Сочинения

(2голосов, средний: 4,00 out of 5)

Загрузка...

Зимовий Миколай здавна вважався покровителем усіх бідних і знедолених, землеробства й тваринництва, земних вод, на яких рятував дітей. Запам’яталася мені легенда-переказ, яку ще в дитинстві оповідали мама. Привчаючи щоранку до «Отченашу», ненька казали.» Молися святому Миколаєві, бо він Чудотворець. Ось як допоміг він одному хлопчикові, який щодня молився. Якось перед всесвітнім потопом Микола зустрів дитинча, що било поклони й приказувало:

• —        Це тобі, Боже, а це мені, Боже!
• —        Що це ти, синку, робиш? — запитав святий Миколай.
• —        Богу молюся…          
• —        А які ще молитви знаєш?
• —        Ніяких, нікому було навчити.
• —        Гаразд, це не біда, — погладив хлопчачу голівку бородатий дідусь. — Аби щиро й від душі, то й ця молитва тебе спасе від потопу. Ти не потопнеш у воді! — і пішов геть.
• За кілька днів уся земля покрилася водою, лишень одна гора лишилася незатопленою. Побачив її хлопчак і пішов поверх океану.
• —        Ось так і врятував хлопчика святий Миколай-угод-
• ник, — завершили оповідку мама. — Відтоді його й стали
• називати Чудотворцем, бо він допомагає всім, хто молить
• ся й вірує в Бога.

Легенда ця мені вельми сподобалася, і я ще довго вірив в її реальність, ласкаво поглядаючи на ікону святого Ми-колая, що відтворив невідомий маляр зі світськими рисами й великою бородою. Саме цей атрибут — ласкаве й добре обличчя та розкішна борода — присутній в усіх образах і переказах про Чудотворця, котрий творив на землі безліч добрих діл. Про це існує багато оповідок. Найпопулярніша з них — це про мандрівку Миколая з Касьяном. Свято Касьяна припадає раз на чотири роки — на високосний рік — 29 лютого. Саме цей факт неповаги до злого Касьяна й обігруєть-ся в багатьох сюжетах. Ось один із них.

Якось Касьян та Микола йшли в церковних справах, зодягнувши білі ризи. Дорогою вони зустріли бабусю, що загрузла в багнюці. Миколай і каже:

• —        Давай, Касьяне, допоможемо старенькій!
• —        Я не можу, —»відповів Касьян. — Мої білі ризи
• забрудняться…

Миколай тим часом допоміг немічній жінці вибратися з болота, але при цьому замастив одіж. Йдуть обоє мовчки, коли це їм назустріч вийшов Бог і питає:

—        Чого це в тебе, Миколаю, брудні ризи?

—        Там дорогою загрузла бабуся, — відповів Чудотворець, — то я рятував її.

—        А в тебе чому чисті? — звернувся до Касьяна.

—        А я не побажав бруднити.

—        Гаразд, — промовив Бог, — якщо ти злегковажив святу заповідь — допомагати людям у біді, — то пам’ятати тебе будуть раз на чотири роки, а Миколая за його добрий учинок відзначатимуть двічі на рік!

(Еще не оценили)

Загрузка...

За селом, на долинах, гнулось кожним повним колосом жито — достигало. Місяць був молодий, і червоний, підкований зорями. Партизани рушили тихо. Славко бачив з бур’яну, як їхав батько. Десь там, на горбах, чулася пісня. Славко виметнувся з бур’яну і їхав на прутикові додому. їхав не городами, а вулицею, і далека пісня зривала з неба зорі, зривала місяць та й кидала йому під ноги. А зараз. Кінь стояв як укопаний. Думав свою думу. Вона була важка, як схилена долу голова. Довгі вії впали на червонуваті очі. Під ними пролягли зморшки. Вони були повні сліз. Кінь плакав, шерсть його наїжачилася. І по всьому хребту — від буйної гриви й до буйного хвоста — здригалася лискуча шкіра.

Що думав і чого плакав кінь? Чому його вуха підняті й нашорошені?

Від його чорної вороної масті й від його ще чорнішої тіні заволоклося тужбою подвір’я.

Славко ще раз глянув на коня, побачив, що його чорна сплетена грива деінде посивіла, і пішов до хати. Батько лежав на столі. У його схрещених руках горіла свічечка. Капав віск, але батько не рознімав рук. Він ніби на святі: у білій сорочці, ноги вкриті білим полотном, а зачесана голова у квітах. Славко стояв у куточку, а батько наче казав:

—        Розіб’ємо німоту, запряжемо коня й поїдемо в поле,

на жнива. І здавалось хлопцеві, що батько от-от встане й усі люди посідають за стіл, обідатимуть чи вечерятимуть, тільки йому, Славкові, не буде місця, бо він ще малий. Але батько згадає про нього, покличе, погладить по голові, а мама дасть щось смачне й скаже:

—        Іди гуляй…

І він побіжить на вулицю, і всі йому заздритимуть.

