Сочинения

(Еще не оценили)

Загрузка...

Герої восьми романтичних новел, що складають роман, — самовіддані борці за нове життя. Зіткнення старого і нового, до того ж в одній родині, призводить до трагедії, що ламає долю усієї сім’ї. Автор називає новелу, в якій розповідається про цю трагедію, — «Подвійне коло».

Починається новела так: «Лютували шаблі, і коні бігали без вершників, і Половці не пізнавали один одного…». Це дуже страшно, адже усі вони — вихідці з славного роду, який не раз дивився смерті у вічі. Постає перед нами Андрій, командир загону добровольчої армії генерала Антона Денікіна, і Оверко, що вів «купу кінного козацтва» Симона Петлюри, і

махновці Панас та Сашко, і, нарешті, Іван — командир кінного загону інтернаціонального полку, червоноармієць. Зіткнулися брати разом із своїми загонами «на рівному степу під Компаніївкою», зіткнулися — і почалася кривава боротьба між класами, але в одному «роді», в одній родині. Ось як зустрічає свого брата Андрій петлюрівець Оверко: «Тю-тю, то це ти. брате?!» Зневага та, глузування вчуваються в його словах. Але. відчувши за плечима смерть, Андрій, білогвардійський офіцер, вірнопідданий служака, поверхстроковий вояка за «вєру, царя і отєче-ство, герой Саракамиша й Ерзерума», нагадує Овер-кові слова батька. Мусія Половця: «…тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду». Та насміхається з цих слів петлюрівець, не розуміє їх: «Рід — пе основа, а найперше — держава, а коли ти на державу важиш, толі рід хай плаче, тоді брат брата зарубає…». І це не тільки слова, бо перейшли вони в діло, хоч і проклинав Андрій «ім’ям брата і згодою роду» свого рідного брата, а тепер заклятого ворога. «…І поточився Андрій, і заревли переможці, і дмухнув з південного заходу майстро, і стали нерухомо вежі степового неба».

Навіть природа здригається від того, що роблять рідні брати.

Оверко — «чорношличник» — несе з собою смерть, хоч, здається, не повинен цього робити, бо «по просвітах в Одесі на театрі грав та вчительську семінарію пройшов». Невже ця освічена, культурна людина може убити власного брата? Виявляється, може, якщо брат буде заважати здійсненню його задумів.

Але й Оверко не уникнув своєї долі, яка, «мов хури демонів», прилетіла в обличчі Панаса, розкраяла йому голову. Панас, махновець, опинився на місці бою, маючи чорний прапор. Чекав він, доки Андрій та Оверко «кінчать битися», а вони й кінчили — один мертвий, а другий кволий, — а тоді напав, напав, як чорний крук на свою здобич. Та він і є чорний крук, бо б’ється під чорним прапором, а в минулому був контрабандистом. Не досягають його чорної душі прокльони Оверка, не доходять слова батька: «Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду». Відповідає на це замислений Панас: «…рід наш рибальський, на морі бувальський, рід у державу вростає, в закон та обмеження, а ми анархію несемо на плечах, нащо нам рід, коли не треба держави, не треба родини, а вільне співжиття?» Дивним здається, що брати, які вийшли з однієї родини, не мають в ній потреби, не мають потреби один в одному.

Поруч з Панасом знаходиться і 14-річний Сашко. Він ще романтик, і його привабила романтична анархія, яка на все дає дозвіл. Але не завжди вірним здається цьому юнакові обраний ним шлях. Коли він бачить пораненого Оверка, просипаються забуті почуття, згадується стара домівка, тому і каже Сашко голосом старої Половчихи, підійшовши до брата: «Оверку, горе моє».

Гине рід Половців, відбувається страшна трагедія, яка болем озветься у серцях батьків; вбивають рідні брати один одного, не розуміючи, що тільки в родині можна вижити, що тільки родина дає сили, дає любов.

Настає згодом і черга Івана Половця, командира червоного кінного загону інтернаціонального полку. Стояв тепер Панас перед Іваном, стояв «увесь заболочений, ровхристаний, без шапки, довге волосся спадало на шию, високий і дебелий стояв він перед сухорлявим Іваном». Лише перед смертю, що вже заглядала в очі, згадав махновець, вже, мабуть, колишній, слова останні Оверкові: «…а тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду». Але не потрібні зараз ці слова Івану, нічого для нього вони не значать, бо класова боротьба затьмарила усі людські почуття, зробила людину глухою до горя інших. А що може бути страшніше, ніж оця людська байдужість, особливо до своїх братів: «От і бачиш сам, що рід розпадається, а клас стоїть, і весь світ за нас…»? Невже ці люди, ці рідні брати, можуть бути такими безжалісними, черствими? Але можуть, бо, як каже Герт, — «одного роду, та не одного… класу». І це звучить як підсумок, як прикриття війни, що йде між братами, які стоять по різні боки революції. Ця війна страшна навіть для природи, яка після чергового вбивства стає все більше «дощовою»: «На степу… стояла спека, потім віяв рибальський майстро, ходили високі, гнучкі стовпи пилу, грего навіяв тривалого дощу, навіть зливи, а поміж цим тривалися криваві бої, і Іван Половець загубив трьох своїх братів…».

Сталася величезна трагедія — трагедія роду Половців; загинули брати, повбивавши один одного, бо стояли між ними то держава, то анархія, то клас. Кожен з братів, помираючи, нагадує переможцю батькову приповідку: «Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду». Але зміст її з кожною наступною смертю все більше меркне, аж поки остаточно не заперечується Іваном: «Рід розпадається, а клас стоїть». Клас і рід — ось те, «подвійне коло», з якого не змогли вийти брати Половці, бо оплутало воно їх подвійним кільцем, зашморгнуло подвійним вузлом; і тому ми робимо висновок, шо братовбивство — це справжня трагедія, яка ніколи не повинна більше повторитися.

(2голосов, средний: 5,00 out of 5)

Загрузка...

Найвищий вияв таланту Юрія Яновського — його знамениті «Вершники». Цей роман складається з новел-фресок, кожна з яких відтворює динаміку історії — на тому її повороті, коли руйнується старий світ. Роман відкривається новелою «Подвійне коло», за якою можна прослідкувати страшну трагедію — трагедію роду Половців. Шабельний бій у степу під Компаніївкою — це мовби згусток драматичних колізій громадянської війни, яка до краю загострила й конкретизувала питання політичного вибору. У смертельній битві сходяться п’ять братів Половців: денікінець, петлюрівець, двоє махновців і червоноармієць. «Лютували шаблі і коні бігали без вершників, і Половці не пізнавали один одного, а з неба палило сонце…». З перших же рядків ми дізнаємося, що немає згоди між братами, що йдуть вони один проти одного, бо належать до різних класів, бо ураганом пролетіла революція і роз’єднала люблячу колись родину, залишивши   братів по різні боки барикад.

Андрій — білогвардійський офіцер, «поверхстроко-вий вояка». Болить в нього серце за «Росію-матінку!», що «продає» галичанам його брат — петлюрівець Оверко. «Ми не хочемо австрійського ярма», — каже тяжкопоранений Андрій, знаючи наперед, що незабаром прийде до нього смерть, що не пошкодує кулі для нього цей «степовий пірат». Тому і підкреслює Яновський, що «чорний шлик віявся по плечах» у Оверка. Цей «чорний шлик» — ніби смерть, що йде за Половцем по п’ятах, залишаючи тільки чорну землю, змішану з червоною кров’ю полеглих. Андрій перший з п’яти братів згадує слова батька: «…тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду». Ці пророчі слова проходять через усю новелу «Подвійне коло». Навіть проклинає Андрій Оверка «ім’ям брата і згодою роду», бо тільки перед смертю зрозумів денікінець, що головне в житті — це рід, родина.

Оверко, що «по просвітах в Одесі на театрі грав та вчительську семінарію пройшов», являє собою одного з представників табору петлюрівців. Він командує «купою» кінного козацтва, що, як смерч, пронеслася по степах. «Завзятий і проклятий», — так каже про Оверка один з братів. Але не допомагає йому завзятість і могутність — потрапляє він під безжалісне колесо історії, яке його не забарилося розчавити. А зробило це воно за допомогою його ж брата, Панаса Половця — махновця-анархіста. І тут, в останні хвилини життя, з розкраяною головою, згадує Оверко і батька, і Андрія, і їх слова. Лише зараз стали вони зрозумілі цій людині: «Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду».

