Сочинения

(5голосов, средний: 3,40 out of 5)

Загрузка...

Що ми, люди, знаємо про дерева, кущі, трави? Багато знаємо, найголовніше — усвідомили те, що неспроможні прожити без зелених друзів. Задумайтесь: упродовж мільйонів років вміст кисню в атмосфері Землі був постійним — двадцять і дев’ять десятих відсотка. І це завдяки рослинам. Синтезуючи елементи неживої природи в складні органічні сполуки, рослини відіграють вирішальну роль у розвитку всього живого — рослинний світ дає людині продукти харчування, корм для худоби, сировину для промисловості, а ще лікує хворих, фільтрує повітря…

Постійно спілкуючись з природою, людина краще пізнає форму і способи життя рослинного світу, процеси, які відбуваються в рослинних організмах, таємниці їхньої високої життєдайності. Й водночас саме людина причетна до усвідомленої чи неусвідомленої згуби дерев, кущів, трав. Можна наводити безліч прикладів, як під впливом так званих техногенних факторів не ставало лісів, болота і луки перетворювалися на пустелі, звичайні рослини ставали рідкісними, а то й зовсім зникали.

Сьогодні під загрозою вимирання перебувають майже двадцять — тридцять тисяч видів рослин з тих двохсот п’ятдесяти — трьохсот тисяч, що є на Землі. Йдуть у небуття унікальні, неповторні створіння природи, порушуючи своїм зникненням тисячоліттями збалансовану рівновагу — обов’язкову умову подальшого існування всього живого на Землі.

Взяти хоча б орхідею. Найбільше представників цієї родини зустрічається в тропіках і субтропіках, де вони ростуть як на землі, так і на деревах. Ці рослини мають винятково красиві квітки. Нерідко за формою вони схожі на комах, які їх запилюють. Звичайно ж, ці диво-квітки не могли не заворожити любителів екзотики. Орхідеї швидко зникли з лісів Австралії, Панами, Колумбії. І хто знає, що було б з тропічними орхідеями, якби на початку XX століття квітникарі не розгадали секрет пророщування насіння цих квітів, після чого їх стали масово розводити в оранжереях.

У Європі відомо двісті п’ятдесят видів орхідей, в Україні — шістдесят чотири. Наші орхідеї, звичайно, менші за розміром від тропічних, однак чимало з них не поступаються за красою квітки. У світлих лісах, на галявинах, узліссях можна побачити любку дволисту. Великі, запашні зеленувато-білі квітки цієї рослини зібрані в довгу китицю. За своєю будовою вони дуже схожі на метеликів. Тому квітки любки дволистої охоче відвідують нічні метелики, які злітаються на білий колір і сильний запах. У соснових, листяних і мішаних лісах зустрічається любка зеленоцвіта. Ця рідкісна рослина зовні схожа на любку дволисту, проте квіти в неї зеленіші й не такі пахучі.

Багато наших орхідей — лікарські рослини, що давно використовуються у народній медицині. Яйцевидні або кулевидні бульбочки орхідей містять крохмаль і слиз, які легко розчиняються у воді. Орхідеї дуже чутливі до найменших змін у навколишньому середовищі. Особливо згубно діє на них осушення ґрунтів, забруднення місцевості хімікатами тощо. Великої шкоди завдають орхідеям люди, які у непомірній кількості заготовляють їх на ліки або зривають для букетів. Усі види орхідей, які ростуть на території нашої країни, занесені до Червоної книги України.

(Еще не оценили)

Загрузка...

На думку багатьох учених Овідій (43 рік до нашої ери — близько 18 року нашої ери) посідає серед античних поетів друге місце; (після Гомера) за впливом на європейську культуру. Тарас Шевченко називав Овідія «найдосконалішим створінням всемогутнього творця Всесвіту». До творів Овідія зверталися Григорій Сковорода, Іван Фран-ко, Леся Українка. Овідій — улюблений поет Шекспіра. «Душа Овідія живе в Шекспірі», — казали сучасники, маючи на увазі не тільки сюжети, що їх використав Шекспір, а й культ краси, властивий великому драматургові, як і Овідію. Чимало сторінок у Мольєра (який, до речі, ніколи не розлучався з книжками Овідія) та іспанського драматурга Лопе де Вега навіяні віршами Овідія. Композитори Люллі, Монтеверді, Глюк, Гендель пишуть твори за мотивами Овідієвих «Метаморфоз» — грандіозної язичницької Біблії, за якою протягом віків читачі знайомилися з греко-римськими міфами та легендами.

Овідій, як і Вергілій та Горацій, належав до почту імператора Ав-густа. Син багатих батьків Овідій за юнацьких років почував себе більш незалежним, ніж старші за нього Вергілій і Горацій. Як і вони, Овідій відвідував гурток Мецената, проте його вабили інші літерату-‘ рні гуртки, популярні в римської «золотої молоді», що дозволяла собі фрондувати проти уряду.

