Сочинения

(4голосов, средний: 3,75 out of 5)

Загрузка...

Синій птах. Про нього ви знаєте з казок. Та, виявляється, він реально існуючий, живе далеко від людських осель у горах Паміру, Тянь-Шаню. Проте мало кому пощастило побачити цього таємничого красеня. Він гніздиться лише на стрімких урвищах або в щілинах скель, причому на висоті три тисячі метрів над рівнем моря у важкодоступній місцевості. Синій птах надзвичайно красивий. У затінку його оперення оксамитово-чорне. На сонці воно переливається то яскраво-синім, то навіть ліловим кольором. Тому і називають птаха аджїр, або ліловий дрозд. Довжина його тіла чимала — до півметра. Голову прикрашає низький червоний гребінець.

Співає аджір лише навесні. Спів його дуже ніжний. Він нагадує мелодії чарівної флейти. Місцеві жителі вважають, що птах приносить щастя, здійснення мрій. Особливо тим, хто йото бачив і чув ніжний спів. «Синє диво» охороняється законом.

Орієнтовний план

• Казковий, таємничий птах.
• Небачена краса аджіра.
• Ніжний спів лілового дрозда.
• «Силе диво» охороняється законом.

(11голосов, средний: 4,36 out of 5)

Загрузка...

Сенбернари — одна із найбільших порід собак. Ви. Сота їх досягає 80—95 сантиметрів. Особливими ознаками сенбернарів є масивна голова, коротенька морім, вуха, що звисають донизу. Шерсть — біла з рижими плямами. Груди, лапи, кінчик хвоста — завжди білосніжні. Окремі сенбернари важать сто і більше Кілограмів. Ці сильні, витривалі тварини століттями використовувались для пошуків і врятування людей у горах. Завдяки чудовому нюху сенбернари легко знаходили під снігом замерзаючу людину. Потім лапами відкопували її, зігрівали своїм тілом. На шиї у собак-шукачів були заздалегідь прив’язані пакет з продуктами, фляжка з водою. Після цього сенбернар біг у найближче селище і приводив людей.

Тисячі потерпілих врятували ці благородні і мужні тварини. Рекордсменом серед них був пес по кличці Баррі. Його знали і любили жителі Італії, Франції, Швейцарії. Адже ж Баррі врятував сорок чоловік. Сорок перший, злякавшись страшного звіра, сплутав його з вовком і вдарив ножем.

Слава Баррі не згасла і після його загибелі. Про нього писали в газетах, книгах. А через 85 років у Парижі було відкрито пам’ятник сенбернару. На постаменті — велика собака. На її спині сидить маленька дівчинка і міцно тримається за шию. В центрі пам’ятника напис: «Він врятував сорок чоловік і був убитий сорок першим».

Орієнтовний план

• Опис сенбернара.
• Мужні рятівники людей,
• Подвиг благородного Баррі.
• Вдячні люди пам’ятають рятівника.

(Еще не оценили)

Загрузка...

Ще в сиву давнину на Поділлі, у тихій і затишній долині, де било з-під землі кришталеве джерело, осіли люди. Жили мирно і щасливо, аж поки на рідний край не напали монголо-татарські орди. Не раз налітали люті вороги, але щоразу підіймалося з руїн село.

Якось зненацька наскочили ординці, спалили хати та повели всіх людей у полон. Нікому було вже відбудовувати село. І тоді сталося диво. На попелищі І в долині виросли дивовижні рослини, які не боялися вогню, бо самі спалахували полум’ям і залишалися цілісінькими. Здавалося, в них уселився дух непоборного народу, що його ніякі вороги не могли зломити…

У народі назвали цю рослину неопалимою купиною. Так розповідає легенда.

У деяких місцевостях нашої республіки так називають ясенці, що споріднені з жовтоцвітною рутою запашною.

Ясенці — дуже гарні рослини. Мають привабливі білі або рожеві п’ятипелюсткові квітки, зібрані у китицеподібні суцвіття. Причому чотири пелюстки спрямовані вгору, а п’ята — донизу. Чіткі темніші жилки па пелюстках збігаються у центральній частині квітки, де па її дні міститься нектар.

