Сочинения

(4голосов, средний: 3,50 out of 5)

Загрузка...

Силовий жонглер, артист цирку Валентин Іванович Дікуль під час виступу утримує дев’ятисоткілограмову «піраміду», «Волгу» вагою в півтори тонни! А на спеціальному тренажері цей богатир тримає гігантську вагу — 2 тонни! Хоча медики довели, що берцова кістка людини витримує вагу не більше тонни. І це робить той, хто кілька років тому одержав страшні переломи хребта, ніг, рук та інвалідність першої групи. Фантастика?

Валентин рано залишився сиротою. Його батька, працівника органів державної безпеки, вбили бандерівці. Невдовзі померла й мама. Хлопчик жив у бабусі, а потім — у дитячому будинку. Мріяв виступати в цирку. І ось він на арені.

Та життя ще раз вирішило перевірити його мужність. Під час одного з виступів лопнув канат, і артист впав з тринадцятиметрової висоти.

І все ж він вижив. Лише через п’ятдесят дві доби В. Дікуль опам’ятався в реанімації. Неймовірно важкі травми прикували нерухоме тіло до ліжка. Як жити далі? Довгих два роки і сім місяців він нелюдськими зусиллями волі виховував свій організм, тренувався, вчився піднімати руки, пересуватися. І, нарешті, пішов…

Пішов, щоб знову виступати і допомагати паралізованим хворим. Валентин Іванович сам розробив спеціальні тренажери, комплекси вправ, стимулятори, які допомогли уже більше восьмистам невилїковано хворим людям повернутися до повнокровного життя. У вільний від роботи час В. Дікуль надсилав в усі куточки країни креслення тренажерів, ксерокопії вправ, А це — тисячі конвертів, бандеролей, значні кошти, які сім’я витрачала зі свого бюджету. Яку ж душевну доброту, милосердя, чуйність треба мати, щоб допомагати зовсім невідомим йому людям? Чи кожен лікар має такі успіхи і щедрість душі?

На жаль, ні. І тому пишуть Валентину Івановичу, просять допомоги. Понад десять тисяч листів, за кожним з них трагедія, накопичилося у нього. Навіть із-за кордону. Люди вірять в його розум, гуманність, самозречення.

Своїм життєвим подвигом, подвижницькою діяльністю В. І. Дікуль довів, що людина здатна витримати найсуворіші випробування. Перемогти власне і чуже горе.

(Еще не оценили)

Загрузка...

Тривалий час наша уява малювала різноманітні форми життя на сусідніх планетах. Однак поки що сподівання землян не справджуються. То, може, розвиток життя на Землі — збіг обставин і наша цивілізація унікальна? Ось уже кілька десятиліть вчені багатьох країн досліджують проблему позаземних цивілізацій. Відбулося два Міжнародних симпозіуми: у 1971 та 1981 роках у Вірменії та Талліні.

Спочатку постало питання: є нам кого шукати чи ні? Видатні фізики, астрономи, математики відповіли оптимістично: «Є!» Якщо лише в нашій Галактиці налічується понад 150 мільярдів зірок, а вже відкрито близько 10 мільярдів галактик, то, безперечно, можна припустити, що на якійсь планеті все ж таки є життя. На чому ж базувалася така впевненість? Останнім часом встановлено, що життя Всесвіту підлягає одним і тим же законам. Є дані, які свідчать про те, що форми матерії однакові на відстані в мільярди світлових років від Землі. У Всесвіті немає такого тіла, такого явища, основні й загальні властивості яких не були б повторені в іншому тілі, іншому явищі. Якщо діє закон повторюваності, однотипності, то можна припустити, що Земля не виняток, а один з-поміж багатьох інших космічних об’єктів. Крім того, у космосі було виявлено близько 50 типів органічних молекул, які за відповідних умов можуть стати своєрідним фундаментом життя. Отже, наша планета не унікальна…