Легенди про перетворення відомі різним народам. За давнього часу таку поетичну «біографію» мав майже кожен струмок, скеля, всяка жива істота, навіть павук. За грецьким міфом, переказаним Овідієм, павук був колись дівчиною.

Характерна риса його таланту — жвава поетична уява. У «Метаморфозах»  передусім приваблюють мальовничі  картини та майстерність оповідання. Ми потрапляємо до високого палацу Сонця, що весь сяє золотом, і зупиняємось на порозі разом із схвильованим юнаком Фаетоном. Фаетон умовляє батька дати йому вогняну колісницю, та слабкі руки не втримали крилоногих коней — і сонце зійшло з орбіти.

Слава прийшла до поета ще за життя. Проте його доля склалась трагічно. Коли вже дочка подарувала поетові онуків і здавалось, що його дні будуть безхмарними до останку, раптом уночі (у 8 році нашої ери) він отримав наказ імператора залишити домівку. Що трапилось, чому поета засудили на довічне вигнання? З цього приводу існують різні припущення, але певної причини дослідники й досі не знають.

Останні десять років життя Овідій провів у далекій Скіфії, в наддунайських степах.

Контраст був разючий: багатолюдний Рим, світова столиця — і дикі степи Скіфії; блискучий придворний поет — і вбогий, немічний вигнанець. Уродженець півдня, Овідій особливо страждав узимку. Описуючи зиму в Скіфії, поет передає найхарактерніші деталі місцевого побуту та пейзажу: «Де… кораблі йшли,— дивується він,— тепер ходять пішки». Овідій розповідає: «В шуби й вовняні штани зодягаються тут від морозу». Його жахає холоднеча —«інеєм вкрита, стає біла, як сніг, борода».

Народ, який у Римі вважали варварським, викликає в Овідія щиру приязнь. Як чуйна людина, він описав злиденне життя тутешніх селян, їхні бідні житла, знищені в полум’ї війни: «І неповинні хати вражий огонь пожира». Зі співчуттям Овідій розповідає: «Той нещасний, що оре, плуг в одній, а меч у другій руці держить».

Пам’ять про Овідія в чорноморських степах залишилася надовго. На честь поета у 1795 році назвали Овідіополем фортецю, засновану на півдні України.

Українською мовою «Метаморфози» переклали Іван Стешенко і Микола Зеров, а міф про Кипариса й легенду про Дедала та Ікара переклала Олена Пчілка.

(3голосов, средний: 5,00 out of 5)

Загрузка...

Усе мовчки нахилялось над пораненим, наче хотіло допомогти йому підвестись. Верби нагинали свої віти. Голі, почорнілі, мало не торкались його ніг. Легкий подув поранкового вітерцю підкидав ножовкле листя. Тополине, вербове — м’яко лежалося б на ньому. А тополі, наче не вірили йому, погойдували верхами. Такий міцний, великий і втратив сили, не може підвестись. Тільки темно-сірий монумент височів над ним. А до землі тулилась осінь, далекі вітри віщували негоду, все принишкло, змовкло. Здавалось, дерева, гойдаючи віттям, переживали, що роблять недозволене. Але підступав холод, і треба було жити. Тільки вільне небо світилось синім дзеркалом. Та не відбивало жодної цяточки із землі — було б тоді чорне.

Жодного звуку природи, яка втратила свої чари. Розмовляла зброя. Його пойняла ненависть і зневага до всього, що знущалося з прекрасного, нищило його. Хотів чути природу, а не брязкіт, цокотіння, знавіснілі вигуки, скрики. А гуркіт наростав, і десь уже поблизу чулися команди чужою мовою.

Він усе не міг підвестися. Знав, що навколо йде запеклий бій, бо хіба ж хлопці віддадуть так просто правий високий берег. Усі боролись, лише він лежав, конаючи, а фашистів треба чим швидше виганяти з рідної землі.

Мовчав високий монумент. Мовчала темна бронза, мовчали якісь слова, висічені в камені.

Над його думками, болями, над ним зашугали раптом вогняні стріли, перед очима попливли червоні марева. І ніби захитався пам’ятник. Петрусь закрив повіки і підвів обличчя у небо. За деревами хльостав німецький крупнокаліберний. Не вірив баченому. Кулі вгризалися в темну бронзу, вилітали з пробитих плечей, грудей, рук. Здавалось, ще мить-друга, і він звалиться. Але монумент стояв непорушно. І лише тепер зміг прочитати кілька слів із напису: «…Врага не буде, супостата»… І враз проясніло в голові. Шевченко стояв поруч з гордо піднятою головою, як титан, могутніми плечима не пускав здичавілу навалу із заходу. На пагорбі вже з’явились перші постаті фа-I шистів, а на дорозі — хрестатий танк. Пам’ятник стояв спиною до ворога і не пускав його. Петро бачив гнівні брови, міцне, суворе підборіддя, стиснутий п’ястук…

