Сочинения

(Еще не оценили)

Загрузка...

Багатство і розкіш природних умов краю відбилися на художній творчості українського народу, розвинули в ньому художнє почуття й сприяли прояву цього почуття в усіх сторонах його життя. Як українська письменність має за собою стару літературну традицію й спирається на живе невичерпне джерело народної поезії, так і українське мистецтво коріниться в художніх витворах минулого життя українського народу й сучасній його різноманітній художній творчості.

Мистецтво в Україні, що виникло з поєднання східних і візантійських впливів у великокняжому Києві, пізніше зазнало західних впливів. Незважаючи на свій у цілому релігійний характер, воно було вільне від сухого аскетизму, було тісно пов’язане з тим справжнім життям, яким жила культурна Європа і навіть задовольняло смаки іноземців, про що свідчать неодноразові виклики українських майстрів до двору польських королів Відповідь: розписи палацу на Вавелі в Кракові, Ягеллонська капела там же, Віс-лицька колегія, Люблінський костьол та багато інших, попит на українські художні вироби в Молдавії, на Афоні Відповідь: у тамтешніх майстернях і нині ще знаходиться велика кількість українських художніх робіт, у Палестині Відповідь: кована плащаниця гетьмана Мазепи і в Москві Відповідь: до Москви неодноразово викликалися українські майстри для придворних робіт.

Найбільше розквітли в Україні живопис і архітектура та деякі прикладні мистецтва, такі як гравіювальна та ювелірна справа, художнє ткацтво і шиття. Розвитку цих видів мистецтва сприяв високий рівень художніх смаків тодішнього суспільства Відповідь: козацька старшина одягалася в парч, у будинках мала багато художніх речей — килимів, меблів, скла, зброї, картин, прекрасно орнаментованого живописною різьбою та інкрустаціями начиння.

Старе українське зодчество мало здебільшого церковний характер і найяскравіше проявилося в дерев’яних 1 кам’яних церквах. Достоїнства цього зодчества складають: велична простота, логічність конструкції, чуття міри, симетричність частин, висока ідейність Відповідь: прагнення до неба. Пам’ятники цієї архітектури ніде не мають собі аналогій і є продуктом творчості українського народу, який дійсно створив справжні шедеври: запорізький Самарський собор, собор у Ромнах, Покровський собор у Харкові, церква Юра в Дрогобичі, споруди Мазепи в Києві та інших містах, баштові багатоярусні церковки в Карпатах, білі сільські церкви з трьома куполами, розкидані по всій Україні.

Українські цивільні зодчі мають достатньо матеріалу як у пам’ятках старовинного архітектурного мистецтва, так і в сільських спорудах, які також відрізняються самобутністю архітектурних форм.

Пожвавлення в галузі українського зодчества викликало поступ і в інших галузях мистецтва — декоративному і станковому живопису, у технічних виробництвах. З’явилася потреба створити церковне малювання в українському стилі, розмалювати світський український будинок, а також прикрасити звичайну обстановку картинами 1 начинням.

Кінець XIX і початок XX століття дали новий розпис — винятково орнаментальний, в якому вибір орнаментів, що мають християнський характер Відповідь: писанки, і загальне їх компонування на стінах храмів зрозумілі почуттям тих, хто молиться. Ікони, на яких святі зображені в рідній українській обстановці, викликають незабутнє враження. Такі розписи є в трьох кам’янець-подільських церквах, у трапезній Києво-Печерської лаври, у церкві Бориса і Гліба там же.

Варто додати, що в Україні існує цілий клас малярсь-1 ких майстрів, які служать народному мистецтву, створюючи і повторюючи традиційні типи українських ікон і народних картин побутового та сатиричного характеру.

Цехові братства об’єднували як живописців, так і скульпторів. Окремо існували братства будівельників, різьбярів, позолотників. Цехи виробили і свою художню термінологію, яка нині забута, але знову оживає в устах сучасних майстрів. Високо стояло в давнину гравіювальне мистецтво.

