Сочинения

(Еще не оценили)

Загрузка...

Коли наставало Перше травня, нам приносили поліпшений пайок. Але тут я зрозуміла, що святкувати треба якось інакше, адже пам’ять про демонстрації у, Відні, про світле Перше травня в Харкові, про яке я так радісно писала в американські газети, була ще надто жива в моїм серці. І відсвяткувати цей улюблений світлий день двома зайвими котлетами та булкою за ґратами я не могла. Якось несміло, нерішуче я постановила в цей день голодувати. Голодувати на знак протесту проти всього, що зі мною зробили. Нерішучість полягала в тому, що я побоювалася, чи не буде моя голодівка якоюсь опозицією. Та, подумавши добре, я зупинилася на цьому способі протесту. День минув збуджено, урочисто: я прибрала якомога краще камеру, вдягнулася в найчепурнішу сукню і почувалася, очевидно, так, як віруючі, йдучи до причастя. Цікаво, що в наступні роки до мене приєднався ряд ув’язнених і голодувало вже нас багато.

Так ми святкували Перше травня.

Раз сюди, в камеру, залетів раненько гість, маленький сірий звичайний собі горобчик. Другого ранку я насипала на виступі за вікном дрібних кришок і чекала, чи не з’явиться пташка знову. Для мене це була подія надзвичайної ваги, і я чекала з тремтячим серцем. Адже з живих істот у мене була тільки муха, яку я дуже берегла, підгодовувала цукром, але ж муха — то муха!

І пташка прилетіла. Вона щебетала так весело, сповнивши по вінця радістю мою сіру труну, моє бідне, а ще таке молоде, спрагле життя серце. Я підгодовувала горобчика щодня. І щодень мені було легше жити. Та раз уранці загриміли важкі двері, і голос наглядача, найтупішого, найбездушнішого робота, сказав: «Птиц кормить не разрешается!»

—          А я буду! — відказала я.

Двері зачинилися. За годину робот з’явився знову

—          Позбавляєтесь прогулянки на тиждень! — Це він встиг уже

побути в начальника ізолятора.

Півтори години безперервного кружляння асфальтовою доріжкою. Але я могла милуватися зеленою травичкою і квітами червоного дикого маку, що невідомо як попав до тюремного двору.

—          А я буду! — захищала я свою радість, своє вірне пташеня. Наглядач знову зник і вдруге задоволено прохрипів.

—          Позбавляєтесь бібліотеки!

Книги, прекрасні книги, скільки радості вони давали мені ще з часів політичної каторжної тюрми. Мій азарт зростав.

—          Буду! — вигукнула я.

І втретє не полінувався мій кат піти в контору, в кабінет начальника і принести мені найжорстокішу кару:

—          Без листа в цьому місяці!

Він карав мене і далеку маму. Єдиний дозволений в місяць лист від далекої, рідної. Тепер уже втрачати було нічого.

—          А я буду, буду, буду!

Я не гуляла тиждень. Сиділа без книг. Мені не дали листа. Але сіра пташка щоранку прилітала до віконця. Мені дали спокій. Я годувала горобчика, він звикнув до мене і залітав до камери, сідав на столик, збирав те, що я залишала для нього,     безтурботно цвіріньчав і знову летів на волю. На волю… І мені легше жилося. У мене був якийсь безпосередній зв’язок зі світом по той бік високого паркану з вишкою, де вдень і вночі стереже людина з кулею, приготованою для мене.

Завдання. Що ви знаєте про репресії з відомих українців вони торкнулися?

(Еще не оценили)

Загрузка...

Через двір, коридор і заґратовані двері, як у клітці зоопарку, мене ввели в камеру після побіжного обшуку, і в мене закрутилась голова. Щоб не впасти, я сіла на свою валізу. Камера гула. Я вперше побачила суцільні нари, поспіль зайняті жінками. Хтось посунувся, і для мене знайшлося трошки місця на нарах, недалеко від вікна. Якось під час пообідньої перерви, чекаючи вечірньої баланди, ми почули незвичайний гомін в коридорі. Негайно до вічка припали цікаві очі, і прийшло повідомлення: «Монашок привели! Обшукують». А через деякий час відчинилися двері і до камери ввійшли дві чорні постаті. Третю помістили в другій камері. На нашу долю випала мати ігуменя з послушницею Марією. Пошукавши даремне по кутках очима, вони перехрестилися, їм показали місця на нарах. Послушниця склала човником руки: «Благословіть стелитись, матушка».