І все ж це лише гіпотетичні розрахунки. Вагомих фактів підтвердження теорії, на жаль, нема. Вчені ведуть наполегливі пошуки позаземних цивілізацій, надсилають радіосигнали в різні галактики. Та космос мовчить. Чому? Радянські дослідники на чолі з членом-кореспондентом АН В. С. Троїцьким підрахували, що для ефективного пошуку потрібна надпотужна антена. А саме: її радіус має бути не менш як п’ять тисяч кілометрів. Вага такої кулі буде меншою за масу Землі лише в 500 разів. Для роботи даної системи потрібен передавач потужністю 23 ват. Нині ж вся земна цивілізація виробляє енергії в десять мільярдів разів менше. Отже, треба шукати нові види енергії, нові конструкції антен, приймачів, Треба орієнтуватися на різні варіанти сигналів, удосконалювати ЕОМ.

Постають й інші питання: А чи потрібно нам взагалі шукати контактів з інопланетянами? Чи не спричинять вони до виникнення на Землі невідомих епідемій, ката-клізмів? Чи не станемо ми жертвами суперцивілізацій, які далеко випередили землян? Питання, питання…

І все ж роботи продовжуються. Проблема позаземних цивілізацій — загальнонаукова, загальнокультурна, загальнолюдська. Вона сприяє інтеграції різних наук, зміцненню зв’язків між вченими планети. Пошук вирішення проблеми дає можливість краще зрозуміти кардинальні завдання нашої цивілізації, її сьогоднішні турботи, її майбутнє.

Нині вчені вже мають вагомі свідчення про те, що ия Землі спалахували й згасали різні цивілізації, які розвивалися успішно, і якби не якісь катаклізми, вони, мабуть, вже значно випереджали б нас.

Отже, ми унікальні в тому розумінні, що маємо можливість спільними зусиллями землян відвернути загибель цивілізації, знищити гонку озброєнь, вирішити екологічні проблеми. Зберегти нашу голубу планету

(2голосов, средний: 5,00 out of 5)

Загрузка...

Високу моральну цінність добра, яке ми робимо сторонній людині, розуміли люди ще у сиву давнину. У Вавілоні був такий звичай — недужих виносили на майдан чи дорогу. Кожен, хто йшов повз нього, підходив, розпитував, коли знав якийсь засіб, радив нещасному. Ніхто байдуже не проходив. Такий звичай побутував і в ассірійців, і в єгиптян. Звичай чинити добро безкорисливо. Колись у Сербії був такий закон: той, хто одружувався, мав посадити 75 оливкових дерев. Оливки живуть і плодоносять 400 років. Уже давно немає тих, хто саджав ці дерева. Забули їхні імена, імена їхніх правнуків, а дерева, посаджені в XVII столітті, плодоносять і радують людей ще й сьогодні.

Прекрасний звичай побутує й нині на Кавказі. Високо в горах саджають плодові дерева. Випадковий мандрівник, втамувавши голод чи спрагу, не може навіть подякувати, не знає кому. Але смуга відчуження відступає. Чужі стають рідними, близькими, коли потрапляють у скруту.

Та й узагалі, невже така нездоланна межа між близькими і далекими? Коли вдуматися — кожен «чужий» та «далекий» для когось близький, рідний. І цим «кимось» могли б бути ми з вами, аби народилися під іншим дахом. Вчені зробили цікаві підрахунки. Якщо розглядати генеалогію, то у якомусь енному поколінні ми всі — родичі.

У психологів є термін «емпатія». Так називається здатність співпереживати, відчувати себе на місці іншого. Що тонша духовна організація, то вищий інтелект людини, більше характерна їй ця риса. Невипадково кіноактриса Нона Мордюкова якось сказала: «Відчувати чужий біль, чужу радість, як свою — ось що головне».

Сьогодні здатність співпереживати, на жаль, властива не кожному. Очевидно, досконалішій людині майбутнього співпереживання буде властиве більшою мірою. Причому не споглядальне, а активне, дійове.

(5голосов, средний: 4,00 out of 5)

Загрузка...

