Сочинения

(Еще не оценили)

Загрузка...

Весна в творчості М. Рильського 20—30-х років символізує паростки нового життя після переможного завершення громадянської війни («До мети», «Мемуарна сторінка»). В наші дні, коли в світі склався могутній табір соціалістичних країн, коли ідеї ленінізму поширилися серед народів світу, в творчості поета з’явився образ весни людськості як символ пробудження народів колоніальних і капіталістичних країн, символ нового життя, яке дає свої ростки на всіх континентах земної кулі. Літо символізує епоху соціалізму, коли почали визрівати плоди свободи. Цей образ дав назву книзі «Літо» (1936). Звертаючись до свого дядька, який не дожив «до нового цвіту, до буяння сіл нових і нерозмежних нив», поет утверджує красу життя, яке настало після соціалістичної революції: »

• А твої усміхнені сини
• В більшовицьке животворне літо
• Йдуть із більшовицької весни.
• («Мемуарна сторінка»).

Незгасна ра йду га — символ нерозривної єдності народів нашої країни, які становлять одне ціле, зберігаючи свої особливості в побуті, культурі, мові («Карпатські октави», «Радянському громадянинові»).

Троянди й виноград — символ духовного й матеріального достатку, красивого й корисного («Народам світу», «Троянди й виноград»).

Маяк — символ єднання трудящих і прогресивних народів світу, яке складається в наші дні («Благословен, хто вигадав маяк»),

Доцільно проводити вікторини, які спонукають учнів запам’ятовувати назви творів. Вікторину «З яких творів ці рядки?» кожен учитель може скласти, враховуючи під

готовку учнів, наявність літератури і т. д. Крім того, можуть бути вікторини про життя і творчість Рильського та ін.

(5голосов, средний: 4,80 out of 5)

Загрузка...

Мері Кранік, вагітна 25-річна жінка, сиділа в своєму офісі і працювала. Коли робочий день закінчився, вона сіла в автомобіль і поїхала додому. Дорога пролягала серед засніжених полей. Напівдорозі Мері потрапила в заметіль. Сніг густішав, дорогу стало погано видно. Несподівано машину струснуло і вона зупинилась. Мері ледь ви бралася із заваленої снігом машини і рушила полем. Раптом вона відчула, що починаються пологи. Йти Мері вже не могла, насилу доповзла до дерева і знепритомніла.       Коли жінка прийшла до тями, її голова лежала на спині великого сірого вовка. Десять вовків оточили її тісним колом, захищаючи від холоду і снігу. Під час пологів Мері кричала і плакала, а вовк злизував сльози з її обличчя. Коли народилася дитина, вовчиця обережно перегризла пуповину і разом з іншою вовчицею вилизала дитя. Мері притулила дитину до грудей, щоб нагодувати. Вона не відчувала страху, тому що інстинктивно відчувала їхнє співчутгя.

В цей час знайомі Мері натрапили на покинуту машину, побачили зграю вовків під деревом і подумали, що сталося нещастя. Вони почали стріляти, вовки розбіглися — і люди побачили жінку з немовлям на руках.

Після пригоди Мері була глибоко здивована поведінкою вовків і вдячна їм за допомогу. Вона хотіла б іще раз з ними зустрітися, бо переконана, що вовки її впізнають.

Ми багато разів чули про те, що вовки не чіпають людей влітку, але взимку, коли мало їжі, вони збиваються в зграї, разом полюють і нападають не тільки на тварин, а й на людей. В історію чудесного спасіння жительки Аляски Мері Кранік важко повірити. Але якщо це правда, то незвичайна пригода молодої жінки ще раз доводить нам, що інстинкт кожної живої істоти — охороняти життя новонародженого. Вовки захистили матір і дитя від смерті, весь час зігрівали жінку і її дитину, щоб вони вижили. Ця чудова історія ще раз нагадує нам про те, що природа, тваринний світ багатогранніпгай за наші уявлення про нього. Учені доводять, що почуття — це суто людське надбання. Нам здається, що природа нічого не відчуває. Ми вирубуємо ліси, забруднюємо ріки, полюємо на тварин, бо не задумуємося над тим, що все живе має душу. Але історії, подібні тій, що сталася з Мері Кранік, доводять нам, наскільки ми, люди, буваємо жорстокими і нерозумними.