А танк вже простував до монумента, скрегочучи гусеницями, викидаючи рої куль. Петро переводив погляд то на пам’ятник, то на хрестатого. Танк важко повз, а монумент почав повертатись до нього, щоб упасти і поховати під собою озвірілого напасника. Немов здалося… А червои марево знову замерехтіло в Петрусевих очах. І він, поспішаючи на підмс гу пам’ятникові, звівся на лікті, знайшов зв’язку гранат і кинув прямо пі, гусениці…

Невдовзі чиїсь руки міцно обхопили його, підняли із землі. Застогна від різкого болю, але над тим болем витала втіха — тепер вій знову був зі своїми. Побратими-солдати повернулись, вони перемогли, вони не віддали високий берег ворогові. І там унизу, за схилами, блакиттю усміхнулася дніпрова хвиля — осіннє сонце якраз пробилося з поміж хмар. І гордо, непорушно стояв пам’ятник Тарасу Шевченкові,

(1голосов, средний: 5,00 out of 5)

Загрузка...

Людина здавна мріяла про крила, щоб полинути до хмар і вище. Стародавні греки передали нам у спадок міф про Дедала, який із сином Ікаром наважився піднятися на могутніх крилах аж до Сонця… Не судилося і славетному Леонардо да Вінчі побачити велич і красу Землі з пташиного польоту, але креслення апаратів-махольотів і думки, які він виклав у своєму знаменитому «Трактаті про птахів», відкрили дорогу в небо наступним поколінням.

Благодатним стартовим майданчиком для перших ентузіастів повітроплавання стала українська земля. Століття тому на околиці селища

 Вороновиця, що під Вінницею, випробував свої літальні моделі винахідник першого в світі літака Олександр Федорович Можайський. До речі, він же створив перший планер, який став прообразом сучасних надлегких апаратів. Що ж то була за конструкція? Великий повітряний змій на колесах, якого «буксирувала» на зліт звичайна підвода, запряжена кіньми… Своїм Ікаром вважають кримчани сімферопольського лікаря Миколу Андрійовича Арендта. Захоплений мрією про політ, він невідступно поривався у небо.

Досліджуючи польоти птахів, пускав паперових «голубів», майстрував моделі планерів, писав книгу «Про повітроплавання, засноване на принципах ширяння птахів». Його розробками зацікавилися за рубежем. Чотири рази виносилася на засідання французького Товариства повітряної навігації доповідь Миколи Андрійовича «Про один нормальний апарат», але прибути до Парижа в доповідача не було змоги.

У 1908 році в Одесі відкрився перший аероклуб, а через два роки його вихованець Михайло Єфімов здійснив перший у країні політ на літаку. У двадцяті роки авіатори Одеси, Києва, Харкова об’єднуються у своєрідні центри вітчизняного авіаційного літакобудування. В голубе небо злітають незвичайних форм літаки, планери, вертольоти, автожири…

Уряд України приділяв велику увагу створенню вітчизняної авіаційної промисловості. Одним з перших став до ладу Одеський авіазавод, який випустив у 1923 році на повітряні траси первістка цивільної’ авіації «Конька-Горбунка». Пізніше в Харкові приступила до роботи науково-технічна авіаційна школа, де були сконструйовані перший в Європі швидкісний пасажирський літак та оригінальні літальні апарати без хвоста.

Одним з ініціаторів створення Товариства авіації і повітроплаван-1 ня в Україні був онук відомого живонисця-мариніста Івана Костянтиновича Айвазовського Костянтин Арцеулов. Ще юнаком він самотужки вивчив літак, склав іспит на тренувальному апараті й одержав , диплом пілота Міжнародної повітроплавальної федерації.

Перший зліт авіааматорів відбувся в 1923 році в кримському селищі Коктебель. Його окрасою стали дев’ять літальних апаратів. З-поміж юних учасників тут вперше заявляють про себе Сергій Іл-люшин і Олександр Яковлєв, які пізніше стануть провідними конструкторами авіації. А наступного року на огляд-конкурс прибуде ІІЖЄ п’ятдесят планерів. На цих змаганнях розпочне свою конструкторську біографію молодий Олег Антонов. Тут же випробує свою крилату мрію і Сергій Корольов — майбутній Генеральний конструктор космічної техніки.

Авіація була й буде натхненним і чи не найромантичнішим захопленням юних. Небо вабить все вище і вище — до зірок!

(1голосов, средний: 5,00 out of 5)

Загрузка...

У нашій українській культурі є імена, коли вже за однієї згадки про них душа стрепенеться, мов птаха, і відкриється світові, сонцю, мелодіям. А серце заб’ється частіше, збудить бентежний рій думок, що полинуть назустріч співакові, піснетворцю, назустріч його пісенній долі. І таким ім’ям, як здогадується читач, є наш соловей з Буковини Назарій Яремчук, який представляв українську пісню перед усім світом, і це не перебільшення.