Якщо дружити із стежинкою, вона багато цікавого розповість. Тетянка вийшла на ґанок, а стежина неначе взяла її за руку і повела за собою. Довкола картопля цвіте біло й рожево, соняхи в золоті бубни вигупують. Зелений огірочок виповз із грядки на стежку: а що тут робиться? Квасоля-по-витиця пишається на високих тичках, їй звідтіля все видно. А гарбуз та гарбузиха з гарбузенятами сховалися під лапатим листям — щоб сонце не напекло. Через стежину снують мурашки. Такі малі, а тягнуть більші за себе гілочки й бадилинки. Тетянка знає: отам, під старою грушею, вони дім собі будують. А в повітрі золоті цяточки блискають. То бджоли летять по мед: на город, на леваду, в поле.

Веде стежинка Тетянку і все їй показує. Уже й город кінчається. Що ж там далі? А тут бабуся:

— Онучко, іди-но до хати!

По правді, Тетян ці не хочеться вертатись. Але треба слухатися. Ну що ж, вона завтра із стежинкою далі піде.

(Еще не оценили)

Загрузка...

Якби вас попросили назвати відомий крейсер, більшість відповіла б не вагаючись: «Аврора». Жоден із кораблів дореволюційного військово-морського флоту не удостоєний такої  високої  честі,  як  легендарний крейсер. Адже ж саме постріл з «Аврори» став 25 жовтня (7 листопада) сигналом до штурму Зимового палацу. «Саме революційні моряки разом з робітничими загонами брали найактивнішу участь у поваленні самодержавства того історичного дня. На честь десятої річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції корабель було нагороджено орденом Червоного Прапора. А чи знаєте ви про участь аврорівців у Великій Вітчизняній війні?

Коли фашисти віроломно напали на нашу країну,— крейсер знаходився у місті Оранієнбаум (нині Ломоносов). Він не мав свого ходу. Адже ж кораблю виповнилося 38 років. Проте гармати «Аврори» були такі ж потужні, як і раніше. У червні 1941 року, коли ворог став загрожувати Ленінграду, з крейсера зняли дев’ять із десяти гармат. їх розташували на Вороньїй горі неподалік від нинішнього селища Можайського. Так була створена окрема артилерійська батарея «А», до складу якої ввійшли три моряки-аврорівці. У вересні бійці невеличкої батареї відбили більше десяти танкових атак. Вони розгромили колону ворожих автомашин і бронетранспортерів. А коли закінчилися боєприпаси, гармати довелося підірвати. У дні блокади Ленінграду вороги неодноразово обстрілювали «Аврору». У корпусі крейсера нарахували півтори тисячі пробоїн. Умілі руки ленінградських корабелів відновили дорогий нам корабель.

З 1948 року «Аврора» — на вічній стоянці на Неві. Легендарний крейсер — один із пам’ятників Великої Жовтневої соціалістичної революції. Одночасно корабель є філіалом Центрального військово-морського музею.

Десятки тисяч радянських людей, зарубіжних гостей відвідують щороку крейсер «Аврору». Вони йдуть віддати шану борцям за Радянську владу.

Йдуть, щоб серцем доторкнутися до героїчних, славних сторінок історії нашої Вітчизни.

(71голосов, средний: 4,11 out of 5)

Загрузка...

У всі віки, на всіх перепуттях історії хліб був найбільшим з багатств. Коли його обмаль — чваньковите золото просто непотріб. Його закопують в землю як мерця, його ховають за ковані двері як найпідлішого злочинця. А хліб і в бундючні хороми, і в прості селянські оселі здавна вносили на підноеах з шанобою. Ти, золото, годишся тільки для того, щоб на тобі подавати до столу звичайний.чорний житній хліб. Недарма збіднілі народи відверталися від держав, що мали багато золота, й простягали руки до тих, які мали багато хліба.

Хліб переважає все. Одне пшеничне зерно тяжче за гори золота. Вкинуте в землю, воно за один лише рік дає тисячі зерен. А золотий мішок вік пролежить в землі і нічого не вродить.