У хату внесено труну, запахло смолою, і хлопець знову тихо, як кіт, почав пробиратися до дверей.

А кінь стояв на своєму місці. Хтось поставив відро води, але він не пив.

Славко знов опинився перед ним.

Кінь відчув, що він такий скривджений і такий безпритульний, як і хлопець. Кінь хитнув головою. Розсідланий і розгнузданий кінь…

• —        Я молодший від тебе, — нібито сказав він Славкові,
• — але за своїх неповних три роки стільки набачився й
• начувся, що такого й не снилося старим коням. Мою маму
• мобілізували до німецького обозу, і коли той обоз спинив
• ся над річкою, під Татаркою, — там я й народився. А було
• це в перші тижні війни літа 1941. Стару кобилу запрягли
• й побатожили, гейкаючи по-чужинському. Мене покину
• ли… Підібрав твій батько. Приніс мене на руках. Так я й
• виріс і став повстанським. Але не про те я думаю й не те
• оплакую.

Він підняв одну, потім другу ногу — обидві були в білих шкарпетках і заболочені.

—        Хто їх помиє, хто вичеше? —ніби питався кінь і сам ніби відповідав:

—        Немає партизана Павла Саврюка.

(1голосов, средний: 1,00 out of 5)

Загрузка...

Не відаю, як там у раю, але здається мені, що саме так, як їхати дорогою від села Бурбиного до берегів неспокійної річки Бурчак. Небо своєю голубизною спустилося на трави, трави своїми пахощами полинули в небо. Сонце пестить теплом, а вітерець ніжить крилом. Бджоли не те що гудуть, а мов би пробують свої труби, щоб невдовзі заграти здоровецьким духовим оркестром якийсь марш волі, безкінечності або й щастя.

А що, коли щастя й живе саме тут, у барвистих гайочках, у незмірному просторі й лагідному теплі? І, можливо, не треба його десь шукати? Такі думки приходять до мене, коли мама, утомившись від незвичного для неї сидіння на гарбі, заводить пісню. А пісня котиться по всій тій безмежній красі, наче душа самої краси. У такі хвилини до мого маленького сердечка закрадається ще одне, крім любові, почуття. Крім любові до мами й до свого краю. Це почуття гордості. За свою маму й за свій край. Але ж мама часто повторюють, що гординя — великий гріх. Згадавши про те, я починаю тихо страждати, не дивлячись на божественність цих високих мит-тєвостей, бо так не хочеться порушувати рівноваги своїх переконань і своїх почуттів. Повертаюсь до мами й запитую щось буденне:

—        Мамо, а що ми пошиємо з цьогорічного полотна?

—        Доки воно з’явиться, те цьогорічне, скільки ще вашим рукам трудитись. Але якщо не полінуємось, то з грубого справимо тобі й Василеві по парі штанів, а мені — спідницю, кухвайкам новий верх, може, вийде. Бузину треба рвати, також не забудь. Пофарбуємо в темне, та й обновимось трохи.

На річці мама глибше від мене забродять, піднімають побільше й важчих стебел. Я стараюсь страшенно. Пучки якщо й потерпнуть, усе одно не подаю виду. І вже час не пливе, а немов зупиняється. Не показую втоми. Уявляю, як прийду на Різдво в нових темних штанях. З полотна. Ну то й що!? Але ж у нових. Та бадьорість бадьорістю, а від маминого ока хіба що сховаєш?

• —        Утомився, Миколо. Ану йди, сядь на днище човна.
• Знаєш, усієї роботи ніколи не переробити, давай удвох за
• ведемо пісню. У тебе голос високий, гарний. Підтягай.
• Із-за гори кам’яної
• Голуби злітають.
• Не зазнала розкошоньки,

Вже й літа минають. Я підхоплюю легко. Й наші два голоси розколисують сум над буянням природи, над степовим Бурчаком, що принишк, не бурчить, лише хвильками граючись, пускає мені в очі зайчиків.

—        Відпочинь, моє дитя, посидь на днищі. Бо хто тебе ще

сиротину пожаліє?

І щоб я не перечив і знову не кинувся до конопель, мама заводять нової. Ще кращої й сумнішої.

—        Співай, дитино. Господь на те й послав тобі голос…

(Еще не оценили)

Загрузка...

Це вже зараз куди не кинь оком — метал: ложка, ліжко, відро… А ще відносно недавно, особливо в сільській місцевості, господарські предмети виготовляли переважно з дерева. Повсюди в хатах та біля криниць вигойдува-лися дерев’яні відерця, обперезані не лише металевими, а почасти й ліщиновими обручами. Вода в таких посудинах довго зберігала прохолоду, природні смакові якості. Робили їх здебільшого із сосни. З неї не тільки відерця робили, але й добротні хати будували. Облюбувавши зручне місце, господар починав обзаводитися житлом. Будівельним матеріалом переважно були соснові плахи, оскільки саме це дерево легко піддавалося ручній обробці, зберігало тепло й не псувалося. Кількох таких плах вистачало, щоб звести зруб? тонші деревини йшли на крокви, дошками шалювали причілки, слали стелю й підлогу, робили дах.

