Сочинения

(1голосов, средний: 5,00 out of 5)

Загрузка...

Серед численних історико-культурних пам’яток стародавнього міста Переяслава-Хмельницького виділяється оригінальною архітектурою меморіальний музей видатного українського філософа, гуманіста і поета Григорія Савича Сковороди. Експозиція музею розміщена в колишньому колегіумі, де 1753 р. Григорій Савич читав лекції з поетики. Вона починається із залу, в якому особливу увагу привертає постанова Ради Народних Комісарів РРФСР від 30 липня 1918 р. про спорудження пам’ятників видатним людям, підписана В. 1. Леніним. Ім’я Г. С. Сковороди назване в одному ряду з іменами М. В. Ломоносова, Д. ї. Менделєєва. Тут же — висловлювання Л, М. Толстого і Т. Г. Шевченка, які були одностайні у високій оцінці Григорія Савича як людини й філософа. У центрі залу на фоні старовинних рушників і килима — скульптура Г, С. Сковороди у вигляді мандрівника з палицею.

Через усе життя проніс поет любов до музики, до фольклору. Він успадкував її від матері, перейняв від кобзарів і лірників.

У музеї представлені музичні інструменти XVIII ст.— ліра, кобза, цимбали, бандура, якими досконало володів Григорій Савич. Син малоземельного селянина-козака, просвітитель завжди був тісно зв’язаний з народом. Видатний-мислйтель вірив, що народ рано чи пізно, але неодмінно прокинеться від сну і піднесе меч гніву проти кріпосників.

Найсильніше враження на численних екскурсантів справляє клас поетики, келія, бібліотека. Співробітники музею відтворили майже у первісному вигляді обстановку келії, в якій жив Г. С. Сковорода, інтер’єр навчального закладу того часу. Масивні, понад метр у товщину, стіни класу, високі напівовальної форми вікна, зрізані у склепінні. Ніша у стіні, де зберігалися навчальні посібники. Столи й лави, на одній стіні — ікони, на іншій — одяг бурсаків. Кафедра й крісло вчителя, класна дошка. На столах — старовинні книги. Відвідувачів не залишає відчуття, що спудеї — учні колегіуму — тільки-но вийшли з класу, де слухали Григорія Савича.

Великі заслуги Г. С. Сковороди у розвитку української літератури. Він написав збірку «Басни Харков-скія». У них возвеличується дружба, любов, розум та інші позитивні людські риси. Поет пропагує працю за покликанням, високі моральні якості й водночас різко засуджує паразитизм поміщиків, духівництва.

Понад 250 років минуло відтоді, як по кімнатах колегіуму ходив Г. С. Сковорода. (За кн. «Музей Г, С. Сковороди в Переяславі-Хмельницькому».)

(4голосов, средний: 4,00 out of 5)

Загрузка...

Ленінградський фарфоровий завод — найстаріший у нашій країні. Саме на ньому -працював Д. І. Вино-градов, там він відкрив таємницю виготовлення фарфору, зробив першу в нашій країні фарфорову чашку. Найкрасивіші вироби зібрані й виставлені у великих і світлих залах заводського музею. Яких тільки див не побачиш там! І здається, що одна річ красивіша за іншу. Наприклад, білий фарфоровий букет на блакитному блюді. Він стоїть на окремому столику, накритий скляним ковпаком, щоб пилюка не вкривала напівпрозорі пелюстки квітів, тоненькі, ніби шпилечки, тичинки. Ніде, напевне, не знайти другого такого ж гарного фарфорового букета. А подивились би ви на дзеркало, яке теж стоїть у цьому музеї! Звичайне собі дзеркало, але вставлене воно в красиву, химерно вигнуту раму. Рама біла, прикрашена позолоченими завитками. В неї вмонтовано два круглих фарфорових медальйони, на яких намальовано букети квітів. Дзеркало встановлено на вузенькому фарфоровому столику, на ньому ряд білих позолочених чашечек. А по обидва боки від дзеркала -— позолочені фарфорові свічники, кожен увінчує чашечка, в яку вставлено свічки. Коли їх запалювали, полум’я відбивалось в дзеркалі, відсвічувало на білу золоту раму. Красиво, нарядно, святково…

На столах і окремих столиках стоять скульптури: бюст Володимира Ілліча Леніна, бюсти відомих письменників, полководців, фігурки героїв найвідоміших книжок…

(1голосов, средний: 5,00 out of 5)

Загрузка...