Великою художністю відзначалися в давнину різьблені іконостаси. У стародавніх храмах є ще достатньо прекрасних зразків для вивчення і відновлення цього виду мистецтва. Чудові іконостаси знаходяться в Києві Відповідь: Михайлівський монастир, Софійський собор, Микільський собор, Успенська церква в Лаврі, Видубицький монастир, у Рогатині, Козельці, Львові, Брусилові.

Із сучасних мистецтв слід відзначити стару керамічну справу, що відроджується, і художнє ткацтво та шиття. Існує ряд майстерень та шкіл, які вивчають старі українські технічні мистецтва й підтримують їх. До послуг цих шкіл — величезні зібрання в музеях і незвичайно багата галузь оригінального орнаменту.

(1голосов, средний: 5,00 out of 5)

Загрузка...

У дідуся Якима в Полтаві ріс і виховувався хлопчик -сирота Юрій Кокдратюк. Доля дала йому геніальний розум, а недоля —тяжкі випробування. Не минули його ні царська армія, ні світова й громадянська війни, ні сталінські тюрми й заслання. Життя його обірвалося в 44 роки. Не дочекався здійснення своїх мрій — космічних польотів, загинув у 1941 році. Та часу не гаяв. Будуючи елеватори на Кавказі, у Західному Сибіру, інженер від Бога марив космосом. Навіть у тюрмі на стінках камери креслив і розраховував траєкторії космічних польотів. Ім’я легендарного, задивленого в небо українця, геніального інжекера-самоука Юрія Кондратюка відоме небагатьом. Його знають учені, конструктори космічних апаратів, інженери, які розраховують космічні траєкторії.

Скориставшись ідеєю Юрія Кондратюка про відокремлення від космічного корабля невеликого злітно-посадочного модуля, американці випробували на навколишній орбіті свій корабель. Один із керівників програми визнав, що політ перших у світі астронавтів здійснено за «трасою Кондратюка». Вдумаймося в цю фразу!

Використовується в практичній космонавтиці ідея багатоступеневої ракети і поняття «пропорційного пасиву» Ю. Кондратюка, що дає змогу робити ваговий аналіз космічних апаратів, конструювати крісла для приземлення. Він написав працю «Тим, хто читатиме, щоб будувати», в якій розробляв міжпланетні бази на орбітах штучних супутників Землі і Місяця, запропонував схему приладу, який утилізує сонячну енергію. Цій же проблемі присвячена друга його робота «Про міжпланетні подорожі». Юрій Кондратюк проектував вітроелектростанцію, яку планувалось побудувати в ЕСриму на горі Ай-Петрі. Цим проектом пізніше скористалися при будівництві Останкінської вежі.

Ідеї українського вченого-винахідника, одного з піонерів ракетної техніки і теорії космічних польотів Юрія Кондратюка ще чекають своїх дослідників.

(1голосов, средний: 5,00 out of 5)

Загрузка...

Його зненацька охопив сумнів: «Чи те я роблю, що слід? Чи здатний на це? Чому так тягне туди, у невідоме?» І він зупинився серед шляху. Замислився. Огледівся. Хоча дорога стелилася попереду рівна й широка, проте він не міг іти далі: і неспокій, і невдоволення собою, і жадання чогось вищого переповнили його. А обіч уторованої дороги громадилися вершийи, які здавалися такими стрімкими й неприступними, що на них ніхто не наважувався зійти. До того ж їх оточували непрохідні хащі, глибокі яруги, гострі стрімчаки й бескиди…

І все ж він рішуче зійшов з гладенької дороги й крізь нетрі та чагарі заторував власну стежину до вершини. І вже ніщо не могло зупинити сміливця: ні колюче терня, ні скелясті крутосхили, ні глибокі урвища. Він здіймався все вгору і вгору. «Божевільний!» — жахалися одні, що

спокійно дибали гостинцем. Відчайдушний!» — захоплено вигукували інші, які вже готувалися рушити й собі услід за сміливцем. «Щасливий!» — зітхали ті, що через свою кволість, несміливість чи полохливу вдачу не могли піти за першопрохідцем. А були й такі, що мовчки заздрили й потайки зневажали сміливця.