Тож недарма хлібом і біллю зустрічає Русь своїх дорогих гостей. Ідіть, народи! Русь не відмовить вам, як не відмввить у хлібі сусід сусідові, село селу. Можливо, в інших державах не так заведено. Можливо, там, де владарює золото, за хліб і гребуть золото. А у нас ні. У нас віддають хліб тією ж міркою, якою позичали… Ми позичаємо хліб на багатство.

(8голосов, средний: 4,88 out of 5)

Загрузка...

Десь зовсім близько від них невгамовно виводив свою пісню соловейко. Спершу, коли починав заливатися, здавалось, що у горлечку в нього билася маленька співуча намистинка. Короткий свист — і ось вона вже вискакувала з дзьобика і стрімко летіла над лісом, а за нею’вискакували такі ж самі намистинки, з всі вони нанизувалися у довгий невидимий разок. Потім нитка на тому разку рвалася і намистинки падали в лунке озеро: буль! будь! буль!.. Соловейкові жаль ставало їх, і він заходжувався ойкати, схлипувати. Далі сам же себе вмовляв: цить! цить! цить! цить! Швидко заспокоі’вшись, розщедрювався і без жалю розсипав навкруги коштовності: камінщ-само-цвіти, янтареві бусинки, червоні коралі, срібні сережки, золоті колечка. А як не ставало Тх, радісно дзвонив у прозорі кришталеві дзвоники, що ВИСІЛИ поряд на гілочці: дзінь! дзінь! дзінь!..

…Соловей сидів на тонесенькій калиновій гілочці, що схилилася од його ваги. Був дуже схожий на горобчика, лише тільце мовби трохи витягнуте. Очі чорні, великі. Як співав., злегка горбився, трішки опускав крильця, широко відкривав тонкий дзьобик, в якому ніби сердечко в дзвонику, бився гострий язичок, і все його крихітне тільце тремтіло й здригалося..,

Сонце вже підбилося на добрий людський зріст. В його скісних променях на деревах, у траві, у туго натягнутих ажурних павучаних сітках, ніби оті коштовності, що їх щедро розсияав по лісу соловейко, блищала, вигравала всіма барвами райдуги роса.

Запаморочливо пахли конвалії, черемха, шипшина.

Чи не вони ото й споїли своїми п’янкими пахощами всіх лісових птахів, що раптом вирішили позмагатися у співі з солов’ями?

Перші затягли свою нескладну пісеньку вертляві синички.

Цінь! Цінь! Цінь!—-застукали дзьобиками у прозорі скляні віконечка,

За ними вступили в змагання горихвістка, вівчарик, кропив’янка. А далі не стрималися й зозуля та іволга…

(15голосов, средний: 4,40 out of 5)

Загрузка...

Неначе густим молоком облиті фруктові дерева. Ось виструнчились у весняному святковому вбранні вишні, сливи, черешні, груші. І очей від них не одведеш! Тягне до них, підійдеш, милуєшся і не намилуєшся. Очі радіють, душа радіє. Радість і для невтомних трудівниць — бджіл. Снують вони по квітах, перелазять моторно з однієї квітки на другу, щоб швидше набрати меду. А набравши,— одна, друга зриваються з квітів, і ніби золоті шнурочки простяглися в повітрі, мчать бджілки до своїх хаток-вуликів. Швидко треба скласти солодкий прозорий мед у стільники і повернутись за новою маленькою порцією меду. Адже це перший весняний взяток. Поспішати треба. Здається, тихо гудуть розквітлі дерева, коли бджоли, джмелі, якісь мушки кружляють над ними. А на землі синьоокі проліски, перші фіалки соромливо піднімають голівки і сила-силенна вже справжніх весняних квітів.

(1голосов, средний: 5,00 out of 5)

Загрузка...

