Сочинения

(1голосов, средний: 4,00 out of 5)

Загрузка...

Миколу оминала весела течія життя. Він страждав. Закохався у незнайомку Ольгу, яку побачив уперше в метро, і йому здалося, що знає її давно, що його єднає з нею якась велика й дорога правда. Віднині бачив її щодня. Відшукав школу, де вона працювала, й, сховавшись за крислаті дерева, чекав. Іноді йшов за нею до гастроному, іноді проводжав додому. Після роботи їхала автобусом і зникала в будинку гуртожитського типу. Не міг зрозуміти цієї вродливої Ольги, що хвилювала його безмірно. Кілька разів наздоганяв її і збирався заговорити, але так і не зважився. Щось зупиняло його щоразу, коли йшов за кільканадцять метрів і дивився на її струнку постать, гарні ноженята, темні хвилі волосся, що застеляли плечі. Відчував непереборне бажання наздогнати її, вхопити у свої обійми і більше не відпускати. Однак притишував крок, заплющував очі й подумки пригортав її. Вона зникала, а Микола ще довго грів поглядом хідник, на якому щойно чулися її кроки.

(К. Мотрин)

Завдання. Продовжте переказ, побудувавши уявну сюжетну лінію та описавши образи Миколи та Ольги.

(5голосов, средний: 4,20 out of 5)

Загрузка...

Ольга нервово ходила по кімнаті, визирала раз по раз у вікно. Внизу вищало, гуло, скреготало гальмами. Відірвала погляд від шумної траси й побачила заводські труби, сірі задимлені споруди. Важко перевела подих. Це не її життя. Усе тут і всі чужі. Навіть її мовчазний роботящий чоловік, що завжди щось майструє, не її. Те, що тішить її і гамує спрагу, нагадує стрімку радісну річку, в яку вона влітає, викупується досхочу і знову повертається у це осоружне замулене болото. Тією всеочисною рікою було її кохання. Богдан наполягав на одруженні. «Зрозумій, що мені набридли такі стосунки. На вулиці ти оглядаєшся, чи ніхто не побачить тебе із твоїх знайомих. Зиркаєш на годинник, квапишся. Вибач, але я не звик нікого ділити. Я хочу із своєю законною дружиною йти вулицею й не почувати себе злодієм. Ти мусиш вибрати когось із нас. Я хочу бути з тобою, і коли й ти цього хочеш, то скажи це своєму чоловікові й приходь до мене назавжди. А так, по-зло-дійськи, зустрічатися не варто».

Ольга рушила була до дверей, але Богдан не зупинив її. Чекала, що наздожене на східцях, як робив це не раз: хватав і повертав у їхній милий рай. Цього разу лише почула, як клацнув позад неї замок. Два тижні не озивалася, не дзвонила, не нагадувала про себе.

(2голосов, средний: 5,00 out of 5)

Загрузка...

Край села стояла хата поганенька, а в ній жив селянин із жінкою та дитиною. На весну зовсім у селянина не стало хліба. Тижнів зо три позичками жили, а тепер уже хто його знає, як і жити — ніхто й позичати не став. Раяла  Петрові до пана піти, найнятися. Пішов на сусідній хутір — не взяли: і так багато, кажуть, наймитів. До другого пана пішов, той глянув, що в Петра одежа — лата на латі, подумав, що гольтіпака, пройдисвіт якийсь, — не схотів і говорити. Прийшов Петро в ратушу, увійшов, перехрестився: «Здорові, з середою!» — сказав і став біля порога. Староста, бачивши, що Петрові чогось треба, став сам питатися:

-А чого тобі, Петре? ‘Підійшов Петро ближче, вклонився.

—          Не положіть гніва, прийшов оце до вас… От уже третій день, мало що й ївши, сидимо… Сьогодні й крихти в роті не було, і борошна нема… Чи не дозволили б з гамазеїв хоч мішечок дати?.. Глянув на його староста та й засміявся.

—          Ге, хлопче! Цього ми не можемо своєю волею зробити, на

це дозвіл од начальства треба.