Майже все хатнє начиння також виготовляли із сосни — мисник, вішалку, лави, діжу, навіть поріг.

У новій тесовій хаті народжувалися діти, господарі обзаводились усіма необхідними пожитками, у тому числі й скринею, без якої не обходилася жодна родина. У ній зберігали святковий та ритуальний одяг, інші речі побутового вжитку; при потребі її використовували як стіл, а почасти і як ліжкоо Дівчина, яка виходила заміж, обов’язково мала отримати від батьків як придане традиційну скриню. Народні майстри виготовляли їх переважно із соснових дощок, бо саме це дерево найкраще оберігало пожитки від молі, його не точив шашіль…

А що вже казати про господарські прилаштунки!

Цебрики, діжки, усілякі барильця, бодні для зберігання збіжжя й борошна, ряжечки, маснички тощо. Усе це виготовлялося із соснового матеріалу.

Згадується дитинство, рідна домівка. На дворі всевла-диться глибока осінь із прозорими приморозками. Тато, наточивши сокиру, казав: «Пішли, допоможеш мені клепку колоти!» Сушилися клепки кілька днів, і наша хата пахла живицею. Хто заходив, казав з подивом: «А й гарне ж яке повітря у вас…»

Доки сохли клепки, батько з дубових дощок робив заготовки для денець. І ось надходив час стругати клепки. Посеред хати влаштовували спеціальний верстат, і, почергово міняючи різних форм рубанки, батько робив півовальної форми клепки. Довкіл пухнастилися тонкі, скручені спіралями купи стружки, якою, спалюючи в лежанці, розпарювала ліщинові дубці для обручів.

Особливо морочливим було складати посудину. Припасовували клепчину до клепчини, і на наших очах пуза-тилася діжечка. Але варто було зазіватися, як усе розвалювалось. Батько сердився, наказував «не ловити ґав». Та скільки радості було, коли споруда, тісно затиснута дерев’яним обручем, набирала правильної форми. Він кілька разів обходив її, обдивлявся зусібіч, чи, бува, не причаїлася десь щілина, постукував молотком. «Гуде як дзвін, — усміхався, — тепер можна й денце вставляти…»

У господарстві дерев’яний посуд був найпершою необхідністю. У діжках та боднях зберігали збіжжя чи борошно, солонину, квасили капусту й огірки, цебрики ‘й ряжки використовували як годівниці для свійських тварин, у барильцях переховували мед, наливки, носили в поле воду. Усі ці вироби виготовляли переважно із сосни.

(Еще не оценили)

Загрузка...

В одного чоловіка було три сини. Як прийшов час йому вмирати, покликав він дітей та й каже: «Сини мої любі! Пора мені вже вмирати. Як умру, кожен хай візьме собі по хаті, по городу й по полю. Ось вам житнє зерно: бережіть його. Як прийде час — нехай кожен зоре свою ниву й посіє це зерно. Як посієте — будете багаті, а як занехаєте — не буде вам щастя». Умер батько. Сини поділилися й почали жити нарізно. Найстарший син сказав: «Навіщо я мучитимусь, орючи землю? Адже трава росте й без плуга. Погріє землю сонечко, намочить дощ і виросте хліб». І він порозкидав зерно по неораному полю. Однак насіння не зійшло. Тоді син почав сміятися з батькового заповіту. А потім кинув свою землю й пішов в інші краї.

Середній син не схотів також сидіти вдома. Подався він у багаті краї, де врожаї такі родять, що пером не описати. По садах аж віття вгинається від садовини, баштани та городи вкриті городиною, пишним колосом хліба додолу схиляються. Тоді другий син сказав: «Тут земля й так мене прогодує. Нащо ж мені робити?» І навіть не згадав про житнє зерно.

Минуло літо, настала зима — а в нього ані крихти в хаті. Подумав він тоді про батькове зерно, а його вже й жучки поточили. Так насміявся й другий син із батькового спадку.

А найменший син вибрав собі тим часом найкращу землю, зорав, пообкопував канавами й посіяв зерно.

Працював він, не покладаючи рук, і нива йому віддячила за це. Посходив хліб, виріс, вибився колос — добре вродило на полі в найменшого сина. І робив він так щороку, і жив у достатку — і він сам, і його діти й онуки.

А тим часом брати його зубожіли геть. І намислили вернутися додому й прийшли до найменшого брата. Побачили вони поля великі й жнива багаті й сказали: «Погано ми вчинили, що не послухалися батька»»

А найменший брат прийняв їх, і було в нього чим прогодувати і себе з сім’єю, і братів своїх»

(Еще не оценили)

Загрузка...