Хто з вас не знає чудових рядків поеми-казки О. С. Пушкіна «Руслан і Людмила»: «Край лукомор’я дуб зелений і золотий ланцюг на нім…» Та чи знаєте ви, що образ лукоморського дуба поет запозичив з натури? його прообразом був старезний дуб, який і донині росте у селі Сугді біля Ленінграда, в колишньому маєтку Ганнібалів. Тепер йому понад шістсот вісімдесят років. Дуб належить до найдовговічніших і чи не найшанованіших дерев нашої флори. Та й як не захоплюватися темно-зеленими велетнями, які сягають у висоту до п’ятдесяти метрів, а живуть нерідко п’ятсот або й тисячу років.

Видатний римський природодослідник Пліній-Старший писав про дуби, що вони непідвладні часові і вражають своєю безсмертною долею. Загалом вчений був не дуже далекий від істини. Останні дослідження засвідчують, що далекі предки цих могутніх красенів росли на Землі приблизно сто п’ятдесят мільйонів років тому!

Вдумайтеся тільки: деякі дерева переживали 20 — 30 поколінь. Одним із найстаріших вважався славнозвісний дуб на дніпровському острові Хортиці, що був колискою Запорізької Січі. Вік його, як доводять історики, сягав двох тисяч років! На жаль, у 1871 році патріарх зеленого світу був безжально зрубаний за наказом царських чиновників. Зате до наших днів у селищі Верхня Хортиця, неподалік славетного . Дніпрогесу, зберігся молодший побратим хортицького дуба. Це понад вісімсотрічний «Запорізький дуб». Він є визначною пам’яткою живої природи нашої республіки й охороняється законом. Висота велетня — тридцять шість метрів, тобто з п’ятнадиятиповерховий будинок! Важко уявити свідком скількох подій був цей сивий богатир. Один із найстаріших у Європі — Стельмузький дуб, вік якого перевершує півтори тисячі років. Він росте в Литовській РСР і також охороняється законом.

Старезні дуби нерідко увічнюють пам’ять видатних людей. Так кілька зелених велетнів на Україні пов’язані з ім’ям Т. Г. Шевченка. Серед них — могутній дуб у містечку Звенигородці, у селі Мар’янському на Пол-тавшині. Є дуби, пов’язані з іменами Івана Франка, Михайла Коцюбинського, з ратними подвигами радянських воїнів у боях із фашистськими загарбниками. І серед усіх дубів-старійшин слід згадати одного із .наймолодших побратимів, иосаджеиого біля московського Кремля 12 квітня 1962 року — в день річниці першого польоту людини в космос.

Минуть віки. Молодий дубок сам колись стане могутнім патріархом. Можливо, він проводжатиме в далеку путь сміливих міжзоряних мандрівників.

• Чому саме дуб належить до найшанованіших дерев нашої флори?
• Що ви знаєте яро славнозвїсяий хортищжий дуб?
• Чім відомий «Запорізький дуб» Верхньої Хортиці?
• Що вам відомо иро .дерева, які увічнюють пам’ять видатних людей?
• Пригадайте літературні, мистецькі твори, в яких згадується
• дуб»

(6голосов, средний: 4,17 out of 5)

Загрузка...