Панас прибув на місце бою під чорним прапором. Дочекався, коли закінчать битися Андрій та

Оверко, — і тоді напав. Зграя махновців промчала степом на тачанках, «мов хури демонів». Не хвилюють ні їх, ні їхнього ватажка «криваві сльози України, гайдамачать вони «по степах із ножем за халявою». Тільки регоче Панас і : «Рід наш рибальський, на морі бувальський, рід у державу вростає, в закон та обмеження, а ми анархію несемо на плечах, нащо нам рід, коли не треба держави, не треба родини, а вільне співжиття?» Цьому контрабандистові й моряку торговельного флоту, «кремезному, мов дуб», не потрібна не тільки «ненька Україна», а й навіть своя родина, тому й безжально вилітає смерть з його маузера, обірвавши життя Овер-кове. Переслідує рід Половців смерть, бо зіштовхуються не інтереси роду, а інтереси класів.

Поруч з Панасом — чотирнадцятирічний Сашко. Його привабила романтика вольниці, але тепер у хлопця з’являється щось схоже на сумнів. Зіщулившись на тачанці, він згадує рибальське життя, ночі в шаланді і з тугою думає, що назад вороття немає. Ще свіжі у нього згадки про єдність родини, про рідну домівку, про ніжну матір. Але революція розкидала братів, примусила вбивати один одного. Це ще не вкладається в голові у наймолодшого Сашка, тому, побачивши скривавленого Оверка, він промовляє до нього голосом старої Половчихи: «Оверку, горе моє».

Дуже стислими штрихами Яновський обґрунтовує різноспрямованість життєвого вибору братів Половців. Оверко розправляється з Андрієм, Панас — з Оверком. А потім настає черга Івана Половця, командира кінного загону інтернаціонального полку. З якою ненавистю проклинає його Панас: «Проклятий байстрюче, підземна гнида, вугляна душе! Наймит Леніна й комуни…». Ці слова промовляють про глибину переконаності Івана, недавнього шахтаря, непохитного у своїй революційній вірі. Але, відчувши наближення смерті, звертається до нього махновець Панас з тими словами, що чув від Оверка: «…а тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду». Що на це відповідає Іван Половець?

 «Рід наш роботящий, та не всі в роді путящі. Є горем горьовані, свідомістю підкуті, пролетарської науки люди, а є злодюги й несвідомі, вороги й наймити ворогів. От і бачиш сам, що рід розпадається, а клас стоїть, і весь світ за нас…» І як підсумок звучать слова Герта, товариша Половця Івана: «Одного роду, та не одного з тобою класу». В цих словах ключ до назви новели. Рід і клас — ось те подвійне коло, в якому опинилися п’ять синів Мусія Половця; ось у чому їхня трагедія.

«Подвійне коло» зображує боротьбу братів, що належать до різних класів, мають різні інтереси, хоч і вийшли з однієї родини, з одного роду. Гине родина, гинуть люди, що могли працювати на користь Вітчизни, віддавати їй працю своїх рук та чистоту сердець — і в цьому трагедія, трагедія того часу. Залишаються тільки люди, як Іван Половець, щоб продовжити і закінчити справу, що розпочали. Вони будуть «вершниками» революції, «вершниками» нового життя.

(1голосов, средний: 2,00 out of 5)

Загрузка...

Дендрарій «Сокольники» — пам’ятник природи місцевого значення. Дендрарій — це колекція живих дерев та чагарників, що культивуються у відкритому ґрунті. Дендрарії демонструють багатство та різноманітність древесних рослин різних країн і континентів, і таким чином вони широко відкриті для туристів.
Дендрарій «Сокольники» було закладено у 1910 році на площі 1,5 га. Тут ростуть різні декоративні форми ясеня звичайного, софора, граб, бундук, декілька видів горобини, ялівець, особливу цінність представляє гінкго- двулопастий. Пам’ятки садово-паркового мистецтва. Садово-паркове мистецтво — мистецтво створення садів, парків та інших ділянок, які озеленяються. Парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва — найбільш визначні та цінні зразки паркового будівництва з метою охорони їх і використання в естетичних, виховних, наукових, природоохоронних та оздоровчих цілях.

Специфіка садово-паркового мистецтва полягає у використанні для організації простору живого рослинного матеріалу, який безперервно змінює своє обличчя, в об’єднанні елементів природи і художньої творчості в єдине ціле. Практика зеленого будівництва включає: створення садів і парків, підбір рослин для різних кліматичних і ґрунтових умов, розміщення та згрупування рослин з урахуванням архітектурних споруджень, водоймами, дорогами, скульптурою, насадження рослин та догляд за ними. Садово-паркове мистецтво виробило різноманітні композиційні прийоми, які умовно можна звести до двох основних принципів: регулярного та пейзажного. Для першого характерна геометрична композиція, для другого — мальовниче розміщення композиційних елементів, які імітують природний ландшафт.
У місті нараховується 36 парків і садів, 150 скверів та бульварів.
Серед парків і садів найдавніший — сад ім. Тараса Шевченка. У ХУН-ХУШ ст. територія нинішнього саду являла природну діброву, яка з півночі прикривала підступи до Харківської фортеці. На початку XIX ст. частина цієї території відійшла до Харківського університету. З часом цю площу упорядили, розпланували, висадили дерева та чагарники. Університетський сад, як його називали, став найулюбленішим містечком відпочинку харків’ян. У 30-ті роки площа саду розширилась за рахунок злиття з Профсоюзним садом.
У 1935 р. при вході в сад з боку Сумської вулиці було відкрито пам’ятник великому українському поетові — Т.Г.Шевченку. З цього часу сад почав носити його ім’я.

Сьогодні сад — один із затишних та чудових зелених куточків міста. Він різниться оригінальним плануванням: радіальні алеї саду зходяться біля пам’ятника, на західному схилі споруджені мальовничі східці з каскадом. До них веде алея із 150-річних дубів. Велич пам’ятника підкреслюють вікові дуби — ровесники міста. Сад прикрашають липові алеї, яскраві квітники та газони, групи сріблястих смерек та темних величних туй. Біля 100 видів та форм дерев та чагарників нараховується у саду. Тут ростуть сосна кримська, дуб червоний (північний), мигдаль махровий, кізіл звичайний, айва звичайна, горобина шведська, тамариск та ін. Частина саду зайнята зоопарком.

У 1893-1895 рр. у північній частині міста молоддю на площі більше 130 га було створено міський парк, названий у 1938 р. іменем О.М.Горького. У його плануванні використано принцип групової посадки дерев різних видів. Добре сполучаючись, вони створюють неповторну гамму кольорів, живописні обриси. Контрастні групи підкреслюють і доповнюють одне одного. Ясна група берез межує з смарагдово-зеленими модринами. Поруч з посадками дуба червоного ростуть сосни звичайні. Групу кленів сріблястих відтіняють темно-зелені дуби черешчаті. Надзвичайно живописні алеї. Чарівність парку надають декоративні чагарники: золотиста форцизія та спірея. Казкову красу зимового парку підкреслюють вічнозелені сосни та ялини. Зараз парк ім. О.М.Горького — найулюбленіше місце відпочинку жителів міста та його гостей.
Лісопарк (що знаходиться в північній частині міста) — це в основному природний ліс, який займає більше 2000 га. Переважаюча порода дерев — дуб черешчатий. Але південна частина парку має елементи регулярного планування. Тут прокладені алеї, створені групові посадки, альтанки, квітники. Центром цієї частини лісопарку є Меморіальний комплекс на честь радянських воїнів та мирних жителів, загиблих під час Великої вітчизняної війни. Тому сюди часто приходять туристи, і цю частину Лісопарку, на мій погляд, можна вважати парком культури і відпочинку та об’єктом туристсько-краєзнавчої діяльності.
Вздовж Московського проспекту на 80 га розташувався парк ім. В.В.Мая-ковського. У 30-ті рр. Нашого століття молодь Тракторного заводу заснувала парк, який сьогодні є місцем масового відпочинку мешканців міста. На сьогодні парк розкинувся на великій території, і важко повірити, що цей зелений масив створений людино., і лише різноманітний склад насаджень свідчить про його походження. Найбільш поширені види дерев — клен американський, тополя срібляста, дуб черешчатий та ін.

Неподалік від промислових підприємств у 1934 р. було закладено парк Артема (Ф.А.Сергеєва). Площа парку складає 120 га. Тут ростуть липа кримська, багато видів тополь, айва звичайна а ніжними рожевими квітками. Багато плодових дерев. У парку працює «Культурний центр-21».
Парк культури і відпочинку 50-річчя СРСР. Під час будівництва цього зеленого масиву використані елементи символіки: група із 50 дубів символізує 50-річчя СРСР, а 15 струнких берез — символ 15 союзних республік Радянського Союзу. Створено липові алеї.

Поміж вул. Пушкінською та Артема на 18 га розкинувся Молодіжний парк. Бережно зберігаються тут, органічно вписуючись у зелений наряд, пам’ятники видатним діячам української культури М.Л.Кропивницькому, художнику С.И.Васильківському. Головна алея парку називається алея Дружби.

(2голосов, средний: 1,50 out of 5)

Загрузка...