—          Та я віддав би скоро, ось тільки б заробив, так і віддав би… Писар зовсім розсердився:

—          Та кажуть же тобі, що ні!

Пішов Петро з ратуші. Та й обняла Петра злість; така злість у його в серці заворушилася відразу на старосту, що й не сказати. По двору блукає, а думка не кида: «Не вмирати ж із голоду! Моє ж добро, не чиє там, бо й я ж туди зсипав, а тепер, як мені їсти нічого, так дати не можна! Ну, так я ж у вас не прохатиму! Я й сам без вас візьму!» Діждався Петро півночі, одягнувся, узяв з собою три мішки й свердел та й пішов до гамазеїв. «Може, вернутися?.. А завтра знову будемо без хліба!.. Ні вже — піду!» Щороку зсипавши зерно в засіки, знав, з якого воно боку. Просвердлив дірку. Зерно сипнуло. Трусячись, як у пропасниці, Петро понасипав усі три мішки.           

Нікому й на думку не спало, що можна було вкрасти хліб із замкненої гамазеї. Та й крадіжка була невеличка, то не дуже й помітна. Та тільки тут трошки пособила доля. У сусіднього пана Петро впрохавсь у найми. Дома злидні зосталися злиднями, але й те хвалити бога, що хоч голодні не сиділи. А про крадіжку й досі не чуть було нічого. Але Петро не заспокоївся. Він давно вже згубив свій спокій.

Дума по думі минали в Петровій голові, все чорні, непривітні думи. Раз, серед ночі, у нього промайнуло в голові: признатися? в острог замкнуть… Там зі злодіями, з розбійниками^.. А хіба він сам не злодій? Ну й нехай у пута закують, поведуть… Петро тихо йшов до волості. Він і сам не пам’ятав, як протовпився проміж людей. Він зняв шапку й почав:

-Люди добрі!. Петрові перехопило дух, він ледве дихав.

—          Люди добрі! Простіть мені, бо я злодій! Я вкрав з гамазеї…

І те промовивши, він упав до ніг громаді. Громада ледве зрозуміла, за віщо Петро зве себе злодієм, бо нікому й на думку не спало, що з гамазеї вкрадено. Писар звелів був арештувати Петра, та громада не дала:

—          Це наше добро, наш: і суд, — гукали люди.

Але громада нічого не зробила Петрові. Він повернув три повних мішки хліба. І немов удруге на світ народився тоді. Громада не розумом, а якось серцем почула, як Петро міг дійти до такого діла, і ніхто більше не згадував про це.

Завдання. Продовжте текст розповіддю про творчу й громадську діяльність Бориса Грінченка.

(3голосов, средний: 2,33 out of 5)

Загрузка...

Ще сонечко не позолотило вершини найвищих дерев, як Сірки розпрощалися з морозами. Швидко зібрались і рушили, кожен за своїм маршрутом. Морози пішли на південь, Сірки -на північ. Квапились кожен по своє. Сірко знов ішов позаду, замикаючи процесію, а Гриць з Григорієм попереду. В однім місці хлопці бачили смішну річ… Уже сонечко підбилося вгору й розіклало золоті плями, як шовкові хустки, на галявинах, на стежці, на каменях. Хлопці йшли далеко попереду, як раптом натрапили на велику гадюку, що лежала на стежці. Сіра, з чорними плямами, лежала вона на золотій латці сонячній і грілася собі. Зачувши кроки, ураз широко розкрила пащу. Але не підняла голови до хлопців — до небезпеки, як то гадюки завжди роблять, а поклала її на землю. Хлопці здивувалися. Але ще більше здивувалися, коли побачили, як в ту розкриту пащу, мов у нору, почали шмигати манюсінькі гадючата, рятуючись від небезпеки. Такі манюсінькі — завбільшки з циганську голку.

Хлопці почали реготатись. А гадюка, закривши лащу за останнім гадючам, гайнула в траву й щезла в кам’яних розсипах, з блискавичною швидкістю.