Уже відспівав свою мелодію на вербовій сопілці березень і поплив з гір у доли швидкими потоками. Зазеленів молодим зелом на лугах юний квітень, розсипав навколо райдужні, разнобарвні квіти. А найперші з них — то яскраво-жовті, ніби даровані сонцем, золоті ключики, квіти первоцвіту весняного. Ішов лугами, полями і лісами юнак. Залюблено задивилося на нього сонце і кинуло йому під ноги пригорщу сонячних зайчиків. А вони торкнулися землі і перетворилися на золоті ключики. Взяв юнак-кві-тень ті ключики та й відімкнув двері землі, в які хвилею радісною і живодайною тепла, з пташиною піснею і веселим сміхом полинула нестримно юність природи— весна. Взяв юнак молоду наречену-весну за руку, пішов із нею по землі. Де крок ступлять, там квіти цвітуть, слово мовлять — музики грають, пісню заведуть — усе навколо заспіває і закружляє в буйному танку весняної радості.

Усе ожива, тріпоче від любові, все аж тремтить жадобою життя… Чуєте? Озвалися, забриніли бруньки крислатого осокора, а онде затріпотіли ніжні сережки берізки білокорої, знялася аж до неба після жайвора… І пішло, і пішло! І не зупинити того буйного лету життя, того радісного оновлення землі.

А все — ключики золоті первоцвіту весняного. І що першою ця квітка, яку ще називають жовтим рястом, весну починає, то й силу вона має неабияку: здоров’я людям повертає, втрачені усмішки на обличчях засвічує…

(Еще не оценили)

Загрузка...

Картотека підліткового кабінету обласного диспансеру — середовище жахливих фактів, реєстр скупчення горя. Вони проходять низкою перед моїми очима — хлопчики й дівчатка, юнаки і дівчата, все життя їх занотовано на стандартних клінічних бланках. Багато з них після лікування вернулись до здорового, свідомого життя, а багато—так назавжди і залишились у картотеці диспансеру з короткою припискою: «Знятий з обліку в зв’язку зі смертю…»

Ігор К. 1968 року народження. Вперше пізнав смак опію на шістнадцятому році. За словами матері, яка кинулася до лікарів, із лагідного турботливого сина перетворився на справжнього бузувіра, здатного побити матір, потрощити меблі, перебити посуд. Попередній діагноз остаточно було підтверджено, коли Ігор пройшов курс обстеження,— опійна наркоманія,

психопатія. Довго й наполегливо боролися лікарі за його життя, але він сам відмовився від ефективного лікування, не приймав медикаментів, не ходив на огляди, тікав із дому. І от результат: помер на руках матері після великої дози опійного маку. Врятувати його було неможливо: організм уже давно, по суті, не можна було назвати живим і функціональним. Знятий з обліку в зв’язку зі смертю…

Сергій У. 1969 року народження. Потрапив до лікувального кабінету диспансеру з діагнозом — опійна наркоманія. Курив так званий «план», вводив морфій у вени; коли не було наркотичних речовин, ковтав пілюльки.

Чотирнадцятирічний Сергій не міг помножити п’ять на п’ять, а від двадцяти відняти вісім. Його розумові здібності за період захворювання на наркоманію знизилися до рівня шести-семирічної дитини. Так само, як Ігор К., він уникав лікування, ховався від дільничного інспектора, тікав із дому. І от недавно Сергій У. помер, ввівши собі у вену надмірну кількість опійного препарату,. Знятий з обліку в зв’язку зі смертю…

Сімнадцятирічний Дмитро Г. нині перебуває у лікувально-трудовому профілакторії. Історія того, як він потрапив туди, так само жахлива, як дві попередні. У травні 1983 року Дмитро в гурті хлопців, старших за віком, потягнув разом з усіма «гостро приправлену> цигарку. І з цього дня почалося життя в позичку: не маючи власних грошей для придбання наркотиків, Дмитро взявся готувати опійні настоянки, за що «дружки» великодушно дозволяли йому залишати для себе по кілька міліграмів. У нього завжди і шприц був наготові. Для інших. Мати, бачачи це, тривалий час мовчала, боялася за синове життя (чула від сусідів і знайомих, як мстять наркомани). І кожний день її мовчання наближав Дмитра до тієї межі, за якою не залишається місця ні юнацьким мріям, ні першому коханню. І коли, зрештою, мати вирішила піти в міліцію і до наркологів, Дмитра довелося лікувати примусово…

Наркоманія — соціальне зло, що спотворює свідомість, калічить характер особистості.