(4голосов, средний: 5,00 out of 5)

Загрузка...

Людина впродовж свого історичного розвитку прагнула схопити якнайширшу картину світу, пізнати природу, Щоб застосувати її для своїх потреб. Цікавим були погляди наших предків на будову світу, деякі природні явища. Наприклад, в прадавні часи вважали, що скільки людей живе на землі, стільки зірок існує на небі, тому що в кожної людини є своя зірка, яка з’являється, коли людина народжується, і гасне, коли людина помирає. За зміною розташування зірок люди навчилися орієнтуватися вночі, вони змогли визначити сторони світу і прогнозувати погоду за певними прикметами.

В усіх землеробських народів існував культ матері-землі. Здавна українці шанобливо ставилися до землі, називали її матір’ю, годувальницею, клялися землею. Землю уявляли живою істотою, яка відчуває біль. Земля давала силу богатирям, але її можна було втратити, якщо відірватися від землі. Народ закликав всіх шанобливо ставитися до землі, берегти її.

Багато повір’їв українського народу присвячено воді, вогню, блискавці, снігу. Вогонь і вода також мали чудодійну силу, люди їх поважали і боялися.

Унікальним є повір’я нашого народу про вирій — край загального блаженства, куди вилітають птахи на зиму і душі людей після смерті.

Вітер, вихор, дощ, веселка, роса та інші природні явища також не залишилися за межами народної уваги. Всі ці повір’я збагачують нас знаннями про наше минуле, наше коріння.

Первісні люди тому й вижили, що шанували природу, для якої вони були не гостями, а її часткою. Чи то великі чиїсь амбіції, чи недолугий розвиток цивілізації призвів до того, що люди стали розділяти: вона — природа, і ми — люди. Це була помилка, яка й до сьогоднішнього дня ніяк не виправляється. Не хочу сказати, що цим усі нехтують, але не надають, на жаль, належного значення.

Погляньмо на себе трохи збоку: взимку утеплені в різноманітний одяг, влітку теж маємо щось для естетики прикрити своє тіло; і здається, що ми начебто слухаємо голос природи. Та це споживацьке й поверхове ставлення, бо природу слід поважати. Не повертати течію річок зопалу на 180 градусів (бо ми, бачте, — царі природи!), не викидати сміття та відходи підприємств у річки (природа стерпить, якось із цим упорається). Вона довго може терпіти, але є межа її терпінню, і Чорнобильська катастрофа стала знаковим символом для людства. Та чи збагнули ми це?

Кожен із нас живе поблизу якогось водоймища чи річки. Розпитайте старожилів, який вигляд мали їхні води ще років 15—20 тому, і ви жахнетеся нашому хижацькому ставленню до природи, коли нашими вчинками керує не просто байдужість, а відверте нехтування, мовляв, на мій вік вистачить. А діти? А онуки? До того байдуже, на жаль.

Дуже добре, що в школі екологічним питанням приділяється велика увага, а це означає, що нинішнє покоління, яке колись прийде на зміну старшому в управлінні державою, можливо, дбатиме про середовище, в якому ми живемо, і не допустить, щоб наші нащадки колись у підручниках про наш час прочитали як про час технологічних варварів. Треба дбати про майбутнє.

(3голосов, средний: 4,00 out of 5)

Загрузка...

Цілими днями Улянка любила блукати в лісі. її приваблювала зелена галявина, сонячні промінці поміж дерев. Особливо подобалося їй лежати в траві на галявині, яку обступали високі пахучі липи. Галявина нагадувала дівчині маленьке земне озеро, яке пахло молодою травичкою. Уляна відчувала себе маленькою хазяйкою в цьому лісі. Допомагала йому: тушила залишений кимось жар від вогнища, щоб уникнути пожежі в лісі. Улянка зналамайже кожну рослинку, кожне деревце, якітягнулисядосонця. Згадувала дівчинка дідусеву казку.