Що йому до того! Він уперто здіймався на вершину, де не ступала ще нога людська. І то було його покликання, його щастя, його слава й безсмертя. Як важливо в житті знайти себе, доки не пізно, доки ще молодий! А йому тоді йшов уже тридцять другий. За спиною в нього і вчителювання, і участь у боях, і робота в провідній республіканській газеті художником-ілюстратором, карикатуристом. Читачі в кожному номері шукали гострі, дотепні малюнки, під якими стояв підпис «Сашко». Друзі щодня приходили до нього в майстерню, щоб подивитися, як під пензлем народжується пейзаж чи людський тип. І називали його талановитим, і пророкували йому творче майбуття.

А його не задовольняли ні карикатури, ні акварелі, ні олійні праці. Усе дужче й дужче почувався невдоволе-ним, бо відчував у собі силу творця нового мистецтва, що тільки-но утверджувалося. І однієї ночі після роздумів він рішуче виходить зі своєї майстерні, щоб ніколи до неї не повернутися. Залишає мольберт, фарби, закінчені й незакінчені полотна — залишає назавжди. Із плащем через плече й дорожнім портфелем у руці поспішає на вокзал, сідає в поїзд, що везе його на берег Чорного моря, у красуню Одесу. А вранці він уже стоїть перед директором кінофабрики й промовляє три заповітних слова:

— Хочу стати режисером! Це був Довженко.

Олександр Довженко поспішав, щоб побачити й послухати письменника Поліщука, за столиком якого збиралися його послідовники й друзі. Іноді між групами Поліщука і поета Семенка вибухали палкі дискусії, і тоді в кав’ярні стояв неймовірний шарварок. Але зараз тут порожньо й тихо: Поліщука немає. Лише в кутку сидить якась парочка та незмінно займає своє «робоче» місце Михайло Семенко. У цей час молода пара розплатилася з офіціантом і попрямувала до дверей. Довженко звернув увагу на великі сині очі дівчини та її довгу золотаву косу. Це було так гарно й незвично, бо в моду входили короткі зачіски.

—        Серьожо! — несподівано вигукнув Яновський і метнувся до кремезного чорнявого юнака, що йшов за дівчиною.

—        Юрко? — здивовано розвів руки юнак, і вони обнялися.

—        Оксано, це Юрій Яновський. Ми з ним разом училися в Київському політехнічному. Після другого курсу він полишив інститут і став письменником. Познайомтесь…

—        Знаю! — перебив приятеля Яновський і натхненно випалив: — Золотокоса Оксана! Одеситка. А нині студентка Харківського медичного. Приємно бачити вас…

—        Сашко — обернувся Яновський до Довженка, — знайомся: Сергій Корольов. Авіатор!

—        Тільки вчуся на авіатора, — уточнив Корольов і енергійно простягнув свою міцну руку Довженкові. Так відбулося знайомство двох високообдарованих молодих людей, чиї імена згодом стануть відомі всьому світові.

(1голосов, средний: 4,00 out of 5)

Загрузка...

Сергій Корольов приїхав до Києва з Одеси, де його мати викладала українську мову і літературу в школі. До Київського політехнічного його спочатку не приймали: мав тільки шістнадцять років. Та завдяки довідкам, в яких значилося, що він працював лектором і має схвалений проект планера, його зарахували. З першого ж дня перебування в інституті Сергій записується в планерний гурток. Його майстерня містилася під сходами в центральному вестибюлі інституту. Сергій подав свій проект планера. Проект прийняли. Треба будувати, але потрібні дорогі матеріали: і якась особлива карельська сосна, і мадеполам для обшивки, і англійський лак. Де взяти грошей? Адже Корольов навіть стипендії не отримував. Жив з репетиторства. Та ще вранці продавав газети. Іноді збирав сушняк у Святошинському лісі й носив на базар. Цього вистачало на харчі. А гроші на планер? Та він таки домігся свого.

