Сочинения

(Еще не оценили)

Загрузка...

Біблія — Книга книг, найважливіший, найбільше читаний, перекладуваний і коментований твір. Біблійні вислови, легенди, образи, поняття уподібнюють Бога та його дії до людини та людських діл, і робиться це мовою, зрозумілою для людей даного часу. Божа правда, висловлена для людей, — людей дійсних, історичних, недосконалих, таких, що потребують спасіння «від гріхів їхніх». Кожне покоління відкриває для себе Біблію, шукає там відповіді на питання свого часу, а тому Святе письмо залишається вічно новим протягом тисячоліть. Бо у Біблії описано і вчинки лихі, жорстокі, несправедливі, гідні морального засуду, і люди праведні, всепрощаючі: у Святому Письмі ми бачимо людину, здатну досягти щонайвищого вдосконалення духу, але так само людину, яка піддається порокам та злочинам. Спасіння людини, що потребувала Божої допомоги, збулось у Христі, який прийшов закликати грішників до покаяння, увести у світ любові, істини, благодаті. Історія Божого та людського діяння на тлі безконечної Божої святості, з одного боку, а людської грішності — з другого. Творець і Спаситель, Батько й Володар, Навчитель і Суддя карає зло,  нагороджує добро.  Бог виправдовує  розкаяного  грішника,

прощає розпусника, власкавлює митаря. Кожен із грішників, який розкаявся, гідний Божої любові. Мабуть тому, на мою думку, до Біблії звертатимуться завжди і по-новому перечитуватимуть кожне покоління людей. Бо в Біблії витоки добра, любові, всепрощення морального Божого закону. До Ісуса Христа, який віддав своє життя за людей, буде звертатися ще не одне покоління. Тому легенди про нього — вічні.

ПЛАН ПЕРЕКАЗУ

• Загадкова постать Петровського в очах Андрія:
• а)портрет Петровського;
• б) подібність до апостола Петра.
• Розмова Петровського з директором Першої української гімназії
• в Харкові Кулиничем:
• а)         вплив християнства на світогляд людини;
• б)        моральні сили людини — в братерстві й любові;
• в) Біблія і її вплив на виховання людини.

(Еще не оценили)

Загрузка...

Я хочу пройти Ігоревий шлях від Новограда-Волинського, відчути думки і побачити краєвиди, які полонили серце великого князя Київської Русі. Хочу цей місяць присвятити шуканням, творчості, роздумам про славну історію наших далеких предків. Мене завжди хвилювало питання, чому образ князя Ігоря був таким улюбленим в народі, чому сила кохання Ігоря і Ярославни і досі хвилює людство. А тому хочеться пройти його шляхом, знайти місця його стоянок, побувати в місцях, де зберігся відгомін далеких часів. Ця думка настільки заполонила мою уяву, розум, душу, що я не втримався і розповів про задум Ладі. Оповита силою і красою кохання Ігоря і Ярославни, Лада вирішила розділити зі мною дні мандрівки. Боже, якою ж буде ця подорож? Чи не зіпсує вона мені стосунки з коханою дівчиною? Чи кохана не перетворить подорож до «Слова…» у світський раут? І тут мене осяйнула думка. Що зло не в тому, що я пов’яжу свою мандрівку з Ладою, а в тому, що Лада зможе відмовитись мандрувати зі мною. Я так цього не хочу…

ПЛАН ПЕРЕКАЗУ

• Приїзд Андрія до рідних місць.
• Шлях додому через Сінну площу та Гребенюкову греблю.
• Спогади про дитинство:
• а) дитячі забави з братами;
• б) любов Чумаченків до свого міста.
• Вид центра міста через 20 років:
• а) високі будівлі соборів;
• б)місто у «старому лахмітті» минулого.
• За парком — рідна домівка.

(4голосов, средний: 4,25 out of 5)

Загрузка...

Його називали українським Леонардо да Вінчі. ЙОГО фільми справедливо ставили в один ряд з найкращими шедеврами світового кіномистецтва. Письменник, художник, кінорежисер, актор — таким пам’ятає Україна свого славного сина Олександра Петровича Довженка. А яким був митець як людина? Олександр Петрович завжди і всюди прагнув до перебудови світу за законами краси. Якщо ви проїжджали повз Київську кіностудію, названу його іменем, то звернули увагу на чудовий сад. Сад, посаджений красивою людиною. Пригадують, що О. П. Довженко був завжди переповнений ідеями. Відома його пристрасть—усе вдосконалювати, поліпшувати. Забудова Хрещатика, нові гід. ростанцїї на Дніпрі, міжпланетні подорожі, народна медицина — усім цим він клопотався.