Нібито є у лісі закуток, який був найглухішим з усіх. Ховався він від звірів, від людей. Навіть пташка там ніколи не вигукне, лякаючись дивної тиші. Одні їжачки, коли потемнішає, перекочуються через цей закуток. А ще жив там старий вужак, у якого жовтогарячі плямочки стали білими від часу — такий він старий. У тому закутку цвіте полум’яна квітка — Чарнамай-зілля. Існує легенда, що в давні часи жив тут старий дід Чарнамай, якому прислугою були всі рослини, звірі. Вовки годували його м’ясом, вужі та гадюки діставали чудові гриби, яких не знають очі людини, птахи збирали для діда найкращі в лісі ягоди. Прожив дід багато часу серед звірів у лісі.

З того часу змінився ліс. І у тих місцях, де, за легендою, жив дід Чарнамай, виросло, над річкою товсте, могутнє стебло, а на ньому розквітла велика червона, як вогонь, квітка. Ще ніхто ніколи її не бачив. За легендою, якщо все ж таки хтось знайде її, той ніколи не лишиться сиротою. Де б не була ця людина, на її шляху будуть зустрічатися люди, які стануть їй рідними. Якщо зустрінеться чоловік, стане йому батьком, жінка — буде матір’ю, юнак — братом, а дівчина стане сестрою. Кожна сім’я зустріне його, як рідного, народ бачитиме в ньому улюбленого сина та захисника. Природа допомагатиме йому завжди. Зустрінеться болото на шляху — висохне болото, зустрінеться ліс глухий — розступиться ліс.

Ось таку дивну казку розповів Улянці її дід. Але йде Уляна через ліс, довго йде, намагається відшукати той закуток, а його все немає та й немає…

Тепер мені рідко вдається вирватися на прогулянку до лісу: то до випускних іспитів потрібно готуватися, то до вступних…

Але, коли я була маленькою, ми з батьками часто ходили на прогулянку до лісу. Спускалися з невеликого пагорбу нерівною глинистою доріжкою та йшли через велику, залиту сонячним промінням смарагдову галявину. Йшли далі й далі мамо столітніх могутніх дубів, між молодих кущів ліщини… І ліс здавався мені таким великим, таємничим і незбагненним місцем. Минулої неділі ми з сестрою все ж таки знайшли час трохи прогулятися лісом. Я не була в нашому лісі майже 2 роки, а він зовсім не змінився, хіба що став ще таємничнішим, темнішим та могутнішим.

Ми спускалися знайомою нерівною стежкою й вийшли на знайому тиху зелену галявину. Ось той самий дуб, якому, мабуть, вже не одна сотня років, ось високі розлогі липи. Вони теж вже немолоді, а стоять усе також струнко. Ось сонячні промінці знов грають у зеленому листі… тут нічого не змінилося, тут спокійно, затишно, таємно. Все, як у дитинстві…

(3голосов, средний: 5,00 out of 5)

Загрузка...

Сонячний світ пронизував зелені дерева, що позбиралися на схилі гори, неначе створюючи велику різнобарвяну сім’ю. Батько гуляв поміж дерев та перед кожним зупинявся, наче зустрів знайому людину. У цьому саду було посаджено найрізноманітніші дерева різного віку: груші, вишні, яблуні, сливи, дуби, липи, горіхи. Росла навіть висока тополя, своїм листячком до неї розмовляла молода, гнучка. «Кожен хазяїн,— розповідав товариш,— біля своєї хати траву косить для худоби, а наш батько все своє життя саджав дерева. Навесні черешню посадить, а восени вже кущ смородини дістане. Бачиш, скільки понасаджував». Батько ходив поміж дерев, торкаючись до них долонями, відчуваючи їхнє тепло, наче вони могли розповісти йому щось.