Старий Сірко квапив. Ішли без зупинки. Налягали, поки не припекло. Ішли становищами вздовж, спускались упоперек і переходили далі, потопаючи в росяних травах і бур’янах, підіймалися на інший становик…

І не було тим нетрям кінця-краю, і не було, здавалось, краю тій дорозі, тим мандрам до тієї загадкової паді Голубої.

Перепочивши і поснідавши та трохи поспавши, знову рушили. Усе далі й усе на одному місці — зі становика на становик, а тоді в долину і наче назад на той самий становик. Ішли по високих хребтах та по глибоких проваллях і темних ущелинах, -раз сонце зліва, раз справа, а раз зовсім померкло десь за первісним пралісом.

Стежка, що була перші дні така добре втоптана, помалу зійшла нанівець. Згодом і зовсім пропала. Ішли, далебі, навпростець. А хідня навпростець дуже важка тут. Перемагаючи великі труднощі, посувалися дуже поволі. Але посувалися. Тепер уже старий Сірко йшов попереду. Тільки він один міг вивести з цього зеленого хаосу й довести туди, куди треба.

До Голубої паді дійшли третього дня під обід. Заким дійшли, ще раз ночували на стежці, але вже біля води, у вершині річки Мухень. Власне, ніякої річки там і не було, так лишень річечка чи джерело. Падала та річечка стрімким водоспадом серед надзвичайних у своїй первісній красі урвищ і шуміла-шуміла. їх, таких водоспадів, безліч по нетрях.

Тут і отаборились. Розіклали величезну ватру. А що тут мошка не давала жити, то понапинали ще й накомарники — такі нам етики маленькі для кожного окремо, від комарів. Позалазили туди, кожен у свій, попідгортали поли під себе й гомоніли.

Глянути збоку — чудно: горить вогонь. Лежать собаки й гомонять люди, але людей нема. Лише чотири білі курники.

Завдання. Перекажіть текст стисло, розширивши тільки один епізод, який вам сподобався. Зробіть висновок, де й коли відбувалося описане.

(Еще не оценили)

Загрузка...

Коли наставало Перше травня, нам приносили поліпшений пайок. Але тут я зрозуміла, що святкувати треба якось інакше, адже пам’ять про демонстрації у, Відні, про світле Перше травня в Харкові, про яке я так радісно писала в американські газети, була ще надто жива в моїм серці. І відсвяткувати цей улюблений світлий день двома зайвими котлетами та булкою за ґратами я не могла. Якось несміло, нерішуче я постановила в цей день голодувати. Голодувати на знак протесту проти всього, що зі мною зробили. Нерішучість полягала в тому, що я побоювалася, чи не буде моя голодівка якоюсь опозицією. Та, подумавши добре, я зупинилася на цьому способі протесту. День минув збуджено, урочисто: я прибрала якомога краще камеру, вдягнулася в найчепурнішу сукню і почувалася, очевидно, так, як віруючі, йдучи до причастя. Цікаво, що в наступні роки до мене приєднався ряд ув’язнених і голодувало вже нас багато.

Так ми святкували Перше травня.

Раз сюди, в камеру, залетів раненько гість, маленький сірий звичайний собі горобчик. Другого ранку я насипала на виступі за вікном дрібних кришок і чекала, чи не з’явиться пташка знову. Для мене це була подія надзвичайної ваги, і я чекала з тремтячим серцем. Адже з живих істот у мене була тільки муха, яку я дуже берегла, підгодовувала цукром, але ж муха — то муха!

І пташка прилетіла. Вона щебетала так весело, сповнивши по вінця радістю мою сіру труну, моє бідне, а ще таке молоде, спрагле життя серце. Я підгодовувала горобчика щодня. І щодень мені було легше жити. Та раз уранці загриміли важкі двері, і голос наглядача, найтупішого, найбездушнішого робота, сказав: «Птиц кормить не разрешается!»

—          А я буду! — відказала я.

Двері зачинилися. За годину робот з’явився знову

—          Позбавляєтесь прогулянки на тиждень! — Це він встиг уже

побути в начальника ізолятора.

Півтори години безперервного кружляння асфальтовою доріжкою. Але я могла милуватися зеленою травичкою і квітами червоного дикого маку, що невідомо як попав до тюремного двору.