Пісенна зоря Яремчука сходила у дзвінкоголосому і воістину талановитому ансамблі «Смерічка» — у тому юнацькому гроні, де заспівав свою неодцвітну «Червону руту» буковинський Орфей Володимир Івасюк, і звідки вийшли добре знані сьогодні Софія Ротару, Василь Зінкевич, Левко Дутківський… Той цвіт з легенди, та пісенна квітка «Червона рута» стала живодайним символом співучої душі українського народу, чистою вродою гірського краю, що ось уже впродовж десятиріч наснажує і чарує людські серця: «Ти признайся мені, Звідки в тебе ті чари?»…

Уже через роки і відстані можна сміливо сказати, що не одцвітає Івасюкова «Червона рута» та інші дивосвітні й натхненні пісні.

Своїм юнацьким серцем, щирим пориванням співучої душі Назарій Яремчук причетний не лише до зелековерхої «Смерічки», до надзвичайно талановитого грона митців, а й до всієї нашої пісенної культури, що так щедро, голосисто струменіє всіма барвами людського мелосу.

…«Дай, Боже, радості», — співає Назарій в одній з пісень, — «Земле, радій!» — в іншій. [ саме це — радість життя — утверджував митець у своїй творчості.

Двадцять п’ять років виконавської творчості Назарія Яремчука — це святе служіння українській пісні, тій, що всосав колись малий На-зарко з молоком матері, тій, що оновилася нечувано з появою вже згаданого Володимира Івасюка. І невипадково саме Яремчук став першим виконавцем «Червоної рути» — иісні-символу, нісні-рубікону, перейшовши який, уся українська пісенна музика стала іншою. А сам Яремчук став одним з найяскравіших представників нової генерації вітчизняних виконавців-вокалістів. Маючи голос великої сили й тембральної краси, він ніколи не виставляв ці важливі якості на перший план всупереч художній концепції твору,

А ще, як говорено вище, була «Смерічка» з її керівником, композитором Левком Дутківським, одним з перших наставників хлопця з гірської Вижниці, був колега й однодумець по дуету Василь Зінкевич. Назарій Яремчук, разом з авторами — композиторами і поетами, явив світові цілу низку яскравих, неиеребутніх, багатьом пам’ятних пісень: «Червона рута», «Смерекова хата», «Стожари», «Чуєш, мамо», «Гай, зелений гай», «Я тебе малюю», «Одинокий вожак», «Родина», «Гей ви, козаченьки», «Пам’яті Володимира Івасюка», «Стрілецький романс» тощо. Назарій Яремчук був ще й тому унікальним, ні на кого не схожим артистом, що ніколи не імітував виконання на сцені — НІКОЛИ! Він завжди СПІВАВ — під записаний на плівку акомпанемент, але — СПІВАВ. Наголошуємо на цьому тому, що постійний обман глядача-слухача для більшості популярних виконавців став нормою.

Зоря Назарія Яремчука зайшла несподівано, пісня його обірвалась на найвищій ноті.

В імені буковинського соловейка, в його співучій артистичній долі: ми вчуваємо смерекові шуми Карпат, гомін широкого степу і мужній поклик повернути козацьку славу нашим дітям, зокрема тим, хто забуває свою історію, свою гідність, традиції роду і родоводу.

(Еще не оценили)

Загрузка...

Він усе продумав, хитрий, злодійкувато примружений каган Куря: його розбишацька орда рушила на Київ саме тоді, коли Святослав із військом був далеко — на Дунаї. У Києві лишилася стара княгиня Ольга з онуками Ярополком, Олегом і Володимиром.

По дорозі кочівники знищували полян, грабували їхні господ Ірства. оселі. Рятуючись од раптового нападу, подільська громада, втікаючи, не встигла прихопити ні харчів, ні води.

А печенізька рать шастала по клітях, погребнях, клунях, жадібно запихалася різним їстнвом. різала худобу, глитала сире м’ясиво.

По тому розводили вогнища, і дух смаженого та печеного линув до Гори, де «же на третій день почався голод: був червень, коли княжі і воєводсьЦІ кліті спорожніли. Та найбільше киян мучила спрага. Джерельце під Берестянською стіною майже висохло від спеки, і навіть уночі хоробрі мужі иіяк не можуть пробитися до Перевісища чи Глибочині по воду, вороги стоять щільно один до одного — миша не пролізе. Плач, дитячий лемент стоїть над Горою. Почали від спраги вмирати старі й малі. Голосіння, зойки, прокляття…

А печеніги вичікують.