«Кожне дерево,— продовжував розповідати товариш,— посаджене не самим батьком, а разом з яким-небудь гостем. Оцей дуб ми з батьком посадили вдвох. Кожне дерево — це пам’ять про людину: Батько згадує їх усіх. Раз приїхав я до батька у село, сходили ми на цвинтар до матері, а, повертаючись, пішли через сад. Батько йшов, наче сліпий, а біля того дерева зупинився і каже: «Сину, а з ким я це дерево посадив, не пам’ятаєш?». Я, звісно, не пам’ятав. Тоді він почав згадувати, перебирати в голові людські імена, наче про всі дерева пам’ятаєте, а про це забув. Аж сльози з’явилися на обличчі».

Після цієї розповіді я іншим поглядом подивився на цей сад, на різноманітні дерева в ньому. Вони розмовляли до мене шумом гілок, корою могутніх стовбурів, голосами птахів. Кожне дерево, як добрий співрозмовник, обізвалося на мій новий здивований, розуміючий погляд. Я побачив батька, який наближався до нас, і подумав, що він, мабуть, зараз іде не поміж дерев, а поміж думок, спогадів, що лишилися йому на все життя.

Людська пам’ять — дивуюча сила. Людські спогади є дуже важливими в нашому житті. Розповідь товариша справила на мене велике враження і примусила погодитися з оповідачем. Адже, трапляється в житті, що розлучаєшся з дорогою тобі людиною чи місцевістю, і залишаються лише спогади про ті світлі моменти. Речі допомагають людині утримувати у пам’яті ті яскраві події, нагадують про цікавих для нас людей- Про них може нагадувати музика, картини, навіть, стан природи може викликати багато різних почуттів. У дідуся — це дерева. Спогади допомагають людині жити, мріяти і сподіватися на краще. Спогади з їх прозорими тонами та барвами сповнюють нас радощами життя, відчуттям неповторності часу та його вічностей. Перед нами ніби відкривається простір життя, яке прекрасне.

(Еще не оценили)

Загрузка...

У післявоєнній поезії Максима Рильського значне місце займають вірші на естетичні теми. Поета хвилюють животрепетні проблеми соціалістичного реалізму — ідейність і народність, типовість і художня майстерність творів, роль різних видів мистецтва в епоху будівництва комунізму. Одним із кращих творів на тему ролі митця і мистецтва в суспільстві є вірш «Художник» (1954), присвячений Миколі Бажану.

Аналіз цього вірша рекомендуємо провести за таким планом:

1.         Створення високохудожніх реалістичних картин.

2.         Відображення типових явищ дійсності.

3.         Тісний зв’язок митця з життям народу.

4.         Громадянська і художня чуйність, талановитість.

5.         Оцінка життя і творчості художника.

В результаті такого аналізу перед учнями повинен постати образ художника, основні риси його характеру і творчості.

У вірші «Художник» Максим Рильський створив узагальнений образ передового митця нашого часу, який своєю творчістю надихає радянський народ в його боротьбі за загальнолюдське щастя, створює довговічні художні цінності.

Мистецтво художника відзначається правдивістю, багатством життєвих барв і образів, відібраних з життя. В умінні писати «густими», «земними» барвами — запорука естетичної краси і невмирущості творів художника:

Густими барвами земними, Він звеселяє полотно. І чим рясніш воно цвістиме, Тим довше житиме воно.: Думку про те, що справжнє мистецтво живе в поколіннях, Рильський втілив у метафоричний вираз:

І чим рясніш воно цвістиме, Тим довше житиме воно.

Герой твору — художник-реаліст — глибоко знає життя і його закони, з безлічі явищ і фактів уміє відібрати найхарактерніші. Узагальнення, типізація в зображенні життя — один з основних законів художньої творчості взагалі, героя твору — зокрема:

Не кожну фарбу, що потрапить Йому під руку, він бере, Життя не кожний марний клапоть,— Лиш те з життя, що не умро!

Але важливе, типове міститься в окремому, виявляється іноді в незначних, на перший погляд, фактах і явищах дійсності. «Буває, що в дрібниці, у сонця відсвіті легкім», говорить поет,

Велике сяяво таїться,

Як в іскрі — блискавка і грім.

Типізація й індивідуалізація — дві сторони одного й того процесу творчості.