Пам’ятники видатним особам. Пам’ятник В.Н.Каразіну — російському та українському просвітителю, громадському діячеві та вченому, ініціаторові заснування харківського університету. Пам’ятник, виконаний за рахунок прогресивної громадськості за ескізами скульптора І.І.Андріолєтті та архітектора О.М.Бекетова, відкрито у 1905 р. на честь 100-річчя заснування у Харкові університету. Первісно він був установлений перед фасадом університетського корпусу на вул. Університетській, але у 1958 році перенесений до нового учбового корпусу на майдані Свободи.

Скоріш за все, у пам’ятнику втілився момент виступу Каразіна на зборах харківських дворян 1 вересня 1802 р. із промовою про необхідність відкриття університету. Фігура трохи подана уперед, жестом правої руки він звертається до слухачів, лівою спирається на тумбу у вигляді фрагменту каннелірованої колони. Передача портретних рис Каразіна, деталей його одягу визначається однаковою ретельністю. Масивний п’єдестал у середній частині має потовщення, яке переходе у нижній прямокутний У перерізі об’єм, основою якого є цоколь тієї ж конфігурації. На 3-х гранях п’єдесталу розміщені написи: на лівому боці — короткі відомості про Каразіна, на бічних — фрагменти висловлювань, що розкривають його роль у розвитку освіти на Україні. На тильному боці закріплений відлитий із бронзи у вигляді картуша рельєф із зображенням панорами села Кручик — вітчизни Каразіна.

У цілому пам’ятник характеризує оповідальність пластичної мови, насиченість аксесуарами. Призначений для установлення безпосередньо перед будівлею, пам’ятник розрахований на 3-бічний огляд. Висота пам’ятника — 7,2 м.

Внаслідок переносу пам’ятника, його зв’язок з історичним середовищем Університетської вулиці втрачений, але теперішнє місцезнаходження пам’ятника теж вдале (влучне). Від величної забудови майдану Свободи він відносно ізольований деревами саду ім.Т.Г.Шевченка. Власне природне, а не архітектурне оточення є фоном та масштабним модулем, який надає виразність композиції та пластиці пам’ятника.

Пам’ятник Т.Г.Шевченку. Ім’я великого українського народного поета, художника, мислителя, революційного демократа Тараса Григоровича Шевченка відомо в усьому світі. Поету установлені пам’ятники в багатьох містах і селах нашої Батьківщини, в зарубіжних країнах. В Харкові монумент великому Кобзарю звеличується в самому центрі міста, в саду Т.Г. Шевченка. Цей пам’ятник — один з найкращих творів монументальної скульптури.

У 1929 р. був проголошений відкритий всесоюзний конкурс на пам’ятник. До здійснення був прийнятий проект скульптора М.Г.Манізера та архітектора І.Г.Лангбарда, над яким автори працювали біля чотирьох років. Цікава історія створення пам’ятника.

Роботи по його спорудженню розпочалися у квітні 1934 р. Для доставки на місце кам’яних блоків була прокладена спеціальна вузькоколійка. Всього на пам’ятник було витрачено 400 т. сірого волинського лабрадориту для п’єдесталу та біля ЗО т. бронзи для скульптур. Останні були виконані у Петербурзі. У виготовленні скульптур в натуральну величину приймали участь скульптори Є.А.Янсон-Манізер, Н.В.Дидикін, Н.А.Астаф’єв та Н.І.Турандін. У роботі над образом великого Кобзаря були використані документальні матеріали, автопортрети Шевченка та його посмертна маска. Для деяких фігур Манізеру позували актори харківського театру «Березіль» (із 1947 р. харківський український драматичний театр ім. Т.Г.Шевченка) — Н.М.Ужвій, А.М.Бучма, А.І.Сердюк.

Проектом була передбачена також реконструкція Профсоюзного саду (тепер сад ім. Т.Г.Шевченка): створення площадки для пам’ятника та розбивка нових алей. Пам’ятник буз закладений у березці 1934 р. в дні святкування 120-річчя від дня народження поета та урочисто відкритий 24 березня 1935 р.

Композиція пам’ятника поєднує 17 елементів: центральну фігуру поета висотою 5,4 м, яка зведена на 11 метровий трихгранний пілон та оточуючі його 16 фігур висотою 2,7 м, що розташовані на восьми сходах., Зелена зона м. Харкова включає смугу зелених насаджень, що розташовані в межі міста, і зону зелених насаджень в радіусі 50 км навколо Харкова.

Зелена зона м. Харкова розташована в межах Лівобережного лісостепу і степовій зоні. Площа зелених насаджень складає 181 тис.га, у тому числі площа зелених насаджень в межах м. Харкова — 153, 18 га. Із них зелені насадження загального користування (лісопарки, парки, сквери, бульвари, набережні, куточки відпочинку) займають площу 3551,8 га.

(Еще не оценили)

Загрузка...

Туристський попит відображається в меті подорожі (відпочинок, розваги, лікування, ділові контакти, релігійні та ін.), ЇЇ тривалості, комфортності, безпеці. Забезпечення цих якостей формує туристську послугу. Туристська послуга завжди комплексна. Цей комплекс включає: розміщення, харчування, транспортне, екскурсійне та інші види обслуговування, які відносяться до розряду допоміжних послуг і забезпечують реалізацію мети подорожі. Цей комплекс характеризується взаємозалежністю і взаємозамінністю. Наприклад, подорожувати можна різними видами транспорту або якимось одним видом транспорту, але різними класами та ін. Індустрія туризму — це сукупність галузей господарства щодо виробництва та продажу товарів і послуг у туризмі.

Туристська інфраструктура — сукупність підприємств, які забезпечують реалізацію послуг і товарів у туризмі. Вона представлена підприємствами, які забезпечують: основні послуги щодо розміщення (готелі, пансіонати, турбази, кемпінги, мотелі та ін.), харчування (ресторани, кафе тощо), екскурсійного обслуговування (туристичні організації); допоміжні послуги (банківські, валютно-фінансові, зв’язку, інформаційно-комунікативні, спортивно-оздоровчі, побутові, торговельні, культурно-розважальні); суміжні послуги (що охоплюють транспортне обслуговування щодо підвозу до місця відпочинку і назад, в місця проведення дозвілля, бронювання квитків, а також комплекс інженерних споруд, які забезпечують функції туристського виробництва).

Інфраструктурні ресурси представлені елементами соціальної і виробничої (перш за все транспортної) інфраструктури, що може бути використана для надання як основних, так і допоміжних послуг у туризмі.’

Туристська інфраструктура об’єднує підприємства і установи, що безпосередньо зайняті наданням послуг: гостинності, екскурсійні, транспортні та ін. Послуги гостинності — це розміщення та харчування туристів. Послуги розміщення надаються готелями, мотелями, кемпінгами, турбазами та іншими установами. Тут туриста забезпечують і іншими послугами: торговими, побутовими, оздоровчими, культурно-масовими, інформаційними, зв’язку та ін. Харчуються туристи в ресторанах, кафе, барах, їдальнях. Транспортні послуги надають як спеціалізовані підприємства, так і підприємства різних галузей транспорту (залізничний, автобусний, автомобільний, повітряний). Екскурсійні послуги здійснюють туристичні організації (туристичні фірми, агентства, бюро подорожей та екскурсій та ін). У Харкові діє 116 туристичних організацій. Вони виникли після ліквідації державної монополії на організацію в країні іноземного туризму.

Харків лежить на південь від Середньоруської височини і являє собою горбисту рівнину, порізану річковими долинами. А саме місто розташоване на п’яти горбах і займає три значні річкові долини. Формування рельєфу тісно пов’язане з формуванням геологічних комплексів і тектонічних структур. В тектонічному відношенні територія знаходиться в межах північно-східного борту Дніпровсько-Донецької западини а характеризується помірним підняттям докембрійського кристалічного фундаменту. Найбільш давні відклади гірських порід спостерігаються в долині р. Харків.

У Харкові існує ряд геологічних пам’яток природи. Геологічні пам’ятки — це оголення гірських порід і форм земної поверхні, які найбільш чітко ілюструють геологічну будову земної кори та природні процеси, які відбуваються у ній протягом всієї історії її розвитку. Вони мають особливу наукову, культурно-естетичну цінність, приймаються під охорону з метою збереження для майбутнього покоління, є об’єктом туристсько-краєзнавчої діяльності.

У Харкові, а також в його околицях нараховується до 20 джерел підземних вод. З давніх-давен води цих джерел, які мають відмінну якість, служили для питних та господарських цілей. Серед них є гідрологічні пам’ятки природи, як, наприклад, мінеральне джерело «Харківська-1». Воно знаходиться на Павловому Полі, там, де балка Саржин Яр перетинає проспект Леніна. Колись балкою текла невелика річка, тепер лише у нижній її частині залишився струмок, який бере початок від джерела. Біля 345 тисяч літрів мінеральної води щоденно виливається тут з-під землі. За хімічним складом води джерела гідрокарбонатно-натрієво-кальцієві з мінералізацією 0,7-0,8 г/л. Територія біля нього упоряджена, над джерелом споруджений оригінальної форми бювет. Це — улюблене місце відпочинку мешканців міста та його відвідувачів. Влітку тут завжди багатолюдно.