Княгиня Ольга день і ніч на городниці. Вдивляється у Дарницькі ліси. За ними, у Княжичах та Броварах, безпечний воєвода Претич з дружиною: грпдні траву косять, не знаючи, що стольний Київ на краю загибелі. І по Дніпру — ген біля островів — лодії плавають, вірні поляни, позираючи на Київ, не відають, що за їхніми спинами, у лісах Лівобережжя, десь на духмяному сіні Претич розкошує. Але ж ие догукаєшся їх. Надвечір било ударило. Сходились усі кияни до капища, де гордо і мовчазно височіли золотовусий Перун, вогненний Хоре, добрий і щедрий Дажбог.

—                                         Кияни дорогії,— гукнула хриплим, пересохлим голосом Ольга.—

Не можемо більше без води бути, голод терпіти. Завтра і позавтра дітей

всіх загубимо… А у Княжичах і Броварах наш воєвода Претич стоїть…

Хто пройде туди?

Тиша. На майданах чути дитячий невтішний плач і скімлення. Ступив наперед віщий старець Супрун:

—                                         Хто зможе сю ніч пройти між печенігами, переплисти Дніпро і ска

зати Претичу: не прийдеш до ранку — згине Київ?

Понахиляли голови схудлі, почорнілі гридні, кожум’яки, лучники, кметі. Хто пройде, коли вороги стоять плечем до плеча, гострі мечі наставивши? День і ніч стережуть, чекають слушної хвилини, щоб пограбувати княжі світлиці перебити людей, спалити місто, стерти його з лиця землі.

І тоді вийшов з натовпу юнак у білій полотняній сорочці. Його карі полянські очі палали звагою:

— Я пройду.

Узяв той хлопець з собою кошлату, як у печенігів, шапку і вуздечку, а точніше — обротьку, що не дзеленчить вудилами. Його обв’язали линвою і спустили з фортечної стіни в глибокий рів у тому місці, де стіиа прилягає до могутньої сторожової башти. Місяць ще не зійшов. А відблиски чужинських ватр у цей кут не досягають. Тож печеніги нічого не помітили. Досягнувши землі, сміливець озирнувся навкруги. Зовсім близько палали вогнища. Вороги їли, жадібно чавкаючи, запиваючи їжу кумисом.

(3голосов, средний: 2,33 out of 5)

Загрузка...

«У жодній іншій землі дерево народної поезії не дало таких величних плодів, ніде геній народу у своєму здоровому живому розумі не втілився так, як у піснях народу України…», — писав німецький поет 19 століття Фрідріх Боденштедт. Відкриття чужинцями України — «цієї нової Греції», за влучним висловом іншого поважного вченого-німця, — відбувалося саме через багатющий український фольклор. Українська усна народна поезія вже давно здобула визнання у всьому світі через свою витончену художню форму й багатий зміст, ідейну та емоційну насиченість, глибокий, щирий ліризм, високий, благородний ідеал, що в ній втілився. І чи не найпочесніше місце в українській усній народній поезії посідають козацькі думи й пісні. Микола Гоголь назвав їх народною історією — живою, яскравою, сповненою барв, істини, історією, яка розкриває все життя народу. З тим важко не погодитися. Адже за козацьких часів на всі події та явища в громадському, політичному, соціальному, економічному й воєнному житті народ відгукувався саме піснею, виявляючи в ній свою активність і мудрість. Народні пісні й думи, наче живий літопис, були втіленням історичної пам’яті багатьох поколінь, виступаючи своєрідним містком від минулих часів до прийдешніх. Тому в них, як на священних скрижалях, викарбувані закони тяглості й безперервності нашого історичного поступу.

У думах і піснях знайшли відображення як героїчні, так і трагічні сторінки життя козацької України. Уснопоетичні твори бережуть лам ять про тяжкі бідування й злигодні українського народу, принесені турецько-татарською навалою, страшні руйнування нападниками міст і жорстоке роз-орення сіл, знищення й масове полонення українців. Розповідають вони й про сумну долю невільників, їхні поневіряння й страждання в турецько-татарській неволі.

Думи цього тематичного циклу (а їх збереглося дев’ять: «Невольники на каторзі», «Невольницький плач», «Маруся Богуславка», «Утеча із турецької неволі морем», «Утеча невольників з каторги», «Самійло Кішка», «Втеча трьох братів із города Озова, з турецької неволі», «Сокіл і соколя» та «Іван Богуславець») є найдавнішими. їм притаманна висока емоційна напруга, у них — і пристрасна молитва, і надривний стогін, і всеспопеляюче прокляття землі та вірі бусурманській. Здається, невільницький плач, що сповнював саме повітря тогочасної’ України, ще й досі бринить і плаче в їх поетичних рядках.

Водночас у думах і піснях відтворюються картини героїчної боротьби козацтва проти турецько-татарської агресії, з них постають з усіма деталями й подробицями лицарські морські й суходільні походи запорожців на володіння Оттоманської Порти й Кримського ханства, великої ваги набуває мотив уславлення воїна-козака.