Аналізуючи вірш, учитель повинен поглибити з учнями знання законів художньої творчості, навчити їх бути спостережливими, бачити глибинні процеси життя. Щоб показати, як у «дрібницях» виявляються закономірності життя, його провідні тенденції, вчитель повинен навести приклади з життя і художньої творчості. Так, у вірші «Чайка над Кремлем» Максим Рильський у «малому» побачив велике. Чайка нагадала поетові про невтомну працю радянського народу по перетворенню природи, вона виступає у вірші як символ нової доби, нашого нестримного руху до комунізму:

Це ж летить доба нова! Це Московське грає море, Щойно вписане в морях, Це усі простори боре Довгокрилий, милий птах!

Найхарактернішою рисою передового художника нашого часу, показує Рильський, є його нерозривний зв’язок з народом, з сучасністю, активна участь у суспільному житті.

У Програмі Комуністичної партії Радянського Союзу, прийнятій на XXII з’їзді, сказано: «Головна лінія в розвитку літератури і мистецтва — зміцнення зв’язку з життям народу, правдиве і високохудожнє відображення багатства та різноманітності соціалістичної дійсності, натхненне і яскраве відтворення нового, справді комуністичного, і викривання всього того, що протидіє рухові суспільства вперед».

Сучасність — душа творчості художника, який досягає найвищого натхнення («найвище серце там зліта»), найвидатніших творчих успіхів («найпшншше там цвітіння») у гущі життя,

Де рух, де дія, де горіння Чуттів і мислей повнота. Тому він з пристрастю такою Малює море без країв, Часи не сну, а неспокою, Великих Партії синів.

«Море без країв» з його вічним неспокоєм — це метафоричне зображення народу в труді. З народом живе, працює, його зображує справжній художник.

У вірші «Художник» знайшли своє поетичне вираження основні риси методу соціалістичного реалізму — утвердження життя як діяння, глибоке і всебічне відображення дійсності («Ніщо від нього не втече, минулі і майбутні роки він підіймає на плече»), створення позитивних образів «великих Партії синів».

Герой твору «пильний, сміливий, стоокий». Художні визначення (епітети) цього рядка — це не лише характеристика героя, але й вимога до митців нашого часу. Художник повинен бути передовим громадським діячем, «всеобіймаючим оком» дійсності.

Сердечна чуйність, відгук на радість і горе народу — неодмінна риса радянських митців, перед духовним зором яких стоять Пушкін і Шевченко, Некрасов і Франко, , Горький і Коцюбинський, чия вразлива душа, як ніжна струна, відгукувалась на кожен рух життя. Заперечуючи ворожі народові теорії «чистого мистецтва», «незалежності» митця від суспільства, Іван Франко писав:

…поет сучасний — Він тим сучасний, що нещасний, Поет — значить: вродився хорим, Болить чужим і власним горем. В його чутливість сильна, дика, Еольська арфа мов велика, Що все бринить і не втихає: В ній кождий стрічний вітер грає.

(«Лісова ідилія»).

(5голосов, средний: 3,40 out of 5)

Загрузка...

Ледве ми заскочили до тьотіної кімнати, як на хуторі загули машини. Визирнули у вікно: в білому тумані — чужі сірі постаті. Біля воріт злетіли вгору червона й біла ракети, а у відповідь від контори — постріли з автоматів. Після цього в саду за конторою щось вибухнуло. Від контори знову декілька черг з автомата — і стихло. Тьотя шепоче, щоб ми куди-небудь сховалися. Ми б і раді кудись сховатися від того невідомого, що на нас насувається, та куди вже подітися, коли ось уже в коридорі гупають важкі кроки, чути гавкіт чужої мови. Ми забилися в шафу, сидимо ні живі ні мертві на скрині. Коли це рвучко відчиняються двері.