Якось, проїжджаючи шлюзи Дніпровської гідроелектростанції, захоплено мовив: «Отут би на стінах шлюзу викарбувати десять, ні — двадцять тисяч імен будівників Дніпр огесу. Уявляєте, з яким почуттям читали б. ці прізвища через тисячу літ!»

(4голосов, средний: 3,50 out of 5)

Загрузка...

Силовий жонглер, артист цирку Валентин Іванович Дікуль під час виступу утримує дев’ятисоткілограмову «піраміду», «Волгу» вагою в півтори тонни! А на спеціальному тренажері цей богатир тримає гігантську вагу — 2 тонни! Хоча медики довели, що берцова кістка людини витримує вагу не більше тонни. І це робить той, хто кілька років тому одержав страшні переломи хребта, ніг, рук та інвалідність першої групи. Фантастика?

Валентин рано залишився сиротою. Його батька, працівника органів державної безпеки, вбили бандерівці. Невдовзі померла й мама. Хлопчик жив у бабусі, а потім — у дитячому будинку. Мріяв виступати в цирку. І ось він на арені.

Та життя ще раз вирішило перевірити його мужність. Під час одного з виступів лопнув канат, і артист впав з тринадцятиметрової висоти.

І все ж він вижив. Лише через п’ятдесят дві доби В. Дікуль опам’ятався в реанімації. Неймовірно важкі травми прикували нерухоме тіло до ліжка. Як жити далі? Довгих два роки і сім місяців він нелюдськими зусиллями волі виховував свій організм, тренувався, вчився піднімати руки, пересуватися. І, нарешті, пішов…

Пішов, щоб знову виступати і допомагати паралізованим хворим. Валентин Іванович сам розробив спеціальні тренажери, комплекси вправ, стимулятори, які допомогли уже більше восьмистам невилїковано хворим людям повернутися до повнокровного життя. У вільний від роботи час В. Дікуль надсилав в усі куточки країни креслення тренажерів, ксерокопії вправ, А це — тисячі конвертів, бандеролей, значні кошти, які сім’я витрачала зі свого бюджету. Яку ж душевну доброту, милосердя, чуйність треба мати, щоб допомагати зовсім невідомим йому людям? Чи кожен лікар має такі успіхи і щедрість душі?

На жаль, ні. І тому пишуть Валентину Івановичу, просять допомоги. Понад десять тисяч листів, за кожним з них трагедія, накопичилося у нього. Навіть із-за кордону. Люди вірять в його розум, гуманність, самозречення.

Своїм життєвим подвигом, подвижницькою діяльністю В. І. Дікуль довів, що людина здатна витримати найсуворіші випробування. Перемогти власне і чуже горе.

(2голосов, средний: 5,00 out of 5)

Загрузка...

Високу моральну цінність добра, яке ми робимо сторонній людині, розуміли люди ще у сиву давнину. У Вавілоні був такий звичай — недужих виносили на майдан чи дорогу. Кожен, хто йшов повз нього, підходив, розпитував, коли знав якийсь засіб, радив нещасному. Ніхто байдуже не проходив. Такий звичай побутував і в ассірійців, і в єгиптян. Звичай чинити добро безкорисливо. Колись у Сербії був такий закон: той, хто одружувався, мав посадити 75 оливкових дерев. Оливки живуть і плодоносять 400 років. Уже давно немає тих, хто саджав ці дерева. Забули їхні імена, імена їхніх правнуків, а дерева, посаджені в XVII столітті, плодоносять і радують людей ще й сьогодні.

Прекрасний звичай побутує й нині на Кавказі. Високо в горах саджають плодові дерева. Випадковий мандрівник, втамувавши голод чи спрагу, не може навіть подякувати, не знає кому. Але смуга відчуження відступає. Чужі стають рідними, близькими, коли потрапляють у скруту.