Про походження першого літнього місяця сперечаються найбільше. Одні вважають, що назві прислужилося масове цвітіння квітів, зокрема маку й півонії. Інші ж стверджують, буцімто назва пішла від зарум’янілих суниць та черешень, котрі якраз починають дозрівати. Дехто схильний думати, що походження цього терміна йде від того, що з 20 по 22 червня настає період найвищого сонцестояння, коли день удвічі перевершує ніч.

Мають рацію й ті вчені, котрі пояснюють назву збільшенням кількості городніх та садових червів і гусені. Небезпідставні міркування й дослідників традиційного бджільництва. Вони вважають, що своє ім’я місяць отримав від того, що в червні бджолині матки починають найактивніше відкладати личинки — плодити черву.

Але найбільш природним є те, що назва походить від червеця. Саме в червні й з’являється сокожиЕна комаха кошеніль. З неї колись робили унікальний барвник. Цінувалася така фарба насамперед за соковитий колір і практичну якість. Червленська фарба не вигоряла на сонці й не змивалася водою. Цим барвником кольорували вовну, ткацькі вироби, жіночу пудру. Але найбільше використовували її для фарбування військових знамен, зокрема козацьких прапорів.

Кінець червня найчастіше співпадає з Петрівським постом. Це був найкращий період вибілювання полотна на березі річок та ставків. З початком Петрівки збігалося й свято прощання з весною.

І в наш час із червнем пов’язані цікаві обряди. Лісівники щороку оголошують його місяцем тиші — птахи й звірі якраз виводять своє потомство. Не випадково, що на цей період припадають всесвітні дні захисту дітей та охорони навколишнього середовища.

Червень, отже, не тільки літо рум’янить, він ділить навпіл річний цикл. Від того й іменують його ще й полуднем року та первістком або рум’янцем літа.

(Еще не оценили)

Загрузка...

Робота в російських трупах Одеси і Харкова  була  для   Кропивницького   великою школою, де він зростає як талановитий актор і драматург. На цей час уже набули популярності такі його твори, як «Дай серцеві волю, заведе в неволю» (1863—1873), «Помирились» (1869), «За сиротою і бог з калитою, або ж Несподіване сватання» (1872), «Невольник» (1872).

Як талановитий артист і драматург Кропивницький здобув визнання не тільки на Україні,   а   й   серед широкої прогресивної російської громадськості навіть у Москві й Петербурзі. Столичний антрепренер Зізерін з Крестовського острова запрошує Кропивницького на театральний сезон, притому з українським   репертуаром.   Це   спонукало митця до організації, говорячи словами самого драматурга, «невеличкої трупи і муж-ського хору». До неї ввійшли В. О. Стрель-ський, М. О. Лядов, Т. В. Хащин, В. А. Попов, Н. В. Стрельська, А. Д. Давидова  та ! ін. На літній сезон 1874 року Кропивниць-кий виїздить до Петербурга.

Передова громадськість столиці палко вітала українських акторів. Столичні часописи, згадуватиме згодом Кропивницький, хвалили його вистави, а також «похваляли й голоси». Тут Марко Лукич зустрічається з місцевими артистами, знайомиться з багатьма прогресивно настроєними російськими діячами літератури й мистецтва, з якими протягом усього свого життя підтримує и\’:іки.

Відомий український актор Онисим Суєтні, який вийшов із театральної школи Кро-ПИ»ницького, у своїх спогадах писав, що в Петербурзі Марко Лукич мав великі знайомства серед письменників та артистів. Там |ІИ себе почував як риба у воді, не оминаючи жодного випадку освіжити мозок серед корифеїв літератури й мистецтва.

«Віриш, Ониську, — ділився він зі мною Моїми думками, — я тільки ногою ступлю :і потягу на ці анахтемські «торці», як чую, Неначе нова кров заграла по жилах, нові ідеї, нові мрії… люблю Петербург»7-8.

Повернувшись у лютому 1875 року на Україну, Кропивницький одержав запрошення їїи гастролі в Галичину, які стали визначною культурною подією. Західноукраїнські їлидачі побачили повнокровну реалістичну гру справжнього майстра українського те-.пру. Проте участь М. Л. Кропивницького | галицькій трупі не обмежувалась тільки ■вступами в тій чи іншій ролі. Він став не іільки наставником театру товариства «Ру-СЬКа бесіда», а й взяв на себе режисуру. Це було дуже корисно. Адже в тогочасних українських трупах Галичини була поширена і иольщена мова, що на практиці призводило до спотворення в п’єсах українських народних образів.

Неприродність, штучність і надуманість у постановці українських п’єс на сценах театрів не могли не викликати обурення актора. В своїй автобіографії він писав: «Розказували мені про Бачинську, як вона виступала уперше в «Наталці Полтавці»: в коротенькій юбочці, вище колін, і під сподом настобурчені, накрохмалені юбки, в вінку з стьожками аж до долівки, у хвар-тушку завбільшки з носову хусточку і у французьких ботинках на височенних каблуках, в брильянтових сережках і т. д. Цілком балерина!» 9.