Саме тоді Київська кіностудія вивісила оголошення: потрібні сміливці, які під час зйомок фільму «Трипільська трагедія» могли б стрибати з високої кручі в Дніпро. Стрибав Сергій дванадцять разів, і таки заробив гроші на планер.

(2голосов, средний: 1,00 out of 5)

Загрузка...

 З дитячих вражень, спостережень, захоплень. Надворі лютує мороз, віє хурделиця, а в хаті тепло, затишно, урочисто. Пахне м’ятою і свіжоспеченим хлібом. У кутку під образами горить лампадка. За вікном сутеніє. Заходить знадвору батько, напускаючи холоду в хату. Запалює світець з трьох сухих скіпок. Селянський світильник тріщить, кадить, стріляє, і вогняні іскри золотим дощем спадають у заздалегідь підставлене коритце з водою.

Золотавий полиск грає на ликах святих у кутку та на тихих утаємничених обличчях людей. І Сашко замріяно споглядає все це. Святий вечір. Численна Довженкова родина всаджується за святковий стіл. Посередині — у великому полив’яному горщику — кутя. Тут же й чавунець, у якому узвар з сухих яблук, груш, вишень. Ось мати статечно підходить до вікна й урочисто стукає тричі дерев’яною ложкою в замерзлу шибку:

—        Морозе, морозе, морозе! Іди кутю їстиГ Коли звуть,

приходь тепер, а не літом. Та не морозь огірки й капусту,

яблука й груші!

Так було тисячу літ тому, коли давні слов’яни обожнювали небо і сонце, грім і зорі, річки й дерева, тварин і нічний морок, коли вони зимовими вечорами, намагаючись усіляко задобрити бога холоду Мороза, щиро запрошували його на вечерю, аби напровесні він не поморозив їхню городину.

—        Морозе, морозе, морозе! Іди кутю їсти! — повторює

мати.

Сашко заворожений. Йому здається, що ось цієї миті з гуркотом розчиняться двері — і в клубах пари з’явиться на порозі червонощокий велетень з білою бородою та вкритими інеєм кущастими бровами.

Усе життя стукатиме в серце письменника рідна мати зі словами: «Морозе, морозе, морозе! Іди кутю їсти!» І вже всесвітньо відомий митець у грізні дні кровопролитної війни напише «Повість полум’яних літ», де батьки головного героя-воїна Івана Орлюка — старі Демид і Тетяна — у святий вечір опиняться просто неба на морозі, біля спаленої гітлерівцями хати. І на зло всім бідам баба Тетяна заспіває колядку про свого рідного Йваноч-ка, що в цей час ворогів б’є на фронті, та злаштує скромненьку вечерю під напівзруйнованою піччю, а дід Демид гукне в ніч: «Морозе, морозе, а йди кутю їсти! Морозе, морозе, іди!» і ці слова набудуть ураз високої значимості — прозвучать, прогримлять життєствердним г’імном  невмирущості народу.

(Еще не оценили)

Загрузка...

Яскравим обдаруванням ритора, майстра красного слова володів учитель-словесник Дмитро Миколайович Підгрушний. Він часто давав учням вільні теми для творів, і тут Сашко Довженко виявляв свої здібності. Його твори були кращими в класі. Особливо вразила й запам’яталася всім його художня композиція «Святки» — поетична розповідь про народні новорічні торжества. Свої описи Сашко ілюстрував колядками й щедрівками. Були в його композиції і гострі репліки, дотепи, жарти, які він ііередавав різними голосами. Усіх полонив артистизм Сашка.

Підгрушного невдовзі в училищі замінив Микола Омелянович Климченко, який дуже любив декламацію, натхненно читав учням «Слово о полку Ігоревім». Під його впливом увесь клас захопився стародавнім епосом. Але запам’ятати складний текст «Слова» вдавалося не кожному. Зате в устах Сашка поема бриніла врочисто, віщо й тривожно. Він читав її під час уроків і на вечорах, вражаючи слухачів. «Слово» ввійшло в його плоть і кров.