Та й узагалі, невже така нездоланна межа між близькими і далекими? Коли вдуматися — кожен «чужий» та «далекий» для когось близький, рідний. І цим «кимось» могли б бути ми з вами, аби народилися під іншим дахом. Вчені зробили цікаві підрахунки. Якщо розглядати генеалогію, то у якомусь енному поколінні ми всі — родичі.

У психологів є термін «емпатія». Так називається здатність співпереживати, відчувати себе на місці іншого. Що тонша духовна організація, то вищий інтелект людини, більше характерна їй ця риса. Невипадково кіноактриса Нона Мордюкова якось сказала: «Відчувати чужий біль, чужу радість, як свою — ось що головне».

Сьогодні здатність співпереживати, на жаль, властива не кожному. Очевидно, досконалішій людині майбутнього співпереживання буде властиве більшою мірою. Причому не споглядальне, а активне, дійове.

(5голосов, средний: 4,00 out of 5)

Загрузка...

Якщо дружити із стежинкою, вона багато цікавого розповість. Тетянка вийшла на ґанок, а стежина неначе взяла її за руку і повела за собою. Довкола картопля цвіте біло й рожево, соняхи в золоті бубни вигупують. Зелений огірочок виповз із грядки на стежку: а що тут робиться? Квасоля-по-витиця пишається на високих тичках, їй звідтіля все видно. А гарбуз та гарбузиха з гарбузенятами сховалися під лапатим листям — щоб сонце не напекло. Через стежину снують мурашки. Такі малі, а тягнуть більші за себе гілочки й бадилинки. Тетянка знає: отам, під старою грушею, вони дім собі будують. А в повітрі золоті цяточки блискають. То бджоли летять по мед: на город, на леваду, в поле.

Веде стежинка Тетянку і все їй показує. Уже й город кінчається. Що ж там далі? А тут бабуся:

— Онучко, іди-но до хати!

По правді, Тетян ці не хочеться вертатись. Але треба слухатися. Ну що ж, вона завтра із стежинкою далі піде.

(Еще не оценили)

Загрузка...

Якби вас попросили назвати відомий крейсер, більшість відповіла б не вагаючись: «Аврора». Жоден із кораблів дореволюційного військово-морського флоту не удостоєний такої  високої  честі,  як  легендарний крейсер. Адже ж саме постріл з «Аврори» став 25 жовтня (7 листопада) сигналом до штурму Зимового палацу. «Саме революційні моряки разом з робітничими загонами брали найактивнішу участь у поваленні самодержавства того історичного дня. На честь десятої річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції корабель було нагороджено орденом Червоного Прапора. А чи знаєте ви про участь аврорівців у Великій Вітчизняній війні?

Коли фашисти віроломно напали на нашу країну,— крейсер знаходився у місті Оранієнбаум (нині Ломоносов). Він не мав свого ходу. Адже ж кораблю виповнилося 38 років. Проте гармати «Аврори» були такі ж потужні, як і раніше. У червні 1941 року, коли ворог став загрожувати Ленінграду, з крейсера зняли дев’ять із десяти гармат. їх розташували на Вороньїй горі неподалік від нинішнього селища Можайського. Так була створена окрема артилерійська батарея «А», до складу якої ввійшли три моряки-аврорівці. У вересні бійці невеличкої батареї відбили більше десяти танкових атак. Вони розгромили колону ворожих автомашин і бронетранспортерів. А коли закінчилися боєприпаси, гармати довелося підірвати. У дні блокади Ленінграду вороги неодноразово обстрілювали «Аврору». У корпусі крейсера нарахували півтори тисячі пробоїн. Умілі руки ленінградських корабелів відновили дорогий нам корабель.

З 1948 року «Аврора» — на вічній стоянці на Неві. Легендарний крейсер — один із пам’ятників Великої Жовтневої соціалістичної революції. Одночасно корабель є філіалом Центрального військово-морського музею.

Десятки тисяч радянських людей, зарубіжних гостей відвідують щороку крейсер «Аврору». Вони йдуть віддати шану борцям за Радянську владу.

Йдуть, щоб серцем доторкнутися до героїчних, славних сторінок історії нашої Вітчизни.

(71голосов, средний: 4,11 out of 5)

Загрузка...

