Сочинения

(1голосов, средний: 2,00 out of 5)

Загрузка...

На фронті й після поранення Ярослав не раз відтворюй вав у пам’яті ту першу подорож до Відня. Відень котився на нього, наче вал блискіток, від яких сліпило очі. Ая затремтів біля біломармурового Моцарта, уявив собі похо-| рон: наспіх збита із соснових дощок труна, кілька музикантів за домовиною й нестерпний дощ наполовину зі снігом… Можливо, саме це й було причиною безсонної ночі І бо ж велику людину поховали разом з волоцюгами й злочинцями. Нікчемність, здрібнення, здичавіння? Страшно…! Яка ж тоді вартість звичайної людини? Чи, може, звичай-? на людина нічого не значить? А що, власне, дорожче ? Гроші чи талант? Невже на першому плані заздрість і зневага? Івана Франка ховали в чужій сорочці і в чужій гробниці… І заздрісники верещали цинічно: «Він плює на свові рідне гніздо! Розіпніть його! А за що розпинати? За надмірну любов до народу? Чи за талант? Чи заздрісникам Ь бездарам так злісно, що талант їм не кориться, не схиляє? перед ними голови?

Якось у Криворівні, куди Ярослав пішкував з хлопцями, при появі Франка Відповідь: він там відпочивав хтось зворуши ливо схилився на коліно, аби поцілувати йому руку.

—        Я не піп, — похмуро буркнув поет, висмикнувши правицю.

—        Ви вартіші за всіх попів!

Ні, не міг заснути Ярослав тоді у Відні. Надто багатої було вражень, бо — того, хто був вартніший усіх попів, поховали в чужій гробниці, у чужій сорочці, а віденці не знають, де могила Моцарта. Що ж діється в цьому світі?

Коли ледь почало сіріти, він одягнувся й пішов до пам’ятника Бетховену, чия музика завше його хвилювала, завше навіювала роздуми, особливо Місячна соната, а найбільше дивувало те, що Бетховен одну симфонію присвя-. тив Наполеону, Щоправда, коли той оголосив себе імпєратором, зняв посвяту.

Згадуючи далекий той, ще студентський епізод свого життя, Ярослав, розбурханий думками, схвильовано схопився з тапчана, підступив до вікна: між дахами будинків повисла прозора хмарина, а нижче, здалося йому, ніби не вулиця, а віденська площа з пам’ятником непокірному бунтівному Моцарту. Він длвився у львівський світанок, а бачив віденську площу. І музикантів. Утомлені, похилі, з Інструментами під пахвою, вони понуро сунули з нічних Варів безлюдним містом, а біля пам’ятника Бетховену зупинилися, зняли, наче по команді, капелюхи й заграли… Вони грали тихо й натхненно, грали на безлюдній площі, де валялися клапті вчорашніх газет, в яких повідомлялася, що львівського студента Мирослава Січинського, котрий за народні кривди знищив намісника Галичини графи Потоцького, засуджено до смертної кари через повішання… Коли мелодія стихла, опустили інструменти, схилили голови перед пам’ятником, постояли німо хвилину, потому одягли капелюхи й розійшлися…

(2голосов, средний: 2,50 out of 5)

Загрузка...

Боліло серце в Дмитра Вітовського, тепер січового полковника, Січові стрільці воювали за Австрію, у складі австрійського війська, бо були підданими Австрії, і він, як сотник, також воював. В ім’я чого? Для розкошів віденського двора? Бо ж не вірив, що при австрійських багнетах можна збудувати українську державу. Він орієнтувався на власні сили, був прихильником власних зусиль. Але їх було так мало. їх було далеко менше, ніж прихильників австрійської орієнтації. У нашій крові — орієнтація на когось. Але ще жоден народ, який орієнтується на чужу силу, не виборов собі незалежності. Так, це наша трагедія». Дпвня, споконвічна наша трагедія: сподіватися, буцім хтось прийде й збудує нам державу. Чи не тому так часто верховоди спиралися на чужоземні сили: Дорошенко і Туреччина, Мазепа і Швеція, нарешті Центральна Рада. І завжди — крах ілюзій.