—          А я буду! — захищала я свою радість, своє вірне пташеня. Наглядач знову зник і вдруге задоволено прохрипів.

—          Позбавляєтесь бібліотеки!

Книги, прекрасні книги, скільки радості вони давали мені ще з часів політичної каторжної тюрми. Мій азарт зростав.

—          Буду! — вигукнула я.

І втретє не полінувався мій кат піти в контору, в кабінет начальника і принести мені найжорстокішу кару:

—          Без листа в цьому місяці!

Він карав мене і далеку маму. Єдиний дозволений в місяць лист від далекої, рідної. Тепер уже втрачати було нічого.

—          А я буду, буду, буду!

Я не гуляла тиждень. Сиділа без книг. Мені не дали листа. Але сіра пташка щоранку прилітала до віконця. Мені дали спокій. Я годувала горобчика, він звикнув до мене і залітав до камери, сідав на столик, збирав те, що я залишала для нього,     безтурботно цвіріньчав і знову летів на волю. На волю… І мені легше жилося. У мене був якийсь безпосередній зв’язок зі світом по той бік високого паркану з вишкою, де вдень і вночі стереже людина з кулею, приготованою для мене.

Завдання. Що ви знаєте про репресії з відомих українців вони торкнулися?

(Еще не оценили)

Загрузка...

Через двір, коридор і заґратовані двері, як у клітці зоопарку, мене ввели в камеру після побіжного обшуку, і в мене закрутилась голова. Щоб не впасти, я сіла на свою валізу. Камера гула. Я вперше побачила суцільні нари, поспіль зайняті жінками. Хтось посунувся, і для мене знайшлося трошки місця на нарах, недалеко від вікна. Якось під час пообідньої перерви, чекаючи вечірньої баланди, ми почули незвичайний гомін в коридорі. Негайно до вічка припали цікаві очі, і прийшло повідомлення: «Монашок привели! Обшукують». А через деякий час відчинилися двері і до камери ввійшли дві чорні постаті. Третю помістили в другій камері. На нашу долю випала мати ігуменя з послушницею Марією. Пошукавши даремне по кутках очима, вони перехрестилися, їм показали місця на нарах. Послушниця склала човником руки: «Благословіть стелитись, матушка».

Ігуменя простягнула руку, послушниця швидко зігнулась вдвоє і поцілувала її. «Стелись», — почулася лагідна відповідь. Клунки були розміщені, подушки розв’язані, і незабаром обидві монашки розташувались на нарах. Вони сиділи там, як чорні нашорошені пташки. Однак поступово вони втягнулися в наше життя, і шустро злітали зі свого сідала до видряпаної в фарбі на склі вікна дірочки, і крізь щілину в щиті спостерігали прогулянку сусідньої камери і свою матір-казначейшу, котра попала туди. Проходячи повз вікно, вона широким жестом благословляла їх, а товаришки благочестиво схиляли голови під дірочкою. Нас це забавляло. Вони здавались у тюремній камері неймовірно далекими істотами з іншого світу.

Завдання. Що ви знаєте про переслідування віруючих в радянський час?

Стоячи в осередку своєї землі, Аркадій Петрович більше почув, ніж подумав, що нікому її не оддасть.

— Буду стріляти. Як прийдуть…

Се так несподівано вирвалось вголос, що він не повірив і озирнувся.

Хіба се він? Йому зробилося стидно. Фу, яке свинство!.. Скинув картуз і витер піт з лоба. Невже він дійшов би до того? Очевидячки — ні. Хіба він може піти проти себе, проти усього, у що він вірив, з чим не таївся ні перед ким. Таких, як він, горстка, і що вони значать у великім процесі життя? Кілька засохлих листочків на зеленому святі весни. Натурально, з грядки цибулі вижить не можна, доведеться на старість служити. Дві маленькі кімнатки на передмісті. Стара сама готує їсти. Він ходить з кошичком на базар. Став самовар, Аркадій!.. Справді, чи він вмів би наставить? Треба навчитись. Антоша та Ліда зароблять на хліб, вони молоді.