У всі віки, на всіх перепуттях історії хліб був найбільшим з багатств. Коли його обмаль — чваньковите золото просто непотріб. Його закопують в землю як мерця, його ховають за ковані двері як найпідлішого злочинця. А хліб і в бундючні хороми, і в прості селянські оселі здавна вносили на підноеах з шанобою. Ти, золото, годишся тільки для того, щоб на тобі подавати до столу звичайний.чорний житній хліб. Недарма збіднілі народи відверталися від держав, що мали багато золота, й простягали руки до тих, які мали багато хліба.

Хліб переважає все. Одне пшеничне зерно тяжче за гори золота. Вкинуте в землю, воно за один лише рік дає тисячі зерен. А золотий мішок вік пролежить в землі і нічого не вродить.

Тож недарма хлібом і біллю зустрічає Русь своїх дорогих гостей. Ідіть, народи! Русь не відмовить вам, як не відмввить у хлібі сусід сусідові, село селу. Можливо, в інших державах не так заведено. Можливо, там, де владарює золото, за хліб і гребуть золото. А у нас ні. У нас віддають хліб тією ж міркою, якою позичали… Ми позичаємо хліб на багатство.

(8голосов, средний: 4,88 out of 5)

Загрузка...

Десь зовсім близько від них невгамовно виводив свою пісню соловейко. Спершу, коли починав заливатися, здавалось, що у горлечку в нього билася маленька співуча намистинка. Короткий свист — і ось вона вже вискакувала з дзьобика і стрімко летіла над лісом, а за нею’вискакували такі ж самі намистинки, з всі вони нанизувалися у довгий невидимий разок. Потім нитка на тому разку рвалася і намистинки падали в лунке озеро: буль! будь! буль!.. Соловейкові жаль ставало їх, і він заходжувався ойкати, схлипувати. Далі сам же себе вмовляв: цить! цить! цить! цить! Швидко заспокоі’вшись, розщедрювався і без жалю розсипав навкруги коштовності: камінщ-само-цвіти, янтареві бусинки, червоні коралі, срібні сережки, золоті колечка. А як не ставало Тх, радісно дзвонив у прозорі кришталеві дзвоники, що ВИСІЛИ поряд на гілочці: дзінь! дзінь! дзінь!..

…Соловей сидів на тонесенькій калиновій гілочці, що схилилася од його ваги. Був дуже схожий на горобчика, лише тільце мовби трохи витягнуте. Очі чорні, великі. Як співав., злегка горбився, трішки опускав крильця, широко відкривав тонкий дзьобик, в якому ніби сердечко в дзвонику, бився гострий язичок, і все його крихітне тільце тремтіло й здригалося..,

Сонце вже підбилося на добрий людський зріст. В його скісних променях на деревах, у траві, у туго натягнутих ажурних павучаних сітках, ніби оті коштовності, що їх щедро розсияав по лісу соловейко, блищала, вигравала всіма барвами райдуги роса.

Запаморочливо пахли конвалії, черемха, шипшина.

Чи не вони ото й споїли своїми п’янкими пахощами всіх лісових птахів, що раптом вирішили позмагатися у співі з солов’ями?

Перші затягли свою нескладну пісеньку вертляві синички.

Цінь! Цінь! Цінь!—-застукали дзьобиками у прозорі скляні віконечка,

За ними вступили в змагання горихвістка, вівчарик, кропив’янка. А далі не стрималися й зозуля та іволга…

(15голосов, средний: 4,40 out of 5)

Загрузка...

Неначе густим молоком облиті фруктові дерева. Ось виструнчились у весняному святковому вбранні вишні, сливи, черешні, груші. І очей від них не одведеш! Тягне до них, підійдеш, милуєшся і не намилуєшся. Очі радіють, душа радіє. Радість і для невтомних трудівниць — бджіл. Снують вони по квітах, перелазять моторно з однієї квітки на другу, щоб швидше набрати меду. А набравши,— одна, друга зриваються з квітів, і ніби золоті шнурочки простяглися в повітрі, мчать бджілки до своїх хаток-вуликів. Швидко треба скласти солодкий прозорий мед у стільники і повернутись за новою маленькою порцією меду. Адже це перший весняний взяток. Поспішати треба. Здається, тихо гудуть розквітлі дерева, коли бджоли, джмелі, якісь мушки кружляють над ними. А на землі синьоокі проліски, перші фіалки соромливо піднімають голівки і сила-силенна вже справжніх весняних квітів.