— Матка, млеко, яйка!
Риплять дверцята шафки, щось важке, металеве падає на підлогу.
— Гут, гут, матка, яйка!
Тьотя полегшено зітхає, встає, щоб закрити шафку, і каже, що німець забрав яйця та перекинув чавунець, що стояв на припічку. Шукав, мабуть, молоко. Мордатий, нахабний…
Знадвору у відкриту кватирку тягне паленою щетиною. Чути бадьорі голоси, тріск мотоциклів, гул машин — у хутір прибувають окупанти…
Тьотя кричить на нас, щоб сховалися хоча б на піч! Та не встигли ми й через хату перейти, як у кімнату ввалилися двоє солдатів у сірих шинелях з автоматами і ранцями за плечима. Ми так і заклякли.
Солдати ж повелися так, наче в кімнаті були лише вони та бездушні речі. Мовчки витерли ноги, взуті в короткі чоботи, зняли автомати і поставили їх поруч з нашою лавою біля лежанки. З вішалки акуратно зняли наш одяг і поклали на підлогу, натомість повісили свої шинелі й пілотки. Ранці поклали на стільці.
Один із солдатів згорнув із Ніниного ліжка покривало разом з простирадлом і переніс на скриню, а на ліжку розклав свою сіру ковдру, накривши нею і подушку. Зняв чоботи, взяв шинель, ліг, накрився з головою і відразу ж заснув.
Другий солдат підійшов до печі, відкрив заслонку, взяв рогач, дістав горщик з водою, попробував пальцем, чи гаряча. Зі столика зняв скатертину, а натомість поставив причандалля для гоління. Налив гарячої води в металевий кухоль і почав голитися.
До тями нас привів гуркіт у двері й постріли на вулиці, майже під вікнами. Німці швидко посхоплювалися, виглянули у вікно, одягнулись, підхопили автомати та ранці й вибігли надвір -наздоганяти своїх.
У дворі — повний погром: двері у хлівах де розчинені, а де виламані. Посеред двору — залишки багаття, пір’я, свиняча кров і тельбухи. Голосять жінки. У Фекли Іванівни забрали порося, половили курей. Лишився лише півень.
Двері в хліві, де стояла корова тьоті Саші, висаджені: біля ясел сироткою висить порожній ошийник. У курнику ж лише пір’я валяється. Тьотя Саша, коли побачила порожнє стійло, так і сіла на ясла, підкошена горем.
Та кому жалітись?

Жінки, плачучи, перераховують одна одній, скільки забрано курей та яєць, у кого витягли порося чи свиню. І тільки у тьоті Саші забрали корівку. Та ось тьотя звелася: вуста стулені, зелені очі потемніли і вона з осудом до жінок:
— Годі вам голосити! Скажіть спасибі, що хоч люди залишилися цілі!
(К. Лубенець )
Завдання. Завершіть переказ висновком про поведінку окупантів, їхню мораль.

(2голосов, средний: 3,50 out of 5)

Загрузка...

Димовий Миколай здавна вважався покровителем усіх бідних і знедолених. Запам’яталася мені легенда-переказ, яку ще в дитинстві оповідала мама. Привчаючи щоранку до «Отченаш», ненька казали: Молися святому Миколаєві, бо він чудотворець. Ось як допоміг він одному хлопчикові, який щодня молився. Якось перед всесвітнім потопом Микола зустрів дитинча, що било поклони і приказувало:

—          Це тобі, Боже, а це мені, Боже!

—          Що це ти, синку, робиш? — запитав святий Миколай.

—          Богу молюся…

—          А які ще молитви знаєш?

—          Ніяких, нікому було навчити.

—          Гаразд, це не біда, — погладив хлопчачу голівку бородатий дідусь. — Аби щиро й від душі, то й ця молитва тебе спасе від потопу. Ти не потопнеш у воді! — і пішов геть.

За кілька днів уся земля покрилася водою, лишень одна гора лишилася не затопленою. Побачив її хлопчак і пішов поверх океану.

