Сочинения

(Еще не оценили)

Загрузка...

Творчість Василя Стефаника яскраво засвідчує засвоєння українською прозою найновіших досягнень європейських літератур. Доробок митця утвердив у нашій літературі такий епічний жанр, як новела. Новела (іт— НОВИЙ) — так само, як і оповідання, належить до малих епічних форм. Відмінним для неї є надзвичайна стислість у викладі, напруженість сюжету, несподіваність розв’язки. Новелі властиві глибокий психологізм, а також відступи від узвичаєної композиції. Персонажами новел, яких найчастіше один чи два, є люди цілком сформовані, що потрапили в складні життєві обставини. Творцем новели вважають італійського, письменника Дж. Бокаччо, автора «Декамерона» (XIV ст.). Неперевершені зразки цього жанру створили в українській літературі В. Стефаник, М. Коцюбинський, у французькій — Гі де Мопассан, в американській — О. Генрі, Е. Хемінгуей, у російській — А. Чехов. Василь Стефаник — неперевершений майстер соціально-психологічної новели. З його ім’ям в українську прозу входить така манера письма, яка характеризувалася пошуками в передачі найтонших, найскладніших порухів душі людини. Письменник художньо осмислював певні сторони психіки людини, як це засвідчує, зокрема, новела «Новина», з різних точок зору, говорив кількома голосами — і від себе, і від імені приголомшеного трагедією села. А новели «Марія», «Сини» переконують у майстерності автора самим компонуванням художньої фрази, специфічними засобами синтаксичної побудови речення, нервовою експресією мовлення передати сум’яття особистості. Не випадково їх автора називають експресіоністом у мистецтві слова.

Новелістика Стефаника дала змогу Франкові узагальнити новаторство молодих прозаїків, які ніби засідали «в душі своїх героїв і нею, мов магічною лампою», висвітлювали їхнє оточення. «Се найвищий тріумф поетичної техніки, а властиво, ні, — зазначав теоретик літератури,— се вже не техніка, се спеціальна душевна організація тих авторів, виплід високої культури людської душі».

Надзвичайний лаконізм, драматично-трагічне напруження психологічних конфліктів, дух співчуття автора людині, яка страждає під тягарем соціальної несправедливості, — такі характерні особливості індивідуального стилю Стефаника. У повній мірі вони втілилися в новелі «Новина». Драматично-трагічна загостреність конфлікту, психологізм у розкритті внутрішнього світу людини, лірична схвильованість, акцентування характерної деталі, надзвичайна стислість зображення — ось її найголовніші якості.

Тема твору — вбивство батьком своєї дитини — була взята Стефаником з самого життя. Головну увагу в новелі письменник зосередив на психологічному вмотивуванні дій Гриця Летючого. Порушуючи усталені прийоми композиції, Сте-фаник першою фразою повідомив про страшну новину дітовбивства, інакше кажучи, розпочав твір з розв’язки, бо для нього було головним вмотивувати злочин батька. Власне, сюжет новели й оснований на показі тих змін, що відбуваються в психіці селянина.

Виявляється, що Гриць страждає з недоглянутими дітьми вже два роки. Ніхто йому не допомагав у біді, не цікавився його життям. А було воно нестерпним, минало в голоді й холоді. Про це переконливо свідчать художні деталі, які несуть значне емоційне навантаження. Коли батько кинув дітям шматок хліба, вони, як щенята коло голої кістки, коло того хліба заходилися.

Впадає в око майстерність у поєднанні погляду автора і точки зору батька на страждання дітей. Гриць жахнувся від їхнього вигляду, все його єство пронизала страшна думка: «Мерці». Його аж холодним потом обсипало, на груди ніби хтось поклав важкий камінь. Тепер нав’язлива думка про мертвих дітей не полишає батька. Він ревно молився, боявся заходити в хату, від журби аж почорнів, очі запали всередину так, що майже не дивилися на світ, лиш на той камінь, що давив груди. Як бачимо, інша деталь — важкий камінь — стає визначальною вже в характеристиці селянина.

При зіставленні реальної події з її художнім осмисленням стає помітною глибина художнього узагальнення конкретних фактів. Новеліст пояснює трагедію безпросвітністю голодного існування бідняка, акцентує на тому, що від холоду батько з дітьми рятувався тільки на печі. Та найголовнішим є показ моральних страждань Гриця, котрий не зміг визволитися від нав’язливої ідеї про мертвих дітей і скотився до злочину.

Великою силою емоційності позначений фінал твору. Одного вечора батько виходить з дітьми надвір. Довгий огневий пас пік у серце й голову, камінь давив на груди.він скреготав зубами,аж гомін лугом розходився. Кинувши дитину в річку, він відпустив старшу Ґандзуню, порадив стати в людей за няньку ще й бучок дав у руки, щоб могла захиститися від собак. А сам пішов до міста, щоб заявити про злочин, вчинений з любові до страждаючих дітей.

Так на двох сторінках розкрите іюдську трагедію, яка хвилювала й хвилюватиме всіх, хто ознайомиться з новелою.

(Еще не оценили)

Загрузка...

Леся Українка через важку хворобу змушена була протягом тривалого часу перебувати далеко від рідної землі: вологий клімат України шкодив її здоров’ю. В одному з листів до сестри поетеса висловилася про чужину гранично просто: «…Одно діло жити на чужині, а друге — приїхати на неї подивитись». Отож не дивно, що навіть Єгипет з усіма його дивами — живими очима сфінкса, рудим демоном хамсином, гарячим диханням пустелі, особливою лагідністю колориту — не зміг притлумити туги за рідною землею. Там, у чужому далекому Єгипті, створила Леся Українка найтрагічнішу зі своїх драм — » Бояриню». Написала її за три дні — 27-29 квітня 1910 року. Перелила свій біль у поетичні рядки:

Добраніч, сонечко! Ідеш на захід… Ти бачиш Україну — привітай!

Та чи тільки ностальгія спричинила появу цієї глибоко особистісної й водночас громадянсько-філософської поеми? Певна річ — ні. Поема «Бояриня — то узагальнення всього передуманого, перечитаного про долю України, насамперед, у минулому: адже сюжет відносить нас у 17 століття, у добу Руїни. Важко назвати ім’я когось іншого з письменників — сучасників Лесі Українки, хто б так точно розкрив засобами поетичної мови причини національної трагедії України після Переяслава 1654 року.

Це одначе не означає, що у творі зображено конкретні історичні події доби Руїни. Письменниця узагальнила [rkey] в ньому долі окремих людей, які попали під гніт складних обставин. Йдеться в «Боярині про моральні страждання молодоТ українки Оксани, яка пішла за покликом серця, вийшовши заміж за боярина Степана й опинившись у Москві. її спочатку не лякає чужина, адже там коханий оберігатиме і її, і рідну Україну. Та незабаром облітають, як вишневий цвіт, її сподівання та мрії. Зіткнувшись у Москві віч-на-віч з численними обмеженнями навіть на родинно-побутовому рівні, побачивши, як і Степан, і його мати згинаються, як «холопи», під тягарем чужих звичаїв, розгублюючи рештки людської самоповаги, Оксана серцем і розумом відчула рабську неволю, її особливо пригнічує покірливість Степана перед царськими прислужниками, навіть умовляння, щоб і вона цілувалася з запрошеними в дім московськими боярами, адже від цього залежить його становище серед них. Природно, що збентежена Оксана з жахом вигукує:

Степане, та куди ж се ми попались? Та се ж якась неволя бусурменська.

Не одне таке запитання ятрить душу жінки, проте на жодне з них Степан не може дати чесної відповіді. Оксані боляче, що чоловік уже сам себе звик називати боярином Стьопкою. Так у драмі осуджується компроміс боярина з власною совістю, зневажання ним самим і власної гідності, і честі найближчих рідних. Трагізм становища Степана ще й у тому, що навіть таким вірним прислужникам1, як він, Москва не вірить, що вони завжди перебувають під пильним наглядом. Отож він і слухати не хоче про дії гетьмана Дорошенка, який збирається виступити проти царських колонізаторів. Степана лякає навіть лист, переданий Оксані від братчиці-товаришки з України. Він намагається переконати дружину в злих намірах До-

рошенка, який шукає підтримки у татар, на що дістає резонну відповідь: Татари там… татари й тут…». Певна річ, що авторка цими словами показує ту неволю, в яку потрапив весь народ.

Дія у драмі весь час загострюється, конфлікт наростає. Степан наказує не приймати посланця з України, забороняє Оксані озиватись до брата Івана. Холопська поведінка чоловіка зламує жінку. З її вуст зривається гірке визнання: «Я гину, в’яну, жити так не можу!». Оксана пропонує Степанові втікати з Московії, але натикається на його відмову. Ностальгія, неможливість побороти зло підкошують здоров’я жінки, відбирають останні сили. На слова, чоловіка, що стане краще, адже в Україні вже утихомирилося (а це для патріотки болючий удар), Оксана з болем відповідає:

Як ти кажеш? Утихомирився? Зломилась воля, Україна лягла Москві під ноги, Се мир по-твоєму — ота руїна? Отак і я утихомирюсь хутко в труні. Останній діалог Оксани й Степана дуже промовистий. Чоловік нагадує дружині, що вона подала руку не лицарям із заплямленими кров’ю руками, а йому, і дістає страшну відповідь: От, здається, руки чисті,

проте все мариться, що їх покрила не кров, а так… немов якась іржа… як на старих шаблях буває, знаєш?