Ігуменя простягнула руку, послушниця швидко зігнулась вдвоє і поцілувала її. «Стелись», — почулася лагідна відповідь. Клунки були розміщені, подушки розв’язані, і незабаром обидві монашки розташувались на нарах. Вони сиділи там, як чорні нашорошені пташки. Однак поступово вони втягнулися в наше життя, і шустро злітали зі свого сідала до видряпаної в фарбі на склі вікна дірочки, і крізь щілину в щиті спостерігали прогулянку сусідньої камери і свою матір-казначейшу, котра попала туди. Проходячи повз вікно, вона широким жестом благословляла їх, а товаришки благочестиво схиляли голови під дірочкою. Нас це забавляло. Вони здавались у тюремній камері неймовірно далекими істотами з іншого світу.

Завдання. Що ви знаєте про переслідування віруючих в радянський час?

Стоячи в осередку своєї землі, Аркадій Петрович більше почув, ніж подумав, що нікому її не оддасть.

— Буду стріляти. Як прийдуть…

Се так несподівано вирвалось вголос, що він не повірив і озирнувся.

Хіба се він? Йому зробилося стидно. Фу, яке свинство!.. Скинув картуз і витер піт з лоба. Невже він дійшов би до того? Очевидячки — ні. Хіба він може піти проти себе, проти усього, у що він вірив, з чим не таївся ні перед ким. Таких, як він, горстка, і що вони значать у великім процесі життя? Кілька засохлих листочків на зеленому святі весни. Натурально, з грядки цибулі вижить не можна, доведеться на старість служити. Дві маленькі кімнатки на передмісті. Стара сама готує їсти. Він ходить з кошичком на базар. Став самовар, Аркадій!.. Справді, чи він вмів би наставить? Треба навчитись. Антоша та Ліда зароблять на хліб, вони молоді.

(1голосов, средний: 5,00 out of 5)

Загрузка...

Вепр, затравлений собаками, загнаний на списи, стікаючи гарячою кров’ю, в останній несамовитості гриз залізо наконечників, трощив дерево списівищ. Його випружене тіло лиховісно скрикувало в тисячних вогнях, воно ось-ось мало вибухнути червоною кривавістю. Але звір, видно, відчував наближення останньої миті. Він не хотів смерті, прагнув уникнути того кінця, після якого вже не буває початку; переповнений передсмертним риком, він жахнув з кола знищення, його затьмарені болем очі все ж здобулися на ще одне зусилля, щоб забачити вільний проміжок. Задране в лютій зневазі рило хапливо нюшило дорогу, заволохатілі вуха вловлювали щонайменші продихи лісового повіву волі. Вмить лишив кабан у тій улоговині, де мав сконати, людей, собак, гострі довгі списи і помчав по схилу вгору, де самотньо приглядався до ловів князь Ярослав.

Все відбулося неспогадно швидко. Ніхто не встиг навіть вжахнутися. Зранений дик летів на осамотненого чоловіка — ні відступитися. Ні перепинити йому путь. Десятеро не спромоглися покласти звіра, отож один тільки й мав тепер, що впасти під нещадними різаками. Князь став нагорі, щоб додивитися конання дика, вийшло ж, що сам повинен був тепер сконати: звір летів на нього, відчаєно постогнуючи, кожен його перест-риб був мовби чорним зойком, хрипке жохкання супроводжувало цей невтримний біг. Ближче, ближче, ближче — вже весь ліс і весь світ виповнено тільки цим жохканням. Ярослав уже й не бачив самого вепра, тільки чув цей обезвладнюючий звук. Свідомість не встигла запанувати в руках, свідомість поглинута була отим вслухуванням у темне жохкання, але тіло діяло самостійно, за виробленою звичкою. Вже ноги вперлися в покриту м’яким червонявим листям осені землю, вся вага тіла перекинулася на ліву неушкоджену ногу. Чоловік зготовився зустріти дика, в нього виявилося безліч часу для приготувань, він ще й устиг втягнути ніздрями прохолодний запах осіннього листя, вологої землі, солодкаво-бентежний запах занурення пущі в зимовий сон -. запах умирання. І від того чоловікові ще милішим стало життя, страх існував тепер для нього лише в свідомості, але ні в руках, ні в очах, ні в жодному м’язові ляку не було. Та хіба міг знати про це вепр? Усунути останню перешкоду на шляху до порятунку, до життя, і він пер на чоловіка, щоб мерщій збити того, перш ніж схаменеться він і схаменуться ті, що лишилися внизу разом з їхніми лякливими собаками і холодним залізом. Але чоловік, що стояв на дорозі в дика, не належав до людей посполитих. Ще з малку він привчав своє тіло до слугування точного й безвідмовного. І якщо свідомість чоловікова, попри всю її напругу, не зуміла справитися з несподіваною загрозою, зате плечі йому налилися важкою силою саме тоді, коли рука замахнулася списом, а око спрямувало ту руку так уміло й несхибно, що важкий спис прошумів і криваво прорвався до самого серця. І звір з повного скоку звалився на бік, закосив ногами, запінився, очі його ще були повернуті на князя, скляні-ючи, вони ще вдивлялися в широку волю, яка так і не відкрилася вепрові, ікла теж ще шкірилися на Ярослава, та вже безсило. Ярослав через силу проковтнув слину, відвернувся від вепра, все в нього здригалось чи то від перенесеного ляку, чи від радості.

