Сочинения

(Еще не оценили)

Загрузка...

У східній частині Тихого океану, уже під екватором, розташований архіпелаг із шістнадцяти вулканічних островів, який належить південноамериканській республіці Еквадор. Архіпелаг відомий під назвою Галапагоські, тобто Черепахові, острови. Безліч великих морських черепах водилося на островах, коли їх відкрили європейці. Острови притягують до себе неослабну увагу природознавців. Адже тут зберігся напрочуд унікальний рослинний і тваринний світ. Тут, на самому екваторі, зустрічаються представники флори й фауни тропіків та заполярних широт: ліани й мохи, папуги й пінгвіни та полярні чайки, мешканці холодних вод тюлені й морські леви та гігантські тропічні морські черепахи.

А ще ж тут є сухопутні й морські ігуани, родичі отих стародавніх ящерів, чиї скелети демонструються в музеях. Незважаючи на свою, здавалось би, хижу зовнішність, це дуже мирні тварини, які харчуються лише рослинами.

На Галапагосах завдяки ізольованості тривалий час не було хижаків. Та й люди з’явилися тут лише 400 років тому. Довірливість місцевих тварин просто вражає.

На черепахах можна проїхатись верхи, морські Леви дозволяють себе погладити, ігуани буквально повзають по ногах, не кажучи вже про пінгвінів та інших птахів, що часто намагаються витягти шнурки із взуття для влаштування свого гнізда. Гадають, що мешканці далекої Антарктиди пінгвіни дісталися сюди як «пасажири» айсбергів, що відірвалися од льодового материка. За багато віків свого перебування на цих островах пінгвіни здрібніли: дорослі особини сягають тільки 50 сантиметрів і важать до 2 кг. Утратили здатність літати великі гала-пагоські баклани та в’юрки. Галапагоси — їхній останній притулок на Землі.

Щоб урятувати унікальну місцеву природу, Галапаго-ські острови оголошені національним парком.

(2голосов, средний: 4,50 out of 5)

Загрузка...

Кавові рослини — це вічнозелені дерева або кущі до 12 м заввишки. їх білі квіти нагадують жимолость, а плоди, схожі на великі вишні, містять по дві плескато-опуклі насінини — так звані кавові зерна. Дерева дають урожай до 50 років, одне дерево — майже 3 кг на рік. Батьківщина кави — місцевість Кафа в південно-західній частині Ефіопії в Африці. Звідси її назва. Є різні легенди про те, як було відкрито тонізуючу властивість кави. За однією з них, пастух на ім’я Калді помітив, що його кози чомусь усю ніч непокоїлись і не спали. Як з’ясувалось, кози їли темно-зелене листя кущів, котрі росли поряд. Пастух розповів про це монахам розташованого поблизу монастиря. Вони заварили зірвані з кущів плоди. Вийшов приємний збуджуючий напій. Відтоді монахи стали пити його, щоб не засипати під час нічних молитов.

Відкриття кави відносять приблизно до 850 р. н. є. Але повне визнання її прийшло на багато століть пізніше. Арабам знадобилася не одна сотня років, щоб навчитись робити з цих чудових зерен напій.

Арабські купці, заохочуючи до неї правовірних, з рекламною метою запевняли, що той, хто п’є каву, потрапить у рай. До того ж напій приємно збуджував і замінював вино, пити яке забороняється мусульманською релігією. Реклама подіяла: по всій Аравії з’явилося багато кав’ярень, де подавали тонізуюче питво. Крім того, тут можна було зустрітись із знайомими, обмінятися новинами й відпочити. Незабаром мусульманське духівництво, стурбоване тим, що кав’ярні відвідують охочіше, ніж мечеті, почало переслідувати любителів кави.

«Пророк заборонив пити одурманюючі напої», — переконували вони. Під їхнім впливом при султані Маго-меті IV кав’ярні були заборонені, а шанувальників кави страчували або зашивали в лантухи з-під кавових зерен і кидали в море. Та це не допомогло, і кав’ярні все ж продовжували існувати надалі, а чисельність їх відвідувачів зростала.