(1голосов, средний: 5,00 out of 5)

Загрузка...

У вестибюлі метро вирували потоки людей, як завжди у години пік. Проте кілька молодиків міцно стали непробивним колом, і люди оминали їх — праворуч, ліворуч — ті, що входили, й ті, що виходили; Хлопці трималися невимушено й незалежно… Особливо один із них — стрункий і русявий — впадав у вічі. Він привертав до себе увагу людей, стомлених роботою, людей, що поспішали і, здавалось, тільки й мали клопоту швидше дістатися додому. Але хлопець був надто гарний, такий привітний, веселий, що на нього майже всі озиралися…

З виром людей занесло до вестибюля засніженого дядька. Звичайного сільського дядька в звичайному дешевому пальто й розтоптаних черевиках на гумі.

Дядько розгублено озирнувся, шукаючи касу, бо про існування автоматів, які розмінюють монети, дядько просто не знав. Забачивши — таки віконце каси, проштовхався до нього.

—        Скільки до вокзалу? — гукнув звичним до простору голосом у віконце.

—        П’ять копійок,— незворушно відказала касирка і тицьнула білий талончик.

Хлопці перемигнулися, нараз розімкнули коло, впустивши поміж себе дядька.

—        Скільки ви заплатили до вокзалу? —дружелюбно запитав один із них.

—        П’ять копійок.— Дядько був радий, що нарешті хтось звернувся до нього, по-дружньому заговорив у цій штурханииі незнайомих людей…

—        П’ятачок? — звів гарні брови русявий.— Але ж до вокзалу проїзд — шість копійок!

— Як-то — шість? — занепокоївся дядько.— Сама ж касирка казала…

—        Такий шурум-бурум, а ви хочете, щоб вона усе пам’ятала. Вона ж не машина] Звичайно, діло ваше, ви можете проїхати і на п’ять, але, розумієте самі, всяк буває: наскочить контролер, штраф, ганьба, з поїзда висадять.

—        І то правда, осоромишся за якусь копійчину… Спасибі тобі, синку.

Дядько став пробиватися до віконця каси. Люди, котрих він штовхав, сердилися,— поверталися ж з роботи стомлені… А дядько, затуливши широкими плечима віконце, вже просив у касирки, аби вона, взяла на додачу копійчину.

Хлопці весело сміялися… Щиро, до сліз сміявся русявий молодик, і тепер уже всі без винятку, озиралися на нього. На його привабливе, вродливе обличчя…

(1голосов, средний: 5,00 out of 5)

Загрузка...

За значенням і символікою тотожним коровайному є барвінковий обряд, який широко побутував на Подністров’ї, в Карпатах та Закарпатті. Такі обрядодії, як урочисте збирання барвінку, материнське благословення на плетення першої квітки, участь у вінконлє-тинах жінок, що живуть у першому шлюбі й сімейні я злагоді, підтверджують ізофункцюнальність цих двох явищ. У згаданих районах весілля починалося з урочистого обряду «брання» (збирання) барвінку. На Бой-ківщині молода йшла до лісу з дружками та малим хлопнем (родичем, сусідом), У лісі хлопець, ріжучи барвінок, тричі промовляв: «А то на дівку, а то на хлопця». Хліб залишали біля зрізаного барвінку, а почавши плести вінок, знову кликали хлопця, щоб держав нитку, за що він отримував певну винагороду.

У наддністрянських селян весілля також починалося з «шиття» барвінкового вінка, до якого першою приступала мати молодої під супровід обрядової пісні. Цей день гак і називався «зачинайниця». Вічнозелена рослина символізувала в народі міцність шлюбу, вічність життя.

На Закарпатті по барвінок до добрих господарів, які жили в злагоді, урочисто йшли дружки молодого й дружки молодої. Дружко срібною монетою зрізав три гілочки рослини, притискуючи їх до вівсяного ощипка. Після того барвінок зрізали всі інші. Коли барвінку було досить, те місце скроплювали водою й обсівали зерном, щоб далі він добре ріс.