Звідки взято текст переказу? Що ви знаєте про Ярослава Мудрого?

(2голосов, средний: 5,00 out of 5)

Загрузка...

Цей офорт виконано в стилі Рембрандта, яким так захоплювався Тарас Шевченко. Рада Академії мистецтв 16 квітня 1858 року визнала Тараса Шевченка «призначеним в академіки й задала програму на звання академіка з гравіювання на міді». До осені 1860 року, повернувшись після заслання до Петербурга, митець працює без утоми. Виділена йому кімнатка з антресолями в колишній ризниці поруч із церквою перетворюється на справжню експериментальну лабораторію. Музейний меморіал Кобзаря, відкритий у Петербурзі в цьому приміщенні, лише приблизно передає дух тогочасної напруги. На столі від вікном -мідні дошки, набори пензлів і різців. Та чомусь реставратори посоромились виставити численні слоїки й пляшечки з кислотами для офортних робіт, ніби забули й зелену банку з сардинами, і сало напохваті — в розгорнутому вигляді.

Митцеві ніколи було відвідувати харчевні, він цілком віддавав себе улюбленій праці. Часом, аби не заважали гості, крейдою писав на дверях, що його немає вдома.

Написані Шевченком гравюри досить вдало розміщено на стінах нижньої й горішньої кімнат. На жаль, серед них ми не побачимо офорт дивовижної виразності й символічного звучання — автопортрет автора — чоластого юнака з хвилястим чубом і задумливо-одухотвореним обличчям. Він пише. А запалена свічка в лівій руці розганяє непроглядну пітьму навколо й вихоплює із темряви осяйні риси образу.

Зображення молодого поета дуже перегукується з його ж олівцевим портретом 1845 року.

Учень Тараса Григоровича, син харківської поміщиці Наталі Суханової Борис Суханов, котрий брав у митця уроки малювання вже після його заслання, згадував про першоджерело «офортної копії».

«З-поміж безлічі найрізноманітніших етюдів, краєвидів і начерків одшукався портрет юнака зі свічкою в руці, тіні на обличчі були дуже різкі, на голові — пишна шевелюра. Тарас Шевченко запропонував мені відгадати, хто зображений на портреті. Певна річ, я цього не міг зробити. Тоді він сказав, що це його власний портрет, ним же самим давно колись намальований, ще тоді, як він учився у Брюллова. Дуже сміявся Тарас Григорович з мого подиву, погладжуючи свою сиву голову, розправляючи козацькі вуса й порівнюючи себе, стоячи перед дзеркалом, з кучерявим, безбородим юнаком зі свічкою в руці. Він твердив, що свого часу портрет мав велику схожість з оригіналом…»

На стрічці офортного автопортрета напис: «Т.Шевченко. 1860». Отож, авторство і дата виконання не викликали сумніву і.. Але хотілося знати не тільки рік, а й, за можливості, місяць і день. І тут нам став у нагоді начерк вірша «Плач Ярославни», залишений на одному з відбитків цього портрета, який зберігається в Музеї українського образотворчого мистецтва у Києві.

Чернетку, звісно, зроблено раніше, можливо, в травні, о тій порі, коли за вікном хвилювалась-вирувала скресла Нева, повітря пахло бруньками й сонце висвітлювало блакиттю досі похмуро-свинцеве небо Петербурга. У такі дні особливо мріялась Україна, напливали згадки про подорож у рідні краї, немовби з вічності виринали картини того незабутнього літа сорок п’ятого року.

Тарас Григорович вирушив на батьківщину 23 березня, уже відомим поетом та вільним художником. Він почав друкувати перші аркуші «Мальовничої України», мав запрошення до Археографічної комісії в Києві. Отже, був у земляків шанованою людиною.