У цьому Віговський ще раз пересвідчився, коли січо-пий легіон у лютому нинішнього року перейшов Збруч. Йому дали найкращу сотню й доручили розповідати східноукраїнському населенню про приятельські наміри австрійців… Смішно! Приятелі-австрійці… Які великі приятелі! Ото тільки хліба їм українського дай, м’яса, сала, — нони будуть чудовими приятелями.

Здається, саме тоді він остаточно збагнув істину. А ще більше, коли був заступником референта цивільних справ комендатури в Жмеринці. І якщо тоді не покинув легіону, то лише тому, що не міг полишити своїх стрільців, хоч було йому гірко носити австрійський мундир. Однак про-чував: недовго носити, монархія терпить крах. Він радів, коли залишки легіону відвели на Буковину, у тил. Щоправда, тепер тил — річ відносна: нема фронту — нема тилу.

У Коломиї Дмитро вийшов на перон. Вокзал був забитий військовими — німецька, угорська, чеська, словацька, польська мови, — солдати покидали фронти, верталися додому. Закінчилася перша світова війна.

«Невже треба було кілька років загальнолюдської бойні, щоб цим закінчити?» — подумав Вітовський.

(1голосов, средний: 1,00 out of 5)

Загрузка...

Переповнений народом вокзал аж клекотів од гулу. Не те, що сісти — стати ніде. І Дмитро Вітовський змушений був тулитися до стіни, але й стіни не було вільної — люди, люди, люди… Вітовський не витримав і вийшов на перон. Узявшись за поруччя, німо застиг. Що ж, прощайте, Чернівці! Він надовго так застиг. Військова виправка. Суворе лице. Тридцятип’ятирічний мужчина середнього зросту. Він стояв мовчки, накинувши сіру шинелю наопашки, голубі очі були далеко-далеко, де синіли обриси Карпат.

Кого він виглядав? Нового Лук’яна Кобилицю? Чи дивився, звідки ще можуть прийти вороги? Усю свою історію ми тільки те й робимо, що виглядаємо, звідки прийдуть вороги. І Чернівці не раз виглядали. Чернівці були збудовані за часів Ярослава Осмомисла як фортеця для захисту Галицького князівства. Тричі місто спустошували поляки, по два рази — турки й татари, урешті захопила Австрія — неперервний ланцюг грабунків і спустошень. А може, на зорі світу якась диявольська сила капнула на душу людську отруту? Бо як інакше розцінити, що людина не може жити в мирі? Як пояснити бажання одних оахоплювати інших?

— Нас завжди хтось захоплював, — подумав Вітовський з гіркою досадою. — Нещасний той, хто безсилий себе захистити. Але нещасним є і той, хто мириться з рабством, звикає до нього, як до легкої ноші. Ми здатні хіба тяглом бути. І чи не тому, що наш люд насамперед думає, аби вижити, а не жити? Шкода, що не всі розуміють різницю між прожиттям і життям. Власне, хліб також має свою силу.

Скоро буде у Львові. Кличуть друзі по зброї. Це приємно, якщо ти ще потрібен людям.

Вітовський притулився чолом до шибки, поглядаючи вниз на змілілий за літо Прут. Прощай, зелена Буковино, — краю стрімких буків і чистих криниць. Ми ще зустрінемось. Люди завше це кажуть на прощання. Віра — велика сила, вона живить. Навіть у безвиходді люди вірять, що може щось зміниться на краще. І це добре. Бо зневіра веде якщо не до смерті, то до спустошення душі, зневіра — переддень смерті, як не фізичної, то духовної.

Потяг, здригнувшись, рушив. Набрав швидкість. Нарешті помчав так, ніби хотів підім’яти під себе простір.

(Еще не оценили)

Загрузка...

Сьогодні вночі мені снилася підземна ріка мертвих. Бачила там багатьох знайомих. Мене пригощали тими самими грибами з червоними капелюхами. Якщо на тому світі дійсно харчуються самими грибами, я хочу пожити подовше.  Тому я йду на кухню і їм дві вітамінки, у яких безліч вітамінів і купа надзвичайно корисних мінералів. На роботі мені сказали, що ці мінерали виводять шкідливі речовини, якщо людина багато п’є, палить і нервується. Ну, палю я небагато, якщо говорити про тютюн, але все одно: вітаміни, люди, — це просто супер. Вітаміни вбивають прищі. Знаєте, що таке прищі? Я знаю. Це капець. Зараз по Києву ходить один самозваний філософ, то він стверджує, що прищі — найбільша філософська проблема людства. І побий мене грім, якщо це не так. Почнеш дружити з хлопчиком, — ти йому подобаєшся, у вас усе нормально, але ж… а ну як він помітить, що в тебе прищі?