Важко хвора, ледве переводячи подих, до краю змучена й схвильована, Оксана нагадує один факт зі свого дитинства. З братом вони знайшли стару батькову шаблюку, хотіли побавитися нею, але не могли Ті, іржаву, витягнути з піхви, бо вона іржею до неї прикипіла: «Отак і ми з тобою,— каже Степанові,— зрослись, мов шабля з піхвою… навіки… Обоє ржаві». У цих словах втілено ідею твору. Вони свідчать про забарвлення морально-етичного конфлікту національними, політичними мотивами, кидають останні штрихи до характеристики дійових осіб. Степан,зрештою,погоджується з думкою дружини: обох їх доля скарала тяжко, обох здушила змора, але не вистачило в них сили, снаги перемогти важкий тягар.[/rkey]

(1голосов, средний: 3,00 out of 5)

Загрузка...

Визначальною рисою творчості Андрія Малишка літературознавці одностайно називають пісенний ліризм.’ Пісенність — це одна з найголовніших і найдо-рогоцінніших прикмет усієї поезії Малишка, і ліричної, і ліроепічної», — підкреслював Дмитро Павличко. Пісня — улюблений жанр поета. Є в його поетичній спадщині цикли віршів Пісня дороги , Пісня яворів . Є поетичні портрети учителів і друзів, названі піснями, — Пісня Тараса Шевченка’, Пісня Максима Рильського», «Пісня Олександра Довженка . Пісенність і му-зичність — природна стихія Манишкового вірша. Не випадково так багато творів інтимної лірики Малишка покладено на музику: ‘Ти мене накличешся ночами», ‘ Я тебе вимріяв, ніжну й жагучу…», «Я забув, що й плачуть з поцілунку…», «Ми піден, де трави похилі». А ще були ‘Вчителька», «Пісня про Київ , Київський вальс . Музику на тексти Малишка писали композитори брати Платон і Георгій Майбороди, Левко Ревуцький, Андрій Штогаренко, Петро Козицький, Олександр Білаш та ін.

Всенародну любов здобула «Пісня про рушник (‘ Рідна мати моя…»), написана 1959 р. до фільму «Літа молодії’ . Непомітно промайнув на екранах маловиразний фільм, а пісня живе й досі, вона відома на всіх континентах. У центрі її — образ українського рушника як символ материнського благословення й любові. З давніх-давен вишиваний рушник — одна зі святинь нації. Як в жодного іншого народу, український рушник має безліч урочистих І важливих функцій. Це окраса сучасної селянської хати. І в міських квартирах образи, портрети Шевченка та батьків прикрашаються рушниками. На урочистостях і сімейних святах його простилають через центр столу. У старовину сватання вважалося вдалим, якщо дівчина подавала рушники. І зараз, підчас весільної церемонії, молоді стають на рушник.

Випроводжаючи дорослу дитину у великий світ, мати дарувала на щастя, на долю вишиваний рушник. Уся ця глибока фольклорна символіка знайшла відображення в  «Пісні про рушник».

Пісня присвячена незабутньому образові матері, яка проводжає сина з рідної

домівки  «в дорогу далеку»

АНДРІЙ МАЛИШКО  «ПІСНЯ ПРО РУШНИК»

• Рідна мати моя, ти ночей не доспала,
• І водила мене у поля край села,
• І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
• І рушник вишиваний на щастя дала.
• 1 в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
• І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.
• Хай на ньому цвіте росяниста доріжка,
• І зелені луги, й солов’їні гаї,
• 1 твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,
• І засмучені очі хороші твої.
• І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,
• І засмучені очі хороші, блакитні твої.
• Я візьму той рушник, простелю, наче долю,
• В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров.
• 1 на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:
• І дитинство, й розлука, і вірна любов.
• І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:
• 1 дитинство, й розлука, й твоя материнська любов.

(Еще не оценили)

Загрузка...

Залізничний транспорт є найбільш розвиненим в Україні, за загальною довжиною шляхів він займає четверте місце у світі (після США, Росії та Канади). За вантажообігом він виконує основні обсяги перевезень — 40-60 % (навіть у рік найбільшого спаду — 1997 р. — понад 40 %), а за пасажирооборотом є незаперечним лідером — на нього приходиться приблизно 50-70 % загального обсягу перевезень. При великій розгалуженості шляхової мережі, велика половина якої — шляхова мережа підприємств та організацій, значний відсоток складають електрифіковані ділянки (близько 40 %).

Залізниці є найбільш рентабельним видом транспорту для перевезень вагонних партій вантажів — кам’яного вугілля, руди, піску, сільськогосподарської чи лісової продукції — на далекі відстані.

Поряд з цим залізничний транспорт має високу частку зношеності основних фондів (по деяких їх головним видах — 80-90 %), переважна частина шляхів змонтована на дерев’яних шпалах, з яких 15-17 % непридатні для подальшого використання. Значну частину інфраструктурних об’єктів залізниці необхідно визнати застарілими та такими, що не відповідають сучасним вимогам по виконанню своїх основних функцій. Насамперед це стосується залізничних вокзалів, станцій, готелів, васобів зв’язку й керування рухом потягів. Техніко-економічні й експлуатаційні характеристики залізниці знижуються також через те, що ширина колії відрізняється від західноєвропейської, що особливо негативно відбивається на закордонних та транзитних перевезеннях. Це вимагає утримання на західних границях країни 14 спеціально обладнаних станцій, 11 станцій, де здійснюється перевантаження імпортних вантажів, та 8 пунктів перестановки вагонів на візки західноєвропейської колії.

Структура і виробничі потужності зв’язаних з даною галуззю підприємств, що перейшли під юрисдикцію України після розпаду СРСР, що повинні підтримувати ефективне функціонування залізниці, не забезпечують її пропорційного та гармонійного розвитку в перспективі. Обсяг перевезень вантажів залізничним транспортом у порівнянні з 1985 роком значно зменшився, однак за період 1996-1997 рр. відзначене зниження темпів скорочень перевезень; що стосується перевезень пасажирів, то темп скорочень обсягу перевезень за той же період збільшився, що у великий, мірі викликано підвищенням залізничних тарифів. Як заходи по підвищенню ефективності залізничного транспорту необхідні реконструкція і переоснащення, часткове перепрофілювання, поступове згортання надлишкових та будівництво нових потужностей.

З входженням України в європейський економічний простір, зі збільшенням у зв’язку з цим обсягів вантажних та пасажирських перевезень значення залізничного транспорту зростає.

Роль залізничного транспорту в системі транспортних комунікацій України підсилюється тим, що через територію держави пролягають основні транспортні транс’європейські коридори: Схід — Захід, Балтика — Чорне море. Зокрема, транс’європейська залізнична магістраль Е-30, що бере початок у Берліні, перетинає Україну по маршруту Мостіска — Львів т- Київ та йде далі до Москви. Вона ж на території Польщі перетинається зі швидкісними магістралями Е-59 та Е-65 й створює можливість швидкісного залізничного сполучення майже між усіма державами Європи.

Автомобільний транспорт

Автомобільний транспорт займає значне місце в пасажирських та вантажних перевезеннях. Так, за обсягом перевезень вантажів він стабільно перевершує залізничний транспорт у 4,5-5 разів, а за обсягом перевезень пасажирів — у 5-6 разів. Автобусним транспортом перевозиться практично стільки ж пасажирів, скільки всіма іншими видами транспорту (тролейбусним, трамвайним, залізничним, метрополітеном, таксомоторним легковим, морським, річковим, авіаційним) разом узятими. Загальна довжина доріг та вулиць із твердим покриттям, включаючи довжину вулиць — набережних у містах та селищах міського типу, перевищує чверть мільйона кілометрів. Автомобільний транспорт домінує у вантажних перевезеннях на короткі відстані (середня відстань перевезення 1 т вантажів — близько 20 км), від дверей — до дверей, забезпечуючи при цьому практично повну гарантію схоронності вантажу, терміновість та надійність перевезень. Численні автотранспортні підприємства мають досить повно укомплектовану виробничу базу й розгалужену мережу інфраструктурних об’єктів: автовокзалів, автостанцій, транспортно-експедиційних підприємств, терміналів та ін.

Разом з тим, автомобільні дороги України не відповідають європейським стандартам за багатьма показниками, зокрема таким як: швидкість пересування, навантаження на вісь, забезпеченість сучасними дорожніми знаками та розміткою, необхідною кількістю пунктів технічної та медичної допомоги, харчування і відпочинку, заправлення паливом та мастилом, телефонного зв’язку й ін. Практично відсутні дороги 1 категорії з багаторядним рухом на високих швидкостях. Значного поліпшення вимагає матеріально-технічна база організацій, що здійснюють розвиток і обслуговування автомобільної транспортної мережі.

 Територія України, особливо в її західній частині, знаходиться на перехресті транспортних коридорів, що з’єднують країни Швденно-Східної та Північно-За-хідної Європи, тому з подальшим розвитком ринкових відносин, зі становленням численних підприємницьких структур варто очікувати значного підвищення ролі автотранспорту в оперативних, гарантованих та безпечних у відношенні схоронності вантажів перевезеннях.

Морський транспорт

Морському транспорту належить третє місце по вантажообігу після трубопровідного та залізничного транспорту, однак за кількістю відправлених вантажів він займає незначне місце (близько 1 %), як й річковий транспорт. Домінуючі обсяги перевезень здійснюються в закордонному плаванні, причому частка таких перевезень за останні 10 років стабільно зростає та тепер складає понад 95 %. Основні вантажі — мінеральні будівельні матеріали (особливо в каботажному плаванні).

Проблеми розвитку морського транспорту зв’язані, насамперед, зі значним моральним та фізичним зносом судів і портового устаткування (особливо засобів обробки вантажів). Середній вік торгових судів — більше 15 років, а деякі порти західних країн забороняють вхід судів з таким терміном експлуатації. Портова інфраструктура не розрахована на нові технологи портових робіт, що істотно знижує продуктивність як портів (до 50 % від продуктивності портів західних країн), так й інших видів транспорту (особливо залізничного), зв’язаних з обробкою вантажів.