(1голосов, средний: 5,00 out of 5)

Загрузка...

Вепр, затравлений собаками, загнаний на списи, стікаючи гарячою кров’ю, в останній несамовитості гриз залізо наконечників, трощив дерево списівищ. Його випружене тіло лиховісно скрикувало в тисячних вогнях, воно ось-ось мало вибухнути червоною кривавістю. Але звір, видно, відчував наближення останньої миті. Він не хотів смерті, прагнув уникнути того кінця, після якого вже не буває початку; переповнений передсмертним риком, він жахнув з кола знищення, його затьмарені болем очі все ж здобулися на ще одне зусилля, щоб забачити вільний проміжок. Задране в лютій зневазі рило хапливо нюшило дорогу, заволохатілі вуха вловлювали щонайменші продихи лісового повіву волі. Вмить лишив кабан у тій улоговині, де мав сконати, людей, собак, гострі довгі списи і помчав по схилу вгору, де самотньо приглядався до ловів князь Ярослав.

Все відбулося неспогадно швидко. Ніхто не встиг навіть вжахнутися. Зранений дик летів на осамотненого чоловіка — ні відступитися. Ні перепинити йому путь. Десятеро не спромоглися покласти звіра, отож один тільки й мав тепер, що впасти під нещадними різаками. Князь став нагорі, щоб додивитися конання дика, вийшло ж, що сам повинен був тепер сконати: звір летів на нього, відчаєно постогнуючи, кожен його перест-риб був мовби чорним зойком, хрипке жохкання супроводжувало цей невтримний біг. Ближче, ближче, ближче — вже весь ліс і весь світ виповнено тільки цим жохканням. Ярослав уже й не бачив самого вепра, тільки чув цей обезвладнюючий звук. Свідомість не встигла запанувати в руках, свідомість поглинута була отим вслухуванням у темне жохкання, але тіло діяло самостійно, за виробленою звичкою. Вже ноги вперлися в покриту м’яким червонявим листям осені землю, вся вага тіла перекинулася на ліву неушкоджену ногу. Чоловік зготовився зустріти дика, в нього виявилося безліч часу для приготувань, він ще й устиг втягнути ніздрями прохолодний запах осіннього листя, вологої землі, солодкаво-бентежний запах занурення пущі в зимовий сон -. запах умирання. І від того чоловікові ще милішим стало життя, страх існував тепер для нього лише в свідомості, але ні в руках, ні в очах, ні в жодному м’язові ляку не було. Та хіба міг знати про це вепр? Усунути останню перешкоду на шляху до порятунку, до життя, і він пер на чоловіка, щоб мерщій збити того, перш ніж схаменеться він і схаменуться ті, що лишилися внизу разом з їхніми лякливими собаками і холодним залізом. Але чоловік, що стояв на дорозі в дика, не належав до людей посполитих. Ще з малку він привчав своє тіло до слугування точного й безвідмовного. І якщо свідомість чоловікова, попри всю її напругу, не зуміла справитися з несподіваною загрозою, зате плечі йому налилися важкою силою саме тоді, коли рука замахнулася списом, а око спрямувало ту руку так уміло й несхибно, що важкий спис прошумів і криваво прорвався до самого серця. І звір з повного скоку звалився на бік, закосив ногами, запінився, очі його ще були повернуті на князя, скляні-ючи, вони ще вдивлялися в широку волю, яка так і не відкрилася вепрові, ікла теж ще шкірилися на Ярослава, та вже безсило. Ярослав через силу проковтнув слину, відвернувся від вепра, все в нього здригалось чи то від перенесеного ляку, чи від радості.

Звідки взято текст переказу? Що ви знаєте про Ярослава Мудрого?

(2голосов, средний: 5,00 out of 5)

Загрузка...

Ніяк не могли руські князі зібрати сили для відсічі половцям, бо все сварилися поміж собою за владу, за великокняжий стіл у Києві, а половці дедалі більше нахабніли. Тоді переяславський князь Володимир Мономах умовив Святополка Київського виступити проти ворога спільними силами. І рушили їхні війська вздовж Дніпра у пошуках половців. Зібрали хани раду, щоб вирішити, як діяти проти князів. Оскільки вони були твердо переконані у своїх силах, постановили: вирушити назустріч руським і дати бій.