Нарізані гілочки рослини загортали в чистий рушник, клали у велику миску з зерном і шматочком хліба на дні. Принесений до дому молодого (молодої), барвінок мати подавала до хати через вікно, що, очевидно, мало оберегти його від злих сил.

В окремих районах Закарпаття (зокрема, Мукачівському) по барвінок вирушали з музиками. Збирали барвінок і плели вінок під супровід весільних пісень.

Подібно до коровайного обряду барвінковий вінок виплітали тільки тим, хто вступав у шлюб вперше. Під час «рубання» (зрізування ножем) барвінку співали-

Рубай, дружко, барвіночок,

Кладл у снопичок.   

Це си перший і ішслідній Дівчині віночок,

Обруч для вінка робили з пагінця солодкої яблуні. Готовий вінок прикрашали колосками вівса і виносили в комору.

Провідне смислове навантаження барвінкового обряду — освячення шлюбу громадою — прирівнює його до коровайного, а цілий цикл обрядових барвінкових пісень свідчить про давність його походження.

(1голосов, средний: 3,00 out of 5)

Загрузка...

Всі ви, безперечно, читали захоплюючу влиту Р. Кіплінга «Мауглі». У казці все закінчується щасливо. А в житті? Історії відомі вже не менш як три десятки випадків «виховання» дітей тваринами, Проте закінчувалося воно нещасливо. У 1923 році індійські мисливці із штату Ассам убили самицю леопарда. В її лігві знайшли молодих звірят і п’ятирічну дитину. Вона кусалася і дряпалася не гірше від своїх «зведених» братів і сестер. Коли здичавілого хлопчика привели в село, його одразу ж упізнала одна сім’я. Там розповіли» що батько дитини, працюючи в йолі, на галька хвилин одійшов від дворічного сина. Почувши плач, він оглянувся і побачив, як леопард із дитиною в зубах зник у джунглях.

Минуло ляше три роки перебування у «звіриній школі», та як же змінився їхній син!

Мабуть, намоенсаційнішою історією з дітьми, вихованими вовками, стала історія двох індійських дівчаток Камали та Амали. У 1920 році їх знайшов у вовчому лігві пастор Сінг. Молодша — Амала — невдовзі померла, а старша—Камала — дожила до сімнадцяти років. Протягом дев’яти років Сїнг детально описував її життя.

Камала дуже боялася сонячного світла і вогню. За їжу визнавала тільки сире м’ясо. Ходила на чотирьох, а бігала спираючись на руки. Вдень дівчинка більше спала. У лершї дні свого перебування в людей сестри щоночі протяжно вили.

«Олюднення» Камали йшло з великими труднощами. Дуже довго вона не визнавала ніякого одягу, не хотіла митися. Аж через два роки її привчили ходити і стояти на ногах, їсти руками.

Набагато гірше було з навчанням людської мови. Навіть через сім років Камала розуміла лише сорок п’ять слів. У и’ятнадцать років вона нагадувала дворічну дитину.

Таким чином, розповідь про кмітливого ї розумного Мауглі — лише красива казка.

Насправді діти, позбавлені свого товариства, не навчаючись мови, неминуче перетворюються в розумово нерозвинених істот.

Особливо згубно діє на розвиток мозку відсутність мови. А живучи серед тварин, дитина саме її по збавлена.     Щоб людина стала людиною, їй необхідне спілкування з такими, як вона, і, звичайно, праця. Праця щоденна і наполеглива.

(Еще не оценили)

Загрузка...

Уявіть собі життя без болю. Ви порізали палець, та для вас зовсім не існує неприємного відчуття. Потім палець нарвав, треба різати. Це вже боляче, дуже боляче. Проте не для вас! Так не буває? Ні, виходить, буває! В історії медицини відомо не менш як сто таких випадків. І, звичайно, вони привертають до себе увагу вчених. Ще змалку батьки маленької Кристини, жительки американського містечка, не раз помічали надзвичайне «терпіння» дівчинки. Вона не плакала, навіть коли впала з велосипеда і поламала ногу. Про перелом довідалися аж після того, як нога опухла.