Гнітюча частина судів торгового флоту — малотоннажні. Так, середня водотоннажність українських судів у 3-5 разів менше аналогічного показника в таких країнах, як США, Японія, Греція, ін. Відзначимо, що структурні зміни флоту у бік збільшення середньої водотоннажності в перспективі_обумовлять необхідність рішення ряду проблем, що вимагають значних капіталовкладень.

Річковий транспорт

Річковий транспорт хоча не грає визначальної ролі в обсягах вантажних та пасажирських перевезень, однак перевершує всі інші види транспорту за рівнем доходів від своєї діяльності, в основному за рахунок перевезень закордонних вантажів. Географія функціонування річкового транспорту установилася й в основному обмежується басейнами рік Дніпра та Дунаю, а також прибережними водами Чорного моря, що дозволяє доставляти вантажі й пасажирів у річкові та морські порти ряду країн Центральної і Швденно-Східної Європи. У системі транспортних комунікацій річковий транспорт більше інших видів піддається впливу природних сезонних змін, тому його діяльність варто тісно погоджувати з роботою автомобільного та залізничного транспорту.

В даний час основними стримуючими факторами інтенсивного використання річкового транспорту в плані європейської інтеграції є застаріла матеріально-технічна база, невисокий рівень механізації перевантажувальних робіт, значний фізичний та моральний знос судів, мала частка вантажів у загальному їхньому обсязі, недостатні обсяги перевезень з використанням системи «буксир — штовхач/бар-жа». Річковий транспорт держави має допоміжний характер, орієнтований на великі партії вантажів (в основному будівельних матеріалів) й не може конкурувати по тарифах та послугах із залізничним транспортом. Ефективність функціонування річкового транспорту України значно нижче (близько 20 %) у порівнянні з розвиненими країнами, що мають подібні ресурси цього виду транспорту.

Повітряний транспорт

Повітряний транспорт не грає істотної ролі в загальному обсязі вантажних та пасажирських перевезень, хоча він поза конкуренцією серед інших видів транспорту у відношенні швидкості доставки пасажирів та термінових вантажів на великі відстані (середня відстань доставки 1 пасажира повітряним транспортом у 10-15 разів більше аналогічного показника в найближчого конкурента — залізничного транспорту — й має тенденцію до росту). Саме цей показник є домінантним у визначенні перспектив розвитку авіаційного транспорту.

Проблеми, що очікують свого рішення у відношенні цього виду транспорту, стосуються насамперед комплектації парку літаків їх конкурентноздатними типами (Ан-70, Ан-140, Ан-228, Як-42, У-737/400, У-757 та ін.), будівництва й реконструкції ряду об’єктів авіаційно-виробничої інфраструктури (у першу чергу злітно-посадочних смуг), структурної реорганізації керування авіаційним транспортом у напрямку створення конкурентного середовища усередині даної галузі, налагодження системи постачання, узгодження земельних тарифів і т.д.

Як відомо, понад 70 % міжнародних перевезень Аерофлоту (єдиної авіакомпанії СРСР) було зосереджено в Росії. Тому для України, що об’єктивно усе більш цілеспрямовано інтегрується в європейську та світову економіку, базові проблеми розвитку повітряного транспорту зв’язані з розширенням міжнародних авіаційних перевезень, де має місце тверда конкуренція могутніх авіаліній світу (Американських авіаліній Дельта, Об’єднаних авіаліній, авіаліній Ніппон й ін.). Таке конкурентне середовище ставить високі вимоги до технічних характеристик літаків, аеродромів, системи керування повітряним рухом, сервісного обслуговування, до системи обробки вантажів, розвитку інфраструктурних об’єктів та ін.

Трубопровідний транспорт

Трубопровідний транспорт протягом останніх 10 років стабільно нарощує свою частку в загальному обсязі транспортних вантажів, що складає в даний час більш 23 %. За вантажообігом він у 1997 р. вийшов на перше місце (47 % від загального обсягу), випередивши постійного лідера — залізничний транспорт. Трубопровідний транспорт володіє достатніми виробничими потужностями для забезпечення України енергоносіями — нафтою й газом, а також для виконання функцій транзиту російської нафти та газу в країни Швденно-Схід-ної Європи. Однак уся мережа трубопровідного транспорту в Україні орієнтована на постачання нафти та газу з однієї країни — Росії (лише 5 % загальної потреби газу — з Туркменистану), що, відповідно до загальноприйнятих стратегічних підходів до цього питання, недоцільно. Труднощі, зв’язані з наявністю єдиного джерела постачання енергоресурсами, Україна відчуває вже тепер, тому об’єктивною необхідністю є розширення економічних орієнтирів.

Нові пріоритети щодо джерел постачання енергоносіями безпосередньо позначаються на функціонуванні та перспективах розвитку трубопровідного транспорту. Найбільш істотний вплив при цьому будуть мати наступні основні фактори: орієнтація на нафту з країн Середньої Азії, Закавказзя, Близького Сходу та Південного Середземномор’я; доставка нафти через балтійські порти Польщі та Латвії. Необхідність здійснити на території України будівництво окремих ділянок нафтопроводів найбільш істотно — сполучний нафтопровід від порту Південний біля Одеси до ,м. Броди в Західній Україні проектною вартістю близько 0,5 млрд. гривен, крім того, продовження цього нафтопроводу до міста Полоцьк (Польща) дозволить з’єднати систему з відгалуженням нафтопроводу «Дружба», що забезпечить надходження нафти від Чорного моря на ринки Польщі, Німеччини й інших балтійських країн. Відродження ж будівництва нафтопроводу Одеса — Снігірівка — Кременчук дозволило б завантажити потужності Херсонського, Кременчуцького та Лисичанського нафтопереробних заводів. Варто також реконструювати й переоснастити окремі нафтопереробні заводи та нафтоперегонні станції й ін.

Тобто в Україні функціонує розгалужена мережа всіх видів транспорту: залізничного, автомобільного, морського, річкового, повітряного та трубопровідного. Усі вони тісно пов’язані між собою і взаємно доповнюють один одного. Без транспорту не було б територіального поділу праці. Тільки він може забезпечити обмін товарами між окремими територіями, тобто внутрішні та зовнішні економічні зв’язки.

(Еще не оценили)

Загрузка...

Туризм — форма масового подорожування та відпочинку з метою ознайомлення з навколишнім середовищем. Розрізнюють такі види туризму. Туризм міжнародний — це подорожі з туристичними цілями за межі країни постійного проживання мандрівників, туристський обмін між різними країнами. Внутрішній туризм — це мандрівки, що здійснюються населенням країни в межах її території з метою відпочинку, розваг, занять спортом. Іноземний туризм — це прийняття в країні іноземних туристів з метою встановлення і розширення культурних, ділових та інших контактів з різними країнами. Виїзний туризм — це поїздки громадян певної країни за кордон з метою ознайомитись з пам’ятками, взяти участь в міжна-родних науково-технічних і культурних заходах, відпочити.

В залежності від мети подорожі туризм поділяється на: пізнавальний (екскурсійний) — відвідування визначних місць, огляд природних, історичних, культурних пам’яток — тобто здійснюється з просвітницькою метою; туризм з соціальними цілями — участь в суспільних заходах; діловий туризм — відвідування об’єктів, які являють професійний інтерес; розважальний, етнічний (відвідування родичів або місць, пов’язаних з походженням родини), лікувальний, або курортний; релігійний (відвідування місць релігійного поклоніння); науковий, або конгресний (спілкування з колегами, що працюють над відповідною науковою проблемою); спортивний.

Прийнято розрізнювати туризм неорганізований, так званий самодіяльний — подорож за планом, який розроблений самим туристом, та організований — подорож за програмою, яка визначена туристським закладом, з наданням комплексу послуг. Організаторами виступають туристичні фірми, а продуктом їх діяльності є тур. Тур — це програма, за якою здійснюється мета подорожі та заходи щодо забезпечення рівня її реалізації.

Туризм — всебічне явище, що охоплює економічні, соціальні, культурні аспекти, має невичерпний потенціал для постійного прогресу. Очевидне й важливе значення туризму як чинника економічного і культурного розвитку. Гуманістична роль туризму випливає з його соціальної природи, адже розвиток туризму сприяє підвищенню добробуту населення з урахуванням фізичних, духовних та інтелектуальних аспектів. Туризм є одним із складників сучасного культуроутворення. Адже культура і туризм взаємозалежні, гармонійно поєднуються і збагачуються. Тобто культура в основному готовить видовища, а туризм — глядачів.

Туризм — невід’ємна складова нашої історії. Його розвиток засвідчує високу свідомість людей, що виявилась у потребі пізнати світ, довкілля, рідний край.

Можна з упевненістю стверджувати, що на сучасному етапі туризм виконує соціальну і економічну функції. Соціальна функція полягає в змістовному проведенні людиною свого дозвілля, а економічна — в наданні послуг туристу, тобто людині, що тимчасово, але не менш як 24 години перебуває поза місцем свого постійного проживання з будь-якою метою, крім занять оплачуваною діяльністю.

Туристсько-краєзнавчі ресурси поділяються на:

 природно-рекреаційні, які включають кліматичні, водні, бальнеологічні, ландшафтні складові території, її екологічний стан;

соціально-історичні, що охоплюють пам’ятки історії та культури, археологічні, монументального мистецтва, техногенні та інші, а також народні промисли та ремесла, традиційні способи господарювання та інші етнічні характеристики (національний одяг та прикраси, національна кухня, тощо);

інфраструктурні, що становлять матеріально-технічну базу індустрії туризму (туристичну інфраструктуру)

Умови розвитку туризму конкретної території (регіону, області, району або міста) залежать від рівня розвитку господарства, його загальної спрямованості, спеціалізації, місця в територіальному поділі праці, демографічної ситуації та розселення населення, рівня розвитку соціальної, виробничої та транспортної інфраструктури.