Ясенець має цупке темно-зелене непарноперисте листя, схоже формою на листочки ясена. Мабуть, тому і назвали її лагідним словом ясенець.

Та повернемося до народної легенди. Прообразом «неопалимої купини» є саме ясенець, Справа в тім, що ця рослина густо вкрита великою кількістю буро-чорних волосинок. Це своєрідні мініатюрні резервуари, наповнені, ефірною олією. Завдяки їй ясенець має запах, схожий на суміш ароматів кориці та камфори.

Жаркої літньої пори ефірна олія починає випа-ронуватися. Може трапитися самозаймання. Квітка сіма спалахує тремтливим зеленувато-блакитним або рожевим полум’ям.

Кілька секунд ясенець стоїть, окутаний вогнем. Та ще мить, і полум’я гасне, а рослина продовжує стояти исуіикодженою. Бо ж горіла не вона сама, а леткі речовини у повітрі навколо неї.

Зустрівши ясенець у природі, слід пам’ятати про обережність. Речовини, які він виділяє, можуть викликати враження шкіри, отруєння організму. Крім ТОГО, це — рідкісна рослина, що має лікувальні властивості. Де за старослов’янських часів ясенець використовували для лікування різноманітних захворювань. У XII столітті в країнах Сходу його застосовували як добрий засіб від укусів змій. Нині настій трави ясенця дві   вначний   ефект   при   лікуванні   захворювань.

(Еще не оценили)

Загрузка...

З Москви на Україну їде велике посольство. На чолі його боярин Бутурлін. Скрізь по дорозі, в українських селах і містах, люди виходять зустрічати їх. За п’ять верств від Переяслава виїздять їх зустрічати козацькі загони із знаменами, трубачами та литаврами. У січні 1654 року приїздить посольство в українське місто Переяслав. Шанобливо стрічає російських представників населення міста. На 8 січня призначено раду. Це не звичайна рада, а «явка всьому народу».

Уся старшина, найстарші козаки прибувають сюди на заклик Хмельницького. Українська-шляхта, козацтво, міщани, купецтво, селяни з усієї визволеної України збираються в Переяслав. Морозний ясний ранок. Білий сніг аж сліпить очі. Вранці довбиші б’ють в казани, і об 11 годині гетьман у святковому одязі, з булавою в руках виходить на поміст посеред величезного майдану. З ним — генеральний лисар, полковники та інша старшина.

Генеральний осавул подає народу знак, і серед німої тиші лунає голос гетьмана:

—        Панове полковники, осавули, сотники, ї все військо запорізьке, і всі православні християни,— звертається він до народу і нагадує про те: що звільнені вони з-під ворожого довголітнього ярма, але ж кілька років точиться кровопролитна війна. Він каже, що треба вибрати, з ким бути в дружбі, щоб закінчилися ці страшні війни.

—        Тому,—луна голос Богдана Хмельницького,— й зібрали раду, щоб вибрати, до якого царя хоче народ. Перший — цар турецький, другий — хан кримський, третій — король польський, четвертий — цар Олексій Михайлович, самодержець Росії.

Турецький цар — бусурман. Усім нам відомо, яку біду  терплять   брати   наші,  православні  християни, греки. Кримський хан теж бусурман, ми по нужді звели з ним дружбу, але прийняли від нього нестерпні муки. Про те, яке нещадне пролиття крові християнської, який полон був нам у польських панів, не треба вам і казати. А православний цар одної з нами віри. Він надіслав до нас бояр. Ми не знайдемо кращого друга і заступника, ніж російський народ. У відповідь лунає голос усього народу:

—        Волимо з російським народом! Щоб навіки єдині були! (О. Іванєнко.) (301 слово.)

Питання для бесіди

• 1.         Про яку вікопомну подію описується у творі Оксани Іванєнко?
• 2.         Чому була скликана Переяславська рада?
• 3.         Чому український народ одностайно вирішив: —Волимо з російським народом!?
• 4.         Яке значення мала Переяславська рада для братніх народів?
• 5.         Яка головна думка тексту?