Кропивницький робив усе можливе, аби спрямувати театр на шлях реалізму. З цією метою він, приміром, радив вводити в репертуар твори українських і російських авторів, зокрема «Назара Стодолю» Шевчен-ка, «Ревізора» Гоголя, «Владу темряви» Л. Толстого та інші, вивчати і пропагувати українську літературну мову, опановувати російську мову. На запитання співробітника часопису «Діло», якою мовою розмовляє сам Кропивницький, він відповів: «…Мовою Шевченка»10.

Хотів поставити він і свою п’єсу «Дай серцеві волю, заведе в неволю». Ця спроба, однак, закінчилася невдачею. На перешкоді став «Виділ Крайовий» (виконавчий орган галицького сейму), де драму розкритикували і запропонували авторові докорінно її переробити, зробити більш благонадійною.

Писати оперету «Пошились у дурні», яку за-Кінчив у 1882 році в Києві. Працював над НІ рскладами «Ревізора» М. В. Гоголя укра-пі’ і.кого мовою (переклав два акти), драми М Чернишова «Испорченная жизнь», яку Поставив 29 серпня 1875 року в Галичині ИІ,І назвою «Поламане життя». Зробив також переклади водевілів Д. Ленського іЛсв Гурич Синичкін» («Актор Сини-ич і), П. І. Григор’єва «Дочка російського II гора».

І і жовтні 1875 року Кропивницький при-ІКАВ до Єлисаветграда, де разом з Тобіле-Інчем брав активну участь в реорганізації і’.пральних аматорських вистав. Потім, Майже увесь літній сезон 1876 року, служить у трупі Ізотова в Катеринославі (те-ін р Дніпропетровськ). Того часу аматорське театральне мистец-Цо на Україні досягло такого розвитку, що Постало питання про створення української професіональної театральної трупи.

Справа в тому, що в Сімферополі певний час жив його рідний дядько Андрій, який працював чиновником. У 1852 чи 1853 році його було заарештовано і заслано до Сибіру. Небіж любив свого дядька ще з дитячих років і хотів, мабуть, більш докладно довідатись про його долю. Окрім того, Крим привертав увагу Кропивницького і як енергійного та-: лановитого артиста, що славився умінням організувати театральну справу. Саме таких ентузіастів-організаторів бракувало тоді кримським трупам, театрам, де зосередилось чимало випадкових артистів-невдах.

З перших днів праці на сімферопольській сцені Кропивницькому доводиться вести запеклу боротьбу за реалістичний репертуар, який би правдиво відображав народне життя. Він грає городничого в «Ревізорі» Гоголя, виконує інші ролі в п’єсах визначних російських авторів, орієнтує кримські теат-РЯ на вистави творів О. М. Островського, І М. В. Гоголя. Місцеве населення доброзичливо   ставилося до Кропивницького як ар-| тиста, театрального діяча, який швидко за-йняв у трупі Яковлєва становище провідно- ] го режисера, а преса високо оцінювала його  гру. У Сімферополі Кропивницький продовжує писати оригінальні твори і робить переклади з творів російської літератури. Під час війни Росії з Туреччиною він пише оригінальне віршоване оповідання «Турецька війна з слов’янами», в якому закликає всіх братів-слов’ян до об’єднання і боротьби з ворогом:

• Не к туркам річ я веду,
• Сим клятим бусурманам,
• А к сербам, болгарам й усім родичам-слав’янам.
• Що за лихо, браття,
• Що гине не один
• Од турецької війни Нещасний слав’янин?

(Еще не оценили)

Загрузка...

Марко Лукич Кропивницький — видатний   український  драматург,   творча   й громадська діяльність якого становить значний етап в історії розвитку української драматургії.    Разом   зі    своїми   сучасниками М. ГІ. Старицьким, І. К. Карпенком-Карим (І. К. Тобілевичем) та іншими діячами українського реалістичного театру М.  Л.   Кропивницький зробив дуже багато для піднесення   української прогресивної  культури. Він мріяв про той час, коли  народні  маси будуть мати змогу вільно здобувати освіту, читати  газети  й журнали  рідною   мовою. Мрії Кропивницького про   майбутнє   свого народу були тісно  пов’язані  з  визвольною боротьбою  російського  народу,  який   і   за звичаями, і за історією, і по крові — рідний українському.

В історію української літератури Кропивницький увійшов як письменник-демократ. В його творчості знацшло правдиве відображення життя трудящих дореволюційної України, їх невпинне прярме|шя до кращого майбутнього. Він був пайкйм поборником дружби українського і російського народів, пропагував її у своїх творах, листах і зі сцени.

Продовжуючи кращі традиції української і російської прогресивної літератури, традиції І. П. Котляревського, Т. Г. Шевченка, М. В. Гоголя, О. М. Островського та інших видатних письменників, М. Л. Кропивниць-кий поставив у центрі уваги своїх творів людину із народу, людину праці з її волелюбними устремліннями.

