши в Україні і трьох місяців, вирушив із Києва. 13 серпня, заїхавши у Переяслав, поет завітав знову до Козачковського.

Але й за ці три місяці Т.Шевченко побачив багато. Воно лягло йому на серце страшним тягарем, поет скрізь бачить тяжкі наслідки Переяславського договору, який свого часу зробив гетьман Богдан Хмельницький з Москвою саме тут, у Переяславі, де ще 1845 року поет написав свій невмирущий «Заповіт». Козачковський згадує, що настрій у Шевченка був гнітючий. Побувши там два дні, Шевченко написав гостру сатиру на Богдана Хмельницького.

[/smszamok]

Це старовинне козацьке полкове місто Переяслав, колись красиве й горде, тепер було зруйноване, занедбане. І ця картина, що стояла перед Шевченком, ніби уособлювала всю Україну. Наш поет повертався до російської столиці ще з більшим переконанням, що все те нещастя принесла в Україну Московія

(Еще не оценили)

Загрузка...

У квітневу середу святого (пасхального) тижня 1632 року відбулося наречення та посвята Печерського архімандрита Петра Могили в єпископський сан. Усе відбувалося у Львівській братській церкві Успіння. Напередодні запланованих священнодійств Могила розіслав запрошувальні листи до тогочасних най-впливовіших осіб та громад із проханням прибути на час посвяти др Львова. Захоплені загальною радістю від здійсненого, львівські братчики піднесли вітання новому митрополитові, озаголовлене: «Аврора, що сяє на львівському горизонті».

Найвизначнішою працею Петра Могили був Требник, писаний українською мовою. Требник Петра Могили був підтвердженням існування давньої київської традиції та культури. Написаний Требник був так, щоб той, хто здійснюватиме таїнства та чини, послідовність яких подавалася в книзі, мав розуміння та вмів при потребі витлумачити виконувані обрядові частини. В обря-додійствах Петро Могила робив спроби відродження пишних богослужінь візантійського Царгорода, що через Константинополь переходили до стольнокняжого Києва, в Софійському соборі якого це й застосувалося вперше надто широко. Тому за архі-мандритування Могили лаврські свята почали супроводжуватися неодмінними «молебними канонами», завжди виконуваними співано, та процесійними обходженнями.

Задля обставлення й віддавання більшої шаноби лаврським подвижникам Могила здійснив низку будівельних та ремонтних робіт. Капітально від реставрувавши печери, розширив та наддав чимало прикрас печерним церквам. Ще вступаючи до Києва, Петро Могила дав обітницю відбудови давніх київських споруд: «Ще заки став я архімандритом Печерської лаври, бачачи, що упадок віри й побожності серед українського народу походить не від чого іншого, як від повної недостачі у нас освіти та школи, дав я обіт такий Богові: весь мій маєток, що дістав його від батьків, і все, що буде зіставатися з доходів маєтків, що належить повіреним мені по моїй службі святим місцем, обертати почасти на відбудову зруйнованих Божих храмів, від яких лишилися нужденні руїни, почасти на існування шкіл і утвердження прав і вольностей українського народу».

Софію Київську Петро Могила називав «єдиною народу нашого православною оздобою, головою і матір’ю всіх церков». Проте чи не найголовнішим наслідком проведених робіт Могила вважав віднайдений у фундаментах церкви саркофаг-гробницю київського князя Володимира Великого. За життя митрополитові не вдалося цілковито’докінчити будови Десятинної церкви, тому в своїй заповітній духівниці митрополит Петро Могила зазначав про відписувані ним 1000 злотих на довершення розпочатого ним будівництва.

Особливих зусиль Петро Могила доклав до отримання у володіння ще однієї споруди, пов’язаної з київською княжою давниною, — Трьохсвятительської (Василівської) мурованої церкви, зведення якої пов’язували з першокроками християнізації у Києві за Володимира.

Духівниця митрополита містить також згадку про 500 злотих, що передавалися на потреби Видубицького монастиря. Хоч і недовершені, славетні київські Споруди ще за життя

ставали пам’ятниками діянь Петра Могили в очах сучасників і нащадків.