Попередні вправи

у тексті архаїзми, і, використавши поданий матеріал, пояснити їх значення:

• боярин — особа, що мала у Росії до Петра І найвищий сан, звання серед службовців;
• верства — давня назва східнослов’янської міри, що становила 1,06  кілометра;
• литаври — різновид барабана, ударний музичний інструмент;
• довбши — литаврист;
• бусурман — людина іншої віри;
• осавул — виборна службова особа, що обіймала одну з військових посад на Україні в XVII—XVIII століттях.

2.         Назвати, які службові частини мови є в реченнях: Про те, яке нещадне пролиття крові християнської, який полон був нам у польських панів, не треба вам і казати. Ми не знайдемо кращого друга і заступника, ніж російський народ.

3.         Пояснити  розділові  знаки  у  реченнях:           Тому,— луна голос Богдана Хмельницького,— й зібрали раду, щоб вибрати, до якого царя хоче народ. Перший — цар турецький, другий — хан кримський, третій — король польський, четвертий -— цар Олексій Михайлович, самодержець Росії.

4.         Самостійно скласти плай.

Орієнтовний план

• Україна зустрічає російських послів.
• Історичний ранок.
• Звернення Богдана Хмельницького.
• «Волимо з російським народом!»

(Еще не оценили)

Загрузка...

У Києві шуміли контракти — Хрещенський ярмарок. Того пам’ятного 1847 року він був особливо велелюдним: приїжджих, за офіційними даними, було близько чотирьох тисяч чоловік, чималенько як для міста з п’ятидесятитисячним населенням. Був то всілякий різномовний торговий люд, а ще — власники околишніх маєтків — з чадами і домочадцями, молодь, яка ринула на приймальні іспити до Київського університету (набір на друге півріччя ігроводився з 13 січня). Готелі, заїжджі двори, квартири, кутки — все було заповнене. Вдень клекотів ярмаршило не це. Головне — відчував у собі жагуче бажання творити. І сила того полум’я з роками не згасала.

1931 року Архип закінчував інститут. Ще працював над дипломним проектом, а вже кілька кафедр запропонували йому аспірантуру. Проявив він себе в математиці, в механіці, а найбільше — в теплотехніці. Створені ним турбінні установки не раз обговорювалися в наукових товариствах, одержували схвалення найавторитетніших фахівців. Тож і обрав він теплотехніку.

…Харків зустрів Архипа зливою. Вулицями бігли цілі потоки води, а небо немов прорвалося: звідти лило й лило. Архип уже не обминав ні калюж, ні потоків; однаково промок до кісток. Кортіло якнайшвидше відшукати конструкторське бюро, відрекомендуватися начальству й дізнатися хоча б що-небудь про майбутню роботу. Працюючи в конструкторському бюро, Архип розумів: авіації потрібні нові, більші швидкості. Над цим билися сотні конструкторських бюро в усьому світі. Саме таку установку і взялися створити інженери Харківського авіаціонного, де почав свій трудовий шлях Архип Люлька.

Не став Архин Люлька ні директором заводу, ні професором. А став він у сорок три роки видатним конструктором авіатехніки. Винайдений ним турбореактивний двигун був потужніший і компактніший (а тягу давав значно більшу) за будь-який з існуючих на той час поршневих. Підтвердилися найсміливіші задуми винахідника: поршнева авіація поступалася своїми позиціями реактивній. Спочатку було переозброєно військові літаки, потім вантажні і, нарешті, пасажирські. Турбореактивний двигун Люльки виявився не тільки легшим за старий мотор, а й зручнішим, економнішим, надійнішим.

(Еще не оценили)

Загрузка...