На території м. Харкова багато джерел. Є вони у П’ятихатках, в Олексіївсь-кій балці, на Салтівському житловому масиві. Наприклад, джерело під назвою «Струмочок», що’знаходиться поміж вулицями Академіка Павлова та Гвардій-ців-Широнінців, теж має корисні та живильні властивості. За хімічним складом вода відноситься сульфатно-гідрокарбонатно-нагрієво-кальцієвого типу з мінералізацією 1,0 г/л. Джерело виходить з верхньокиївських пісковиків, перекритих пісками та суглинками четвертинного віку. Джерело обладнане павільйоном. Взагалі, джерела підземних вод м. Харкова — безцінний дар природи, і території, що до них прилягають, повинні бути перетворені у паркові зони, у зони відпочинку для мешканців міста та туристів.

Археологічні пам’ятки — це виготовлені людиною давні предмети, споруди або давні місця поховань, які збереглися на земній поверхні, під землею або під водою і виступають об’єктом археологічного дослідження.

Археологічні пам’ятки — матеріальні історичні джерела, за якими можливо відновити людське суспільство в минулому, у тому числі давній безписьмовий період історії людства. До числа основних археологічних пам’яток належать: знаряддя праці, зброя, домашній посуд, одежа, прикраси, залишки їжі, монети; поселення (стоянки, городища, селища) та окремі житла; давні укріплення; залишки давніх гідротехнічних споруд; поля давнього хліборобства; дороги; гірські виробита майстерні; давні могильники та різні намогильні та культові спорудження (кам’яні стели, кам’яні баби, дольмени, святилища); малюнки та написи, виписані на окремих каменях та скелях. Археологічні пам’ятки є унікальними і представляють великий інтерес в туристській діяльності.

Культові споруди. Храми як місце осереддя духовного життя стають відображенням найбільших досягнень у галузі архітектури, мистецтва, будівництва. Створюючи храми, люди намагалися вибирати для них найкращі місця і не шкодували ні сил, ні коштів на їх будівництво та прикрашання.

З часів заселення Слобідської України у XVII столітті Харків став її центром. Спочатку вигляд міста визначали традиції народного дерев’яного зодчества, на зміну якому поступово прийшли кам’яні храми у дусі українського бароко. Потім під дією петербурзьких віянь та імператорських регламентуючих установок надовго отримав поширення класицизм. Капіталізм та пов’язані з ним процеси принесли розбіжність стильових напрямків, зумовлених пошуками нових технічних можливостей, нових ідей у архітектурі та мистецтві — від неорусько-віза-нтійського стилю до модерну.

Розвиток храмового зодчества було надовго насильно припинено у радянський період, коли боротьба з релігією перетворилася у боротьбу із храмами: багато з них було пошкоджено та зруйновано, а скарби розграбовано. Руйнувався храм — і зникало те, що століттями було свято і непорушно. Але дякуючи змінам, які відбулися у нашому суспільстві за останні десятиріччя, створені умови для відновлення харківських храмів та їх споконвічних функцій, вивчення історії їх будівництва, архітектурних особливостей, виявлення забутих імен.

У м. Харкові нараховується біля 20 православних церков та храмів (серед них два собори, монастир), католицький костьол, єврейські синагоги, які можуть бути задіяні у туризмі як об’єкти огляду.

Пам’ятники монументального мистецтва. Історія м. Харкова насичена видатними подіями. З Харковом пов’язані імена багатьох діячів науки і культури, героїв Великої Вітчизняної війни. Славетна історія міста отримала втілення у пам’ятниках. Монументальна скульптура у своїх найкращих зразках перетворює місто, створює якісно нове архітектурно-художнє середовище, яке складає особистість і неповторність кожного міста. У даному розділі представлений огляд найбільш значних та показових пам’ятників із числа тих, які існують сьогодні, реально формуючи громадський та естетичний вигляд одного з найбільших міст України.

(Еще не оценили)

Загрузка...

Рівень розвитку транспортної системи держави — одна з найважливіших ознак її технологічного прогресу та цивілізованості. Потреба у високорозвиненій транспортній системі ще більш підсилюється при інтеграції в європейську та світову економіку, транспортна система стає базисом для ефективного входження України у світове співтовариство та заняття в ньому місця, що відповідає рівню ви-сокорозвиненої держави.

Об’єктивні умови трансформаційних процесів у розвитку України обумовлюють її мету на входження у світову економічну систему та насамперед — на економічну інтеграцію з ведучими західноєвропейськими державами. Цей процес, безумовно, приведе до росту товарообмінних операцій між країнами, що співробітничають. Крім того, геостратегічне розташування України дозволяє їй бути вигідним мостом для транзитних перевезень товарів та пасажирів між державами Європи, Азії та Близького Сходу. Однією з визначальних систем, що забезпечують вантажні та пасажирські перевезення на території України, є транспортна система, до якої в ринкових умовах пред’являються високі вимоги у відношенні якості, регулярності та надійності транспортних зв’язків, схоронності вантажів та безпеки перевезення пасажирів, термінів і вартості доставки. Відповідно до цього стан транспортних комунікацій України повинний відповідати вимогам європейської інтеграції.

Україна характеризується досить густою транспортною мережею, чому сприяє рівнинність території. По транспортно-географічному положенню Україна знаходиться в надзвичайно вигідних умовах, що сприяє розвитку її господарства. Це особливо стосується напрямків захід — схід та північ — південь. Розглянемо основні особливості транспортної системи України.
Транспорт образно називають «кровоносною системою» економіки. Основними задачами транспортної галузі є забезпечення стійких зв’язків між окремими галузями та районами країни, своєчасне та повне задоволення потреб господарства й населення в перевезеннях. Транспортна мережа України формувалася під впливом наступних соціально-економічних факторів: розміщення промислових центрів й родовищ корисних копалин, розміщення та людність міст, природні умови (рельєф чи клімат), напрямки основних вантажопотоків та історичні особливості різних видів транспорту.

(Еще не оценили)

Загрузка...

Я був знайомий із людиною, що знала напам’ять увесь розклад руху потягів, оскільки єдине, що завдавало йому радощів, були залізниці, і він проводив свій час на вокзалі, дивився, як прибувають потяги та як вони вирушають. Він дивувався з вагонів, з сили локомотиву, з розміру коліс, дивувався з застрибуючих кондукторів та з керівництва вокзалу. Він знав кожний потяг, знав, відкіля він приїхав, куди він їде, коли він куди-небудь прибуває та які потяги відтіля їдуть знов, та коли вони мают прибути.

Він знав номери потягів, він знав, у який день вони приходять, чи узгод жений їхній розклад з іншими потягами, чи ні. Він знав, які потяги ведуг поштові вагони, та скільки коштує квиток до Фрауенфельду, до Ольтену, д Нидербіпу чи ще куди-небудь.

Він не відвідував ресторанів, не ходив у кіно, не гуляв, в нього не було н велосипеду, ні радіо, ні телевізору, він не читав ані газет, ані книг, і якби ві отримував листи, він не зумів би їх прочитати. Йому не вистачало для цьог часу, тому що він проводив свої дні на вокзалі, і тільки, коли змінювався розклад руху поїздів, у травні та жовтні кілька тижнів його ніхто більше не бачив.

Тоді він сидів вдома, за своїм столом та вчив напам’ять, читав новий розклад з першої до останньої сторінки, позначав собі зміни, та радів їм. Траплялося також так, що хто-небудь питав його про час відправлення потягу. Тоді його обличчя сяяло і він хотів знати точно, куди подорожують, і той,: хто питав його, обов’язково пропускав час відправлення, бо він не відпускав більше питаючого, не задовольнявся тим, щоб назвати час, він називав відразу номер, кількість вагонів, можливі пересадки, час подорожі; пояснював, що цим потягом можна поїхати до Парижа, де можна пересаджуватись, та коли прибувають, і він не міг зрозуміти, що це не цікавило людей. Але якщо хтось залишав його і йшов далі, не дочекавшись, поки він повідомить усі свої знання, він ставав злим, сварився на людей і кричав їм услід: «Ви не маєте жодного уявлення про залізниці!»

Сам він ніколи не був у потягу. Це не мало також сенсу, казав він, бо він знав наперед, коли приїздить потяг.

«Тільки люди з поганою пам’яттю їздять залізницею, — казав він, — бо коли б вони мали гарну пам’ять, то могли б, як я, запам’ятати час відбуття та прибуття, і їм не треба було б їздити, щоб відчути час».

Я намагався пояснити йому, я сказав: «Але ж є люди, які радіють подорожі, вони охоче подорожують по залізниці та дивляться у вікно, дивляться, мимо чого вони їдуть».