Багато дум і пісень присвячено Визвольній війні українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Богдана та його сподвижників — Максима Кривоноса, Івана Богуна, Данила Нечая, Морозенка та інших героїв — оспівано в таких піснях, як «Чи не той-то Хміль», «Гей не дивуйте, добрії люди», «Ой, Морозе, Морозенку, ти славний козаче», «Іван Богун», «Перемога під Корсунем» тощо.

Проте найпочесніше місце серед героїв дум і пісень належить незнаному козакові. Один з найулюбленіших героїв українського народу — козак Голота, котрий не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота, котрий ні города,нісела не займає,л& вміє постояти за свою честь.за честь рідної землі. Образ козака Голоти уособлює військову доблесть, мудрість, лицарську відвагу народу, який виборює своє право на свободу й незалежність, і водночас — миролюбність, гуманізм. Недарма про героя нашого епосу говорять, що шабля — його хрест, перемога — його бог, а пісня — його молитва. Своїм іменем і серцем він ніс волю, і свідомість волі зробила з нього лицаря й поета. Він захищає скривджених, боронить матір, сестру, кохану, але найбільший його біль — рідна земля:

Так пісня в найтяжчі часи нашої бездержавності не давала згаснути високим волелюбним пориванням у душі українській. Ось чому з глибокою повагою ставилися в народі до піснетворців — кобзарів, лірників, бандуристів. А скільки поетів своїми вчителями вважають цих безіменних митців!

Різне траплялося не тернистому шляху нашої долі. Бувало: іржавіли пощерблені шаблі, стогнала в ярмі Україна, мовчав упокорений народ. Та недосяжним для ворога було поетичне слово. Піснею, думою жила Україна:

Хоч би забув хто мову та звичаї,

Хоч би навік припав чужою плісню,

Хоч би вже душу й ум чужа земля забрала,

(Еще не оценили)

Загрузка...

Без імені Олеся Гончара годі уявити не лише нашу літературу, а й загалом — українську культуру. Адже кілька поколінь українців живуть в атмосфері, твореній подвижництвом його ясного духу й вражаючої працездатності. Твори митця — «Прапороносці» і «Тронка», «Твоя зоря» і «Людина і зброя», «Таврія» і «Перекоп», «Бригантина» і «Берег любові», «Собор» і «Циклон», «Ніч мужності» і «Чорний яр»— то, за влучним висловом Івана Драча, неповторне живло духу, з якого складаємось усі ми, наповнені його місткістю й чарівністю, його снагою і незахищеністю… Прапороносці — перший роман письменника, який відразу поставив його автора в ряди справжніх майстрів художнього слова. Ця книга житиме ще довгі, довгі роки. Хоч інколи й можна почути, що Олесь Гончар прикрасив події, зобразив війну не такою, як вона була насправді, ідеалізував героїв. Подумати тільки: в усій трилогії — жодного негативного персонажа!

І це справді так. Але, щоб правильно і всебічно оцінити твір мистецтва, треба поставити його в історичний контекст, розглянути з позицій часу написання. А то

були важкі повоєнні роки. Країна поруйнована, люди жили в землянках, не всі поранені виписалися з госпіталів, по вулицях так багато чоловіків шкандибали на милицях. Та найбільше пік біль утрат. Майже кожна сім’я зазнала їх. Не повернулися з фронтів батьки, сини, брати, наречені… Рідні й близькі хотіли знати — якими вони були там, на полі бою. Як жили і як умирали. І, природно, вони хотіли бачити їх в ореолі подвигу, любові, добра, почути про них добрі слова. Це — як після похорону, після жалобної музики — слово на поминках. І навряд би хтось наважився в цьому слові згадувати вади покійних… «Прапороносці» — це ро-ман реквієм, це — гімн на честь полеглих. А сувору правду війни Гончар прекрасно знав і правдиво, художньо переконливо відтворив її в інших своїх романах, повістях, новелах.

У «Прапороносцях» письменник повідав про останні місяці війни, коли Радянська армія вступила в країни Західної Європи, визволяючи їх від фашизму. Тепер можна сказати», визволяючи їх від фашизму, щоб загнати в більшовицьку неволю. Досить пригадати Будапешт 1957 р., Прагу 1968 р. Але, помираючи на чехо-словацьких землях, солдати не знали, що буде через двадцять років, вони щиро вірили, як і сам Гончар, що несуть волю братам. «Прапороносці» — це, власне, перший в українській літературі широкомасштабний з епічним розмахом твір про війну. Автор писав, що він хотів поєднати високий дух романтики з проривом до правди, до зображення війни справжньої, реальної, з її стражданнями, кров’ю і потом, з її тяжкою солдатською героїкою.