(1голосов, средний: 5,00 out of 5)

Загрузка...

Він, перший з тріумвірату великих українських композиторів, що прославили музичне мистецтво XVIII століття, — Березовський, Бортнянський, Ведель, — став справжнім першопро-ходцем у всіх сферах професійної вітчизняної музики — хоровій, інструментальній, оперній. Цьому талановитому композитору належать довершені зразки духовного концерту нового типу, концертний варіант літургії, перша соната для скрипки і чем-бало, перша вітчизняна опера в жанрі італійської. Творчість Березовського припала на той час, коли на зміну бароко уже йшов новий стиль — класицизм, формувалося нове художнє мислення, нові жанри в літературі й мистецтві. Вона ввібрала в себе кращі барокові й ранньокласичні риси, синтезувавши їх у нову художню якість незмірної краси звучання й благородства форми, драматизму й одухотвореності вира-

Максим Березовський народився у 1745 році в місті Глухові у небагатій козацькій родині, вчився у знаменитій Глухівській співацькій школі, де дуже швидко опанував не лише мистецтво співу, а й гру на різних музичних інструментах.

Згодом талановитого юнака запросили до Санкт-Петербурга в придворну капелу, де він успішно виступив і як церковний півчий, і як оперний співак, і як капельмейстер, і як виконавець-інструменталіст, і як хоровий композитор. У всіх цих жанрах відчувалося незмірне обдарування і вишуканість стилю Максима Березовського.

У двадцять чотири роки молодий співак, музикант і композитор виїхав до Італії на навчання. Там він успішно склав іспит на звання академіка Болонської філармонічної академії, написав оперу «Демофонт», знамениту Сонату для скрипки і чембало, низку хорових творів.

Проте таланту Березовського так і не судилося реалізуватися. У час найвищого піднесення композитор змушений був повернутися в Петербург, знову в Придворну співацьку капелу. У той Петербург, де роками не платили грошей, не замовляли опер та інструментальних творів, де його талант було принижено й ображено. Максимові обіцяли місце директора Кременчуцької музичної академії, однак цьому проектові не судилося здійснитися -талановитого й успішного композитора було призначено… звичайним церковним півчим! Постійні нестатки, неможливість знайти застосування своїм творчим силам привели композитора до нервової недуги. Після повернення з Італії ще три роки змагався з цинічною долею талант

Березовського — однак так і не зміг подолати її. У тридцять два роки Максим Березовський покінчив життя самогубством… Іронічною насмішкою після смерті генія став лист управителя імператорськими театрами до театрального скарбника про необхідність видачі заробленого композитором (і не отриманого протягом трьох років!) жалування на поховання його тіла. Ось як гинули українські таланти на службі в російського царизму.

(2голосов, средний: 5,00 out of 5)

Загрузка...

Ця мова — про доньку Ярослава Мудрого Анну, королеву Франції. Дочка київського князя Ярослава Мудрого Анна у серпні 1049 року взяла шлюб із французьким королем Генріхом І, прийнявши латинство і ставши королевою Агнесою. Не якусь там дикунку дістав за дружину французький король, а освічену, розумну і вродливу жінку. Київська Русь часів Ярослава Мудрого за рівнем цивілізації набагато випереджала Францію. Після смерті чоловіка 1060 року Анна, по суті, стала королевою Франції, оскільки спадкоємцеві престолу Філіпу І було лише вісім років. На багатьох державних документах збереглися підписи Анни слов’янською мовою, це найдавніші зразки українського письма. їх оточують хрести, які ставили барони, вельможні васали Франції, бо були… неписьменними.

А написане кирилицею Євангеліє, привезене Анною з Києва як посаг майбутньому чоловікові, впродовж багатьох століть було основним атрибутом найдавнішого Реймського собору. Адже на ньому присягали на вірність усі французькі королі (аж до Людовіка XVI), які коронувалися саме в Реймському соборі. До речі, Анну Ярославну вважають прабабкою тридцяти монархів Франції. Нині ця пам’ятка нашої культури XI століття, названа Реймським євангелієм, зберігається в приміщенні національної бібліотеки Франції.