Зрозумівши, нарешті, що боротьбу з кавою не виграти, султан Сулейман III змушений був зняти заборону: у Корані — священній книзі мусульман — немає заперечень саме проти кави. До того ж, і сам султан разом зі своїми наближеними залюбки вживав цей приємний ароматичний напій. Кава швидко захопила всі країни ісламу, а через тодішніх дипломатів проникла й до інших країн.

(Еще не оценили)

Загрузка...

За селом, на долинах, гнулось кожним повним колосом жито — достигало. Місяць був молодий, і червоний, підкований зорями. Партизани рушили тихо. Славко бачив з бур’яну, як їхав батько. Десь там, на горбах, чулася пісня. Славко виметнувся з бур’яну і їхав на прутикові додому. їхав не городами, а вулицею, і далека пісня зривала з неба зорі, зривала місяць та й кидала йому під ноги. А зараз. Кінь стояв як укопаний. Думав свою думу. Вона була важка, як схилена долу голова. Довгі вії впали на червонуваті очі. Під ними пролягли зморшки. Вони були повні сліз. Кінь плакав, шерсть його наїжачилася. І по всьому хребту — від буйної гриви й до буйного хвоста — здригалася лискуча шкіра.

Що думав і чого плакав кінь? Чому його вуха підняті й нашорошені?

Від його чорної вороної масті й від його ще чорнішої тіні заволоклося тужбою подвір’я.

Славко ще раз глянув на коня, побачив, що його чорна сплетена грива деінде посивіла, і пішов до хати. Батько лежав на столі. У його схрещених руках горіла свічечка. Капав віск, але батько не рознімав рук. Він ніби на святі: у білій сорочці, ноги вкриті білим полотном, а зачесана голова у квітах. Славко стояв у куточку, а батько наче казав:

—        Розіб’ємо німоту, запряжемо коня й поїдемо в поле,

на жнива. І здавалось хлопцеві, що батько от-от встане й усі люди посідають за стіл, обідатимуть чи вечерятимуть, тільки йому, Славкові, не буде місця, бо він ще малий. Але батько згадає про нього, покличе, погладить по голові, а мама дасть щось смачне й скаже:

—        Іди гуляй…

І він побіжить на вулицю, і всі йому заздритимуть.

У хату внесено труну, запахло смолою, і хлопець знову тихо, як кіт, почав пробиратися до дверей.

А кінь стояв на своєму місці. Хтось поставив відро води, але він не пив.

Славко знов опинився перед ним.

Кінь відчув, що він такий скривджений і такий безпритульний, як і хлопець. Кінь хитнув головою. Розсідланий і розгнузданий кінь…

• —        Я молодший від тебе, — нібито сказав він Славкові,
• — але за своїх неповних три роки стільки набачився й
• начувся, що такого й не снилося старим коням. Мою маму
• мобілізували до німецького обозу, і коли той обоз спинив
• ся над річкою, під Татаркою, — там я й народився. А було
• це в перші тижні війни літа 1941. Стару кобилу запрягли
• й побатожили, гейкаючи по-чужинському. Мене покину
• ли… Підібрав твій батько. Приніс мене на руках. Так я й
• виріс і став повстанським. Але не про те я думаю й не те
• оплакую.

Він підняв одну, потім другу ногу — обидві були в білих шкарпетках і заболочені.

—        Хто їх помиє, хто вичеше? —ніби питався кінь і сам ніби відповідав:

—        Немає партизана Павла Саврюка.

(1голосов, средний: 1,00 out of 5)

Загрузка...

Не відаю, як там у раю, але здається мені, що саме так, як їхати дорогою від села Бурбиного до берегів неспокійної річки Бурчак. Небо своєю голубизною спустилося на трави, трави своїми пахощами полинули в небо. Сонце пестить теплом, а вітерець ніжить крилом. Бджоли не те що гудуть, а мов би пробують свої труби, щоб невдовзі заграти здоровецьким духовим оркестром якийсь марш волі, безкінечності або й щастя.