Тоді він розсердився, оскільки він гадав, що я хочу висміяти його, та сказав: «Це також стоїть у розкладі руху, вони минають Лютербах та Дейтінген, Ванген, Шдербіп, Ензінген, Обербухзітен та Хегендорф».

«Можливо, люди примушені їздити залізницею, бо вони десь мешкають»,

—        сказав я. «Це також не може бути, — сказав він, — бо майже всі поверта

ються одного разу, є також люди, які щоранку сідають у потяг та щовечора

повертаються — така погана в них пам’ять».

Та він почав облаювати людей на платформі. Він гукав їм: «Ви, ідіоти, у вас немає пам’яті». Він кричав їм: «Ви проїдете мимо Хегендорфу», та він вірив, що так він зіпсує їм задоволення.

Він гукав: «Ви, дурню, Ви ж їздили вже вчора». А коли люди на це тільки сміялися, він почав стягувати їх з підніжок та благати не їхати потягом.

«Я можу вам все пояснити, — репетував він. — Ви проїдете о 14 годині 27хв. мимо Хегендорфу, я знаю це точно, та ви побачите, ви марно витрачаєте свої гроші, все написано у розкладі руху».

Він навіть намагався побити людей.  «Хто не хоче чути, має відчути»,

—        кричав він. Тоді керівництву вокзалу не залишалося нічого іншого, як ска

зати чоловікові, що йому буде заборонено бувати на вокзалі, якщо він не по

водитиметься пристойно. Та чоловік злякався, бо він не міг жити без вокзалу,

і не міг вимовити жодного слова, він сидів цілий день на лавочці, дивився, як

приходять та від’їжджають потяги, і лише зрідка шепотів собі деякі цифри,

та дивився на людей і не міг зрозуміти їх. Тут, власне, історія має закінчитись.

 Але через багато років на вокзалі було відкрито довідкове бюро. Там за віконцем сидів в уніформі службовець, який знав відповіді на всі питання щодо залізниці. Цьому чоловік з пам’яттю не вірив, і кожного дня він приходив до нового бюро та запитував щось складне, щоб перевірити службовця.

Він питав: «Який номер має потяг, що прибуває о 16.24 щонеділі влітку до Любеку?»

Службовець розгортав книгу та називав число.

Він питав: «Коли я буду у Москві, якщо я поїду відсіль о 6.59?», і службовець казав йому.

Тоді чоловік з пам’яттю пішов додому, спалив усі розклади та забув все, що він знав.

Наступного дня він спитав службовця: «Скільки східців мають сходи перед вокзалом?» — і службовець сказав: «Я не знаю цього».

Тепер чоловік біг через увесь вокзал, підстрибував від радості та гукав: «Він не знає, він не знає».

І він йшов туди та рахував східці, та закарбовував число у своїй пам’яті, в якій тепер вже не було жодного часу відходу.

Потім його вже не бачили на вокзалі. Він ходив тепер по місту від дому до дому і рахував східці на сходах та примічав собі, тепер він знав цифри, що не були у жодній книзі у світі.

Коли вже він знав кількість східців у всьому місті, він прийшов до вокзалу, підійшов до віконця каси, купив собі квитка та в перший раз у житті сів у потяг, щоб поїхати у інше місто та порахувати там східці, та поїхати далі, щоб порахувати східці на сходах у всьому світі, щоб знати те, що не знає жоден і що не може прочитати у книгах жоден службовець.

(За Петером Бікселем)

(2голосов, средний: 5,00 out of 5)

Загрузка...

Народні художні промисли України — одна з історично зумовлених організаційних форм народного декоративно-прикладного мистецтва, яка являє собою виготовлення художніх виробів при обов’язковому застосуванні творчої ручної праці., Художні промисли в Україні зародилися за трипільської культури (V- IV тисячоліття до н. є.). У період феодалізму значними осередками розвитку художніх промислів були Київщина, Полтавщина, Поділля та ін. Предмети народного ужиткового мистецтва виготовляли в ХУІ-ХУП ст. на Запорізькій Січі. Пізніше в Києві, Львові, Станіславі (тепер Івано-Франківськ) організовувалися великі ярмарки, де збували продукцію ремісники. Сучасні народні художні промисли України — підприємства, неоднорідні за своєю організаційно-економічною структурою, типами виробництва. Це об’єднання, фабрики, комбінати, дільниці, цехи, кооперативи, асоціації. Вони підпорядковані Художньому фонду України. Також створюються нові підприємства, підпорядковані Укрхудожпрому. У системі Укрхудожпрому є виробничо-художні об’єднання, фабрики художніх виробів та торговельна мережа.

Українське народне і професійне декоративно-прикладне мистецтво набуло широкого визнання у нашій країні та за кордоном. У його предковічних образах, зручних утилітарних формах і динамічних образах орнаменту містяться, символи таємничої, чарівної природи, складні перипетії нашої історії, особливості побуту, доброта і щедрість душі українського народу.

У всезагальній народній культурі важливу роль відіграє декоративне мистецтво — широка галузь мистецтва, яка художньо-естетично формує матеріальне середовище, створене людиною. До нього належать такі види: декоративно-приклад не, монументально-декоративне, оформлювальне, театрально-декораційне тощо.

Між названими видами декоративного мистецтва існують тісні взаємозв’язки та взаємовпливи. З’ясування художньої специфіки кожного з них неможливе без вивчення конкретних періодів історії людства. Найчастіше для визначення суті декоративно-прикладного мистецтва вживається термін «народне мистецтво» (мистецтво широких мас). Воно виникло в процесі трудової діяльності народу і нерозривно пов’язане з його життям і побутом.

Народне декоративно-прикладне мистецтво живе на основі спадковості традицій і розвивається в історичній послідовності як колективна художня діяльність. Воно має глибинні зв’язки з історичним минулим. Ніколи не розриває ланцюжка локальних і загальних законів, які передаються із покоління в покоління, збагачуються новими елементами.

Народне декоративно-прикладне мистецтво — одна із форм суспільної свідомості і суспільної діяльності. Воно зародилося у первісному суспільстві, коли людина жила в умовах родового ладу, а засоби для існування добувала примітивними знаряддями. Тоді вся діяльність могла бути тільки колективною. Відсутність складних трудових операцій призводила до того, що всі члени колективу мали одні й ті ж обов’язки, опановували одні й ті ж трудові навички. Розподіл праці проходив таким чином: праця чоловіків (мисливство) і праця жінок (приготування їжі, виготовлення одягу, ведення домашнього господарства). Спільна праця зумовлена спільною власністю на знаряддя праці, землю, продукти колективного виробництва. Майнової нерівності ще не було. Народне мистецтво створювалось у сфері колективного матеріального домашнього виробництва. У ньому відбивалися риси первісної свідомості людини, міфологічний характер спілкування з природою. Знаряддя праці, зброя,’одяг, житло повинні були передусім бути зручними, магічними, щоб ніщо, ніякі ворожі сили не перешкоджали людині жити і працювати.

Сьогодні декоративно-прикладне мистецтво розглядається як важлива художня цінність, що виконує численні функції: пізнавальну, комунікаційну, естетичну та ін.

 Життя підтверджує, що декоративно-прикладне мистецтво збагачується новими аспектами філософсько-естетичного звучання, його змістовна краса потрібна людині, в наш час зростає його художньо-культурна цінність.

Сьогодні декоративно-прикладне мистецтво — важливішою складовою частиною системи художньої освіти. Постійно зростає всезагальний інтерес до нього. Відкриваються нові факультети і відділення у вищих і середніх педагогічних та художніх закладах, організовуються курси підвищення кваліфікації з питань народного мистецтва і народознавства.

Декоративно-прикладне мистецтво в предметно-духовний світ людини. Включає в себе численні види художньої практики. Це плетіння і ткацтво, розпис і вишивка, різьблення і виточування тощо. Одні види — кераміка, обробка кісті і каменю, плетіння — виникли на зорі людської цивілізації, інші молоді: мереживо, гобелен, вироби з бісеру, витинанки з паперу.

Ткацтво — один з найдавніших і найважливіших елементів національної культури України. Художнє ткацтво — це ручне або машинне виготовлення тканин на ткацькому верстаті. Ткацьке виробництво об’єднує підготовку сировини, прядіння ниток, виготовлення з них тканин і заключну обробку: вибілювання, фарбування, ворсування, вибивання тощо.

Килимарство відоме з прадавніх часів і має свою історію. Воно було поширене і в країнах Сходу, і в Стародавньому Римі, і в Київській Русі.

Килими — це унікальні твори, в яких є висока культура технічного виконання, орнаментальне, композиційне, колористичне багатство. Килим ткали з овечої вовни.