Відповідь: Хоча цвітіння на пиці різнобарвних плям видно за версту. Це зараз уже я знаю, що нікому немає діла до чужих прищів, а тим більше в підлітковому віці, коли від одного вигляду іншого підлітка протилежної статі тьмяніє в очах. А ще два роки тому…

Отож, з того часу, як я почала приймати вітаміни, у мене набагато покращився зовнішній вигляд. І спати я стала менше, і менше просипаю на роботу. Але коли я менше сплю, то менше сниться і снів. А мої сни… о… дехто за все життя стільки не переживає пригод, як я іноді за одну ніч. Якщо ж мені декілька днів не сняться короткі сни і хоча б півтора тижні — довгий, великий і барвистий сон, навколо починає потроху все блідішати.

Варю собі величезну чашку кави, аж на чотири порції. Дуже зручно мати в хаті яйця, масло, сир і каву. З цього можна швидко зварганити сніданок, і причому ситний. На перший погляд одноманітне меню, проте треба враховувати, що в мене в кухні стоїть тридцять різноманітних приправ, шість із яких — різного виду перці, тому я можу протягом місяця щодня посипати смажене яйце іншою приправою й отримувати не таке смажене яйце, як учора. Якщо ще є шинка — вийде взагалі смачний англійський сніданок із бекону і яєць. Пообідати можна на роботі; а вже повечеряти знайдеться чим. Можна також на роботі, можна в місті з кимось, можна й дома зготувати щось смачне й почитати книжку за столом, смачно плямкаючи й бризкаючи на сторінки їжею. Тільки треба, щоб ніхто при цьому не був присутній, а то незручно: поводишся як свиня, псуєш книжку. Чомусь кожен, хто бачить, як я їм за столом, вважає за необхідне прочитати мені нотацію, причому за останні вісімнадцять років нотація геть не змінилася. Особливо стараються ті, хто дає мені почитати книжки, після чого я повертаю їх заляпаними. Але я знаю точно: неможливо їсти настільки акуратно, щоб не заляпати бодай сторінку. Вісімнадцять років досвіду дають мені право на впевненість у цьому.

(Еще не оценили)

Загрузка...

Ось уже кілька років за мною ходить, невідступно супроводжує його голос. То віддаляється кудись, то знову наближається майже впритул… Неповторний, проникливий, своєрідний, вишитий українською інтонацією голос Назарія Яремчука. Не пам’ятаю, коли його вперше зустрів. Здається, спочатку на концерті, а потім познайомилися. Був Назарій іще без усіляких звань, але такий жагучо-молодий, запальний, такий щирий, як сама карпатська земля, що спородила його. Нелегеньку стежку дарувала йому доля… Ще малим хлопчиком залишився сиротою, входив у життя, поклада-ючись лише на себе. Ще змалечку залетіла зоря-зоряни-ця в його душу, щоб по жарині розсипатись у піснях, які задзвеніли на його вустах.

Він серед тих небагатьох, що здійняли пісенне небо над нами, змусили нас прислухатися до неповторної рідної пісні… Володимир Івасюк, Василь Зінкевич і наймолодший — Назарій Яремчук. Це вони відкрили нову сторінку нашої пісенної творчості, увібравши народні інтонації, дали пісні ширші й пружніші крила.

Назарій Яремчук — глибоко національний співак, ніколи не втрачав гідності українця, не міняв її ні за гроші, ні за будь-які звання та привілеї, які в комуністичну добу щедро роздавали митцям послужливим. Любов до рідної землі, до рідного народу була в нього якоюсь глибинною, всепоглинаючою. Я бачив, як він весь світився, коли наша Україна стала незалежною.

Назарій Яремчук багато їздив по світах, ніс у краї близькі й далекі нашу, його рідну українську пісню. Я певен, у багатьох випадках світ відкривав Україну саме з образу і голосу самого Назарія. А образ і голос його були притягально-щирі, сповнені неповторного колориту доброти й глибокої порядності.