Письменник нещадно таврує капіталізм, особливо гострій критиці піддає українську буржуазію — сільських куркулів-глитаїв за їх хижацьку жадобу до наживи і жорстоку експлуатацію трудівників. Саме за це революційно-демократична критика, як українська, так і російська, високо оцінювала творчість і театральну діяльність Кропивницького.

І. Я. Франко зараховував М. Л. Кропивницького до драматургів-реалістів, які змальовують українське село зі всіма його складностями, класовим розшаруванням. Великий Каменяр першим виявив і показав творчі зв’язки і стосунки Кропивницького з російською літературою, культурою, театром. Л. М. Толстой вважав М. Л. Кропивницького людиною щирих і благородних поривань, яка знає свою мету і вірить в її здійсненність. К. С. Станіславський відносив драматурга до «блискучої плеяди майстрів української сцени», які «ввійшли золотими літерами на скрижалі історії світовомистецтва».

Прихильно ставилась до Кропивницького НІ артиста і драматурга марксистська криті .і І.І то, що він виховував своїми творами народні маси в протестантському дусі, ненависті до існуючого експлуататорські., іад)

Саме таку оцінку творчості Кропивниць-кого дав соратник В. І. Леніна В. Д. Бонч-Бруєвич: «…коли я, ще зовсім молодим, був висланий до м. Курська за керівництво студентським виступом у Константиновському межовому інституті (1889), я мав змогу познайомитися з деякими учасниками української драматичної трупи, на чолі якої були видатні українські артисти М. Заньковець-ка і М. Кропивницький. Вони дві зими підряд (1891 і 1892) грали на сцені досить великого курського театру. Майже жодної української вистави не пропустив я…

Я особливо багато почерпнув з цих вистав, присвячених висвітленню народного життя України. Тут я вперше зі сцени почув слова боротьби проти гноблення, побачив класову нерівність і прояви жорстокої експлуатації бідних, розорених багатими, сільськими куркулями, «павуками»-старостами та іншими мироїдами. Вистави ці були хорошою ілюстрацією до пробуджуваної протестуючої думки і почуттів, навіяних читанням творів Добролюбова, Бєлінського, Чер-нишевського, Некрасова, Гліба Успенського…»2.

Драматургічна і артистична діяльність Кропивницького була в центрі уваги радянських дослідників різних поколінь. Такі радянські літературознавці, як Є. П. Кирилюк, 3. П. Мороз, І. І. Пільгук, М. П. Пивоваров, М. К Смоленчук, театрознавці М. К Йоси-пенко, І. О. Мар’яненко та інші з позицій марксистсько-ленінської естетики висвітлили драматургічну, театральну, артистичну і громадську діяльність Кропивницького, визначили його місце в історії української літератури як письменника-демократа, гуманіста, талановитого артиста, режисера, який брав активну участь у заснуванні українського дожовтневого реалістичного професіонального театру, відомого під назвою «театру корифеїв».

Однак і сьогодні вся багатогранна творчість Кропивницького грунтовно ще не досліджена. Не всі його навіть оригінальні п’єси проаналізовані. Недостатньо з’ясована і проблема новаторства драматурга, особливості стилю, художнього методу, незважаючи на те, що кращі його п’єси відіграли значну роль у становленні і розвитку української  драматургії і театру. Вони не сходять зі сцени і в наші дні, а особистістю письменника жваво цікавилися і цікавляться радянські читачі і глядачі.

В пропонованій праці увага зосереджується на дослідженні основних аспектів діяльності й ідейно-художньому аналізі творів письменника, особливо тих, які, власне, визначають його творче обличчя і місце в історії української літератури і культури.

Організовується хор, у супроводі якого йдуть спектаклі, робиться спроба заснування невеличкої постійної аматорської трупи. Проте за браком коштів, а можливо, і через протидію царських чиновників цей намір не був здійснений.

Після смерті батька в грудні 1870 року Кропивницького вже ніщо не зв’язувало з Бобринцем. Він розпродав все своє господарство, продав будинок і у вересні 1871 року подав у відставку. Разом з дружиною Олександрою Костянтинівною Вукотич (1851—1880) виїхав до Одеси з наміром про-1 довжити освіту в університеті, технологічно-‘ му інституті або консерваторії.

В Одесі Кропивницький відвідує італійську оперу, народний російський театр, орга-і візований графами Морковими і Чернишо-і вим. Тут він зустрічається із акторами, які знали його як талановитого аматора і невтомного організатора театральних вистав.

Високо   оцінюючи    артистичні    здібності Кропивницького, актор Г. О. Виходцев запропонував   йому   вступити  до  російської трупи графів Моркових і Чернишова і взяти участь у п’єсі «Сватання на Гончарівці» Квітки-Основ’яненка. Вистава, що відбула І ся 12 листопада 1871 року, власне, виріши-1 ла долю Кропивницького як професіональ-і ного українського актора і драматурга. Він погодився з одержаною пропозицією. Газе-; та «Одесский вестник» виступила з похвальною рецензією на виставу.