Квітневого дня 1103 року зійшлися в чистому полі обидва війська. І вдарили дружньо русичі — захиталися половецькі ряди, почали кочівники втікати. Двадцять ханів половецьких полягло в тій битві. Величезні отари коней, овець і верблюдів захопила руська дружина і повернулася додому з перемогою.   ,

Принишкли далеко в степах половці. Через чотири роки знову посміливішали. Знову грабували, палили, гнали людей у неволю. Став збирати дружини Володимир Мономах і рушив назустріч ворогу. Перестріли русичі половців на річці Сулі. Ті навіть не встигли вишикувати свої бойові порядки. Не витримали натиску русичів, кинулися втікати. Гнали їх дружинники аж до річки Хорол. Розгромили кочівників ущент, захопили всі їхні обози й отари худоби.

Ще кілька разів водив війська на половців Володимир Мономах і щоразу перемагав ворога. Ці походи в степи принесли Мо-номахові славу захисника рідної землі й великий авторитет у різних кінцях землі Руської. І коли 1113 року помер Святослав Київський, стали просити кияни Володимира Мономаха до себе Великим князем, найголовнішим над усіма руськими князями. Але він чемно подякував за честь і відповів, що не має права на київський стіл, а тому й далі сидітиме в Переяславі. І тоді в Києві почалося повстання. Доведені до відчаю здирництвом Святополкових урядників, люди почали громити лихварів, воєвод і всіх багатіїв.

Повсталий люд знову послав гінців до Володимира Мономаха. І сказали вони йому: тільки його хочуть бачити головним князем землі Руської, тільки його впустять до Києва. Поїхав тоді Володимир Мономах у «матір городів руських». І повторив люд усі ті слова, які він уже чув од посланців. Отак і став Володимир Мономах князем київським.

Князювання в Києві почав із того, що знизив податки простолюдинам і цим одразу викликав ще більшу прихильність до себе. А ще став збирати військо, щоб остаточно покінчити з половцями. Тепер під його владну руку присилали дружини всі руські князі, оскільки Мономах поклав край їхнім міжусобицям. Зіткнувшись із помноженими руськими силами, половці назавжди відійшли від кордонів Русі аж на Кавказ. Літописці назвали це великою заслугою Мономаха. Цю славу за ним записали й історики. Дванадцять років сидів на київському столі мудрий і далекоглядний князь. І були це роки миру й спокою.

(М. Слабошпицький)

(3голосов, средний: 5,00 out of 5)

Загрузка...

У візантійських хроніках лишилися описи зовнішності сина Ігоря й Ольги, київського князя Святослава. Він дуже схожий на тих, хто з’явиться майже через півтисячоліття після нього, — на славних лицарів Запорожжя, українських козаків. Та й войовничою вдачею цей мужній воїн, що вславився у віках своїми походами й перемогами над ворогом, теж дуже схожий на них. Невипадково українські художники часто зображують Святослава з козацьким оселедцем на голові й у козацькому одязі.

У літописах говориться, що вперше Святослав взяв участь у битві з ворогами ще зовсім маленьким хлопчиком. Він був на полі бою верхи на коні серед київських дружинників і кинув спис у бік ворога. Отак з юних літ привчав князь Ігор сина до ратного ремесла. Коли Святослав виріс, то все його життя минало в походах, у боротьбі з усіма тими, хто зазіхав на землю руську. Як розповідає автор «Повісті минулих літ», київський князь був дуже невибагливий у побуті. Він їв ту ж просту й грубу їжу, що і його дружинники, спав просто неба, поклавши під голову сідло. А як вирушав на війну, то посилав до ворогів посланця з грізним попередженням: «Іду на ви!» За роки його князювання територія Київської Русі значно розширилася, країна стала великою європейською державою, добре знаною серед усіх держав світу. На руську землю часто чинили набіги племена войовничих хозарів, які спустошували й палили села й міста, забирали в рабство людей. Святослав вирішив покласти цьому край: зібрав свою хоробру дружину й вирушив у похід. У кількох битвах князь погромив хозарські війська та завоював їхні міста. Проте й після цього Святослав не став вертатися до Києва. Його дорога пролягла на Кавказ до річки Кубань, де жили племена, які називалися ясами та касогами. І їх перемогла Святославова дружина, і вони стали платити Києву данину.