Серед численних історико-культурних пам’яток стародавнього міста Переяслава-Хмельницького виділяється оригінальною архітектурою меморіальний музей видатного українського філософа, гуманіста і поета Григорія Савича Сковороди. Експозиція музею розміщена в колишньому колегіумі, де 1753 р. Григорій Савич читав лекції з поетики. Вона починається із залу, в якому особливу увагу привертає постанова Ради Народних Комісарів РРФСР від 30 липня 1918 р. про спорудження пам’ятників видатним людям, підписана В. 1. Леніним. Ім’я Г. С. Сковороди назване в одному ряду з іменами М. В. Ломоносова, Д. ї. Менделєєва. Тут же — висловлювання Л, М. Толстого і Т. Г. Шевченка, які були одностайні у високій оцінці Григорія Савича як людини й філософа. У центрі залу на фоні старовинних рушників і килима — скульптура Г, С. Сковороди у вигляді мандрівника з палицею.

Через усе життя проніс поет любов до музики, до фольклору. Він успадкував її від матері, перейняв від кобзарів і лірників.

У музеї представлені музичні інструменти XVIII ст.— ліра, кобза, цимбали, бандура, якими досконало володів Григорій Савич. Син малоземельного селянина-козака, просвітитель завжди був тісно зв’язаний з народом. Видатний-мислйтель вірив, що народ рано чи пізно, але неодмінно прокинеться від сну і піднесе меч гніву проти кріпосників.

Найсильніше враження на численних екскурсантів справляє клас поетики, келія, бібліотека. Співробітники музею відтворили майже у первісному вигляді обстановку келії, в якій жив Г. С. Сковорода, інтер’єр навчального закладу того часу. Масивні, понад метр у товщину, стіни класу, високі напівовальної форми вікна, зрізані у склепінні. Ніша у стіні, де зберігалися навчальні посібники. Столи й лави, на одній стіні — ікони, на іншій — одяг бурсаків. Кафедра й крісло вчителя, класна дошка. На столах — старовинні книги. Відвідувачів не залишає відчуття, що спудеї — учні колегіуму — тільки-но вийшли з класу, де слухали Григорія Савича.

Великі заслуги Г. С. Сковороди у розвитку української літератури. Він написав збірку «Басни Харков-скія». У них возвеличується дружба, любов, розум та інші позитивні людські риси. Поет пропагує працю за покликанням, високі моральні якості й водночас різко засуджує паразитизм поміщиків, духівництва.

Понад 250 років минуло відтоді, як по кімнатах колегіуму ходив Г. С. Сковорода. (За кн. «Музей Г, С. Сковороди в Переяславі-Хмельницькому».)

(4голосов, средний: 4,00 out of 5)

Загрузка...

Ленінградський фарфоровий завод — найстаріший у нашій країні. Саме на ньому -працював Д. І. Вино-градов, там він відкрив таємницю виготовлення фарфору, зробив першу в нашій країні фарфорову чашку. Найкрасивіші вироби зібрані й виставлені у великих і світлих залах заводського музею. Яких тільки див не побачиш там! І здається, що одна річ красивіша за іншу. Наприклад, білий фарфоровий букет на блакитному блюді. Він стоїть на окремому столику, накритий скляним ковпаком, щоб пилюка не вкривала напівпрозорі пелюстки квітів, тоненькі, ніби шпилечки, тичинки. Ніде, напевне, не знайти другого такого ж гарного фарфорового букета. А подивились би ви на дзеркало, яке теж стоїть у цьому музеї! Звичайне собі дзеркало, але вставлене воно в красиву, химерно вигнуту раму. Рама біла, прикрашена позолоченими завитками. В неї вмонтовано два круглих фарфорових медальйони, на яких намальовано букети квітів. Дзеркало встановлено на вузенькому фарфоровому столику, на ньому ряд білих позолочених чашечек. А по обидва боки від дзеркала -— позолочені фарфорові свічники, кожен увінчує чашечка, в яку вставлено свічки. Коли їх запалювали, полум’я відбивалось в дзеркалі, відсвічувало на білу золоту раму. Красиво, нарядно, святково…

На столах і окремих столиках стоять скульптури: бюст Володимира Ілліча Леніна, бюсти відомих письменників, полководців, фігурки героїв найвідоміших книжок…