Та ніхто тоді не міг знати, що прийде час і «Слово о грлку Ігоревім», його епічний лад, високі патріотичні мотиви, карбований стиль — усе це стане доброю підвалиною поетики Довженка-митця. А в грізні дні Великої Вітчизняної війни до героїв-звитяжців «Повісті полум’яних літ» прийдуть у снах чи видіннях витязі Київської Русі.. І гкаже сержант Іван Орлюк за всіх: «Ми… відстояли всі минулі сторіччя… Усю нашу історію, минулу й майбутні:». Стане «Повість полум’яних літ» новітнім Словом що безсмертних захисників рідної землі. І ім’я автора цірго Слова стане відоме всьому світові, та не всі знатимуть справжнє ім я сосницького вчителя, що навчив майбутнього письменника любити й розуміти «Слово о полку Ігоревім».

А дружба вчителя й учня міцніла. Климченко всіляко підтримував Сашкове захоплення поезією, надто народною творчістю, історичними піснями, билинами, козацькими думами. Учитель також завідував бібліотекою училища. Сашко спочатку допомагав Миколі Омеляновичу, а потім фактично став бібліотекарем. Під його впливом багатьох у класі полонила пристрасть до читання. Правда, батьки не схвалювали цієї «забавки»: кожного учня чекало вдома безліч обов’язків Відповідь: принести води, скопати город, нагодувати, напоїти худобу, нарубати дровець тощо.

Дехто почав заводити власні бібліотеки. Однак Сашко запропонував створити з особистих книжок загальну учнівську бібліотеку й тримати її в училищі. Усі охоче прийняли таку пропозицію. Так виникла «бібліотечна комуна».

(2голосов, средний: 4,50 out of 5)

Загрузка...

Старенький, але рідний, до болю рідний. Усе бачив він на своєму віку, усе вистраждав і вистояв. Він — нездоланний, як та земля, на якій стоїть. Він може десять раз горіти дотла, але досить якогось маленького паростка, як у нім знову тепліє життя, і знову підбілюють, підфарбовують, причепурюють його, обсівають мальвами, огороджують березовим тином або обносять лісою, і знову чистими вікнами він дивиться на сільську вулицю, у кінці якої ставлять нові будинки. Коли ж він дуже старенький і починає хилитися, а нового поставити ні за що, то його нишком підпирають дубовими стовпами, і він знову стоїть наперекір негодам. Але навіть коли руйнують його, то дещо беруть з нього для нового дому — так батько щось передає синові, а син — своєму синові.

Одні вмирають, інші народжуються, і на тому віками стоїть отчий дім, як пам’ятник тим, хто поселився в нім уперше. І нехай ви живете в кам’яних палацах, нехай люстри сяють над вами, але якщо ви живете чесно й тому інколи буває вам трудно, то вам мило згадати осіннє бездоріжжя і той отчий дім, в якому починалося ваше життя. Від вас залежить, що залишите своїм дітям, але не ганьте свого батька за скупість: він мріяв залишити по собі кращу спадщину. Шануйте те, що він залишив, трудіться на більше, і якщо не виходить вам жити в отчому домі, — може, тісно, незручно, а може, великі діла вершите вдалині від нього, — то хоч поїдьте, погляньте, провідайте те подвір’я, в якому пройшли ваші перші весни — це вам згодиться для серця і для душі, для щоденної праці.

(Еще не оценили)

Загрузка...

Алегорична й разюча сцена на початку кіноповісті Олександра Довженка: однорукий селянин — вчорашній солдат — дійшов до краю. У тупому безсиллі, спустошений неврожаєм, злиднями, голодом і безвихіддю, він люто б’є здоровою рукою беззахисну, ні в чому не повинну конячину. А кінь раптом поверта голову й говорить знавіснілому господареві людським голосом: «Не туди б’єш, Іване!» Великої сили метафора! Це кульмінація першої частини сценарію. Солдат-інвалід розуміє нарешті, що «так далі тривати не може. Повинно щось статися».