На думку багатьох учених Овідій (43 рік до нашої ери — близько 18 року нашої ери) посідає серед античних поетів друге місце; (після Гомера) за впливом на європейську культуру. Тарас Шевченко називав Овідія «найдосконалішим створінням всемогутнього творця Всесвіту». До творів Овідія зверталися Григорій Сковорода, Іван Фран-ко, Леся Українка. Овідій — улюблений поет Шекспіра. «Душа Овідія живе в Шекспірі», — казали сучасники, маючи на увазі не тільки сюжети, що їх використав Шекспір, а й культ краси, властивий великому драматургові, як і Овідію. Чимало сторінок у Мольєра (який, до речі, ніколи не розлучався з книжками Овідія) та іспанського драматурга Лопе де Вега навіяні віршами Овідія. Композитори Люллі, Монтеверді, Глюк, Гендель пишуть твори за мотивами Овідієвих «Метаморфоз» — грандіозної язичницької Біблії, за якою протягом віків читачі знайомилися з греко-римськими міфами та легендами.

Овідій, як і Вергілій та Горацій, належав до почту імператора Ав-густа. Син багатих батьків Овідій за юнацьких років почував себе більш незалежним, ніж старші за нього Вергілій і Горацій. Як і вони, Овідій відвідував гурток Мецената, проте його вабили інші літерату-‘ рні гуртки, популярні в римської «золотої молоді», що дозволяла собі фрондувати проти уряду.

Легенди про перетворення відомі різним народам. За давнього часу таку поетичну «біографію» мав майже кожен струмок, скеля, всяка жива істота, навіть павук. За грецьким міфом, переказаним Овідієм, павук був колись дівчиною.

Характерна риса його таланту — жвава поетична уява. У «Метаморфозах»  передусім приваблюють мальовничі  картини та майстерність оповідання. Ми потрапляємо до високого палацу Сонця, що весь сяє золотом, і зупиняємось на порозі разом із схвильованим юнаком Фаетоном. Фаетон умовляє батька дати йому вогняну колісницю, та слабкі руки не втримали крилоногих коней — і сонце зійшло з орбіти.

Слава прийшла до поета ще за життя. Проте його доля склалась трагічно. Коли вже дочка подарувала поетові онуків і здавалось, що його дні будуть безхмарними до останку, раптом уночі (у 8 році нашої ери) він отримав наказ імператора залишити домівку. Що трапилось, чому поета засудили на довічне вигнання? З цього приводу існують різні припущення, але певної причини дослідники й досі не знають.

Останні десять років життя Овідій провів у далекій Скіфії, в наддунайських степах.

Контраст був разючий: багатолюдний Рим, світова столиця — і дикі степи Скіфії; блискучий придворний поет — і вбогий, немічний вигнанець. Уродженець півдня, Овідій особливо страждав узимку. Описуючи зиму в Скіфії, поет передає найхарактерніші деталі місцевого побуту та пейзажу: «Де… кораблі йшли,— дивується він,— тепер ходять пішки». Овідій розповідає: «В шуби й вовняні штани зодягаються тут від морозу». Його жахає холоднеча —«інеєм вкрита, стає біла, як сніг, борода».

Народ, який у Римі вважали варварським, викликає в Овідія щиру приязнь. Як чуйна людина, він описав злиденне життя тутешніх селян, їхні бідні житла, знищені в полум’ї війни: «І неповинні хати вражий огонь пожира». Зі співчуттям Овідій розповідає: «Той нещасний, що оре, плуг в одній, а меч у другій руці держить».

Пам’ять про Овідія в чорноморських степах залишилася надовго. На честь поета у 1795 році назвали Овідіополем фортецю, засновану на півдні України.

Українською мовою «Метаморфози» переклали Іван Стешенко і Микола Зеров, а міф про Кипариса й легенду про Дедала та Ікара переклала Олена Пчілка.

(3голосов, средний: 5,00 out of 5)

Загрузка...

Усе мовчки нахилялось над пораненим, наче хотіло допомогти йому підвестись. Верби нагинали свої віти. Голі, почорнілі, мало не торкались його ніг. Легкий подув поранкового вітерцю підкидав ножовкле листя. Тополине, вербове — м’яко лежалося б на ньому. А тополі, наче не вірили йому, погойдували верхами. Такий міцний, великий і втратив сили, не може підвестись. Тільки темно-сірий монумент височів над ним. А до землі тулилась осінь, далекі вітри віщували негоду, все принишкло, змовкло. Здавалось, дерева, гойдаючи віттям, переживали, що роблять недозволене. Але підступав холод, і треба було жити. Тільки вільне небо світилось синім дзеркалом. Та не відбивало жодної цяточки із землі — було б тоді чорне.