Впродовж останньої чверті XX ст. туризм став однією з провідних галузей світової економіки. Його потенційний вплив на соціально-економічний розвиток світу, довкілля та людей набуває таких масштабів, що можна говорити про «туристичну революцію». За обсягами діяльності туризм посідає третє місце в світі після торгівлі нафтою,  нафтопродуктами та автомобілями.

Як свідчить світовий досвід, надзвичайно важливу роль у розбудові туристичної галузі будь-якої країни відіграє внутрішній туризм. Тому що внутрішній туризм дає можливість пізнати власну країну, готуючи її, таким чином, до відкриття всесвіту. На жаль, в Україні реалії розвитку туризму сьогодні досить невтішні. Про це свідчить і доволі сумна статистика: у валовому національному доході країни внутрішній туризм складає менше 1%. Та це й зрозуміло, адже сам він найбільш чітко віддзеркалює загальний соціально-економічний стан країни. Глибока економічна криза, безробіття призвели до згортання внутрішніх туристично-екскурсійних потоків. Тому основними завданнями туризму в Україні є залучення іноземних туристів до країни, активізація іноземного туризму, бо саме він є джерелом надходження додаткових валютних коштів у країну.б

(3голосов, средний: 2,33 out of 5)

Загрузка...

Одним з найважливіших об’єктів вивчення соціально-економічної географії є територія держави, її розміри та конфігурація. Недоторканість та цілісність державної території є загальною нормою міжнародного права, на якому ґрунтується самостійність кожної держави. Україна має складну, більш ніж тисячорічну історію розвитку, на протязі якої територія знаходилася під владою інших держав. Отримавши суверенітет відносно недавно, вона намагається зайняти достойне місце у сучасному світі.

Суверенітетом певної держави, тобто у межах державної території, країна є владою (законодавчі, виконавчі, судові органи та ін.). В той же час територія держави — це частина території земної кулі, яка знаходиться під суверенітетом певної держави, або середовище населення держави.

Державний кордон — це економічні та політичні кордони (лінії на земній поверхні) і уявна вертикальна площа, яка проходить через неї у повітряному просторі і в надрах землі, визначає рубіж території держави і відділяє її від інших держав і відкритих морів. Розмір території — параметр держави, який впливає на суспільне життя населення. Великі розміри держави обумовлюють різноманітність середовища, що дає можливість для розвитку повного об’єму галузей господарчого комплексу.

Компактність та конфігурація території держави (тобто її форма) визначає взаємозв’язок різних частин держави, наприклад столиці чи інших крупних центрів держави з її окраїнами (периферією). Компактність та конфігурація території держави має велике значення для розвитку господарства. , чКомпактність та конфігурація території нашої держави обумовлює мінімальні затрати на транспортні перевезення у межах країни, сприяє рівному обслуговуванню населення, а також дозволяє формувати оптимальну систему охорони кордонів держави. Місцезнаходження столиці вигідне до розмірів території держави.

Місткість території — можливість розширення господарської діяльності на даній території як без великих додаткових затрат на її облаштування, головним чином шляхом інтенсифікації, комплексного використання освоєних ресурсів, так і з додатковими капітальними затратами на облаштування і втягнений в господарське використання нових ресурсів.

Україна є великою європейською і світовою державою. її площа’ становить 503,7 млн. км2 або 5,7 % площі Європи і 0,44 % площі країн світу. Як і будь-яка самостійна держава, Україна займає певне економіко-географічне і гео-політичне положення,  має державний кордон.

Держава існує, використовуючи свою територію. Але відповідно до норм права держава повинна користуватися своєю територією таким чином, щоб не наносити шкоду сусіднім державам. Природні ресурси державної території повністю належать тій державі, в межах якої вони знаходяться.

Протяжність державного кордону має економічне значення. Чим довше кордон, тим більше при однакових умовах витрати на її утримування, зокрема на утримування прикордонних військ та прикордонної служби.

Питання про формування державного кордону України вперше гостро постало під час короткочасного здобуття нею незалежності в 1917-1920 рр. Відповідно до Брестського мирного договору 1918р. державний кордон між Україною і Польщею проходив по р. Сян. Уряд Української Народної Республіки (УНР) на сході не встиг здійснити розмежування території з комуністичною Росією. На півночі державний кордон України з Росією і Білоруссю в основному збігався з північною етнічною межею поселення українців.

Після Першої світової війни до УРСР увійшла центральна і східна території України, її західний кордон з Польщею проходив по р. Збруч і лінією, що нині розмежовує Рівненську і Житомирську області. Кордон між Україною і Молдовою також в основному сформувався після Першої світової війни, коли румунські війська вийшли на Дністер, і Бессарабію (Молдову) було приєднано до Румунії.

Сучасний державний кордон України встановився під час Другої світової війни і в повоєнний період.

Загальна протяжність державного кордону України становить 7 700 км, у тому числі на сухопутну ділянку припадає 5 740 км, на морську — 1 960 км (з них на чорноморську — 1 560 км, азовську — 400 км). Площа морських територіальних вод України становить 35 тис.  км2.

Найпротяжнішими є державні кордони з Російською Федерацією (2 063 км), Молдовою (1 191 км) і Білоруссю (1082 км). Кордони з Румунією (625 км), Польщею (543 км), Угорщиною (135 км) і Словаччиною (99 км) є значно коротшими.

Сухопутна державна границя України починається на заході на Чорному (гирло Дунаю), а закінчується на сході на Азовському морі. Всю сухопутну границю України можна розділить на декілька часток, кожна з яких має свої особливості. Такими частками є: західна (включаючи південно- й північно-захіт дну), північну й східну (включаючи південно-східну).

Окрім сухопутної, Україна має велику морську границю. її протяжність до розпаду СРСР складала 1053 км (зараз вона довша, тобто морська границя йде по Азовському морю, яке до цього вважалося внутрішнім), якщо сухопутні границі з’єднують Україну с сім’ю країнами, то морські — з усіма країнами світу, які мають вихід до моря.

Морська границя є зовнішньою границею територіальних вод, ширина яких, як відомо, складає 22,2 км (12 морських миль). В Україні вона починається від гирла Дунаю, проходить на північний схід у напрямку Одеси, потім звертає на схід та обходить із заходу та півдня Крим, направляється по Керченській протоці на північ до Азовського моря.

Більша частина областей України є прикордонними. До державного кордону безпосередньо не виходять лише шість областей — Черкаська, Кіровоградська, Полтавська, Дніпропетровська, Тернопільська і Хмельницька.

У склад державної території входять: суходіл та води (територіальні та внутрішні) в межах державних кордонів, повітряний простір та надра землі.

Остаточного уточнення всього державного кордону України з Російською Федерацією на місцевості (демаркації) ще не завершено. Не встановлено кордон між двома державами по акваторії Азовського моря.

З географічним положенням, розмірами і складом території пов’язана різноманітність природних, економіко-географічних, етнічних особливостей території України.

Державний кордон України, як і інших держав, є і мусить бути недоторканим.

Туристичний потенціал Харківської області

Харківська область — наша маленька Батьківщина. Та в першу чергу, нам треба знати й вміти бачити її красу. Ось чому нашою задачею стало вказати, що навіть маленька частина Батьківщини може багато чого розповісти про нас.

Звичайно думають, що найбільш цікаві екскурсії в далекі місця країни — у відомі туристичні райони: у Карпати, Крим чи на узбережжя Чорного й Азовського морів. Так, природа цих місць завжди вражала своєю красою будь-яку людину. Але ми завжди забуваємо, та, навіть іноді зовсім не знаємо, що поруч з нами є такі чудесні місцевості, що, по своїй красі можуть суперничати з різними курортами.

Природа нашого краю може здивувати будь-якого туриста, що побував у всіх відомих туристичних районах. Це широколистяні ліси річкових долин, старечі озера, луки й інші місця. Навіть більше 770 років тому невідомий автор «Слова об полку Ігоревім» описував чудесні місця в долині нашого Сіверського Дінця.

Одним із красивіших місць області, що отримало назву «Харківської Швейцарії», є район Гайдар і Коробових Хуторів на правому березі річки Сіверський Донець у Зміїв-

ському районі. Тут утворилося рідке для південного лісостепу сполучення повноводної річки з густими лісами, що покривають її крутий та високий берег у вигляді окремих пагорбів, що створюють гористу місцевість. У районі «Харківської Швейцарії» розташувалося безліч баз відпочинку, пансіонатів, дитячих оздоровчих установ. Цей район залучає мальовничими місцями, прекрасними ауристичними тропами, місцями для купання, збору грибів та ягід, лову риби, багатими мисливськими угіддями. Цікаві об’єкти для відвідування — Мохначанський ліс, біостанція ХНУ, Козача гора, озера Біле і Лиман та інші об’єкти.

Сіверський Донець — це дуже красива та рівнинна річка, з мальовничими берегами, на яких ділянки лісу чергуються зі степом. Тут по берегах річки розкинулися густі листяні та соснові ліси, луги із соковитими травами. А прекрасні піщані пляжі — улюблене місце відпочинку.

Так само й у місті Харкові можна завітати до цікавих туристичних об’єктів та місць відпочинку.

(Еще не оценили)

Загрузка...

У квітні 1912 року із англійського порту Саутгемптон відправився в перший трансатлантичний рейс тільки що побудований пасажирський лайнер -«Титанік». Це було найбільше на той час морське судно в світі. На його борту знаходилось 2207 чоловік. За одностайним відгуком спеціалістів «Титанік» був найбезпечнішим кораблем. Він мав подвійне дно і 16 водонепроникних відсіків. Вранці 14 квітня радист лайнера отримав попередження з пароплава «Каро-нія»: «Капітану «Титаніка». Кораблі, які тримають шлях на захід, повідомляють про айсберги і плаваючі крижини в районі 42 градусів норд, від 49 градуса до 51 градуса вест. З привітом, Варр».