Килимарство — це виготовлення килимів, а також килимових виробів (гобеленів, доріжок, килимових покриттів) ручним або машинним способом. Важливе значення мають добір і якість сировини (волокон), відповідна підготовка пряжі, прядіння ниток, їх фарбування, техніка ткання, принципи орнаментально-композиційного розв’язання і кінцева обробка виробів: зару-блення, в’язання тороків,  вирівнювання, вичісування.

Вишивка — найпоширеніший вид народного декоративно-прикладного мистецтва, орнаментальне або сюжетне зображення на тканинах, шкірі, виконане різними ручними або машинними швами. Дивовижне багатство художньо-емоційних рішень української народної вишивки зумовлене різнотипністю матеріалів, технік виконання орнаментів, композицій, колориту, які мають численні локальні особливості. Художнє обдарування українського народу, вершини його мистецького хисту в повну силу виявлені у вишитих творах. Немає меж розмаїттю їхніх художньо-виражальних засобів.

Серед підприємств Укрхудожпрому кількісно переважають ті, що випускають вишивані вироби. В розмаїтті українського декоративного мистецтва художнє вишивання посідає одне з провідних місць. Це — один з найулюбленіших і найрозповсюдженіших видів народної творчості.

В’язання — популярний вид українського домашнього заняття, який полягає в виготовленні суцільного полотна або окремих виробів переплетінням нитки у вигляді петель.

Мереживо — один із популярних видів народного декоративного мистецтва. Ажурні, сітчасті, декоративні вироби з лляних, шовкових, бавовняних, металевих та інших ниток. Мереживо виготовляється для оздоблення одягу, прикрашання тканин інтер’єрного призначення.

Вибійка, розпис (вибиванка, набіка, друкованиця, мальованка, димка, синильниця) — це тканини з візерунками, нанесеними за допомогою різьблених дощок (форм, печаток, стемпів); декорування тканин, коли орнамент утворюється не в процесі ткання, а наноситься на готову тканину, друкується. Дослідники вибійники часто називають її народною графікою. Відмінність назв обґрунтовується різними техніками вибивання узорів, періодами виготовлення та побутування в окремих регіонах України.

Художня обробка шкіри — цей вид декоративно-прикладного мистецтва з специфічними прийомами формоутворення і оздобленням утворює чимало естетично-досконалих побутових речей: взуття, одягу та ін.

 Освоєння людиною глини — першого пластичного і порівняно твердого матеріалу для виготовлення посуду та магічно-ритуальних фігурок — припадає на епоху палеоліту. Десь з цього часу можна вважати появу ще одного напряму декоративно-прикладного мистецтва — кераміки.

Художнє плетіння — це вид декоративно-прикладного мистецтва, що означає процес виготовлення творів, виробів з природних рослинних матеріалів. Плетені вироби відомі з епохи, де їх виплітали як місткості для зберігання зерна.

Суцільне плетіння — це переплетення навхрест вертикальних каркасних плотів з горизонтальними стрічками. Візерунчасте плетіння відзначається привабливістю поверхні виробів. Ажурне плетіння оригінальне за структурою та фактурою поверхні.

Писанкарство. Розпис писанок має стародавнє язичницьке коріння, характеризується символічними орнаментальними мотивами, геометричними, рослинними, антропоморфними, які чітко підпорядковуються сферичній формі яйця.

Витинанка. Українські народні паперові витинанки як прикраси сільських хат з’являються в середині XIX ст.. Орнамент традиційних витинацок — геометричний і рослинний, трапляються також антропоморфний та зооморфічні фігурки.

Україну виділяють за такими видами декоративно-прикладного мистецтва: вишивка, художня обробка дерева та кераміка. Розглянемо їх докладніше.

Вишивка

У нев’ичерпній скарбниці духовної культури нашого народу є особлива, винятково важлива частина — вишивка. З нею зв’язана вся багатовікова історія українського народу, його творчі пошуки, радість та горе, його перемоги та поразки, надії на майбутнє.

Вишивка — це духовний символ українського народу, рідкого краю, батьківського будинку, тепла материнських рук.

Святковий народний костюм здавна ніс відбиток творчої індивідуальності майстрині, відзначався яскравою барвистістю. Вишивка — складова частина народного костюма. Нині вона застосовується і в одязі сучасного краю, надаючи йому своєрідності й неповторності.

На підприємствах Укрхудожпрому, що спеціалізуються на вишивці, ведеться постійна й кропітка робота по збиранню зразків старовинної вишивки, по вивченню і творчому переосмисленню здобутків минулого. Це тим цікавіше, що українська вишивка неоднорідна.

Розмаїття життя, думки і почуття, краса навколишньої природи — усе знаходило своє образне втілення у вишивках. Тонке поетичне сприйняття світу знайшло відбиття навіть у назвах орнаментальних мотивів та елементів: «барвінок»,  «хмелик»,  «дубок»,  «гарбузове листя»,  «зозулька» тощо.

Художня виразність і різноманітність вишивки залежать не тільки від створення досконалої орнаментальної композиції, тонкого відчуття кольорів, вмілого їх поєднання, а й значною мірою від правильного вибору техніки виконання. Ось чому у вишивці є та відшліфована сторіччями єдність орнаменту та засобів його творення. На Україні кожна місцевість має свої улюблені техніки вишивання, їх традиційне кольорове рішення. Існує понад 1000 технік — основних і допоміжних. Це рахункові й ажурні, різноманітні шви вільного малюнка.

Найбільша увага в народному костюмі приділяється оздобленню чоловічих та жіночих сорочок. У чоловічих сорочках — оздобленню комірця і застібки на грудях («манішки»), в жіночому костюмі — вишивці рукава.

Орнаментальні мотиви сучасних українських вишивок ідуть своїми, коренями в далеке минуле, відображають місцеву флору та фауну, а також дають простір фантазії вишивальниці. У старовину основні орнаментальні мотиви були зв’язані із символами різних давніх культур. Вишивка в одязі давньоруських людей, крім декоративної, несла заклинальну та символічну функцію. Вишитий візерунок мав магічну силу. Він розташовувався навколо шиї, на передпліччях рукавів, на грудях й подолі.

 Поруч з різними амулетами й оберегами, що виготовлялися з дерева, глини, каменю та тканини, оберігали життя людини й вишивки.

Символи українських вишивок — не випадковість. У них втілена народна філософія, світосприймання, розуміння важливих проблем, зв’язаних із усім довгим життєвим шляхом, діяльністю людини від її народження й до смерті.

Розглянемо характерні риси технік вишивання в різних регіонах України.

Вишивки Полісся прості й чіткі по композиції. Лінія геометричного мотиву у вигляді ромбів повторюється кілька разів. Вишивка виповнюється червоною ниткою на білому-сірому фоні, графічно чітка.

У північних районах Волині поширена одноколірна вишивка, що виконана швом на зразок ткацтва, що виглядає дуже вишукано. У південних районах Волинської області переважають рослинні мотиви — квіти, ягоди, листочки. Чорний колір з’єднується із своєрідними комбінаціями червоного, чим досягається колористичний ефект.

Для Чернігівщини характерні білі вишивки. Щоб підсилити загальну виразність, використовують шви декількох типів.

На Київщині переважають рослинно-геометричні орнаменти зі стилізованими гронами винограду, що виконуються червоними та чорними нитками.

У південних регіонах України сорочки прикрашають вишивкою, що з’єднує орнаментальні мотиви різних місцевостей. Це ґрунтується на тому, що тут живуть представники багатьох національностей та народностей.

В орнаментах подільських сорочок переважає один колір — чорний. Найбільш розповсюдженими є одноколірні (червоні, чорні) вишивки на сорочках, значно рідше — двох- та триколірні.

У минулому в Карпатах та в Прикарпатті майже кожне село відрізнялося від іншого своєрідністю вишивки, багатством композиції та неповторністю кольорів. Ця традиція збереглася й дотепер. У народних вишивках Львівської області використовують різноманітні візерунки, деякі з них поширені по всій області та пов’язані з місцевими особливостями й народними традиціями.

Для гуцульських вишивок характерна розмаїтість геометричних та рослинних візерунків, строкатість композицій, багатство колірних з’єднань, в основному червоного з жовтим та зеленим.

Зараз в Україні працює багато художньо-продуктивних майстерень. Найбільш відомими є майстерні в Києві, Львові, Вінниці, Чернігові, Полтаві, Черкасах та інших містах.

Художня обробка дерева в Україні

У народному мистецтві України існує виготовлення художніх предметів з дерева, які пов’язані з різьбленням. Особливо інтенсивне виробництво побутових речей,» прикрашених різьбленим орнаментом, розвивалося на Полтавщині. Вже у XIX ст. воно мало тут масштаби та характер промислу. Тисячі родин щороку готували свою продукцію для продажу на ярмарках.