Жодного звуку природи, яка втратила свої чари. Розмовляла зброя. Його пойняла ненависть і зневага до всього, що знущалося з прекрасного, нищило його. Хотів чути природу, а не брязкіт, цокотіння, знавіснілі вигуки, скрики. А гуркіт наростав, і десь уже поблизу чулися команди чужою мовою.

Він усе не міг підвестися. Знав, що навколо йде запеклий бій, бо хіба ж хлопці віддадуть так просто правий високий берег. Усі боролись, лише він лежав, конаючи, а фашистів треба чим швидше виганяти з рідної землі.

Мовчав високий монумент. Мовчала темна бронза, мовчали якісь слова, висічені в камені.

Над його думками, болями, над ним зашугали раптом вогняні стріли, перед очима попливли червоні марева. І ніби захитався пам’ятник. Петрусь закрив повіки і підвів обличчя у небо. За деревами хльостав німецький крупнокаліберний. Не вірив баченому. Кулі вгризалися в темну бронзу, вилітали з пробитих плечей, грудей, рук. Здавалось, ще мить-друга, і він звалиться. Але монумент стояв непорушно. І лише тепер зміг прочитати кілька слів із напису: «…Врага не буде, супостата»… І враз проясніло в голові. Шевченко стояв поруч з гордо піднятою головою, як титан, могутніми плечима не пускав здичавілу навалу із заходу. На пагорбі вже з’явились перші постаті фа-I шистів, а на дорозі — хрестатий танк. Пам’ятник стояв спиною до ворога і не пускав його. Петро бачив гнівні брови, міцне, суворе підборіддя, стиснутий п’ястук…

А танк вже простував до монумента, скрегочучи гусеницями, викидаючи рої куль. Петро переводив погляд то на пам’ятник, то на хрестатого. Танк важко повз, а монумент почав повертатись до нього, щоб упасти і поховати під собою озвірілого напасника. Немов здалося… А червои марево знову замерехтіло в Петрусевих очах. І він, поспішаючи на підмс гу пам’ятникові, звівся на лікті, знайшов зв’язку гранат і кинув прямо пі, гусениці…

Невдовзі чиїсь руки міцно обхопили його, підняли із землі. Застогна від різкого болю, але над тим болем витала втіха — тепер вій знову був зі своїми. Побратими-солдати повернулись, вони перемогли, вони не віддали високий берег ворогові. І там унизу, за схилами, блакиттю усміхнулася дніпрова хвиля — осіннє сонце якраз пробилося з поміж хмар. І гордо, непорушно стояв пам’ятник Тарасу Шевченкові,

(Еще не оценили)

Загрузка...

Творчість Василя Стефаника яскраво засвідчує засвоєння українською прозою найновіших досягнень європейських літератур. Доробок митця утвердив у нашій літературі такий епічний жанр, як новела. Новела (іт— НОВИЙ) — так само, як і оповідання, належить до малих епічних форм. Відмінним для неї є надзвичайна стислість у викладі, напруженість сюжету, несподіваність розв’язки. Новелі властиві глибокий психологізм, а також відступи від узвичаєної композиції. Персонажами новел, яких найчастіше один чи два, є люди цілком сформовані, що потрапили в складні життєві обставини. Творцем новели вважають італійського, письменника Дж. Бокаччо, автора «Декамерона» (XIV ст.). Неперевершені зразки цього жанру створили в українській літературі В. Стефаник, М. Коцюбинський, у французькій — Гі де Мопассан, в американській — О. Генрі, Е. Хемінгуей, у російській — А. Чехов. Василь Стефаник — неперевершений майстер соціально-психологічної новели. З його ім’ям в українську прозу входить така манера письма, яка характеризувалася пошуками в передачі найтонших, найскладніших порухів душі людини. Письменник художньо осмислював певні сторони психіки людини, як це засвідчує, зокрема, новела «Новина», з різних точок зору, говорив кількома голосами — і від себе, і від імені приголомшеного трагедією села. А новели «Марія», «Сини» переконують у майстерності автора самим компонуванням художньої фрази, специфічними засобами синтаксичної побудови речення, нервовою експресією мовлення передати сум’яття особистості. Не випадково їх автора називають експресіоністом у мистецтві слова.