—          Ось так і врятував хлопчика святий Миколай-угодник, —

завершували оповідку мама. — Відтоді його й стали називати

Чудотворцем, бо він допомагає всім, хто молиться і вірує в Бога. ЛегенДа ця мені вельми сподобалася, і я ще довго вірив у її реальність, ласкаво поглядаючи на ікону святого Миколая, що відтворив невідомий маляр, зі світськими рисами і великою бородою. Саме цей атрибут — ласкаве і добре обличчя та розкішна борода — присутній в усіх образах і переказах про Чудотворця, котрий творив на землі безліч добрих діл. Про це існує багато оповідок. Найпопулярніша з них — це про мандрівку Миколая з Касьяном. Свято Касьяна припадає раз на чотири роки — на високосний рік — 29 лютого. Саме цей факт неповаги до злого Касьяна і обігрується в багатьох сюжетах. Ось один із них.. Якось Касьян та Миколай ішли в церковних справах, зодягнувши білі ризи. Дорогою вони зустріли бабусю, що загрузла в багнюці. Миколай і

—          Давай, Касьяне, допоможемо старенькій!

-Яне можу, -відповів Касьян. -Мої білі ризи забрудняться…

Миколай тим часом допоміг немічній жінці вибратися з болота, але при цьому замастив одіж. Ідуть обоє мовчки, коли це їм назустріч вийшов Бог і питає:

—          Чого це в тебе, Миколаю, брудні ризи?

—          Там дорогою загрузла бабуся, — відповів Чудотворець, — то я рятував її.

—          А в тебе чому чисті? — звернувся до Касьяна.

—          А я не побажав бруднити.

—          Гаразд, — промовив Бог, — якщо ти злегковажив святу заповідь — допомагати людям у біді, — то пам’ятати тебе будуть раз на чотири роки, а Миколая за його добрий вчинок відзначатимуть двічі на рік!

(В. Скуратівський )

Завдання. Доповніть переказ своїми міркуваннями продоброчин-ство. Чи часто ви спостерігаєте приклади доброчинності в житті?

(2голосов, средний: 3,50 out of 5)

Загрузка...

Письменник починається з дитинства. З дитячих вражень, спостережень, захоплень. Надворі лютує мороз, віє хурделиця, а в хаті тепло, затишно, врочисто. Пахне м’ятою і свіжоспеченим хлібом. У кутку під образами горить лампадка. За вікном сутеніє. Заходить знадвору батько, напускаючи холоду в хату. Запалює світець із трьох сухих скіпок. Селянський світильник тріщить, кадить, стріляє, і вогняні іскри золотим дощем спадають у заздалегідь підставлене коритце з водою. Золотавий полиск грає на ликах святих у кутку та на тихих утаємничених обличчях людей. І Сашко замріяно споглядає все це. Святий вечір. Численна Довженкова родина всаджується за святковий стіл. Посередині — у великому полив’яному горщику — кутя. Тут же й чавунець, у якому узвар із сухих яблук, груш, вишень. Ось мати статечно підходить до вікна і врочисто стукає тричі дерев’яною ложкою в замерзлу шибку:

—          Морозе, морозе, морозе! Іди кутю їсти! Коли звуть, приходь

тепер, а не літом. Та не морозь гірки й капусту, яблука й груші!

Так було тисячу літ тому, коли давні слов’яни обожнювали небо і сонце, грім і зорі, річки й дерева, тварин і нічний морок, коли вони зимовими вечорами, намагаючись усіляко задобрити бога холоду Мороза, щиро запрошували його на вечерю, аби напровесні він не поморозив їхню горобину.

—          Морозе, морозе, морозе! Іди кутю їсти! — повторює мати.

Сашко заворожений. Йому здається, що ось цієї миті з гуркотом розчиняться двері — і в клубах пари з’явиться на порозі червонощокий велетень з білою бородою та вкритими інеєм кущастими бровами.

Усе життя стукатиме в серце письменника рідна мати зі словами: «Морозе, морозе, морозе! Іди кутю їсти!». І вже всесвітньо відомий митець у грізні дні кровопролитної війни напише «Повість полум’яних літ», де батьки головного героя-воїна Івана ‘ Орлюка — старі Демид і Тетяна — у Святий вечір опиняться просто неба на морозі, біля спаленої гітлерівцями хати. І на зло всім бідам баба Тетяна заспіває колядку про свого рідного Йваночка, що в цей час ворогів б’є на фронті, та злаштує скромненьку вечерю під напівзруйнованою піччю, а дід Демид гукне в ніч: «Морозе, морозе, а йди куті їсти! Морозе, морозе, йди!» — і ці слова набудуть враз високої значимості — прозвучать, прогримлять життєствердним гімном невмирущості народу.