Сільнички та ступки, свічники, ложки та черпаки разом з різьбленими дошками, формами для кахлів та інших робіт в асортименті виробів, багато видів яких роблять й сьогодні. У мотивах різьблення геометричні паски, сонячні розетки складають основу оформлення різних предметів. Пряникові дошки мали рослинний орнамент. Досить складне їхнє різьблення в техніці контрельефу дозволило майстрам, починаючи з 1920-х років, спробувати свої сили й у дрібній пластиці, робота над якою також має своє продовження сьогодні. Приклад майстрів Полтавщини став імпульсом до розвитку традиційного ремесла з художньої обробки дерева й в інших областях України.

Однак найбільш відоме своїм оригінальним почерком та високим рівнем майстерності різьблення по твердих породах дерева, що виконується в Закарпатті. Вироби з горіха, бука, явора завжди були неодмінним атрибутом побуту гуцулів. Робили також й на продаж. В оформлення виробів включали не тільки орнаментальне різьблення, але й скульптурні зображення людських фігур. сити до чогось або уряд, населення чи яку-небудь частину того й іншого, виправдане суспільними цілями». А також як «навмисне застосування насильства чи погрози насильства для нагнітання жаху, з наміром примусити до чого-небудь чи залякати уряд та суспільство, як засіб досягнень політичних, релігійних чи ідеологічних цілей».

(1голосов, средний: 2,00 out of 5)

Загрузка...

До надзвичайних ситуацій техногенного походження відносяться аварії, катастрофи; пожежі, спричинені аваріями; аварії з викидом в атмосферу сильнодіючих хімічних речовин; пожежі, забруднення навколишнього середовища продуктами горіння; аварії у системах життєзабезпечення. Аварія — це небезпечна подія техногенного характеру, що створює загрозу для життя і здоров’я людини, призводить до руйнування будівель, споруд, обладнання і транспортних засобів та завдає шкоди довкіллю. „ Аварії бувають залізничні, на підземних спорудах, на трубопроводі, гідродинамічні, з біологічною загрозою, з викидом радіоактивних речовин, з викидом хімічних речовин тощо.

Серед особливо небезпечних аварій особливе місце займають явища, пов’язані з викидом в атмосферу сильнодіючих хімічних речовин; вони трапляються на хімічно небезпечному об’єкті і спричиняють хімічне забруднення навколишнього середовища, хімічне ураження людей та їхню загибель. До сильнодіючих хімічних речовин належать аміак, акрилонітрил, анілін, дихлоретан, окиси азоту, ртуть, метиловий спирт, синильна кислота, фосген, хлор. Так фосген (отруйна речовина удушливої дії) — безкольоровий газ із запахом прілого сіна. Якщо знаходитися в приміщенні, де концентрація фосгену складає 0,3 мг/л 30 хвилин або в приміщенні з концентрацією цього газу 3 мг/л 2 хвилини, то наступає смерть.

Синильна кислота (отруйна речовина загальноядовитої дії) — безкольорова, легкорухома, легко летюча рідина із запахом мигдалю. Смертельна доза цієї речовини складає 0,8-1 мг/л, якщо знаходитися під її дією 2 хвилини. Використання засобів індивідуального захисту органів дихання — найбільш ефективний спосіб захисту населення в умовах зараження навколишнього середовища сильнодіючими хімічними речовинами. До таких засобів належать протигази ГП-5, ГП-5М, ГП-7, ДПГ-1 і ДПГ-2. Коли під рукою немає ні протигазу, ні респіратора, можна скористатися ватно-марлевою пов’язкою.

З метою зменшення шкідливого впливу сильнодіючих хімічних речовин на людей, що перебувають у приміщеннях, проводять додаткову герметизацію приміщень, яка передбачає:

•          зачинення щільно дверей та вікон;

•          заклеювання вентиляційних отворів щільним матеріалом;

•          ущільнення дверей вологими матеріалами;

•          заклеювання щілин вікон липкою стрічкою чи папером.

Почувши, що сталася аварія на хімічному об’єкті, необхідно одягнути засоби захисту органів дихання і шкіри; позачиняти вікна і двері; вимкнути усі системи життєзабезпечення будинку, _узяти документи, гроші, невеликий запас продуктів, попередити сусідів і хутчій заховатися у сховищі чи взагалі залишити місто. Виходячи із зони зараження, потрібно уникати низьких місць: там концентрація отруйних речовин вища. Рухатися потрібно перпендикулярно до напрямку вітру.

Після будь-якої аварії ймовірність виникнення пожежі дуже велика.

Пожежа — це неконтрольоване горіння, небезпечне для людей, воно завдає значних матеріальних збитків. Горіння само по собі є дуже складним фізико-хімічним перетворенням, яке супроводжується виділенням тепла і світла. Для того, щоб це перетворення відбувалося, потрібна горюча речовина, окислювач та джерело запалювання.

Більшість дорожньо-транспортних пригод закінчуються пожежами автомобілів. Якщо сталася аварія, внаслідок якої пошкоджено газову магістраль, достатньо найменшої іскри, щоб виникла пожежа. Наслідками пожеж можуть бути не тільки людські жертви та економічні втрати, а й завдання шкоди навколишньому середовищу, тому що під час горіння виділяються шкідливі продукти. Всі пластмаси, як правило, здатні горіти. Більшість із них горить повільно, підвищуючи інтенсивність горіння в процесі розкладу матеріалів при нагріванні. Якщо до складу горючої речовини входить сірка, то виділяється сірчистий газ; внаслідок горіння вініпласту виділяється хлористий водень. Дуже пожежонебезпечними є синтетичні речовини, які при нагріванні пом’якшуються, згоряють повністю з виділенням токсичних газів.

Шсляаварійні роботи на об’єктах життєзабезпечення спрямовані на рятування людей, які опинилися в осередку ураження, підтримання життєдіяльності на об’єктах, які збереглися, і найшвидшої відбудови систем життєзабезпечення: водопостачання, каналізації, електропостачання, газопостачання, теплопостачання.

Система водопостачання — це комплекс підсистем, кожна з яких має власне джерело води, водозабір, очисні споруди, насосні станції тощо. Припинення подачі води дестабілізує роботу всіх підприємств, особливо небезпечне воно у медичних закладах, школах, дитячих садках. Відсутність води впливає на роботу каналізаційних систем.

Катастрофа — це великомасштабна аварія чи інша подія, що призводить до тяжких, трагічних наслідків. Трапляються авіаційні катастрофи, катастрофічні паводки тощо.

Отже, при виникненні надзвичайної ситуації техногенного походження, як-то аварія, катастрофа, пожежа, викид в атмосферу сильнодіючих хімічних речовин, людина повинна дотримуватись правил поводження в таких ситуаціях. Тільки така поведінка може гарантувати людині більшу безпеку.

Реферат на тему «Надзвичайні ситуації на транспорті та правила поведінки пасажирів під час їхнього виникнення»

Транспорт у сучасних умовах відіграє у житті людини дуже велику і важливу роль. При використанні залізничного, автомобільного, водного та авіаційного видів транспорту часто виникають надзвичайні ситуації, що призводять до загибелі людей, завдають матеріальних втрат і завдають шкоди довкіллю. Жодний транспортний засіб не може бути стовідсотково безпечним, тому завжди потрібно пам’ятати правила безпечного поводження під час поїздок.

Корабельна аварія, катастрофа — це аварія морського чи річкового об’єкта, внаслідок якої він затонув або сталося його повне руйнування. Ризик переміщення морським транспортом вищий, ніж авіаційним чи залізничним, але нижчий, ніж автомобільним.

(Еще не оценили)

Загрузка...

До надзвичайних ситуацій метеорологічного походження відносять сильні вітри — бурі, урагани, смерчі, торнадо, а також гради, зливи, налипання мокрого снігу, ожеледь, хуртовину, мороз тощо. Дме вітер… Звичайне серед звичайних явищ у природі. Знайоме та зрозуміле кожному. Але буває і так: звичайне це явище раптом постає перед нами в рідкісному, незвичайному вигляді, вражає уяву, викликає занепокоєння, навіть лякає своєю стихійною силою. Дме вітер, і піщані бархани співають загадкові пісні. А ядовите дихання піщаних бур отруює все живе. Дме вітер, і над землею казковим джином, який вирвався з пляшки, проноситься вихор — торнадо. Страшне видовище залишає після себе тропічна буря. Дме вітер, і небо дарує вам різнокольорові дощі.

Торнадо. Так називають в Північній Америці смерчі надзвичайної руйнівної сили (від перекрученого іспанського слова «гопайа», тобто гроза). Величезні за розміром ці атмосферні вихори знищують на своєму шляху все. Відомо багато прикладів, коли торнадо піднімав високо а повітря людей і тварин, навіть невеликі будинки. За свідченнями Гідрометцентру» найбільш руйнівний серед усіх відомих нам торнадо пронісся у США 18 березня 1925 року. Страшний вихор цей пройшов 352 кілометри при ширині 1-1,5 кілометра. Загинуло 689 чоловік, а 1980 — було поранено. Понад півмільйона людей лишилися без даху над головою. У полосі, охопленій торнадо, вщент були зруйновані будинки та господарські будівлі. Є випадки, коли потяги зходили з колій, іноді на 150-200 метрів від місця знаходження були відкинуті вантажівки й навіть залізничні вагони.