Але капітана «Титаніка» це не стурбувало. Лайнер повним ходом продовжував рухатися до берегів Америки. Пізно вечором того ж дня радист «Титаніка» прийняв ще одну радіограму — від пароплава «Каліфорніан», який ішов попереду: «Слухай, старина, ми оточені тут льодами, майже застряли…» — «Замовкни, — відмахнувся «Титанік», — замовкни, не заважай: передаю телеграми на мис Рейс; забиваєш мої сигнали».

А через декілька хвилин «Титанік» на повному ходу зіштовхування з великою плавучою крижаною горою і отримав пробоїну завдовжки в 90 метрів. 6 із 16 водонепроникних відсіків швидко наповнювалися водою. Заспані пасажири не вірили^ небезпеку. Ніхто не поспішав йокинути корабель. Тільки через 50 хвилин капітан наказав: «Жінкам і дітям — у шлюпки». Але багато хто відмовився покидати судно. Темний океан здавався їм страшнішим, ніж лайнер, який повільно занурювався у воду.

Тільки через 1-1,5 години люди зрозуміли, що судно приречене. І тоді на палубі великого лайнера почалася паніка. Збожеволівши від страху, пасажири бились за місця в шлюпках, за рятувальні пояси. Деякі кидались у воду, втративши надію врятуватися в шлюпці.

О другій годині двадцять хвилин «Титанік» занурився в океан. А ще через 2 години до місця трагедії підійшов пароплав «Карпатія» і взяв на борт пасажирів і моряків, які врятувалися.

Авіаційні катастрофи — це небезпечні події на повітряному транспорті, внаслідок яких гинуть, зазнають тілесних ушкоджень чи безвісти зникають люди, руйнується чи псується літак, матеріальні цінності, що на ньому перевозилися, а також наземні споруди. Катастрофи повітряного транспорту можуть виникати у будь-який момент, починаючи з моменту вмикання двигунів.

Падіння літака може викликати жертви не тільки на літаку, а й на землі — при падінні на житлові будинки чи виробничі споруди, якими можуть бути небезпечні об’єкти (АЕС, хімічні заводи та інше)

Пасажир авіатранспорту мусить суворо дотримуватися правил безпечного польоту. Політ завжди починається з демонстрації пасажирам засобів, які є на борту і призначені для рятування у випадку виникнення небезпечної ситуації. Особливу увагу слід звернути на найближчі виходи і запам’ятати, як вони відчиняються. Не слід нехтувати ременями безпеки, їх потрібно відрегулювати «під себе». Захисна поза при виникненні небезпеки у літаку така: слід впертися ногами в підлогу, але не підсовувати їх під переднє крісло, потім нахилитися вперед якнайнижче, обхопивши руками гомілки або зчепивши руки під коліньми. Не вставати до повної зупинки літака. Вийшовши з літака, слід відійти від нього якнайдалі: можливий вибух.

Дорожньо-транспортна пригода — це подія, яка трапляється при рухові транспортних засобів, в результаті якої гинуть чи отримують поранення люди, а також наносяться матеріальні збитки. Причини ДТП можуть бути різноманітними:

•          порушення правил дорожнього руху,

•          технічні несправності автомобілів;

•          недостатня підготовка водія;

•          незадовільний стан доріг, дорожніх знаків.

Коли перебуваєш в автомобільному транспорті, слід застібнути ремені безпеки, сідати на заднє сидіння, бо воно безпечніше. Відволікати водія розмовами чи якось інакше не слід; розмови по телефону за кермом не припустимі. Якщо аварія неминуча, то пасажирам слід впасти на сидіння, закрити голову руками, якщо з ними є малі діти, то слід притиснути їх до себе, закрити своїм тілом; після удару треба постаратися по можливості швидко залишити автомобіль і допомогти це зробити іншим, бо при підтіканні бензину автомобіль може спалахнути.

Залізнична аварія — аварія на залізниці, яка призводить до загибелі людей чи отримання ними тілесних ушкоджень, псування вагонів, припинення руху на колії. Може статися також аварія потягу — зіткнення пасажирського або вантажного потягу з якимось іншим. Така аварія буде дуже небезпечною, бо рух на колії цілковито припиняється на невизначений термін.

Основними причинами аварій та катастроф на.залізничному транспорті є:

•          несправності колій;

•          рухомого складу;

•          засобів сигналізації та блокування;

•          помилки диспетчера;

•          неуважність машиністів.

Під час поїздок на залізничному транспорті варто дотримуватися таких правил:

•          важкі речі потрібно розміщувати внизу, щоб при раптовому гальмуванні вони вас не травмували;

•          гроші та документи слід тримати при собі, одяг не розкладати у рійних місцях; •

•          у випадку поштовху потрібно вхопитися за якісь поручні або обпертися об щось, відсунутися від вікон, прикрити очі, щоб у них не потрапило скло;

•          якщо вагон перевернувся і отримав ушкодження, вибирайтеся з нього через вікно, а зовні не наближайтеся до контактного проводу, щоб не вразило електрострумом.

Отже, ймовірність загибелі людей в результаті транспортної аварії є достатньо високою і через збільшення кількості транспортних засобів постійно підвищується. Лише продумані і свідомі дії людини під час аварії можуть зберегти їй життя, за яке потрібно боротися до останньої хвилини.

Реферат на тему «Рятування, захист, допомога»

Основними умовами успіху при наданні першої допомоги потерпілим від електричного струму та при інших нещасних випадках є швидкість дій, винахідливість та вмїння того, хто надає допомогу. Ці якості можуть бути вироблені відповідними тренувальними вправами та придбанням навичок. Одного знання цих правил недостатньо.

Повільність та довга підготовка можуть призвести до загибелі потерпілого.

Ніколи не треба відмовлятися від надання допомоги потерпілому та вважати його мертвим через відсутність дихання, серцебиття, пульсу. При враженні електричним струмом часто лише здається, що настала смерть, тому вирішувати питання про доцільність або марність подальших дій по оживленню потерпілого та робити заключення про його смерть має право лише лікар.

Допомога потерпілому, що надається не спеціалістом, не повинна замінювати собою допомоги з боку медичного персоналу і повинна надаватися до прибуття лікаря; ця допомога повинна обмежуватися суворо визначеними видами: тимчасовою зупинкою кровотечі, перев’язкою рани або опіку, іммобілізацією перелому нерухомою пов’язкою, заходами по оживленню, переносом та перевезенням потерпілого.

Спосіб штучного дихання «рот у рот» полягає в тому, що той, хто надає допомогу, проводить видих з своїх легенів у легені потерпілого через спеціальний пристрій або безпосередньо у рот або ніс потерпілого.

Цей спосіб є відносно новий та найбільш ефективний, тому що кількість повітря, по поступає у легені потерпілого за один вдих, у 4 рази більше, ніж при інших способах штучного дихання. Крім того, при використанні цього способу штучного дихання забезпечується можливість контролю подання повітря у легені потерпілого по чітко видимому розширенню грудної клітини після кожного вдування повітря та наступному спаданню грудної клітки після завершення вдування внаслідок пасивного видиху повітря через дихальні шляхи назовні.

Пристрій для проведення штучного дихання складається з двох відрізків гумової або гнучкої пластмасової трубки діаметром 8-12 мм, довжиною 60 та 100 мм, що натягнуті на металеву або тверду пластмасову трубку довжиною 40 мм, та овального фланця, що вирізаний з щільної гуми. Фланець натягується на стики відрізків трубок, щільно стискаючи місця їх з’єднання.

Для проведення штучного дихання потерпілого слід покласти на спину, розкрити йому рота та після того, як з рота будуть видалені сторонні предмети та слиз (хусткою або кінцем сорочки), вкласти до нього трубку: дорослому — довгим кінцем, дитині (підлітку) — коротким. При цьому треба слідкувати за тим, щоб язик Потерпілого не запав назад та не перекрив дихальний шлях, та щоб встановлена у рот трубка потрапила до дихального горла, а не до харчоводу. Для того, щоб язик не запав, нижня щелепа потерпілого повинна бути трохи висунута вперед.

Для розкриття гортані слід закинути голову потерпілому назад, підклавши під потилицю одну руку, а другою рукою натиснути на лоба потерпілого так, щоб підборіддя опинилося на одній лінії з шиєю. При такому положенні голови просвіт горлянки та верхніх дихальних шляхів значно розширюється та забезпечується їх повна проходимість, що є основною умовою успіху штучного дихання за цим методом.

Для того, щоб поправити трубку у роті та направити її у дихальне горло, слід трохи посмикати вгору та донизу нижню щелепу потерпілого.

Потім, ставши на коліна над головою потерпілого, слід щільно притиснути до його губ фланець, а великими пальцями обох рук затиснути потерпілому ніс, для того, щоб повітря, що вдувається через пристрій, не виходило назовні повз легені. Зразу ж після цього той, хто надає допомогу, робить у трубку декілька сильних видихів та продовжує їх зі швидкістю біля 10-12 видихів у хвилину (кожні 5-6 секунд) до повного поновлення дихання потерпілого або до прибуття лікаря.

Для забезпечення вільного виходу повітря з легень потерпілого той, хто надає допомогу, після кожного вдування повинен звільнити рот та ніс потерпілого (не виймаючи при цьому з рота потерпілого трубки пристрою). При кожному вдуванні грудина потерпілого повинна розширюватися, а після звільнення рота та носа самостійно опускатися. Для забезпечення більш глибшого видиху можливо легким натиском на грудину допомогти виходу повітря з легенів потерпілого.