А що, коли щастя й живе саме тут, у барвистих гайочках, у незмірному просторі й лагідному теплі? І, можливо, не треба його десь шукати? Такі думки приходять до мене, коли мама, утомившись від незвичного для неї сидіння на гарбі, заводить пісню. А пісня котиться по всій тій безмежній красі, наче душа самої краси. У такі хвилини до мого маленького сердечка закрадається ще одне, крім любові, почуття. Крім любові до мами й до свого краю. Це почуття гордості. За свою маму й за свій край. Але ж мама часто повторюють, що гординя — великий гріх. Згадавши про те, я починаю тихо страждати, не дивлячись на божественність цих високих мит-тєвостей, бо так не хочеться порушувати рівноваги своїх переконань і своїх почуттів. Повертаюсь до мами й запитую щось буденне:

—        Мамо, а що ми пошиємо з цьогорічного полотна?

—        Доки воно з’явиться, те цьогорічне, скільки ще вашим рукам трудитись. Але якщо не полінуємось, то з грубого справимо тобі й Василеві по парі штанів, а мені — спідницю, кухвайкам новий верх, може, вийде. Бузину треба рвати, також не забудь. Пофарбуємо в темне, та й обновимось трохи.

На річці мама глибше від мене забродять, піднімають побільше й важчих стебел. Я стараюсь страшенно. Пучки якщо й потерпнуть, усе одно не подаю виду. І вже час не пливе, а немов зупиняється. Не показую втоми. Уявляю, як прийду на Різдво в нових темних штанях. З полотна. Ну то й що!? Але ж у нових. Та бадьорість бадьорістю, а від маминого ока хіба що сховаєш?

• —        Утомився, Миколо. Ану йди, сядь на днище човна.
• Знаєш, усієї роботи ніколи не переробити, давай удвох за
• ведемо пісню. У тебе голос високий, гарний. Підтягай.
• Із-за гори кам’яної
• Голуби злітають.
• Не зазнала розкошоньки,

Вже й літа минають. Я підхоплюю легко. Й наші два голоси розколисують сум над буянням природи, над степовим Бурчаком, що принишк, не бурчить, лише хвильками граючись, пускає мені в очі зайчиків.

—        Відпочинь, моє дитя, посидь на днищі. Бо хто тебе ще

сиротину пожаліє?

І щоб я не перечив і знову не кинувся до конопель, мама заводять нової. Ще кращої й сумнішої.

—        Співай, дитино. Господь на те й послав тобі голос…

(1голосов, средний: 5,00 out of 5)

Загрузка...

Ной — нащадок Адама Відповідь: якщо вважати Адама першим, то в ряду його нащадків Ной — десятий. Він праведник Відповідь: тобто людина, що прожила свій вік чесно, була смиренною й покірною Богові, єдиний обранець Бога серед людей, які на той час населяли землю. Його вік такий же довжелезний, як і всіх його предків: Ною було 500 років, коли в нього народилися сини, і 600 років, коли він будував ковчег. У біблійній легенді розповідається, що Бог, розгнівившись на людей за їхні зло й розпусту, вирішив знищити все живе на землі, затопивши землю водою. Проте він попереджає Ноя про потоп, більше того — дає йому на-ЇС8.3у ЯК будувати ковчег і кого брати із собою. Ной мав

узяти на корабель, крім своєї дружини й трьох одружених синів, ще по сім пар «чистих» і по дві пари «нечистих» тварин.

Починається дощ, який ллє протягом 40 днів і 40 ночей, навіть високі гори — і ті покриваються водою, усе. живе на землі гине. Вода прибуває ще 150 днів.

Вислів «всесвітній потоп» уживають, коли йдеться про велику зливу Відповідь: це жартівливе вживання, а насамперед тоді, коли йдеться про величезну катастрофу, стихійне лихо.