Новелістика Стефаника дала змогу Франкові узагальнити новаторство молодих прозаїків, які ніби засідали «в душі своїх героїв і нею, мов магічною лампою», висвітлювали їхнє оточення. «Се найвищий тріумф поетичної техніки, а властиво, ні, — зазначав теоретик літератури,— се вже не техніка, се спеціальна душевна організація тих авторів, виплід високої культури людської душі».

Надзвичайний лаконізм, драматично-трагічне напруження психологічних конфліктів, дух співчуття автора людині, яка страждає під тягарем соціальної несправедливості, — такі характерні особливості індивідуального стилю Стефаника. У повній мірі вони втілилися в новелі «Новина». Драматично-трагічна загостреність конфлікту, психологізм у розкритті внутрішнього світу людини, лірична схвильованість, акцентування характерної деталі, надзвичайна стислість зображення — ось її найголовніші якості.

Тема твору — вбивство батьком своєї дитини — була взята Стефаником з самого життя. Головну увагу в новелі письменник зосередив на психологічному вмотивуванні дій Гриця Летючого. Порушуючи усталені прийоми композиції, Сте-фаник першою фразою повідомив про страшну новину дітовбивства, інакше кажучи, розпочав твір з розв’язки, бо для нього було головним вмотивувати злочин батька. Власне, сюжет новели й оснований на показі тих змін, що відбуваються в психіці селянина.

Виявляється, що Гриць страждає з недоглянутими дітьми вже два роки. Ніхто йому не допомагав у біді, не цікавився його життям. А було воно нестерпним, минало в голоді й холоді. Про це переконливо свідчать художні деталі, які несуть значне емоційне навантаження. Коли батько кинув дітям шматок хліба, вони, як щенята коло голої кістки, коло того хліба заходилися.

Впадає в око майстерність у поєднанні погляду автора і точки зору батька на страждання дітей. Гриць жахнувся від їхнього вигляду, все його єство пронизала страшна думка: «Мерці». Його аж холодним потом обсипало, на груди ніби хтось поклав важкий камінь. Тепер нав’язлива думка про мертвих дітей не полишає батька. Він ревно молився, боявся заходити в хату, від журби аж почорнів, очі запали всередину так, що майже не дивилися на світ, лиш на той камінь, що давив груди. Як бачимо, інша деталь — важкий камінь — стає визначальною вже в характеристиці селянина.

При зіставленні реальної події з її художнім осмисленням стає помітною глибина художнього узагальнення конкретних фактів. Новеліст пояснює трагедію безпросвітністю голодного існування бідняка, акцентує на тому, що від холоду батько з дітьми рятувався тільки на печі. Та найголовнішим є показ моральних страждань Гриця, котрий не зміг визволитися від нав’язливої ідеї про мертвих дітей і скотився до злочину.

Великою силою емоційності позначений фінал твору. Одного вечора батько виходить з дітьми надвір. Довгий огневий пас пік у серце й голову, камінь давив на груди.він скреготав зубами,аж гомін лугом розходився. Кинувши дитину в річку, він відпустив старшу Ґандзуню, порадив стати в людей за няньку ще й бучок дав у руки, щоб могла захиститися від собак. А сам пішов до міста, щоб заявити про злочин, вчинений з любові до страждаючих дітей.

Так на двох сторінках розкрите іюдську трагедію, яка хвилювала й хвилюватиме всіх, хто ознайомиться з новелою.

(Еще не оценили)

Загрузка...