У процесі проведення штучного дихання той, хто надає допомогу, повинен слідкувати за тим, щоб повітря, яке він вдихає, потрапляло до легенів, а не до живота потерпілого. Якщо повітря потрапляє до живота, що може бути виявлено по відсутності розширення грудної клітки та по тому, що здувся живіт, треба швидким натисненням на верхню частину живота під діафрагмою витиснути повітря та встановити дихальну трубку у потрібне положення шляхом повторного переміщення вгору та донизу нижньої щелепи потерпілого. Після цього слід швидко відновити штучне дихання наведеним вище методом.

При відсутності на місці пригоди необхідного пристрою слід швидко відкрити потерпілому рота (способом, що наведений вище), видалити з нього сторонні предмети та слиз, запрокинути йому голову та відтягнути нижню щелепу. Після цього той, хто надає допомогу, робить глибокий вдих та з силою видихає у рот потерпїлого. При вдуванні повітря той, хто надає допомогу, щільно притискує свого рота до обличчя потерпілого так, щоб якомога краще охопити своїм ротом весь рот потерпілого, а своїм обличчям затиснути йому ніс. Після цього той, хто надає допомогу, відкидається назад та робить новий вдих. У цей час грудна клітка потерпілого опускається, а він сам робить пасивний видих. Якщо потерпілий дорослий, видихати треба сильніше, а коли дитина — слабкіше.

При неможливості повного обхвату рота потерпілого слід робити йому штучне дихання з рота у ніс. При цьому рот потерпілого повинен бути щільно закритий. У малих дітей повітря вдувають у рот та у ніс, охопивши своїм ротом рот та ніс потерпілого.

Вдування повітря у рот або в ніс може проводитися через марлю, салфетку або носову хустинку, слідкуючи за тим, щоб при кожному вдуванні було достатнє розширення грудної клітки потерпілого.

При наявності апарата штучного дихання після проведення сеансу штучного дихання по способу «рот у рот» або «рот у ніс» можна перейти на штучне дихання за допомогою апарату.

При відновленні у потерпілого самостійного дихання деякий час слід продовжувати штучне дихання до повного приведення потерпілого у свідомість або до прибуття лікаря. У цьому випадку вдування повітря слід проводити одночасно з початком власного вдиху потерпілого.

При проведенні штучного дихання не можна також допускати охолодження потерпілого (не залишати його на сирій землі, на кам’яній, бетонній або металевій підлозі). Під потерпілого слід підкласти що-небудь тепле та укрити його зверху.

При відсутності у потерпілого пульсу можливі такі порушення діяльності серця:

•          різке ослаблення або навіть повне припинення скорочень серця, що буває наслідком тривалого знаходження потерпілого під дією струму, а також відсутності своєчасної допомоги у випадку первинного враження дихання;

•          виникнення під дією електричного струму неодночасних (фібрилярних) скорочень окремих груп серцевого м’яза, які не можуть забезпечити роботу серця як насоса, що жене кров до судин; такі скорочення під дією змінного струму великої сили виникають навіть при ‘короткочасному знаходженні потерпілого під напругою; у цьому випадку дихання деякий час після звільнення потерпілого від дії струму може ще продовжуватися, однак ефективність роботи серця при цьому відсутня.

Тому при відсутності у потерпілого пульсу для підтримання життєвої діяльності організму (для відновлення кровообігу) треба незалежно від того, що призвело до припинення роботи серця, одночасно з штучним диханням (вдування повітря) проводити зовнішній масаж серця. При цьому слід мати на увазі, що без правильної та своєчасної попередньої допомоги потерпілому до прибуття лікаря медична допомога може бути запізнілою та неефективною.

Зовнішній (непрямий) масаж проводиться шляхом ритмічних стиснень серця через передню стінку грудної клітки при натисканні на відносно рухому нижню частину грудини, позаду якої розташоване серце. При цьому серце притискується до хребта і кров з його порожнин витискується у кровоносні судини. Повторюючи натиснення з частотою 60-70 разів за хвилину, можна забезпечити достатній кровообіг у організмі при відсутності роботи серця.

Можливість такої імітації роботи серця з’являється внаслідок глибокої втрати тонусу (напруги) м’язів у вмираючого, внаслідок чого його грудна клітка стає більш рухливою та податливою, ніж у здорової людини.

Для проведення зовнішнього масажу серця слід покласти потерпілого спиною на тверду поверхню (на низький стіл, ослін або підлогу), зняти одяг з грудей, краватку, підтяжки та інші предмети одягу, що затрудняють дихання. Той, хто надає допомогу, повинен стати з правого або з лівого боку потерпілого та зайняти таке положення, при якому можливий більш-менш значний нахил над потерпілим. Якщо потерпілий лежить на столі, той, хто надає допомогу, повинен стати на низький стілець, а при розміщенні потерпілого на підлозі стати на коліна поряд з потерпілим. Той, хто надає допомогу, повинен визначити положення нижньої третини грудини, покласти на неї верхній край долоні розігнутої до кінця руки, а потім зверху руки покласти другу руку та натискати на грудну клітку потерпілого, трохи допомагаючи собі при цьому нахилом свого корпусу. Натискування слід проводити швидким поштовхом так, щоб посунути нижню частину грудини донизу у бік хребта на 3-4 см, а в огрядних людей — на 5-6 см. Зусилля при натисненні слід концентрувати на нижній частині грудини, яка внаслідок прикріплення її до хрящових закінчень нижніх ребер є рухомою. Верхня частина грудини прикріплена нерухомо до кісток ребер, тому при натисненні на неї може переломитися. Не слід натискати на закінчення нижніх ребер, бо це може привести до перелому. Ні в якому разі не можна натискати нижче краю грудної клітки (на м’які тканини), тому що можна пошкодити розміщені тут органи, у першу чергу печінку.

Натискання на грудину слід повторювати близько 1 разу за секунду. Після швидкого поштовху руки залишаються у тому ж положенні приблизно на одну третину секунди. Після цього руки слід зняти, чим звільнити грудну клітку від тиснення для того, щоб дати їй можливість розпрямитися. Це допомагає притоку крові з великих вен до серця та його заповненню кров’ю.

Для забезпечення організму достатньою кількістю кисню при відсутності роботи серця слід одночасно з масажем серця проводити і штучне дихання способом вдування повітря у легені потерпілого.

Через те, що натиснення на грудну клітку затрудняє її розширення при вдиху, вдування слід проводити між натисненнями або ж під час спеціальної паузи, яку треба передбачити через кожні 4-6 натискань на грудну клітку.

У випадку, якщо той, хто надає допомогу, не має помічника і повинен проводити штучне дихання та зовнішній масаж серця один, слід чергувати проведення цих операцій у такому порядку: після 2-3 глибоких вдувань у рот або у ніс потерпілого той, хто надає допомогу, проводить 4-6 натиснень на грудну клітку, потім знову робить 2-3 глибоких вдування та знову повторює 4-6 натиснень для масажу серця і так далі.

При наявності помічника один з тих, хто надає допомогу, з меншими знаннями у цьому питанні, повинен проводити штучне дихання шляхом вдування повітря як менш важку процедуру, а другий, більш досвідчений, проводить зовнішній масаж серця. При цьому вдування повітря слід проводити під час припинення натискування на грудну клітку або припиняючи масаж серця на час вдування (приблизно на 1 с).

При рівній кваліфікації осіб, що надають допомогу, бажано кожному з них проводити штучне дихання та зовнішній масаж серця,, змінюючи один одного через кожні 5-10 хв. Таке чергування менш стомлююче, ніж безперервне проведення однієї і тієї ж процедури, особливо масажу серця.

(Еще не оценили)

Загрузка...

Розгром союзними арміями країн фашистського блоку в Другій світовій війні у величезній мірі вплинув на деколонізацію Африканського континенту. Тут також зіграли свою роль такі чинники, як зростання прогресивних сил у державах-метрополіях, здобуття незалежності багатьма країнами Азії, але головне — поява в середині 40-х — на початку 50-х років майже в усіх африканських країнах масових організацій корінного населення, які найголовнішим своїм завданням вважали боротьбу за одержання політичної незалежності. Першими такими організаціями були створені ще в 1944 р. Національні ради в Нігерії і Камеруні, а також Асоціація африканців Кенії.

Після закінчення Другої світової війни з’явились політичні партії у британських1 колоніях — Золотому Березі, Сьєрра-Леоне, Уганді, Танганьїці (Танзанії), Ньясаленді (Малаві), Північній Родезії (Замбія) та інших. У французьких колоніях національно-визвольний рух в 1946 р. об’єднався в Африканську демократичну лігу. На противагу цим організаціям за допомогою колоніальних властей були створені партії, організації та угруповання з числа, головним чином, родо-племенної аристократичної верхівки, які, відстоюючи свої привілеї, захищали інтереси колонізаторів.

Боротьба за незалежність у різних країнах Африки набула різноманітних форм. У більшості колоній це були демонстрації, страйки, акції громадської непокори, економічний бойкот товарів, що завозили з метрополій, тощо. У деяких країнах антиколоніальна боротьба відбувалась у збройній формі (повстання 1947-1948 pp. на Мадагаскарі, 1952-1956 pp. в Кенії, 1955 р. в Камеруні і т. ін.).