Підійшли впритул до цього епізоду. І раптом… затримка: де знайтц «похнюпленого» коня з печальними, розумними очима?

Чотири асистенти збилися з ніг, шукаючи потрібного коня для епізоду. Вони показували режисерові десятки] виснажених, понурих, байдужих до всього коней, але жо-І ден із них не підходив. А вже починався серпень, і жито в полі осипалося Відповідь: епізод з безруким селянином мав зніматися на тлі миршавого ріденького жита. Усі були в розпачі. Нарешті повезло. Повертаючись з ранкової зйомки, стріли під Києвом циганську валку. До останньої підводи прив’язаний… ні, не кінь, а мощі. Худющий — самі ребра та кості. Незбагненним було, як нещасна тварина тримається на ногах. А цей кощій не тільки рухався, а ще й водив довкола великими сумними очима.

Кіношники з такою радістю кинулися до коня, що кмітливий циган одразу зрозумів: справа нечиста. І запросив з адміністратора ціну, як за породистого жеребця: п’ять карбованців. І той, не торгуючись, хоч шкапі гріш ціна, одразу витягнув з кишені гроші. Це була необачність. Циган закопилив губу й категорично відмовився брати гроші:

— Я такого дорогого коня ні за які гроші не продам! Це не кінь, а друг мій…

Почалися вмовляння. Після довгих переговорів циган нарешті погодився на збитки всьому циганському таборові затриматися на кілька днів під Києвом і зробити кінематографістам велику послугу: приводити коня на зйомки за п’ять карбованців у день. А щоб нагодувати свого чотириногого друга, господар зразу ж зажадав від адміністратора три карбованці авансом. Довелося дати гроші, щоб кінь до завтра не здох. Та все ж мрія кіногрупи збулася: похнюплений кінь із сумними очима на зйомочно-му майданчику. Ні репетирувати, ні вмовляти, ні силувати його не було ніякої потреби. То був кінь-геній, який годинами міг проетояти на одному місці, не ворухнувшись. Йому можна^було підняти одну ногу, і він на трьох ногах спокійно стоятиме, скільки захочете. Він навіть трави вже не Відповідь: ікуб і лише — коли до його морди підносили корм — повільно повертав голову. Одне слово, кінь перевершив усякі сподівання режисера. Яких тільки епітетів не попридумував Олександр Петрович: «Балерина! Рятівник! Найкращий актор!» І це була заслужена похвала. Свою роль кінь зіграв прекрасно.

(1голосов, средний: 2,00 out of 5)

Загрузка...

На фронті й після поранення Ярослав не раз відтворюй вав у пам’яті ту першу подорож до Відня. Відень котився на нього, наче вал блискіток, від яких сліпило очі. Ая затремтів біля біломармурового Моцарта, уявив собі похо-| рон: наспіх збита із соснових дощок труна, кілька музикантів за домовиною й нестерпний дощ наполовину зі снігом… Можливо, саме це й було причиною безсонної ночі І бо ж велику людину поховали разом з волоцюгами й злочинцями. Нікчемність, здрібнення, здичавіння? Страшно…! Яка ж тоді вартість звичайної людини? Чи, може, звичай-? на людина нічого не значить? А що, власне, дорожче ? Гроші чи талант? Невже на першому плані заздрість і зневага? Івана Франка ховали в чужій сорочці і в чужій гробниці… І заздрісники верещали цинічно: «Він плює на свові рідне гніздо! Розіпніть його! А за що розпинати? За надмірну любов до народу? Чи за талант? Чи заздрісникам Ь бездарам так злісно, що талант їм не кориться, не схиляє? перед ними голови?

Якось у Криворівні, куди Ярослав пішкував з хлопцями, при появі Франка Відповідь: він там відпочивав хтось зворуши ливо схилився на коліно, аби поцілувати йому руку.