У цілому на всій Землі з’являється біля 1000-1500 смерчів, а половина з них — на території США. Там виділена навіть смуга найбільшої повторюваності цього спустошуючого природного явища, яка отримала похмуру назву «алея торнадо».

Науковці розрізнюють 3 види цього природного явища:

1.         Незначні — швидкість вітру не перевищує 20-50 км/год.;

2.         Слабі — швидкість вітру складає 60-100 км/год.;

3.         Сильні — швидкість вітру складає 250-330 км/год.

Смерч — це атмосферний вихор, який виникає в грозовій хмарі і розповсюджується вниз, часто до самої поверхні землі у вигляді рукавів або хобота з хмари, діаметром у десятки і сотні метрів. Смерч триває недовго, рухається разом з хмарами і може нанести великі руйнування та збитки.

Слов’янське слово «смерч» походить від «смеркатися», «морок» і, як пояснює тлумачний словник, означає «чорна хмара». Такі явища у нас також бувають, правда, не зовсім жорстокі, але надзвичайно сильні. Смерч над Тулою влітку 1948 року переніс на відстань у 200 метрів деталь машини вагою у пів-тонни. А яку ж силу повинен мати такий вихор, щоб скинути із залізничної колії навантажені вагони! Це трапилось під час смерчу 12 червня 1927 року в Білорусії та в 1953 році в Ростові.

І одночасно смерч нерідко дивує своїми дивами. Налітаючи на виселок, він, наприклад, руйнує будинки, а буфет з посудом переносить в інше місце, не розбивши в ньому жодної чашки! Піднімаючи високо в повітря збожеволі-вших від страху людей, він — буває й таке — потім бережно опускає їх на землю. Або, натрапивши на будинок, смерч акуратно зриває з нього дах, переносить його на 200-300 метрів і опускає на землю. В будинку все залишається непошкодженим.

У цілому на території України, Росії, Литви смерчі бувають рідко. Це практично поодинокі випадки. Те, що трапилося в Москві в 1904 і 1945 роках, Ростові в 1953 році, на Україні в 19В0 році, в Литві в 1981 і 1985 роках, відноситься до розряду таких нещасних випадків. І їх руйнівна сила була не така велика, як в Америці.

Пилові бурі — це тривалий переніс пилу та піску зі швидкістю понад 15 м/с. Це явище виникає у пустелях, напівпустелях і степах, де є невкритий травою ґрунт. Руйнівна сила пилових бур величезна: вони здатні переносити мільйони тонн пилу на сотні кілометрів. У степовій зоні пилові бурі виникають, якщо землі розорюються нераціонально.

Град — це частинки криги, різні за розміром (до 55 мм у діаметрі і масою до кількасот грамів), формою і структурою. Випадає град у теплу пору року, супроводжується зливами, грозами. Це явище завдає величезної шкоди сільському господарству. Величина градин, більша за 1 см, небезпечна для людини, тому під час граду слід ховатися у будь-якому приміщенні або захистку.

Злива — це дуже сильний короткочасний дощ. Небезпечний він тим, що вода не встигає просочуватися у ґрунт і утворюються потужні потоки. Ці потоки можуть виривати в землі яри, підмивати дороги та фундаменти будівель. Зливи можуть переповнювати водойми, що спричиняє аварії — руйнуються греблі, дамби, іноді — мости.

Налипання мокрого снігу — це відкладання мокрого снігу на деревах, проводах, інженерних конструкціях тощо. Для України такі стихійні явища характерні майже для всієї території, особливо південно-західних областей.

Ожеледь — це шар щільного матового чи прозорого льоду, що наростає на дротах та наземних предметах внаслідок замерзання краплин дощу, мряки або туману. Ожеледь виникає частіше за все при температурі повітря нижче 0 градусів. Під дією ожеледі ламаються дерева, обриваються лінії електромереж, паралізується рух транспорту на дорогах.

Хуртовина — це сильний вітер, що сприяє перенесенню в повітрі великих мас снігу. Вона може тривати від кількох годин до кількох діб. Це явище дуже характерне для України. Хуртовина досягає величезної сили, охоплюючи цілі регіони. Під час хуртовин виникають снігові заноси, припиняється рух транспорту, іноді гинуть тварини й навіть люди.

Мороз — це падіння температури повітря нижче 0 градусів. Людина на морозі може замерзнути, особливо якщо вона стомлена, голодна, нервово виснажена або легко одягнена. Обмороженому потрібно надати першу допомогу і якнайшвидше відвезти до лікарні, бо можуть виникнути серйозні захворювання, такі як запалення легенів, набряк мозку, порушення кровообігу.

Таким чином, надзвичайні ситуації, спричинені метеорологічними умовами, дуже поширені в Україні. Інколи ці стихійні лиха спричиняють людські жертви, тому знання про ці явища слід використовувати для набуття навичок виживання в екстремальних ситуаціях.

Реферат на тему «Надзвичайні ситуації гідрологічного походження»

До надзвичайних ситуацій гідрологічного походження належать ранній льодостав, відрив прибережного льоду, затори, підвищення рівня ґрунтових вод, снігові лавини, селі тощо.

Тихо дзюрчить в ущелині маленька річка, іноді навіть струмок. Можна годинами милуватися ними: вони то обминають розкидані там і тут валуни, то влаштовують біля них пінні водоверті, — і не підозрювати, що цьому мирному струмку нічого не варто в одну хвилину перетворитися в нещадного звіра. Різке підвищення рівня води, паводок, викликаний зливами чи бурним розтаванням снігу десь у верхів’ях; і струмок уже не струмок, а ревучий, який змітає на своєму шляху все, каламутний від мулу, піску і ґрунтів потік. Те саме каміння і валуни, які він так ласкаво обтікав, зірвані зі своїх місць. Це і є сель.

Сель — це бурхливий потік. Його знають у багатьох країнах — в деяких областях Індії та Китаю, Туреччини та Ірану, в гірських районах західного узбережжя Північної та Південної Америки. Від селевих потоків не раз страждали мешканці Кавказу та Середньої Азії.

У березні 1938 року у відрогах Кордильєр, недалеко від Лос-Анджелеса, пройшла сильна злива. Вода швидко переповнила долини пересохлих гірських річок, які перетворилися в нестримні потоки. Вони з корінням вивертали дерева, несли кам’яні брили вагою в десятки тонн, багато бруду, гальки. Постраждали будинки, які зустрічалися на їхньому шляху, залізниці і мости. Загинуло 200 чоловік, більше 10 000 людей залишились без даху над головою. З гір вниз було знесено майже 12 мільйонів кубічних метрів породи. Спустошуючі селі часто бувають в Австрійських Альпах. Тут трапляються селеві потоки, висота яких досягає 18 метрів. Таким тут був сель в 1991 році.

Одного разу, це було в липні 1921 року, нічні вулиці Алма-Ати, які розміщені біля північного підніжжя Заїлійського Алатау, наповнились тривожними криками: «Сель іде! Сель іде!» Зі сторони гір уже чулося зловісне гудіння, і через кілька хвилин на місто обрушився грязекам’яний потік висотою з двоповерховий будинок. Він тягнув із собою такі глиби, які досягали в діаметрі 2-х метрів. Місто постраждало дуже сильно. Потік майже в 3 мільйони кубічних метрів змів на своєму шляху, зруйнував 65 і пошкодив 82 будинки, 177 господарських прибудов, 18 млинів, тютюнову фабрику, 2 заводи, які обробляли шкіру..

Лавина — снігова маса, яка повзе з гірського схилу під дією сили земного тяжіння.

Що ж може заподіяти снігова лавина, яка несе в собі десятки і сотні тисяч тонн? Скочуючись із швидкістю, яка досягає іноді 200 км/год., така громадина здатна перетворити в руїни найміцніші кам’яні споруди. Секрет руйнівної сили лавини ще і в тому, що сніговий вал гонить перед собою повітряну хвилю, а повітряний таран небезпечніший, ніж удар снігової маси. Він перевертає будинки, ламає дерева, контузить і давить людей. По суті, така хвиля повітря мало чим відрізняється від тієї, що народжується під час вибуху великої бомби.

Гірські лавини бувають і на Кавказі, і на Уралі, і в Карпатах. Чимало неприємностей приносять вони мешканцям Кольського півострова. Хоч гори тут і невеликі, але навіть з їх похилих схилів часом зриваються лавини, які приносять розрушення.

Таким чином, коли людина потрапляє в осередок гідрологічних надзвичайних ситуацій, слід пам’ятати: вода — агресивне по відношенню до людини середовище. Вона може нести очевидну загрозу безпеці людини.