Ось уже кілька років за мною ходить живий голос співака. Ходить, зупиняє, наповнює і бентежить. Я не втікаю від нього. Я хочу бути ним озвучений завжди.

(Еще не оценили)

Загрузка...

Ім’я прославленого героя визвольної війни 1648— 1654 років, одного з найвидатніших козацьких полковників Івана Богуна назавжди залишиться на скрижалях нашої історії. Улюбленець свого народу, ревний захисник його інтересів, він до останньої хвилини був непохитний у своїй відданості й помер як герой. Після смерті Максима Кривоноса він став найближчим помічником Богдана Хмельницького, який покладався на нього в найскладніших військових ситуаціях. Богун був блискучим майстром маневрування і застосування найрізноманітніших тактичних прийомів. Цим він постійно наганяв страх на польських воєначальників, які під час переговорів з Хмельницьким висували обов’язкову умову видачі їм Богуна.

Вірогідних даних про його життя залишилося дуже мало. Талант полководця й особисту хоробрість Богун виявляв завжди. Так було під час Берестецької битви у червні 1651 року, коли українська армія після зради кримського хана, котрий залишив поле бою і захопив у полон Хмельницького, потрапила в скрутне становище. У цій ситуації козаки обирають наказним гетьманом Івана Богуна, який вживає всіх заходів, щоб перетворити козацький табір на неприступну фортецю. Завдяки рішучості й винахідливості Богуна козаки збудували через непрохідне болото й річку Пляшівку три переправи, по яких і вдалося, хоча й ціною великих втрат, вивести військо з оточення.

У березні 1653 року Ян Казимир кинув на Україну добірні частини польської кінноти, очолювані одним з найкращих полководців, яких будь-коли знала Польща, — Стефаном Чарнецьким. Хмельницький посилає проти нього блискучого майстра маневреної війни — Івана Богуна.

Маючи значно менші сили, Богун заманив Чарнецького в Монастирище. Усі зусилля польського полководця взяти штурмом цю фортецю виявилися марні. Богун знову вдався тут до тактичного маневру; переодягнувши частину своїх козаків у татарський одяг, він наказав їм наступати, а сам з рештою кінноти вдарив з іншого боку» Подумавши, що до козаків прийшло татарське підкріплення, поляки залишили обоз і кинулись тікати.

Знесилений нерівною боротьбою, Хмельницький на раді в Чигирині закликає прийняти підданство московського царя і має підтримку з боку старої старшини. Однак молодше крило, очолюване Іваном Богуном, рішуче виступило проти такого акту.. Богун, як відомо, не брав участі в Переяславській раді, бо охороняв українські кордони. Але він і пізніше з усім Вінницьким полком не дав присяги російському цареві.

1655 року Богун вписав ще одну героїчну сторінку в історію визвольної війни, керуючи обороною Умані, яку не вдалося взяти полякам. Він так укріпив цю фортецю, що польські воєначальники порівнювали її з голландською Бредою, що вважалася тоді зразком військово-інженерної майстерності.

Усе своє життя Іван Богун воював проти ворогів українського народу і цим заслужив у нього вічну славу. Пам’ять про народного героя збереглася в піснях, художніх творах.

(Еще не оценили)

Загрузка...

Від світанку до вечора, від вечора до світанку летять стріли каленїї, гримлять шаблі об шоломи, тріщать списи гартовані серед землі половецької. Чорна земля поорана чобітьми та копитами, кров’ю була политая, тілом людським засіяна й тугою обвіяна. Ой, тужитиме земля наша! Дві хмари стріл зустрілися. Стріли гострі, їдкі та кусливі, як ті змії. Коли яка попаде в землю, зариється глибоко й стирчить так кріпко, що й вирвати її нелегко. А як у груди, наскрізь проширне. Груди князів і дружинників опанциренї, вони тих стріл не дуже то й бояться. Але що мають казати звичайні мечники та копійники?

А стрільців половецьких куди більше, вони по два луки мають. І на конях вони. А коні їх легкі, поворотливі, степові. Княжі ж стрільці опішені, ідуть і стріляють, ідуть і стріляють.

Стріляли, поки їм стріл стало. А тоді розступилися передні лави й пропустили крізь себе перетомлених стрільців князя Володимира. Пропустили, замкнулися й рушили вперед, бо ворог наближався.