Вислів «Ноїв ковчег» у переносному значенні вживають щодо різних речей. Це й надійний притулок від негоди чи злигоднів; це також переповнене різними людьми приміщення. Ковчегом — іронічно — називають громіздке старомодне судно або екіпаж.

Що це за «чисті» й «нечисті», що їх брав Ной у ковчег?

«Чисті» — це ті тварини, яких дозволяли їсти тогочасні релігійні приписи, «нечистих» — забороняли. Сьогодні ці слова вживаються — іронічно або жартома, — коли говорять про людей порядних, хороших і про людей недобрих, непорядних, нечистих на руку.

Та от вода починає спадати, і ковчег зупиняється на горах Араратських. За 40 днів Ной випускає через вікно ковчега ворона, але той не знаходить для себе місця й повертається. Потім Ной випускає голубку; вона теж повертається. За сім днів Ной знову випускає голубку. На цей раз вона повертається з маслиновим листочком у дзьобику. Це знак, що вода вже зійшла й Бог простив людям їхні гріхи. Ще за тиждень випущена голубка не повертається. Земля просихає, і через 365 днів після початку потопу і люди, і звірі виходять зі свого корабля.

Слід сказати, що маслинова гілка була ознакою богині миру і в греків, і в римлян. Емблемою миру й спокою вона залишилася й у наші часи.

Ной відібрав із кожного чистого створіння по одному й приніс Богові в жертву. Бог укладає з Ноєм угоду Відповідь: «заповіт», обіцяючи, що земля більше не зазнає такого потопу, що на ній будуть рівномірно чергуватися «сівба та жнива, і холоднеча та спека, і літо й зима, і день та ніч — не припиняться!» І радуга буде знаком заповіту між Богом і людьми.

Ной починає займатися землеробством: він перший на землі посадив виноградник, перший зробив вино. Одного разу, випивши вина, він сп’янів і лежав голий, що вважалося великим неподобством. Його сини — Сім, Хам і Яфет — неоднаково повелися в цій ситуації: Хам, побачивши батька голим, почав насміхатися з нього; Сім і Яфет, навпаки, намагаючись не дивитися на батька, накрили його одягом. Відтоді ім’я Хама стало позначати поведінку людей грубих, невихованих, нахабних, жорстоких.

За біблійними легендами та їх пізнішими тлумаченнями, сини Ноя стали засновниками різних народів.

(Еще не оценили)

Загрузка...

Де шукати гриби? Знаючи, що багато з них не може існувати без певних дерев Відповідь: як і дерева без грибів, неважко передбачити видовий склад грибів у тому чи іншому лісі. У дубняках ростуть: білий гриб, чортів гриб, хрящі-молочники, сироїжки, лисички, опеньки, дубовик Відповідь: синяк, підвишень, їжовики, вовнянка Відповідь: мохначка, гриб-баран, зморшки, мухомори. У сосняках — білий гриб, рижик, маслюки, сироїжки, козляк. моховики, польський гриб Відповідь: пісочник, рядовки, часничники, лисички, зморшки, мухомори. У березняках — білий гриб, дубовик, хрящі-молочни-ки, підберезник, підосичник, сироїжки, вовнянка, лисички, моховики, глива, опеньки, мухомори…

В ялинових лісах — білий гриб, рижик, підосичник, хрящі-молочники, сироїжки, гриби-зонтики, маслюки, моховики, лисички, зморшки, мухомори…

В осичниках — підосичник, хрящі-молочники, лисички, їжовики, моховики, зморшки, глива, опеньки, мухомори…

Зауважмо, прихильність грибів до того чи іншого дерева знайшла відображення в їхніх назвах: підосичник, підберезник, дубовик, боровик, підвишень…

Ростуть гриби в сприятливих для розвитку грибниці місцях — на узліссях, галявинах, обабіч доріг, на просіках, положистих лісових схилах. Білий гриб треба шукати в заростях вересу, серед мохових купин. Підосичник частіше зустрічається поблизу лісових доріг, що заросли мохом.