Мені пощастило побувати в тому місці, де напевне ступала нога нашої великої киянки. Неподалік Сорбонни стоїть найстаріший храм Парижа (Святого Юліана Бідного), зведений за наказом Генріха І, чоловіка Анни Ярославни. Західний фасад церкви лишився в первісному вигляді — як у XI столітті. А від XIII вона стала основним храмом університету Сорбонни, — сааме тут упродовж трьох століть обирали ректорів. Стежками, протопта ними Анною Ярославною, її чоловіком Генріхом І і сином Філіпом І, сюди згодом приходили славетні люди — Фома Аквінський, Данте Аліг’єрі, Рабле та інші.         

…Заходимо до напівосвітленого храму, сповненого музикою органа. Але що це? Іконостас, як в українських православних храмах, знайомі обличчя святих, як у Софії Київській! Чи не на честь великої киянки Анни Ярославни його встановлено? Виявляється, церкву було відреставровано й передано грецьким католикам. Тож і не випадково в цьому греко-католицькому храмі нам уявилася Україна, яка, по суті, один раз у своїй історії делегувала до Франції не гостю, не заробітчанку, а повноправну володарку і навчительку тодішнього французького люду — Анну Ярославну.

(О. Балабко)

(32голосов, средний: 4,09 out of 5)

Загрузка...

Людина повинна бути інтелігентною! А якщо її професія не потребує інтелігентності? А якщо вона не змогла здобути освіту: так склались обставини? А якщо ота інтелігентність зробила її «білою вороною» серед співробітників, друзів, рідних, стане на заваді зближення з іншими людьми? Ні, ні і ні! Інтелігентність потрібна за будь-яких обставин. Вона потрібна [smszamok]вам і тим, хто вас оточує. Це дуже і дуже важливо, насамперед для того, щоб жити щасливо і довго: саме так, довго! Адже інтелігентність тотожна моральному здоров’ю, а здоров’я необхідне для того, щоб жити довго — не лише фізично, а й розумово. В одній древній книзі сказано: «Шануй батька свого і матір свою, і довголітнім будеш на землі». Це стосується і всього народу, і окремої людини. Це мудро. Але спершу визначимо, що таке інтелігентність, а вже потім — чому вона пов’язана із заповіддю довголіття.

Багато хто вважає, що інтелігентна людина — це людина начитана, високоосвічена (і освіта її переважно гуманітарна), багато подорожує, знає кілька мов.

Проте можна все це мати і не бути інтелігентом, а можна нічого цього не мати і бути все-таки внутрішньо інтелігентною людиною. Позбавте справді інтелігентну людину пам’яті. Хай вона забуде все на світі, не знатиме класиків літератури, не пам’ятатиме найкращих творів мистецтва.., якщо вона зможе пройнятися красою природи, зрозуміти характер і індивідуальність іншої людини, а зрозумівши, допоможе їй не проявити брутальності, байдужості, зловтіхи, заздрості і гідно оцінить її — ось це і буде істинний інтелігент.

Інтелігентність не тільки в знаннях, а й у здатності зрозуміти ближнього. Вона виявляється в тисячі й тисячі дрібниць: в умінні чемно сперечатись, скромно поводитись за столом, в умінні непомітно (саме непомітно) допомогти іншому, берегти природу, не смітити навколо себе — не смітити недопалками чи лайкою, поганими ідеями (це теж сміття, та ще й яке!).,.

Інтелігентність — це здатність до розуміння, до сприйняття, це терпиме ставлення до світу і до людей.

Інтелігентність потрібно в собі розвивати, тренувати, тренувати душевні, сили, як тренують і фізичні. А тренування можливе і необхідне за будь-яких умов.

Що тренування фізичних сил сприяє довголіттю — це зрозуміло. Значно менше розуміють, що для довголіття необхідне і тренування духовних і душевних сил.