(2голосов, средний: 5,00 out of 5)

Загрузка...

Головна думка найчіткіше висловлена у третій строфі вірша, де російський і український народи виступають як «друзі вірні», «Росія і Вкраїна — нерозлучні дві сестри». У народній свідомості російський і український народи — це вірні друзі, а їх держави — нерозлучні сестри. На багатьох картинах і художніх плакатах братні народи і братні республіки змальовані як два хороших і люблячих брати або дві сестри. Російський народ, Росія змальовуються в образі світлорусого юнака чи дівчини; український народ, Україна — в образі чорнявого юнака у вишиваній сорочці чи чорнявої дівчини. Можна як унаочнення використати плакат «Сестри» (художники В. Корецький, К. Іванов, О. Свастюк і В. Успенський), малюнки «300 літ великої дружби» А. Різ-ниченка, «Навіки разом» В. Щеглова та ряд інших на цю тему.

У висловах «друзі вірні», «нерозлучні дві сестри» розкривається основна думка твору.

Визначивши, що російський і український народи зображені як друзі, вчитель ставить запитання: «Які друзі?» і одержує відповідь: «Друзі вірні». Народний (постійний) епітет вірні повторюється двічі: «братства вірного слова» і «помагають друзі вірнп. Вірність своєму слову, дружбі, товариству завжди — і в тяжкий час випробувань, і в мирний період — високо оцінювалась народом, поетизувалась. Отже, М. Рильський знайшов дуже точний епітет, який характеризує дружбу російського і українського народів.

Епітет «нерозлучні дві сестри» містить важливу думку про віковічну дружбу України й Росії, які протягом віків, зокрема після возз’єднання 1654 року, завнеди були разом, нерозлучні.

Глибокий смисл і значення дружби російського і українського народів, Росії й України вчитель розкриває шляхом бесіди, читаючи й аналізуючи з учнями кожну строфу окремо.

В першій строфі звертається увага на вислів «надійшла весна весела»: образ весни, підсилений епітетом весела, не просто визначення пори року. Ні, це порівняння весни з часом весняного розвитку сил радянського народу, який наступив після жорстоких боїв за правду й волю. Бурхлива творча праця радянських людей передана народним висловом (метафорою): «закипіли в праці села». Ось чому зразу ж ідуть слова, які показують, після чого наступила весна:

• Разом ворога бороли,
• Разом вийдемо на поле,
• Правди й вільності сияи.

Слід звернути увагу учнів на метафоричний вислів «правди й вільності сини». Так поет називає братні народи. Думку про те, що український і російський народи завжди виступають спільно, підкреслює слово разом, яке повторюється двічі:

Разом ворога бороли, Разом вийдемо на поле,

Провідна думка другої строфи — російський народ, Москва у «криваві дні» Вітчизняної війни подали допомогу українським трудящим в боротьбі проти фашистської навали.

Дружба народів стала моральним законом життя наших  людей,  провідною думкою    культури. Пісні радянського народу поет визначає епітетом «пісню єдності чувати» називає наше братство вірним.

Точний, по-народному мудрий і епітет, що характеризує німецький фашизм,— «ворога лихого». Це народний епітет (про постійні епітети діти ще не знають), що визначав суть ворога. У боротьбі з цим «лихим ворогом» загартувалася ще більше дружба російського і українського народів.

У третій строфі розкривається живий зміст дружби народів у післявоєнному будівництві України:

А тепер у праці мирній Помагають друзі вірні…

». Четверта, остання, строфа вірша змальовує спільне життя і дружну працю возз’єднаного українського народу («Шле привіт свій рано-вранці наддніпрянець над-дністрянцю, Харків Львову шле привіт»). Звертаємо увагу учнів на образні слова «Харків Львову шле привіт»: тут замість людей названі міста. У цій же строфі розкривається життєдайне значення дружби народів, яка допомагає тому,

• Щоб жили ми, щоб цвіли ми,
• Щоб садами ще й рясними
• Цвів навколо вільний світ.

Поет назвав свій твір піснею. Вірш дійсно своїми ознаками близький до народної пісні. Для прикладу можна навести рядки:

• Гей, від Дону за Карпати… Шле привіт свій рано-вранці… Щоб жили ми, щоб цвіли ми, Щоб садами ще й рясними… Характерною особливістю народних пісень є також незвичайний порядок слів у реченні. З цього погляду «Пісня про братерство» становить вдячний матеріал для стилістичного аналізу. Приклади для аналізу:
• Надійшла весна весела… Братства вірного слова. Проти ворога лихого… А тепер у праці мирній…

Прославляючи братерське єднання російського і українського народів, М. Рильський підносить його як приклад, гідний наслідування, закликає зміцнювати дружбу між народами Країни Рад. Аналізуючи твір в єдності змісту і форми, вчитель тим самим уникне як вульгарного соціологізму, так і формалізму, які ще нерідко трапляються в практиці школи, дасть відчути учням, що література — мистецтво слова, навчить їх розуміти специфіку літератури, ідейну функцію художніх засобів. Домашнє завдання: виписати епітети з словами, до яких вони відносяться. Пояснити роль епітетів. Виписати слова, вжиті в переносному значенні.