Багаторічні спостереження підтверджують певну сталість грибного календаря. Перший урожай білих грибів дозріває вже в другій половині травня. Десь через тиждень гриби відходять. Удруге білі гриби з’являються тижнів на два в кінці червня. У цей період їх дуже швидко пошкоджують личинки комах. Третій період плодоношення грибів буває в липні. Він триваліший і продуктивніший.

Найурожайніша ж грибна пора — серпень-вересень. У цей період гриби висипають рясно, часто зростаючись. Пам’ятаю; як кілька років тому газети повідомляли про знайдений біля Малина «букет» із 17 білих грибів!

Про появу грибів свідчать окремі фази розвитку інших рослин.

Цвіте осика — з’являються зморшки. З осики летить пух — шукайте під нею підосичники.

Колоситься жито — пішли білі гриби — колосовики, підберезники.

Цвіте липа — час появи білих грибів.  У жнива знову з’являються підберезники.

Овес у восковій стиглості — пішли осінні опеньки.

Мухомори передують появі білих грибів. Через кілька днів після вовнянки з’являються рижики.

Перебуваючи в лісі, не робіть того, чого не роблять у гостях. Завжди пам’ятайте, що гриби, як і інші корисні рослини, необхідно охороняти, берегти для прийдешніх поколінь українців. Намагайтеся не пошкоджувати грибницю.

Не беріть перезрілих грибів, залиште їх на місці — вітер розвіє спори, які дадуть життя новим грибам.

Не розпушуйте й не розкидайте лісову підстилку й мох довкола знайденого гриба — інакше ви зруйнуєте ніжну грибницю.

Не зривайте гриби «з коренем», а зрізайте їх ножем — при цьому грибниця пошкоджується менше.

Не збивайте на своєму шляху «поганок», адже вони, як і інші гриби, відіграють важливу роль у житті лісу. У лісі немає нічого зайвого Відповідь: крім того, що приносить туди людина. Навіть отруйні мухомори корисні: вони оживляють і прикрашають ліс, ними лікуються і люди, і звірі. Пам’ятаймо, щоб відновити зруйноване за один день, потрібне ціле століття. Тож робімо все, щоб природа нашої батьківщини вічно залишалася багатою й прекрасною.

(Еще не оценили)

Загрузка...

Коли в родині народжувалося немовля, батьки, порадившись між собою, ішли до сусідів чи односельців і пропонували їм узяти участь у хрещенні дитини. За звичаєвим правом, від такої пропозиції негоже було відмовлятися. Тому часто одна й та ж людина брала участь у хрещенні кількох немовлят.

Здебільшого хрещеними обирали людей авторитетних і шанованих. Перед тим, як здійснити обряд хрещення в церкві, накликані батьки сповивали немовля Відповідь: хрещена мати спеціально приносила крижмо — виготовлену з льону тонку полотнину і разом ішли до священика. Він здійснював обряд хрещення й давав ім’я новонародженому. Для цього в церковному календарі на кожен день є імена як чоловічої, так і жіночої статі.

Увечері батьки запрошували на колективні гостини, які називають хрестинами. Для цієї оказії варили в глиняному горщикові круту пшоняну кашу. Крім хрещених батьків у хрестинах брали участь найближчі сусіди та родичі, а також бабуся, котра приймала роди. Адже колись у селах не було ні лікарень, ні акушерів. Цю операцію здійснювали досвідчені жінки, яких у народі називали повитухами або пупорізками.

За гостинним столом учасники обряду бажали дитині здоров’я, щастя, ума-розуму, а батькам — сімейної радості. Наостанок годилося викупити кашу. Присутні складали гроші, але найбільше мав дати хрещений батько.

Кожному гостеві пропонували посмакувати пшонянки. А батьки й хрещені мусили звертатися відтепер одне до одного лише на «ви», називаючи кумом або кумою. За звичаєм, кумівство прирівнювалося до близькокровної рідні» Куми, як правило, не мали права лаятись і переходити на «ти».