Зударилися. І від удару того земля задрижала… Мов розбурхані хвилі океану, напирали стовпища половецькі на княжі війська, а ті їх відпирали — мечами, списами, щитами. Чоловік із чоловіком зударявся, меч із шаблею бився, аж сипалися іскри. Коли пощербилися мечі, з ножами йшли один на одного, до рукопашного бою приходило. Один одного зломити хотів і, як той сніп, на землю покласти.

Смерть, наче косар страхітний, ішла й косила. Лавами цілими людей стелила, купи трупів клала. І не вгавала, утомй-перевтоми не знала. На диво багате жниво збирала.

А сонце пекло, палало. Останні сили з людей висисало. Потім вони вмивалися, у крові купалися, світа божого не бачили, задурманені, оп’янілі, до одної йшли мети — до перемоги

(Еще не оценили)

Загрузка...

Азга-хан продерся крізь громаду своїх вояків і опинився віч-на-віч з воєводою Олешичем. Пізнав його по золотистому шоломі і з диким криком кинувся на нього. Його верблюжим кізяком гартована в Дамаську шабля блискавкою впала на героя і прорубала глибоко кований край щита. Другий удар мірив у шолом та просвистів тільки в повітрі. Воєвода, наче який молодець, звився в сідлі, відхилився, а там з усієї сили одним ударом меча розсік на плечі хана карацену і поранив його самого. Покотився з сідла хан, заверещали не своїм голосом його прибічники, і рівночасно один рев тривоги вирвався з восьми тисяч грудей. Невже ж рана, нанесена ханові, стривожила так усіх? Ах ні! її ж бачили тільки найближчі. Страшний, нелюдський бій зупинився на одну хвилину.

—        Витязь, витязь! — закричав натхненно воєвода.

—        Витязь, витязь! — в один голос закричали руські дружинники.  — Слава, слава князеві!

А там на найвищій точці пагорбка, осяяний промінням сонця, на величавому, мов молоко білому коні, виринув вершник. Багряний, золотом шитий плащ спливав з плечей аж до стремен, на золотому шоломі маяла барвиста китиця та блищали самоцвіти. Так само сяяла упряж коня і, наче з вогню кований, миготів меч.

Хто ж не знав цього суворого, страшного лиця? Перед ним корилися народи від крижаного моря по золотоверхі церкви Візантії, від кучугур жовтого піску над Каспієм по зелені луги ріки Тиси.

—        Це він, він! — заверещали печеніги й почали втікати.

Великий князь підняв угору меч, і через горбок стала переїздити рать: дружина з південного Подніпров’я, яку зібрав Володимир з собою по дорозі. На чолі її їхав Роман Олешич у золотистому шоломі воєводи, візантійських латах та золотом лямованому плащі. За рівними рядами дружини показалися справа і зліва ще якісь безладні ватаги вершників, схожих на орду печенігів, і, побачивши їх, погані збентежилися до краю.

—        Бродники! Бродники! — закричали печеніги…

Наче камінь, який відірветься від гори та котиться і трощить усе по дорозі, так упала дружина Романа на печенігів. Не було серед них ні стриму, ні послуху. Орда ніби осліпла. Та не помогла й втеча. Бродники почали ловити втікачів арканами. Піша рать, яка побачила погром поганих, вийшла з лісу лавою.

Печеніги найбільше боялися бродників, що, хоч руського роду, виросли в лісах півночі та єднали спритність і умілість степовика із силою та відвагою лісового ловця. Від степовика можна втекти в ліс, від лісовика в степ, від руського бродника тільки туди, звідки нема вороття… Сам Азга-хан на войлоковому килимі між двома кіньми, стежкою, яку витоптала печенізька розвідка, тікав на південь.

(Еще не оценили)

Загрузка...

Лісисто-болотиста пуща на краю лівобережного степу була в давнину казково багата на звіра. Перший царський звір наших лісів  мішонт. Уся Сіверщина — терен давнього полювання на мамонтів. Тут ще п’ятнадцять тисяч років тому стояли культові храми палеоліту на честь мамонта Відповідь: Мезин, Канів. Полювання на мамонта вперше принесло людям удосталь м’яса, шкури, кістки, дало поштовх розвитку виробництва. Другий цар нашого краю в давнину — тур, легендарний тур — золоті роги. Красивий і сильний звір. Уважа-лося, що тури силою поступаються тільки слонам.