(1голосов, средний: 5,00 out of 5)

Загрузка...

З деякими ліричними віршами Максима Рильського учні знайомляться ще в 1—4 класах. Приступаючи до вивчення «Пісні про братерство» (програма відводить на цей твір дві години), учитель коротко розповість, що М. Т. Рильський — один з найви-датніших поетів України, талановитий перекладач, державний і культурний діяч, учений. На першому уроці учні повинні засвоїти текст твору. У розкритті ідейного змісту і художньої краси твору важливу роль відіграє виразне читання вчителя. Треба пам’ятати, що вчитель — не «доповідач» тексту, а художник, який, як говорив К. Станіславський, своїм читанням повинен створити зорові образи, примусити спочатку почути вухом, а потім побачити оком те, про що йде мова у творі. Вивчаючи літературу, учні освоюють світ художньо. Але художнє освоєння життя людського суспільства може здійснюватись лише тоді, коли учні будуть сприймати твір образно, емоційно.

Готуючись до виразного читання, вчитель визначає для себе тему та ідею твору (тема — дружба українського і російського народів, ідея — прославлення цієї дружби та заклик кріпити її), зміст кожної строфи, головні образи, художні засоби і ділить твір на так звані мовні такти (закінчені за змістом, інтонаційно відокремлені   словесні   групи). У «Пісні про  братерство» кожна шестирядкова строфа ділиться на два мовні такти по три рядки в кожному.

Визначивши так звані логічні центри (слова, на які падає логічний наголос, логічні й психологічні паузи), учитель виготовляє декламаційну схему вірша. Схема має такий вигляд:

Надійшла | весна весела, | Закипіли в праці | села, | Р о з ш у м і л и с я лани. || Разом ворога бороли, | Разом вийдемо на поле, | Правди  й  в і л ь но сті сини! Ц

Гей, | від Дону за Карпати | Пісню єдності | чувати, | Братства вірного слова! | Проти ворога | л и х о г о | Подала нам | допомогу | У криваві дні Ц Москва. ||

А тепер | у праці м и р н і й | Помагають друзі | вірні, | Шлють верстати й трактори, | Бо єдина ми родина, | Бо Росія і Вкраїна — 11 Нерозлучні дві сестри. ІЦ

Шле  привіт свій   |рапо-вранці | Наддніпрянець     | н а д д н і с т р я н ц ю, | Харків Львову шле привіт. | Щоб жили ми, щоб цвіли ми, | Щоб садами ще й рясними| Цвів навколо вільний світ. |||

Твір читається з розповідною інтонацією. Тільки шостий рядок першої строфи і перші три рядки другої строфи читаються з окличною інтонацією. Читання повинно передати радість перемоги над фашизмом, пафос творчої праці,  відчуття сили і ясної перспективи збратанихнародів. Отже, емоціональне забарвлення радісне, бадьоре, урочисте. Слова про ворога вимовляються грізно. Темп читання повільний.

Намальована на великому аркуші паперу схема декламаційного аналізу вірша «Пісня про братерство» вивішується в класі після того, як учитель сам виразно прочитав вірш. Учням дається пояснення декламаційного аналізу: виділені слова (у схемі намальовані іншою фарбою) наголошуються, вертикальні риски означають логічні паузи різної сили.

На першому уроці учні під керівництвом учителя навчаються виразно читати «Пісню про братерство». Осмислене виразне читання учнів — перший показник того, що вони зрозуміли ідейний зміст твору.

Навчити учнів виразно читати художні твори — складне і важке завдання. Тільки систематична, вміло організована робота дає бажані наслідки.

Зразкове читання твору вчителем — це тільки перший, хоч і дуже важливий, момент в цій роботі. Далі вчитель домагається, щоб учні виразно читали строфу за строфою і з’ясовували ідейний зміст. Робота повинна бути організована так, щоб за виразним читанням учня стежив не тільки вчитель, а й увесь клас.

Вивчаючи «Пісню про братерство», вчитель повторює і закріплює знання учнів про епітет.

Якщо дозволяє час, можна колективно скласти цитатний план твору. Для цього пропонується читати кожну строфу вголос і визначати її зміст одним-двома рядками з вірша. Подаємо орієнтовний цитатний план:

• Надійшла весна весела, Закипіли в праці села…
• Подала нам допомогу У криваві дні Москва.

• А тепер у праці мирній Помагають друзі вірні…
• Харків Львову шле привіт, Щоб росли ми, щоб цвіли ми..