А ще отой юнак зі свічкою нагадав митцеві, що він поет народного визнання, але в особистому житті — безталанний бурлака. І на чистий папір автопортрета вимережались у мить поетичного натхнення рядки з найліричнішої сповіді Ігоревої дружини Ярославни. За її «Плачем» поет розпізнав свою гірку долю — без кохання, без родини, без дітей… А він же колись був такий молодий і вродливий, ніжний і закоханий… Що зробили з ним прокляті часи! І хай уже не наздогнати давніх літ на калиновому мості, а все ж, а все ж!.. Пам’ять ще бентежить серце, сповнене мрій і сподівань. І тоді хочеться жити, працювати, творити…

(3голосов, средний: 4,00 out of 5)

Загрузка...

Студент Київського університету Олександр Тулуб познайомився з улюбленим викладачем філологічного факультету, українським письменником Миколою Івановичем Костомаровим, який того ж року став професором історії. Костомаров жив зі своєю старенькою мамою в невеличкому затишному будинку серед великого пишного саду. Навесні фруктові дерева стояли у квітах, а восени весь сад пахнув медово-винними ароматами стиглих фруктів. Гостинна бабуся ласкаво приймала друзів сина, напувала їх чаєм і частувала яблуками та грушками, мирно прислухаючись до палких розмов та суперечок молоді.

[smszamok]

Як історик, Костомаров знайомив братчиків з історією слов’ян, їхньою літературою і закликав студентів як майбутніх педагогів виховувати своїх учнів у співчутті до гіркої долі слов’ян і в дусі боротьби за визволення кріпаків.

Якось Олександр застав у Костомарова Тараса Григоровича Шевченка. Ще гімназистом прочитав він «Кобзаря» та «Гайдамаків», але познайомитися з поетом йому не доводилося.

Коли він увійшов до Костомарова, Шевченко палко сперечався з професором. Поет доводив, що об’єднання й визволення слов’ян — справа далекого майбутнього і треба в першу чергу боротися за негайну ліквідацію кріпацтва, за волю селянам, бо виховування молоді в дусі гуманного ставлення до простого народу зараз нічого не дасть.

Сперечалися довго. Нарешті Костомаров замовк, а Гулак і Шевченко гаряче розгортали думку про пекучу потребу активної боротьби за скасування кріпацтва.

Потім усі почали просити Шевченка прочитати їм його нові вірші. Шевченко прочитав «Кавказ» і «Сон». Олександра надзвичайно вразила широта поглядів Шевченка, який поширював на Кавказ ідею звільнення від неухильного наступу на нього Росії. В першу мить це просто приголомшило його. Коли ж Шевченко почав читати свій «Заповіт», Олександр схопив якийсь клаптик паперу і став записувати його.

Попросити Шевченка повторити кінець вірша він не наважився і так і забрав його без кінця.

Нарешті, наприкінці травня 1859 року, Шевченко дістає дозвіл на відвідини України на п’ять місяців. Дорогою він відвідує своїх знайомих, зустрічається з лікарем Козачковським, пише нові вірші, малює краєвиди, плаває з рибалкою на «дубі», ловить рибу, захоплюється красою України.

Хвилюючими моментами для Т. Шевченка під час цієї подорожі були відвідини рідних сіл: Корсуня, Моринців, Кирилівки та інших.

Як розповідають, до Кирилівки Тарас Григорович прибув у жнива, у липні місяці, до брата Йосипа. Всі люди були на панщині, в тому числі і родина брата. Побачивши, що якийсь «пан» під’їхав до воріт, діти полякались, бо думали, що він буде їх гнати на панщину… коли Тарас Григорович зайшов у двір, вони почали плакати й тікати в садок. Як не умовляв Тарас Григорович, що він їх дядько, діти не вірили йому. А коли Тарас Григорович угамував дітей, тоді й сам заплакав. Він попросив сусідок зварити вечерю. Після панщини увечері всі родичі зійшлись до Йосипа, разом вечеряли й вітали Тараса.

Він сказав рідним, що скоро їх буде звільнено з кріпацтва…

Там же, в Кирилівці, поет зустрівся і з своєю сестрою Яриною. «Була я на городі, копала грядки, — розповідала Ярина, -дивлюсь, біжить моя дівчинка:

—          Мамо, мамо, вас якийсь Тарас кличе…

—          Який Тарас? — питаю, а сама й з місця не можу здвигнути, аж ось і сам він іде.

—          Здрастуй, сестро… — Я вже й не знаю, що діялось зі мною тоді. Сіли ми на призьбі, він, сердешний,поклав голову на коліна і просить, щоб я розказувала йому про життя своє гірке…»

Але за Шевченком весь час наглядає поліція, і вже коли він, переїхавши човном Дніпро, простував до села Прохорівки, до Максимовича, його було заарештовано.