(С. Плачинда)

Завдання. Доповніть текст переказу «словесною картинкою» зі свого життя: чи є в ньому новорічні й різдвяні святощі?

(20голосов, средний: 4,30 out of 5)

Загрузка...

 У маленькій лікарні на околиці великого міста лежали дві матері — Чорнокоса й Білокоса. Вони народили синів. Сини народились в один день: у Чорнокосої матері — вранці, у Білокосої -ввечері. Обидві матері були щасливі. Вони мріяли про майбутнє своїх синів.

—          Я хочу, щоб мій син став видатною людиною, — сказала Біло-коса мати. — Музикантом або письменником, відомим усьому світові.

—          А я хочу, щоб мій син став доброю людиною, — сказала Чорнокоса мати. — Щоб ніколи не забув матері й рідного дому, щоб любив батьківщину…

Щодня до молодих матерів приходили чоловіки. Вони довго дивилися на маленькі личка своїх синів, а в очах у них сяяло щастя, подив і замилування.

Минуло тридцять років. У ту саму маленьку лікарню на околиці великого міста прийшли дві жінки — Чорнокоса і Білокоса. В їхніх косах уже сріблилася сивина, обличчя були порізані зморшками, але жінки були такими ж гарними, як і тридцять років тому. Вони впізнали одна одну. Вони розповідали одна одній про своє життя. Чоловіки обох жінок загинули на війні.

—          Ким же став твій син?

—          Видатним музикантом, — з гордістю відповідала Білокоса мати. — Невже ви не знаєте мого сина? -1 Білокоса мати назвала ім’я музиканта. — А твій син ким став? — спитала Білокоса.

—          Хліборобом, механізатором. З ранньої весни до пізньої осені син мій оре землю і сіє хліб… Живемо ми в селі кілометрів за сто звідси.

—          А проте, щастя тебе обминуло, — сказала Білокоса. — Твій син став простою, нікому не відомою людиною.

Чорнокоса мати нічого не відповіла.

І дня не минуло, а до Чорнокосої матері приїхав із села син. У білому халаті він сів на білу лавку, довго-довго про щось шеп-тався з матір’ю. В очах Чорнокосої матері світилася радість. Вона тримала у своїх руках сильну, засмаглу на сонці руку сина й усміхалась. Прощаючись з матір’ю, син, ніби вибачаючись, виклав із сумки на маленький столик виноградні грона, мед, масло.

—          Видужуйте, мамо, — сказав він на прощання та поцілував її.

А до Білокосої матері ніхто не прийшов. Увечері вона сказала:

—          У сина зараз концерт… Якби не концерт, він, звичайно, прийшов би…

На другий день надвечір до Чорнокосої матері знов приїхав син-хлібороб із далекого села. Прощаючись з матір’ю, син виклав на маленький столик бджолиний стільник, білу паляницю й яблука. Від щастя обличчя у Чорнокосої жінки світилося…

До Білокосої матері ніхто не приходив.

Місяць лежали дві матері, щодня приїжджав до Чорнокосої матері син-хлібороб, привозив синівську посмішку, і, здавалося, мати тільки від тієї посмішки видужує.

До Білокосої матері так ніхто й не прийшов.

…Прощаючись із Чорнокосою матір’ю, Білокоса попросила її побути з нею кілька хвилин наодинці. Білокоса мати із сльозами на очах запитала:

—          Скажи, люба, як ти виховала такого сина? Ти щаслива, а я… — і вона заплакала.

—          Я скажу тобі всю правду. Син, якого я народила в той щасливий день, помер… Помер, коли йому не було ще й року… А це… не кровний мій син, але рідний. Я усиновила його трирічним хлопчиком…

…Патріотизм починається з колиски. Не може бути справжнім сином своєї Вітчизни той, хто не стає справжнім сином матері й батька.