Згодом відкрились і зовсім дивовижні речі. Кри-стина могла взяти з плити сильно нагріту сковорідку і спокійно тримати її в руках. Багато разів вона чула, що буває боляче, але як? Дівчинка просто не знала, що таке біль.

Такий же сюрприз природа піднесла дівчинці Моніці з родини угорця Хайналя. Коли вона захворіла на запалення легенів, лікарі виявили, що дитина не відчуває болю. Тоді батьки пригадали «дивацтва» доньки. Якось раніше вона вирвала собі зуб і при цьому весело сміялась.

Життя без болю — це благо? Ні! Біль попереджає нас: у організмі щось сталося. Біль подає сигнал про початок хвороби, про серйозні порушення в організмі. Отож «безболісне життя» криє в собі багато небезпек.

Причини цього рідкісного явища ще не з’ясовані. Висловлюються лише гіпотези, тобто наукові припущення. Ось одна із них. Несприйнятливість до болю пов’язана з порушенням діяльності нервових волокон, що передають больові імпульси від нервових закінчень до певних ділянок мозку.

Є і така гіпотеза: відчуття болю залежить від певних біохімічних реакцій, що відбуваються в організмі. Одним із компонентів них реакцій є так звана речовина «Р». Якщо організм не виробляє її достатньо, больове відчуття не виникає.

Орієнтовний план

• Життя — без болю?
• 2.         Незвичайне  терпіння   маленької   американки.
• «Дивацтва» угорської дівчинки Моніки.
• Наукові припущення про несприйнятливість болю

(1голосов, средний: 5,00 out of 5)

Загрузка...

Вона була дуже хороша дівчинка. У неї було багато іграшок. Але вона поводилася з ними зовсім не так, як деякі інші діти. Іграшки . в неї були завжди цілі, не поламані і не розкидані по всій кімнаті. Все було гарно складено у Валиному куточку.) Лялька сиділа на маленькому стільчику або лежала’в ліжечку. Кубики були складені красивою пірамідкою. Коник теж стояв у куточку. Ще у Валі було кошеня. Воно було руденьке, пухнасте, ласкаве, і всі думали, що дуже хороше. А насправді це був страшенний пустун і розбишака.

От як тільки Валя піде в дитячий садок, кошеня одразу залазило в кімнату, добиралося до іграшок — і починалася метушня!

Кубики гуркотіли додолу й розліталися по всій підлозі. Коник перекидався на бік і вже не міг підвестися, хоч би й як намагався. Лялька вилітала зі свого ліжечка, і кошеня тягало її по підлозі скрізь, де заманеться… Одного разу принесли Валі нову іграшку. Це був такий собі кумедний дерев’яний бичок. У нього була велика оката голова, і товсті ніжки, і хвостик. І коли його ставили на похилу дошку, бичок зразу ж рухався з місця. Переставляючи дерев’яні ніжки, ішов собі вниз по дошці і по підлозі. Ще й похитувався з боку на бік і вимахував коротеньким хвостиком.

• — Живий! Живий! — весело кричала Валя і плескала руками…

Вранці, коли Валя пішла в садок, кошеня за своєю поганою звичкою знову залізло в кімнату..,

Не довго думаючи, воно підскочило до бичка і злегка вдарило його своєю м’якою лапкою.

І враз дерев’яний бичок рушив з місця і посунув униз по дошці просто назустріч розбишаці!

Він несподіванки кошеня подалось назад. Такого ще не бувало! Досі всі іграшки не вміли пересуватись, і з ними  можна було робити все, що заманеться…

Кошеня відскочило ще далі. Бичок ішов за ним. Кошеня відскочило до самих дверей. Але бичок не спинявся і хоробро йшов просто на ворога. Тоді кошеня зовсім перелякалося, розгубилося, і, не тямлячи себе, кинулось тікати…