Традиційно взаємини між хрещениками та хрещеними були тісними. За випадку, коли помирав рідний батько або мати, то обов’язки по вихованню брали на себе куми.

У свою чергу хрещеники напередодні Різдва обов’язково приносили хрещеним батькам пироги Відповідь: так звану вечерю, першими засівали чи щедрували напередодні Нового року. У Великодневі свята хрещені дарували своїм дітям крашанки, писанки чи інші речі.

Ось такі цікаві звичаї, пов’язані з хрещеними, були колись у нашого народу. Вони засвідчують про ту високу роль, яку відігравали в житті дітей другі після рідних, цебто хрещені, батьки.

(Еще не оценили)

Загрузка...

Це вже зараз куди не кинь оком — метал: ложка, ліжко, відро… А ще відносно недавно, особливо в сільській місцевості, господарські предмети виготовляли переважно з дерева. Повсюди в хатах та біля криниць вигойдува-лися дерев’яні відерця, обперезані не лише металевими, а почасти й ліщиновими обручами. Вода в таких посудинах довго зберігала прохолоду, природні смакові якості. Робили їх здебільшого із сосни. З неї не тільки відерця робили, але й добротні хати будували. Облюбувавши зручне місце, господар починав обзаводитися житлом. Будівельним матеріалом переважно були соснові плахи, оскільки саме це дерево легко піддавалося ручній обробці, зберігало тепло й не псувалося. Кількох таких плах вистачало, щоб звести зруб? тонші деревини йшли на крокви, дошками шалювали причілки, слали стелю й підлогу, робили дах.

Майже все хатнє начиння також виготовляли із сосни — мисник, вішалку, лави, діжу, навіть поріг.

У новій тесовій хаті народжувалися діти, господарі обзаводились усіма необхідними пожитками, у тому числі й скринею, без якої не обходилася жодна родина. У ній зберігали святковий та ритуальний одяг, інші речі побутового вжитку; при потребі її використовували як стіл, а почасти і як ліжкоо Дівчина, яка виходила заміж, обов’язково мала отримати від батьків як придане традиційну скриню. Народні майстри виготовляли їх переважно із соснових дощок, бо саме це дерево найкраще оберігало пожитки від молі, його не точив шашіль…

А що вже казати про господарські прилаштунки!

Цебрики, діжки, усілякі барильця, бодні для зберігання збіжжя й борошна, ряжечки, маснички тощо. Усе це виготовлялося із соснового матеріалу.

Згадується дитинство, рідна домівка. На дворі всевла-диться глибока осінь із прозорими приморозками. Тато, наточивши сокиру, казав: «Пішли, допоможеш мені клепку колоти!» Сушилися клепки кілька днів, і наша хата пахла живицею. Хто заходив, казав з подивом: «А й гарне ж яке повітря у вас…»

Доки сохли клепки, батько з дубових дощок робив заготовки для денець. І ось надходив час стругати клепки. Посеред хати влаштовували спеціальний верстат, і, почергово міняючи різних форм рубанки, батько робив півовальної форми клепки. Довкіл пухнастилися тонкі, скручені спіралями купи стружки, якою, спалюючи в лежанці, розпарювала ліщинові дубці для обручів.

Особливо морочливим було складати посудину. Припасовували клепчину до клепчини, і на наших очах пуза-тилася діжечка. Але варто було зазіватися, як усе розвалювалось. Батько сердився, наказував «не ловити ґав». Та скільки радості було, коли споруда, тісно затиснута дерев’яним обручем, набирала правильної форми. Він кілька разів обходив її, обдивлявся зусібіч, чи, бува, не причаїлася десь щілина, постукував молотком. «Гуде як дзвін, — усміхався, — тепер можна й денце вставляти…»

У господарстві дерев’яний посуд був найпершою необхідністю. У діжках та боднях зберігали збіжжя чи борошно, солонину, квасили капусту й огірки, цебрики ‘й ряжки використовували як годівниці для свійських тварин, у барильцях переховували мед, наливки, носили в поле воду. Усі ці вироби виготовляли переважно із сосни.