На Півночі Африки національна-визвольна боротьба мала ще більший розмах. Бурхливі антиколоніальні виступи в Єгипті 1945-1948 pp. і 1950-1951 pp. розхитали монархічний режим, що вже остаточно прогнив і тримався тільки на англійських багнетах. 23 липня 1952 р. в Єгипті стався державний переворот, що започаткував Липневу революцію. 18 червня 1953 р. тут було ліквідовано монархію. У 1956 р. Єгипет здійснив націоналізацію Суецького каналу. Провал англо-франко-ізраїльської агресії 1956 р. проти Єгипту ще більше зміцнив національно-демократичні сили в цій країні та в інших державах регіону. У тому ж 1956 р. англійці були змушені залишити Судан, а Франція визнала незалежність Марокко і Тунісу. У 1962 р. закінчилась перемогою народу Алжиру семирічна війна за незалежність, у якій загинуло 1,5 млн. людей. Війна в Алжирі завдала відчутного удару французьким колонізаторам і мала величезний вплив на боротьбу інших народів французької колоніальної імперії за незалежність.

У Тропічній Африці (південніше Сахари) першою країною, що розірвала ланцюги колоніалізму, був Золотий Берег. 6 березня 1957 р. він став незалежною державою від назвою Гана. Наступного, 1958 p., була проголошена незалежність Гвінейської Республіки. Виникнення незалежних держав у Тропічній Африці далі набуло швидких темпів.

Розпад колоніальної системи особливо посилився в 1960 p., який ООН проголосила «Роком Африки». Саме у цей рік на карті світу з’явилось 17 незалежних африканських держав: Конго (колишнє бельгійське), Конго (колишнє французьке),

Сенегал, Малі Дагомея (нині Бенін), Нігер, Верхня Вольта (нині Вуркіна Фасо), Берег Слонової Кістки (нині Кот д’Івуар), Чад, Габон, Центральноафриканська Республіка, Мавританія, Сомалі, Нігерія, Камерун, Того, Малагасійська Республіка (Мадагаскар). У 1961 р. політичну незалежність здобули Сьєрра-Леоне, Танганьїка (з 1964 р. після об’єднання з Занзібаром — Танзанія). У 1962 р. утворилась незалежні держави — Руанда, Бурунді і Уганда, в наступні роки незалежності домоглися Кенія (1963 p.), Гамбія (1965 p.), Ботсвана (1966 p.), Лесото, Свазіленд, Екваторіальна Гвінея (1968 p.).

В умовах зростання національно-визвольного руху на півдні Африки уряд Великої Британії в 1953 р. утворив так звану Федерацію Родезії та Ньясаленду (з Північної і Південної Родезії та Ньясаленду), щоб зміцнити колоніальний режим у цьому регіоні за допомогою європейських поселенців у Південній Родезії. Проте боротьба африканського населення Федерації змусила колонізаторів оголосити про її розпуск (грудень 1963 p.). У 1964 р. на території Ньясаленду виникла незалежна держава Малаві, а на території Північної Родезії — Замбія. Лише у Південній Родезії влада білої меншості у незаконно проголошеній нею так званій «Республіці Родезії» протрималась до 1979 p., коли [rkey]корінне африканське населення внаслідок впертої боротьби з колонізаторами здобуло перемогу. Виникла нова африканська країна — Зімбабве.

У 70-ті роки національно-визвольний рух в Африці домігся нових видатних перемог. Після Квітневої революції 1974 р. в Португалії, ще знищила фашистський режим Каетану в цій країні, було повалено португальську колоніальну імперію в Африці. Під ударами збройного партизанського руху отримали незалежність колишні португальські колонії — Ангола, Мозамбік, Гвінея-Бісау, Острови Зеленого Мису та Сан-Томе і Принсіпі.

Останньою територією, що не мала незалежності від Швденно-Африканської Республіки (ПАР), була колишня німецька Південно-Західна Африка. Одержавши після Паризької мирної конференції мандат на управління цією територією, ПАР намагалася будь-за що залишити її у себе. Лише в 1989 p., під тиском національно-визвольного руху і вимог народів інших країн Африканського континенту, ПАР була змушена відступити. Утворилося ще одна незалежна африканська країна — Намібія.

Втім, завоювання політичної незалежності країнами Африки (зараз їх вже 56) ще не означає повної перемоги над колоніалізмом, бо останній намагається зберегти свої позиції в незалежних країнах у вигляді неоколоніалізму. Однією з форм неоколоніалізму є економічне поневолення країн, що звільнилися, наданням їм позик, кредитів, «допомоги», нерівноправними торгівельними зв’язками.

До того ж багато африканських країн, особливо у тропічній Африці, належать до найбідніших країн світу. Перед урядами молодих країн постають величезні труднощі, пов’язані з пошуками шляхів розвитку, подолання відсталості, політична нестабільність (перевороти, заколоти, громадянські війни, приклади — Гана, Уганда, Нігерія, Чад, Сьєрра-Леоне, Судан, Сомалі), трайбалізм (від англійського слова «трайбл» — плем’я, ворожнеча племен), що призводить до етнічних конфліктів (приклади в Руанді, Бурунді, Конго (столиця Кіншаса), Нігерії), міждержавні конфлікти через невизначеність кордонів ще за колоніальних часів (Алжир — Марокко, Малі — Буркіна Фасо, Уганда — Танзанія протягом 60-90 років XX ст.). До цього треба додати труднощі, з якими зіткнулися країни Африки, починаючи у 80-тих років XX ст. Це катастрофічне зростання заборгованості розвинутим країнам світу, економічне відставання від інших країн світу, яке чимдалі поглиблюється, особливо країн Тропічної Африки і, нарешті, голод у країнах, що лежать південніше Сахари — Ефіопія, Судан, Чад, Нігер, Малі, який продовжується друге десятиліття.

Вирішити ці проблеми самотужки кожна з африканських країн, звичайно, не може. Цього, як виявилося, не може зробить навіть Організація африканської єдності (ОАЄ). Проблема розвитку країн Африки на межі двох тисячоліть перетворилася в одну з найболючіших глобальних проблем людства, вирішити яку можна тільки за умов об’єднання зусиль усієї світої спільноти.

Україна — одна з країн, що в міру своїх можливостей допомагає державам Африки подолати тяжке становище, в якому деякі з них опинилися. Прикладом цього можуть служити дії українських миротворців у Ліберії та Сьєрра-Леоне, які під прапором ООН виконують в Африці дуже тяжку і складну, але вкрай потрібну для стабілізації політичної обстановки в цих країнах, місію.

Література:

• Новейшая история Африки. В 2-х томах./Под ред. В. Б. Луцкого. — М.: «Наука», 1989.
• Африка. Знциклопедический справочник. В двух томах. /Под ред. А. Гро-мьїко. — М., 1987.
• Всесвітня історія. 1939-2001 pp. Підручник для 11 класу загальної школи./ Під ред. Я. М. Бердичівського. — К.: «Генеза», 2002.

[/rkey]

(1голосов, средний: 5,00 out of 5)

Загрузка...

Почавшись у травні 1966 p., «культурна революція» в Китаї тривала більше 10-ти років. Вона порушила нормальний процес розвитку Китаю і завдала великої школи цій країні. «Культурна революція», що збентежила увесь світ, була започаткована Головою ЦК КПК Мао Цзедуном і здійснювалася під його керівництвом. Ідеї Мао Цзедуна про класову боротьбу у соціалістичному суспільстві виникли ще 1957 р. і одержали подальший розвиток після 10-го пленуму ЦК КПК 1962 р. Головною причиною «культурної революції» було те, що, як вважав Мао Цзедун, до партії, уряду, армії проникла велика кількість «представників буржуазії і контрреволюційних ревізіоністів».

Тільки розпочавши «культурну революцію», заявив Мао Цзедун, можна відвоювати владу, що її захопили «особи, які стоять при владі в партії і йдуть капіталістичним шляхом». Як згодом відмічалося у документах КПК, «Мао Цзедун значно зміцнив свій авторитет завдяки успіхам у соціалістичному будівництві. Порушуючи принцип колективного керівництва партією, він поставив себе над Центральним Комітетом КПК». «Контрреволюційні угрупування, на чолі з кар’єристами типу Лінь Бяо, Цзян Цін, Кан Шена та інші використали у своїх інтересах помилки Мао Цзедуна і роздули культ його особи для здійснення своїх злочинних намірів».

Історію «культурної революції» можна поділити на три етапи. Перший етап продовжувався з травня 1966 р. по квітень 1969 p., тобто від початку «культурної революції» до IX з’їзду КПК.

Безпосереднім приводом до початку «культурної революції» стала стаття у шанхайський газеті «Веньхуей бао» «Про нову історичну драму розжалування Хай Жуя» у листопаді 1965 р. Ця драма була написана У Ханем, заступником мера Пекіна, відомим в Китаї істориком, літератором і драматургом. Автор статті звинуватив У Ханя у спробі використати історичну драму для спростування звинувачень на адресу маршала Пен Дехуая, колишнього міністра оборони, який дав негативну оцінку «великому стрибку» і народним комунам. Наприкінці цієї статті було зазначено, що драма «є отруйною антисоціалістичною травою і тому вона шкідлива з літературної, історичної і філософської точок зору».

У травні 1966 р. на розширеному засідання Політбюро ЦК КПК було прийнято «Повідомлення 16 травня», в якому містилися основні ідеї Мао Цзедуна щодо «культурної революції». На цьому засідання було піддано нищівній критиці групу вищих керівників партії, уряду і армії, яких було знято зі своїх посад і названо «антипартійною клікою». Було створено так звану «групу у справах «культурної революції» на чолі з дружиною Мао Цзедуна Цзян Цін. Ця Група поступово замінила собою ЦК УПК і стала справжнім штабом «культурної революції».