(М. Слабошпицький)

(2голосов, средний: 5,00 out of 5)

Загрузка...

Лише на мить запаморочилась у княгині голова. Другої миті вона, тріпнувши дзвінкими срібними підвісками скіфської цариці, що спадали з її високого начільника, стрепенулася і ніби відігнала від себе золоту полуду. Ніякого дива тут нема — ромейський кесар он сидить на стільці, який тут називають трон, і лукаво стежить за нею. От чого він довго готувався до цієї стрічі! Не знав, чим здивувати, чим запаморочити їй голову, аби пам’ятала ця зухвала володарка, що він недосяжний, недоступний, купається в золоті, яко сам Бог на небі, і ніхто з володарів земних з ним не може бути рівним. Вони, оті володарі, посли, купці, поети, лині можуть наблизитися до трону, здаля покланятися, а декотрим дозволено навіть на колінах підповзти до його ніг і поцілувати золоту пантофлю чи кінець його багряного вбрання.

Але як поводить себе ця жінка-володарка? Вона ніби нічому не здивувалася, лише мружилася від сяєва тисячі світильників, від казкового блиску зали і придворних велеможців. Вона рушила просто до нього — спокійно і твердо, відштовхнувши слугу, котрий мав узяти її під руку й підвести на певну відстань до трону.

Княгиня Ольга йшла повагом, гордовито піднісши свою красиву царственну голову у тому скіфському начільнику, що скидався на корону. З нього спускалася тонка прозоро-золотиста шаль. Чорний верх, розшитий білими перлами, робив її поставу врочистою і стрункою. Білі широкі рукава сорочки були розшиті коштовним камінням. Вона сама йшла до імператора, як богиня, що воскресла з прадавньої скіфської могили, ні страху, ні лестощів на обличчі в неї до його божеської особи. Навпаки, мружачись, вона дружньо усміхалась кесареві, як до давнього знайомця, і він не знав, чи відповідати такою ж люб’язною усмішкою, чи суворо насупити обличчя.

За нею йшло сорок три купці, служниці, родички, два тлумачі, княжич зі своїми людьми, двадцять послів та церковні чини.

Але які гарні іскристо-синяві очі в цієї жінки! І хто сказав, що в неї за плечима багато літ і зим? Білошкіре, без зморшок лице, ані сивої волосинки з-під обруча, над яким вивищилась якась дивна округла шапочка. Княгиня сама спинилася на певній відстані — надто близько біля кесаря! — і привітно схилила чоло. І враз на її шапочці сяйнули тисячі блискіток і вогників — синіх, червоних, жовтих, зелених, білих, чорних.

Княгиня простягає кесареві різьблену скриньку. Що в ній? Може, також повно отих коштовних камінців?

—          Тут наш ряд, кесарю, — каже Ольга. — Той, що Ромея уклала з Києвом. Я принесла тобі сю хартію, щоб нагадати… – Вона схилила чемно голову й осміхнулась. Як легко жінки можуть говорити навіть гіркі слова! Але ні, княгиня нагадує слова не про данину, а про любов і мир. — Адже мій муж, князь Ігор, уклав сей ряд во ім’я миру й любові. А ми так рідко згадуємо про це. Володарка країни Руси, як вправний посол, своїми лагідними словами обійшла підводні скелі. І зовсім не нагадала йому про борг Ромеї її державі!

А ще… хочу просити тебе, великий кесарю, щоб твій патріарх і ти охрестили мене істинно християнським хрестом… У найсвятішому християнському храмі твого святого града. Хочу взяти істинне благословення з твоїх рук, кесарю!