(Еще не оценили)

Загрузка...

В одного чоловіка було три сини. Як прийшов час йому вмирати, покликав він дітей та й каже: «Сини мої любі! Пора мені вже вмирати. Як умру, кожен хай візьме собі по хаті, по городу й по полю. Ось вам житнє зерно: бережіть його. Як прийде час — нехай кожен зоре свою ниву й посіє це зерно. Як посієте — будете багаті, а як занехаєте — не буде вам щастя». Умер батько. Сини поділилися й почали жити нарізно. Найстарший син сказав: «Навіщо я мучитимусь, орючи землю? Адже трава росте й без плуга. Погріє землю сонечко, намочить дощ і виросте хліб». І він порозкидав зерно по неораному полю. Однак насіння не зійшло. Тоді син почав сміятися з батькового заповіту. А потім кинув свою землю й пішов в інші краї.

Середній син не схотів також сидіти вдома. Подався він у багаті краї, де врожаї такі родять, що пером не описати. По садах аж віття вгинається від садовини, баштани та городи вкриті городиною, пишним колосом хліба додолу схиляються. Тоді другий син сказав: «Тут земля й так мене прогодує. Нащо ж мені робити?» І навіть не згадав про житнє зерно.

Минуло літо, настала зима — а в нього ані крихти в хаті. Подумав він тоді про батькове зерно, а його вже й жучки поточили. Так насміявся й другий син із батькового спадку.

А найменший син вибрав собі тим часом найкращу землю, зорав, пообкопував канавами й посіяв зерно.

Працював він, не покладаючи рук, і нива йому віддячила за це. Посходив хліб, виріс, вибився колос — добре вродило на полі в найменшого сина. І робив він так щороку, і жив у достатку — і він сам, і його діти й онуки.

А тим часом брати його зубожіли геть. І намислили вернутися додому й прийшли до найменшого брата. Побачили вони поля великі й жнива багаті й сказали: «Погано ми вчинили, що не послухалися батька»»

А найменший брат прийняв їх, і було в нього чим прогодувати і себе з сім’єю, і братів своїх»

(Еще не оценили)

Загрузка...

Про походження першого літнього місяця сперечаються найбільше. Одні вважають, що назві прислужилося масове цвітіння квітів, зокрема маку й півонії. Інші ж стверджують, буцімто назва пішла від зарум’янілих суниць та черешень, котрі якраз починають дозрівати. Дехто схильний думати, що походження цього терміна йде від того, що з 20 по 22 червня настає період найвищого сонцестояння, коли день удвічі перевершує ніч.

Мають рацію й ті вчені, котрі пояснюють назву збільшенням кількості городніх та садових червів і гусені. Небезпідставні міркування й дослідників традиційного бджільництва. Вони вважають, що своє ім’я місяць отримав від того, що в червні бджолині матки починають найактивніше відкладати личинки — плодити черву.

Але найбільш природним є те, що назва походить від червеця. Саме в червні й з’являється сокожиЕна комаха кошеніль. З неї колись робили унікальний барвник. Цінувалася така фарба насамперед за соковитий колір і практичну якість. Червленська фарба не вигоряла на сонці й не змивалася водою. Цим барвником кольорували вовну, ткацькі вироби, жіночу пудру. Але найбільше використовували її для фарбування військових знамен, зокрема козацьких прапорів.

Кінець червня найчастіше співпадає з Петрівським постом. Це був найкращий період вибілювання полотна на березі річок та ставків. З початком Петрівки збігалося й свято прощання з весною.

І в наш час із червнем пов’язані цікаві обряди. Лісівники щороку оголошують його місяцем тиші — птахи й звірі якраз виводять своє потомство. Не випадково, що на цей період припадають всесвітні дні захисту дітей та охорони навколишнього середовища.

Червень, отже, не тільки літо рум’янить, він ділить навпіл річний цикл. Від того й іменують його ще й полуднем року та первістком або рум’янцем літа.