—        Я не піп, — похмуро буркнув поет, висмикнувши правицю.

—        Ви вартіші за всіх попів!

Ні, не міг заснути Ярослав тоді у Відні. Надто багатої було вражень, бо — того, хто був вартніший усіх попів, поховали в чужій гробниці, у чужій сорочці, а віденці не знають, де могила Моцарта. Що ж діється в цьому світі?

Коли ледь почало сіріти, він одягнувся й пішов до пам’ятника Бетховену, чия музика завше його хвилювала, завше навіювала роздуми, особливо Місячна соната, а найбільше дивувало те, що Бетховен одну симфонію присвя-. тив Наполеону, Щоправда, коли той оголосив себе імпєратором, зняв посвяту.

Згадуючи далекий той, ще студентський епізод свого життя, Ярослав, розбурханий думками, схвильовано схопився з тапчана, підступив до вікна: між дахами будинків повисла прозора хмарина, а нижче, здалося йому, ніби не вулиця, а віденська площа з пам’ятником непокірному бунтівному Моцарту. Він длвився у львівський світанок, а бачив віденську площу. І музикантів. Утомлені, похилі, з Інструментами під пахвою, вони понуро сунули з нічних Варів безлюдним містом, а біля пам’ятника Бетховену зупинилися, зняли, наче по команді, капелюхи й заграли… Вони грали тихо й натхненно, грали на безлюдній площі, де валялися клапті вчорашніх газет, в яких повідомлялася, що львівського студента Мирослава Січинського, котрий за народні кривди знищив намісника Галичини графи Потоцького, засуджено до смертної кари через повішання… Коли мелодія стихла, опустили інструменти, схилили голови перед пам’ятником, постояли німо хвилину, потому одягли капелюхи й розійшлися…

(2голосов, средний: 2,50 out of 5)

Загрузка...

Боліло серце в Дмитра Вітовського, тепер січового полковника, Січові стрільці воювали за Австрію, у складі австрійського війська, бо були підданими Австрії, і він, як сотник, також воював. В ім’я чого? Для розкошів віденського двора? Бо ж не вірив, що при австрійських багнетах можна збудувати українську державу. Він орієнтувався на власні сили, був прихильником власних зусиль. Але їх було так мало. їх було далеко менше, ніж прихильників австрійської орієнтації. У нашій крові — орієнтація на когось. Але ще жоден народ, який орієнтується на чужу силу, не виборов собі незалежності. Так, це наша трагедія». Дпвня, споконвічна наша трагедія: сподіватися, буцім хтось прийде й збудує нам державу. Чи не тому так часто верховоди спиралися на чужоземні сили: Дорошенко і Туреччина, Мазепа і Швеція, нарешті Центральна Рада. І завжди — крах ілюзій.

У цьому Віговський ще раз пересвідчився, коли січо-пий легіон у лютому нинішнього року перейшов Збруч. Йому дали найкращу сотню й доручили розповідати східноукраїнському населенню про приятельські наміри австрійців… Смішно! Приятелі-австрійці… Які великі приятелі! Ото тільки хліба їм українського дай, м’яса, сала, — нони будуть чудовими приятелями.

Здається, саме тоді він остаточно збагнув істину. А ще більше, коли був заступником референта цивільних справ комендатури в Жмеринці. І якщо тоді не покинув легіону, то лише тому, що не міг полишити своїх стрільців, хоч було йому гірко носити австрійський мундир. Однак про-чував: недовго носити, монархія терпить крах. Він радів, коли залишки легіону відвели на Буковину, у тил. Щоправда, тепер тил — річ відносна: нема фронту — нема тилу.

У Коломиї Дмитро вийшов на перон. Вокзал був забитий військовими — німецька, угорська, чеська, словацька, польська мови, — солдати покидали фронти, верталися додому. Закінчилася перша світова війна.

«Невже треба було кілька років загальнолюдської бойні, щоб цим закінчити?» — подумав Вітовський.