Справа в тому, що злоблива і зла реакція на оточуюче, грубість і нерозуміння тих, хто нас оточує,— це ознака душевної і духовної слабості, людської нездатності жити… Естетично несприйнятлива людина — теж нещасна людина. Людина, яка не вміє зрозуміти іншу людину, яка приписує їй тільки лихі наміри, яка завжди ображається на інших,— ця людина збіднює своє життя і заважає жити іншим. [/smszamok]Душевна слабість веде до фізичної слабості. Я не лікар, але я в цьому переконаний. Багаторічний досвід мене в цьому переконав. Привітність і доброта роблять людину не лише фізично здоровою, але й зовнішньо красивою. Так, саме красивою…

(12голосов, средний: 4,92 out of 5)

Загрузка...

Те, що ввічливість, послужливість, намагання зробити вам приємне як гостю є національною рисою японців,— широковідомо. Ввічливість — у натурі японця, його стиль поведінки, його спосіб мислення. І все це закріплено історично. Розповідали, що займенник «я» у японській мові виражається багатьма словами і кожне має своє значення і свій відтінок. Скажімо, самурай говоритиме «хесся», жінка ніколи не вживатиме «оре» — це чоловіче слово, старий обов’язково скаже «васі». Японець ніколи не стане категорично заперечувати, він практично не говорить «ні», навіть коли не згоден. Знайде тисячу способів уникнути цього прямого «ні» або так завуалює свою незгоду хитроплетивом слів, що й біс ногу зламає.

Японська ввічливість невіддільна від субординації, а то й випливає з неї, Японці невибагливі до одягу, по ньому важко відрізнити главу фірми від робітника. Алє якщо зустрінете двох чоловіків в однакових синіх костюмах, білих сорочках, однотонних краватках, по ставленню їх один до одного відразу відрізните, хто займає вищий щабель на соціальній Драбині, а хто — нижчий. Субординації дотримуються скрізь: у діловому житті, побуті, сім’ї. Підкреслено шанобливо звертаються підлеглі до начальника, діти до батьків, сестри до братів, молодші до старших, жінки до чоловіків. Кілька разів, стикаючись біля дверей з Катею-сан, я намагався пропустити її вперед, і щоразу вона відступала, запрошуючи спочатку пройти мене.

— У нас так заведено: жінка пропускає чоловіка.

Підмічено: ще коли мати за японським звичаєм носить немовля у себе за спиною, вона при кожному поклоні змушує кланятись і його, даючи йому при цьому перші уроки вшанування старших. Відчуття субординації вкорінюється в душі японця не з моральних повчань, а з життєвої практики. Він бачить, як мати вклоняється батькові, молодший брат — старшому, сестра — всім братам незалежно від віку.

Усе це має глибокі соціальні корені. Бо довічно цю субординацію, що стала правилом життя, регламентацією побуту, диктував матеріальний ценз. Витоки. слід шукати ще у феодальних часах, коли землероб не мав права їсти рис, вирощений його руками, як не мав права носити шовк селянин, який розводив шовкопряд. З чого їсти, яким папером затягувати вікна, яким гребінцем зашпилювати жінці коси — все регламентувалося властями.

Тому не дивно, що японська ввічливість поширюється не по горизонталі, а по вертикалі: найнижчі поклони адресуються тому, хто стоїть найвище. Кодекс самурайської честі диктував форму поведінки васала: бути ґречним і ввічливим — від низьких поклонів поперек не зламається.

Все це, безумовно, наклало свій відбиток на японців наших днів. Звідси — коректність, шанобливість, обтічність у міжособистих взаєминах. Звідси — уникання прямих запитань, що могли б поставити співрозмовника у незручне становище, і прямих відповідей, які містили б відмову. З цього приводу спостережливі оглядачі наводять дотепну приказку американців: «Чинити можна трояко — правильно, неправильно і по-японські».

І все ж таки ввічливість по-японськи має свою привабливість як суто людська риса: культура спілкування, повага до старших, уникання категоричних суджень — все це можна запозичити.

Ввічливість — не тільки щоденний етикет. Це спосіб існування, що поширюється на всі сфери життя. Певно, звідси бере початок таке гарне і зрозуміле для нас свято, як вшанування старших. У цей день — а він у Японії’ вихідний у всенаціональному масштабі — людям літнім висловлюють свою вдячність, повагу і шанобу, готують подарунки…