Оспіваний у піснях, легендах і билинах тур — символ нашої землі. Полювання на тура належало до княжих привілеїв. Це був мисливський спорт для молодих князів, школа підготовки богатирів до війни. Тур-олень уважав-йя язичницьким святим звіром. Він зник що в часи Київ-ської Русі. Загадка зникнення турів добі не розгадана. Логічним поясненням може бути та обставина, що київські князі-християни не мали жалю до звіра-царя. Цінувалися турячі «золоті» роги й «шуба» — шкура звіра.

Не можна не згадати ще про одні легендарні лови й про приручення ще одного царя звіриного світу — коня тарпана. Є свідчення, що ці лови відбувалися в нашому краї. Звідси пішли легендарні люди-коні Відповідь: кентаври —коні-таври, нащадки золотого вершника. Поєднавши силу коня й людини, кінні колумби пішли в широкий степ. У княжі часи в наших лісах тарпанів ловили сотнями. Зникли тарпани двісті років тому.

У часи Київської Русі створено перші заповідники. Отже, наша вітчизняна заповідна справа має майже тисячолітню історію. Перший літописний заповідник-звіри-нець створено поблизу Києва над річкою Либіддю, другий — над Трубежем. Звіринцем називався ліс, який був місцем оберігання звіра. Мабуть, це були священні язичницькі ліси, які в часи християнства стали місцем полювання київських і удільних князів.

Полювання вважалося настільки важливою справою, що навіть на фресках Софійського собору в Києві зображено сцени полювання на ведмедя, білку, кабана-вепра, коней-тарпанів.

Звіриний світ у давнину був надзвичайно багатий. Крім турів у наших місцях водилися дикі коні-тарпани, лосі, олені, вепри, зграї вовків та багато іншої дичини, набігали зі степу сайгаки. Численні назви урочищ, утворені від слова «ведмідь», свідчать, що в наших лісах іще недавно водилися ведмеді.

Золоті часи Київської Русі відійшли, пішли в небуття й легендарні золоторогі тури-олені. Легенда запевняє, що тури повернуться. Коли? Коли люди зуміють жити й поводитись по-людськи. Коли світ стане екологічно чистим і гармонійним.

У письмових джерелах річку Трубіж називають також Трубич, Трубиш, Трубайло, Турбіж.

Відомо кілька версій походження назви Трубіж. За однією з них, слово Трубіж Відповідь: «тут рубіж» споріднене зі словом Заруб — назвою літописного міста, розташованого напроти місця впадання Трубежа в Дніпро. Літописні джерела підтверджують,, що князі ставили гради по Трубежу як по кордонній, рубіжній річці.

(3голосов, средний: 3,67 out of 5)

Загрузка...

Священний гай — святе місце сіверців. У гаях і риба, і сіно, і дичина, і горіхи, і калина, і гриби. Там святе дерево — ліщина, кущі, що приносять щастя. Коли не було соняшника й гарбуза, то горіхи ліщини лузали вечорами, робили з них смачну олію. На болотах було безліч птахів: бусли, бугаї, бекаси, що ночами кричать так, наче бик реве. Багато пасеться журавлів, а один стереже. Тримає в дзьобі палицю, щоб не заснути. Гуси, що близько до себе не підпускають; на пеньках болотних — великі качки. Драчки в гніздечко несли до 20 яєць, чирята клали свої гнізда на землі, а лисиці і єноти їх виїдали. Над лісовими дорогами гнізда поцябрухи, де пташеня-цивеня на землі, червоне, як гадюка. Над чистою водою літають крячки, кричать на зміну погоди, ловлять рибу. На осиках жили до 300 літ круки, що мали великі гнізда, в яких уже серед зими з’являлося пташеня. Дуже рано встає в лісі неповороткий кор-шун-беркут, чорний, як півень. По густих деревах гнізда кропив’янок і солов’їв, а по сінокосах стрибають плиски. Воістину пташине царство, пташиний вирій!

На лугах ростуть чудодійні трави — папороть, тирлич, куряча сліпота, подорожник, валер’яна — котяче зілля, пижмо, звіробій, аїр. Хіба ця земля не священна?