Леся Українка через важку хворобу змушена була протягом тривалого часу перебувати далеко від рідної землі: вологий клімат України шкодив її здоров’ю. В одному з листів до сестри поетеса висловилася про чужину гранично просто: «…Одно діло жити на чужині, а друге — приїхати на неї подивитись». Отож не дивно, що навіть Єгипет з усіма його дивами — живими очима сфінкса, рудим демоном хамсином, гарячим диханням пустелі, особливою лагідністю колориту — не зміг притлумити туги за рідною землею. Там, у чужому далекому Єгипті, створила Леся Українка найтрагічнішу зі своїх драм — » Бояриню». Написала її за три дні — 27-29 квітня 1910 року. Перелила свій біль у поетичні рядки:

Добраніч, сонечко! Ідеш на захід… Ти бачиш Україну — привітай!

Та чи тільки ностальгія спричинила появу цієї глибоко особистісної й водночас громадянсько-філософської поеми? Певна річ — ні. Поема «Бояриня — то узагальнення всього передуманого, перечитаного про долю України, насамперед, у минулому: адже сюжет відносить нас у 17 століття, у добу Руїни. Важко назвати ім’я когось іншого з письменників — сучасників Лесі Українки, хто б так точно розкрив засобами поетичної мови причини національної трагедії України після Переяслава 1654 року.

Це одначе не означає, що у творі зображено конкретні історичні події доби Руїни. Письменниця узагальнила [rkey] в ньому долі окремих людей, які попали під гніт складних обставин. Йдеться в «Боярині про моральні страждання молодоТ українки Оксани, яка пішла за покликом серця, вийшовши заміж за боярина Степана й опинившись у Москві. її спочатку не лякає чужина, адже там коханий оберігатиме і її, і рідну Україну. Та незабаром облітають, як вишневий цвіт, її сподівання та мрії. Зіткнувшись у Москві віч-на-віч з численними обмеженнями навіть на родинно-побутовому рівні, побачивши, як і Степан, і його мати згинаються, як «холопи», під тягарем чужих звичаїв, розгублюючи рештки людської самоповаги, Оксана серцем і розумом відчула рабську неволю, її особливо пригнічує покірливість Степана перед царськими прислужниками, навіть умовляння, щоб і вона цілувалася з запрошеними в дім московськими боярами, адже від цього залежить його становище серед них. Природно, що збентежена Оксана з жахом вигукує:

Степане, та куди ж се ми попались? Та се ж якась неволя бусурменська.

Не одне таке запитання ятрить душу жінки, проте на жодне з них Степан не може дати чесної відповіді. Оксані боляче, що чоловік уже сам себе звик називати боярином Стьопкою. Так у драмі осуджується компроміс боярина з власною совістю, зневажання ним самим і власної гідності, і честі найближчих рідних. Трагізм становища Степана ще й у тому, що навіть таким вірним прислужникам1, як він, Москва не вірить, що вони завжди перебувають під пильним наглядом. Отож він і слухати не хоче про дії гетьмана Дорошенка, який збирається виступити проти царських колонізаторів. Степана лякає навіть лист, переданий Оксані від братчиці-товаришки з України. Він намагається переконати дружину в злих намірах До-

рошенка, який шукає підтримки у татар, на що дістає резонну відповідь: Татари там… татари й тут…». Певна річ, що авторка цими словами показує ту неволю, в яку потрапив весь народ.

Дія у драмі весь час загострюється, конфлікт наростає. Степан наказує не приймати посланця з України, забороняє Оксані озиватись до брата Івана. Холопська поведінка чоловіка зламує жінку. З її вуст зривається гірке визнання: «Я гину, в’яну, жити так не можу!». Оксана пропонує Степанові втікати з Московії, але натикається на його відмову. Ностальгія, неможливість побороти зло підкошують здоров’я жінки, відбирають останні сили. На слова, чоловіка, що стане краще, адже в Україні вже утихомирилося (а це для патріотки болючий удар), Оксана з болем відповідає:

Як ти кажеш? Утихомирився? Зломилась воля, Україна лягла Москві під ноги, Се мир по-твоєму — ота руїна? Отак і я утихомирюсь хутко в труні. Останній діалог Оксани й Степана дуже промовистий. Чоловік нагадує дружині, що вона подала руку не лицарям із заплямленими кров’ю руками, а йому, і дістає страшну відповідь: От, здається, руки чисті,

проте все мариться, що їх покрила не кров, а так… немов якась іржа… як на старих шаблях буває, знаєш?