У серпні 1966 р. Мао власноручно написав дацзибао (рукописний плакат) із закликом «Вогонь по штабах!», де оголошувалося, що в партії нібито існує буржуазний штаб». Всім було зрозуміло, що листівка була спрямована проти Голови КНП Лю Шаоці і Генерального секретаря ЦК КПК Ден Сяопіна. Тоді ж на Пленумі ЦК КПК було ухвалено рішення «Про велику пролетарську культурну революцію», що складалося з 16 тез, де основними завданнями «культурної революції» визначались боротьба проти тих, хто стоїть при владі і йде «капіталістичним шляхом», та їхнє усунення від важелів управління партійно-державним ; апаратом. Спадкоємцем Мао Цзєдуна був обраний Лінь Вяо, який, безперечно, [rkey]І став другою особою в країні після Мао. З цього моменту «культурна революція» : почала швидше розповсюджуватися в усьому Китаї, охоплюючи всі сфери життя ; китайського суспільства.

Впродовж 1966-1969 pp. 50 млн. хунвейбінів («червоні охоронці» — учні та ‘ студенти) і цзаофанів («бунтарі» — молоді робітники) віком від 14 до 25 років громили парткоми і органи державної влади, жорстоко, іноді по-звірячому розправляючись з їхніми керівниками, а також з адміністративними працівниками, представниками технічної та творчої інтелігенції. Китай перетворився у державу, де панувало повне безладдя і правив терор. Кількість людей, що постраждали від «культурної революції», становила 100 млн. осіб, були, зокрема, репресовані 20 членів Політбюро ЦК КПК, 97 членів ЦК КПК, сотні партійних і державних працівників провінційного рівня і десятки тисяч — повітового.

За сфабрикованими звинуваченнями голову держави Лю Шаоці було знято з його посади і заарештовано. Насильство ставало дедалі масовішим і жорстокішим внаслідок боротьби за владу вже між різними угрупуваннями хунвейбінів і цзаофанів. У такій ситуації в події втрутилася Народно-визвольна армія Китаю (НВАК). їй вдалося дещо стабілізувати становище в країні.

IX з’їзд КПК, що відбувся у квітні 1969 p., повністю схвалив і підтвердив теорію і практику «культурної революції». Лінь Вяо було оголошено офіційним спадкоємцем Мао Цзєдуна. Цзян Цін, Лінь Вяо та декілька їхніх прибічників увійшли до складу Політбюро ЦК КПСС, тим самим одержавши ще більшу владу.

Другий етап «культурної революції» (травень 1969 — серпень 1973 pp.). Головною подією цього періоду був політичний розгром Лінь Вяо та його нечисленних прибічників, яких звинуватили у підготовці державного перевороту з метою усунути Мао Цзєдуна від влади. Однак Мао за допомогою Прем’єра Державної ради КНР Чжоу Еньлая викрив заколотників. 13 вересня 1971 р. Лінь Вяо загинув у авіакатастрофі над територію Монголії. Не виключено, що він намагався втекти з Китаю.

Після інциденту 13 вересня всією поточною роботою в ЦК КПК займався Чжоу Еньлай. Він відновив на посадах деяких керівників, що переслідувалися ще на самому початку «культурної революції», зокрема Ден Сяопіна. Чжоу Еньлай провів величезну роботу щодо відновлення економіки, здіснення правильної політики по відношенню до інтелігенції і критиці насильницьких дій під час «культурної революції». Однак Цзян Цін та її прибічники рішуче виступали проти усіх цих заходів, охарактеризувавши їх як «правий уклін».

Третій етап. У серпні 1973 р. було проведено X з’їзд КПК. Він піддав критиці заколотницькі дії Лінь Вяо. Однак в цілому «культурну революцію» не було засуджено. Цзян Цін і троє її прихильників одержали посади у Постійному комітеті Політбюро ЦК КПК. Так утворилася так звана «банда чотирьох», або «четвірка», що складалася з Цзян Цін, Чжан Чуньцяо, Яо Веньюаня і Ван Хунвеня.

Після смерті Мао Цзєдуна, що сталася 9 вересня 1976 p., «четвірка» виріша-ла діяти, щоб захопити всю повноту влади в Китаї. Вони підробили заповіт Мао Цзєдуна, намагаючись виправдати юридично захоплення влади. Проте більшість членів ЦК КПК на чолі із законним спадкоємцем Мао Цзєдуна на посаді Голови КПК Хуа Гофеном виступили проти «четвірки», заарештувавши представників цього угруповання. Було покладено край десятиріччю заворушень, анархії і безмежного насильства, які буквально лихоманили Китай увесь цей період.

Як згодом відмічалося у «Постанові ЦК КПК про велику пролетарську культурну революцію» (1981 p.), «Культурна революція» не була і не могла бути революцією або соціально прогресивним явищем у будь-якому контексті. Вона була викликана зверху і нею особисто керував товариш Мао Цзедун. Цим скористались усякі контрреволюційні угруповання, щоб захопити владу». «Культурна революція» принесла незчисленні нещастя партії, державі і усьому багатонаціональному народу Китаю.

Література:

• 1.         Китайская Народная Республика. Справочник. 1989.
• 2.         Кредер А. А. Новейшая иетория. XX век. — М. разования России, 1996.
• 3.         Лазарее В. Я. «Культурная революция» в Китае — реакционньїй переворот, временная победа мелкобуржуазной контрреволюции. «Классовая борьба в КНР». — М.: Политиздат,
• 4.         Знциклопедия нового Китая. — М.: Прогресе, 1989.

[/rkey]

(Еще не оценили)

Загрузка...

Про долю народу в роки колективізації М. Шолохов розповів у романі «Піднята цілина». Сьогодні відомо багато гіркого й страшного про ті часи, про трагічні долі «старанних» селян, яких держава знищували «як клас». Тривожні ноти пролунали в «Піднятій цілині». М. Шолохов писав свій роман по гарячих слідах подій, що відбувалися в селі й докорінно перевернули її: ліквідація кулаків, масовий рух селянства в колгоспи. Важко знайти людину, що не стежила би із хвилюванням за драматичними епізодами становлення колгоспу в Гремлячій Балці, труднощами життя Семена Давидова, Макара Нагульнова й Андрія Разметнова, не глузував з жартів діда Щукаря.

Основа сюжету полягає в тому, що в село було послано двадцять п’ять тисяч кращих робітників-комуністів, тому що це була сама відповідальна ділянка роботи. Такими посланцями партії виявилися Давидов, Нагульнов і Разметнов.

Слюсар Семен Давидов виступив у ролі організатора колективного селянського господарства. «Прямо від верстата — у колгоспні начальники». Про сільську працю нічого не знає, «готовий за наказом партії й урожай двічі в рік знімати, як у Єгипті», зате збройний райкомівськими інструментами й розпізнає кулака по образі, знайомому з газетних статей і агітаційних листків. З легкістю обвинувачує він своїх опонентів, які хоч якось намагаються стримати його «колективізаторський» запал, ураховувати непростий «сучасний момент». Він не сумнівається в правомірності розкуркулювання. Колгоспники ходять по дворах, забирають все нажите не одним поколінням за багато років, переписують посуд, одяг, меблі, ламають замки на скринях і коморах, знімають одяг навіть із самих хазяїв, але не мерзне серце Давидова. Навіть Андрій Разметнов відмовляється йти розкуркулювати, «з дітьми… воювати». «Так хіба ця справа?.. Або в мене серце із самородка?» — говорить він. Але власне нещасне дитинство заважає Давидову побачити лихо чужих дітей. В образі Давидова з’єдналися трагедія людини не на своєму місці й трагедія села.

Макар Нагульнов — секретар Гремяченського партосередку. Він пройшов через світову війну, «гази нюхав, був отруєний», героїчно боровся в Громадянську війну. Війна стала головною справою його життя, там «життя гріш ціна, і Богу гріш ціна», це й отруїло Нагульнова не менше газів. Через десять років після війни Макар усе ще воює, для нього вже іншого життя бути не може.

Їхніми опонентами є супротивники Радянської влади. Яскравим їхнім представником є Яків Лукич Островнов.

Яків Лукич Островнов, будучи прекрасним хазяїном і досвідченим агрономом, що робив все «по науці», у романі зображений між двох вогнів: Давидовим і Половцевим. Островнов був у хуторі не з бідних і, звичайно, був проти колективізації й колгоспів, потому-то він і погодився виконувати наказ Половців» розвалювати колгоспне господарство. Але, як теперішній хазяїн, що любить свою справу, вона не міг постійно шкодити справі. У роботі він забувався, рух і стурбована суєта хутора робили йому щиру приємність. У болісній роздвоєності душі жила ця людина, що робить дивні вчинки, що метається між страхом викриття й ненавистю до нової влади. У романі дана не тільки недвозначна оцінка комуністів — творців колгоспу, але й відбиті її конкретні форми, наприклад спогаду Нагульного про те, як він агітував середняків вступити в колгосп — примусом і наганом. Та й вся історія гремяченського колгоспу, зображена письменником, не створює враження благополуччя її членів.

В «Піднятій цілині» світ показаний як би в іншому вимірі: козаки немов втратили голос, жодна пісня не звучить у хуторі протягом усієї дії — не те що в «Тихому Доні». Можна згадати про велику кількість людських смертей протягом порівняно невеликого роману. Наприклад, за вісім місяців життя в хуторі померло одинадцять чоловік, і тільки дід Агей умер природною смертю, крім того, згадується про смерті ще двадцяти чоловік.

У ряді епізодів роману відбиті такі прояви звірства й жорстокості, яких не було в «Тихому Доні», наприклад, Копрових, смерть матері Островнова. Враження від цих сцен підсилюється тим, що вони уведені в атмосферу звичайного, навіть буденного, життя.

У фіналі роману звучить схвильоване слово автора, присвячене героям: «…От і відспівали донські солов’ї дорогим моєму серцю Давидову й Нагульному, прошепотіла їм пшениця, що поспіває, от дзвеніла по каменях безіменна річка, що тече звідкись із верхів Гремячего байраку… От і всі!»