Олесь Гончар знав війну не з чужих слів. Він показав їі нелюдське обличчя в багатьох, творах, зокрема в романах «Людина і зброя та «Циклон . Тут він розкрив перед читачем сувору правду війни, показавши, як обпалила вона людські душі. Письменник дошукувався тих причин, які визначили глобальну трагедію народу, показав закономірності, що зумовили саме такий, а не інший розвиток подій і зробили неминучою поразку фашизму. Щоб так високохудожньо та психологічно переконливо розповісти про це, треба було відійти на певну часову дистанцію від безпосередніх воєнних подій. Тож і з’явилися «Людина і зброя», «Циклон», інші твори цієї тематики у 60—70-х роках.

Особливістю стилю О. Гончара є вміння викликати в читача відчуття причетності до всього, що відбувається на землі, прилучити його до роздумів про гострі, болючі проблеми. Цю якість прози Гончара засвідчує вже перший роман «Прапороносці». У наступних творах, — «Людині і зброї», «Тронці», «Циклоні» і в романі «Собор», де йдеться про ті суперечності в сфері духовності й моралі, які з’явилися і загострилися у нашому суспільстві, письменник поглиблює психологізацію викладу.

Найбільше ж досягнення О. Гончара в романі «Собор» полягає в оголеній правдивості твору. Глобальні проблеми, які переконливо окреслив автор, на час виходу роману залишалися ще дуже далекими від розв’язання, не вирішені вони й сьогодні, а деякі постали ще гостріше. Своїм викривальним пафосом твір влучав по бездуховності в усіх їі проявах. Це була правда про той час, а правду писати було не прийнято. Незважаючи на те, що автора як талановитого письменника визнавав увесь світ, його твір було піддано відвертому тавруванню й цькуванню, на цілих вісімнадцять років (до весни 1986 р.) викреслено з творчості та й з усієї української літератури. Доля зачіплянського собору стала ніби прообразом долі самого роману, який теж для багатьох став мірилом людської духовної сутності. Автор не лише зоставався непоступливим у своїй правді, мужньо тамуючи душевний біль, а й продовжував наполегливо шукати шляхи до сердець своїх читачів, мудро й розважливо вести розмову з тими, хто не збайдужів у затхлій суспільній атмосфері, особливо — з молоддю. Критики, роздумуючи над особливостями творчості Олеся Гончара, відзначають, що тут домінує світло й чистота, називають його одним з найсвітлоносніших письменників нашої доби.

(15голосов, средний: 4,33 out of 5)

Загрузка...

Високий рівний чотири-кантовий стовп, усередині порожній. А боки з пробоями, як у справжньому комині після пожежі. Тільки пробої ці утворюють візерунок — стилізовану віть лавра. Це вам, мученики, трудівники землі-матері, від тих, кому судилося вціліти й продовжити життя рідного села, рідної землі. Крізь прорізи-листки видно порожнє нутро обеліска, воно відсвічує білим — це незвичайне жерло комина. Вночі там спалахує електричне світло, і лаврове листя світиться, горить на зоряному тлі нічного неба.

Дві грані обеліска заповнені майоліковими барельєфами, які лаконічною мовою

[smszamok]

символів розповідають про перемогу життя над смертю, про красу людини, зайнятої одвічною працею хлібороба.

Неподалік обеліска стара сосна з лелечим гніздом на верхівці. Сосна-віковуха всохла. Може, від старості, може, від пекучого горя її земляків людей… Гніздо, як терновий мученицький вінок, коронує її поруділу голову.

Ця сосна, гніздо й мешканці його — продовження меморіалу. І сосна, і черідка дубів, що тягнеться від сосни до річки. Дуби, на піщаному згір’ї ростуть буйно, докопалися корінням до соків заплави і щедро вигнали листя, що прикрило жовті горбки і сіру бетонну рівнину масивних меморіальних дощок, на яких викарбувано шістсот сімдесят шість прізвищ жертв фашистської розправи.

Стоїть віддалік сосни і комина-обеліска вилитий з червоного бетону хлопчик-підліток, один з брацаловицької дітвори, якої перед війною щедро понаносили в селянські хати лелеки. Велике було село — понад двісті дворів, і в кожній хагі діти, багато дітей…

Молодий скульптор увіковічнив трагічну долю хлопчика, який у грудні 1943 року, коли тут карателі розправлялися з мирними жителями, вихопився із сарая, де горіли люди, і побіг узгір’ям. Та там і лишився, там його наздогнала куля…

А художник увічнив хлопчика — занімілим у трагічному непорозумінні. Він ніби запитує: «Люди, за що?»

Минуло майже шістдесят років після Перемоги… Тепер улсе не тільки для дітей наших — для нас, молодих батьків і матерів, війна стала лише сторінкою далекої історії. Такі пам’ятники, як у Брацаловичах, наближають до нас страшні події війни. З вуст у вуста, з покоління в покоління народ передає славу про подвиги, хоробрість і безстрашність тих, хто кров’ю своєю утверджував мир на землі. На цих переказах виховуються нові покоління патоіотів, відданих своїй Вітчизні і готових захищати її.