Важко хвора, ледве переводячи подих, до краю змучена й схвильована, Оксана нагадує один факт зі свого дитинства. З братом вони знайшли стару батькову шаблюку, хотіли побавитися нею, але не могли Ті, іржаву, витягнути з піхви, бо вона іржею до неї прикипіла: «Отак і ми з тобою,— каже Степанові,— зрослись, мов шабля з піхвою… навіки… Обоє ржаві». У цих словах втілено ідею твору. Вони свідчать про забарвлення морально-етичного конфлікту національними, політичними мотивами, кидають останні штрихи до характеристики дійових осіб. Степан,зрештою,погоджується з думкою дружини: обох їх доля скарала тяжко, обох здушила змора, але не вистачило в них сили, снаги перемогти важкий тягар.[/rkey]

(1голосов, средний: 3,00 out of 5)

Загрузка...

Визначальною рисою творчості Андрія Малишка літературознавці одностайно називають пісенний ліризм.’ Пісенність — це одна з найголовніших і найдо-рогоцінніших прикмет усієї поезії Малишка, і ліричної, і ліроепічної», — підкреслював Дмитро Павличко. Пісня — улюблений жанр поета. Є в його поетичній спадщині цикли віршів Пісня дороги , Пісня яворів . Є поетичні портрети учителів і друзів, названі піснями, — Пісня Тараса Шевченка’, Пісня Максима Рильського», «Пісня Олександра Довженка . Пісенність і му-зичність — природна стихія Манишкового вірша. Не випадково так багато творів інтимної лірики Малишка покладено на музику: ‘Ти мене накличешся ночами», ‘ Я тебе вимріяв, ніжну й жагучу…», «Я забув, що й плачуть з поцілунку…», «Ми піден, де трави похилі». А ще були ‘Вчителька», «Пісня про Київ , Київський вальс . Музику на тексти Малишка писали композитори брати Платон і Георгій Майбороди, Левко Ревуцький, Андрій Штогаренко, Петро Козицький, Олександр Білаш та ін.

Всенародну любов здобула «Пісня про рушник (‘ Рідна мати моя…»), написана 1959 р. до фільму «Літа молодії’ . Непомітно промайнув на екранах маловиразний фільм, а пісня живе й досі, вона відома на всіх континентах. У центрі її — образ українського рушника як символ материнського благословення й любові. З давніх-давен вишиваний рушник — одна зі святинь нації. Як в жодного іншого народу, український рушник має безліч урочистих І важливих функцій. Це окраса сучасної селянської хати. І в міських квартирах образи, портрети Шевченка та батьків прикрашаються рушниками. На урочистостях і сімейних святах його простилають через центр столу. У старовину сватання вважалося вдалим, якщо дівчина подавала рушники. І зараз, підчас весільної церемонії, молоді стають на рушник.

Випроводжаючи дорослу дитину у великий світ, мати дарувала на щастя, на долю вишиваний рушник. Уся ця глибока фольклорна символіка знайшла відображення в  «Пісні про рушник».

Пісня присвячена незабутньому образові матері, яка проводжає сина з рідної

домівки  «в дорогу далеку»

АНДРІЙ МАЛИШКО  «ПІСНЯ ПРО РУШНИК»

• Рідна мати моя, ти ночей не доспала,
• І водила мене у поля край села,
• І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
• І рушник вишиваний на щастя дала.
• 1 в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
• І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.
• Хай на ньому цвіте росяниста доріжка,
• І зелені луги, й солов’їні гаї,
• 1 твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,
• І засмучені очі хороші твої.
• І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,
• І засмучені очі хороші, блакитні твої.
• Я візьму той рушник, простелю, наче долю,
• В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров.
• 1 на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:
• І дитинство, й розлука, і вірна любов.
• І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:
• 1 дитинство, й розлука, й твоя материнська любов.