Та буває й інакше. Якось у дворі одного будинку спритний юнак торгував медаллю «За відвагу», мабуть, дідовою. Звичайно ж, ніхто не сказав хлопцеві, якими зусиллями вона дісталася воїну, який великий людський подвиг, а, можливо, і життя криється за цим невеликим шматочком металу на муаровій стрічці. Таких прикладів сьогодні безліч. На жаль, пам’ять про війну поступово стирається. І в цьому винні насамперед старші, що часто забувають виявити в присутності дитини своє ставлення до життя.

Хто, як не батьки, дідусі і бабусі можуть зрозуміло і просто пояснити, що таке хоробра людина, як розуміти обов’язок, справедливість, сміливість, що, зустрівши на своєму шляху братську могилу, треба зупинитись і помовчати.

[/smszamok]

Тільки так з малих років прийде до наших дітей розуміння свого громадянського обов’язку берегти й охороняти рідну землю.

(1голосов, средний: 5,00 out of 5)

Загрузка...

Оправа книжечки чорна, шкіряна, золотий обріз, на корінці оправи внизу вибиті золотом дві літери «М. Л.». Це ініціали давнього друга Тараса Шевченка Михайла Лазаревського, якому поет подарував «мережані» ним у неволі — в цій «покинутій богом пустині» — «захалявні книжечки». рукописної збірки поезій Тараса Шевченка. Авторської назви вона не має, але має назву умовну — «Мала книжка». Складається вона з двадцяти семи саморобних зшиточків мініатюрного формату звичайного канцелярського паперу. Поет згортав аркуші паперу увосьмеро, щоб зручніше було ховати, очевидно, за халявою. Так і з’явилися «захалявні книжечки» за 1847, 1848, 1849 і 1850 роки. Коли в 1850 році його було заарештовано і зроблено обшук, свідчень і доказів того, що рядовий Шевченко порушив цареву заборону творити, не було знайдено. Попереджений про обшук, поет устиг передати ці зшиточки квартирмейстеру Окремого Оренбурзького корпусу, відомому картографу Оренбурзького краю Карлу Івановичу Герну, в якого Шевченко кілька місяців квартирував. Карл Герн зберіг альбом акварельних малюнків поета та його зшиточки, які він звів докупи й оправив. Згодом «Малу книжку» Герн передав Шевченкові на нове місце його заслання — до Новолетровського укріплення.

У 1859 році в Петербурзі «Малу книжку» в цій оправі побачив Іван Сергійович Тургенєв, який так згадував про свої зустрічі з Шевченком: «Він показав мені оправлену в звичайну юхту малесеньку книжечку, в яку він записував свої вірші і яку ховав за халяву чобота, бо йому заборонено було писати; показав також свій щоденник, який він вів російською мовою…».

Після смерті Тараса Шевченка «Мала книжка» зберігалася в Михайла Лазаревського, який звелів зробити їй нову шеврову оправу, позолотити обріз і витиснути на корінці книжечки свої ініціали: «М. Л.». «Пошли, господи, всім людям таку дружбу і такого друга, як Лазаревський»,— записав поет 2 липня 1857 року в «Щоденнику». В день іменин Михайла Лазаревського 12 липня 1858 року вдячний за допомогу і клопотання Шевченко дарує йому свій «Щоденник», автопортрет і офорт «Притча про робітників на винограднику». Крім «Малої книжки», в Михайла Лазаревського зберігалися «Більша книжка», автографи й авторизовані списки російських повістей, а також інші тйорчі матеріали Шевченка, зокрема примірники «Кобзаря» 1860 року видання та «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» (1844 року) з власноручними правками поета.

Михайло Лазаревський, як і п’ятеро його братів, з якими був знайомий поет, багато зробив для того, щоб полегшити долю Шевченка. Він клопотався про його визволення із заслання, першим повідомив Шевченка про звільнення, після повернення до Петербурга поет жив кілька місяців у Михайла Матвійовича. Лазаревський часто відвідував хворого Шевченка в його майстерні Академії художеств, по смерті клопотався похороном, а згодом — перевезенням тіла поета в Україну.

Закономірно, що в Михайла Лазаревського і його братів зосередилися чи не найзначиміші матеріали творчої спадщини Тараса Григоровича.

Яка ж подальша доля цих унікальних духовних цінностей?

Зібрана у свій час у Музеї українських древностей Тарновського шевченкіана була зосереджена в Чернігівському державному історичному музеї, а звідти перейшла до Інституту Тараса Шевченка.

Минуле повинно активно працювати на сучасність, а сучасність — творити для майбутнього нову історію. Адже пам’ять — це безсмертя народу.