Привізши Шевченка до Києва і влаштувавши допит, йому дозволили жити під наглядом поліції. Тут він зустрівся зі своїм старшим товаришем, художником Сошенком, який викладав малювання у Другій київській гімназії, а також познайомився з молодим, учителем Михайлом Чалим, його майбутнім біографом.

Розглянувши доноси, зроблені на Шевченка під час його подорожі по селах Київщини, київський генерал-губернатор повідомив шефа жандармів про те, що справа Шевченка залишена без наслідків і що йому дозволено повернутися до Петербурга.

Відвідавши своїх київських знайомих і діставши дозвіл на повернення до Петербурга, Шевченко, не побувши в Україні і трьох місяців, вирушив із Києва. 13 серпня, заїхавши у Переяслав, поет завітав знову до Козачковського.

Але й за ці три місяці Т.Шевченко побачив багато. Воно лягло йому на серце страшним тягарем, поет скрізь бачить тяжкі наслідки Переяславського договору, який свого часу зробив гетьман Богдан Хмельницький з Москвою саме тут, у Переяславі, де ще 1845 року поет написав свій невмирущий «Заповіт». Козачковський згадує, що настрій у Шевченка був гнітючий. Побувши там два дні, Шевченко написав гостру сатиру на Богдана Хмельницького.

[/smszamok]

Це старовинне козацьке полкове місто Переяслав, колись красиве й горде, тепер було зруйноване, занедбане. І ця картина, що стояла перед Шевченком, ніби уособлювала всю Україну. Наш поет повертався до російської столиці ще з більшим переконанням, що все те нещастя принесла в Україну Московія

(Еще не оценили)

Загрузка...

У квітневу середу святого (пасхального) тижня 1632 року відбулося наречення та посвята Печерського архімандрита Петра Могили в єпископський сан. Усе відбувалося у Львівській братській церкві Успіння. Напередодні запланованих священнодійств Могила розіслав запрошувальні листи до тогочасних най-впливовіших осіб та громад із проханням прибути на час посвяти др Львова. Захоплені загальною радістю від здійсненого, львівські братчики піднесли вітання новому митрополитові, озаголовлене: «Аврора, що сяє на львівському горизонті».

Найвизначнішою працею Петра Могили був Требник, писаний українською мовою. Требник Петра Могили був підтвердженням існування давньої київської традиції та культури. Написаний Требник був так, щоб той, хто здійснюватиме таїнства та чини, послідовність яких подавалася в книзі, мав розуміння та вмів при потребі витлумачити виконувані обрядові частини. В обря-додійствах Петро Могила робив спроби відродження пишних богослужінь візантійського Царгорода, що через Константинополь переходили до стольнокняжого Києва, в Софійському соборі якого це й застосувалося вперше надто широко. Тому за архі-мандритування Могили лаврські свята почали супроводжуватися неодмінними «молебними канонами», завжди виконуваними співано, та процесійними обходженнями.

Задля обставлення й віддавання більшої шаноби лаврським подвижникам Могила здійснив низку будівельних та ремонтних робіт. Капітально від реставрувавши печери, розширив та наддав чимало прикрас печерним церквам. Ще вступаючи до Києва, Петро Могила дав обітницю відбудови давніх київських споруд: «Ще заки став я архімандритом Печерської лаври, бачачи, що упадок віри й побожності серед українського народу походить не від чого іншого, як від повної недостачі у нас освіти та школи, дав я обіт такий Богові: весь мій маєток, що дістав його від батьків, і все, що буде зіставатися з доходів маєтків, що належить повіреним мені по моїй службі святим місцем, обертати почасти на відбудову зруйнованих Божих храмів, від яких лишилися нужденні руїни, почасти на існування шкіл і утвердження прав і вольностей українського народу».

Софію Київську Петро Могила називав «єдиною народу нашого православною оздобою, головою і матір’ю всіх церков». Проте чи не найголовнішим наслідком проведених робіт Могила вважав віднайдений у фундаментах церкви саркофаг-гробницю київського князя Володимира Великого. За життя митрополитові не вдалося цілковито’докінчити будови Десятинної церкви, тому в своїй заповітній духівниці митрополит Петро Могила зазначав про відписувані ним 1000 злотих на довершення розпочатого ним будівництва.

Особливих зусиль Петро Могила доклав до отримання у володіння ще однієї споруди, пов’язаної з київською княжою давниною, — Трьохсвятительської (Василівської) мурованої церкви, зведення якої пов’язували з першокроками християнізації у Києві за Володимира.

Духівниця митрополита містить також згадку про 500 злотих, що передавалися на потреби Видубицького монастиря. Хоч і недовершені, славетні київські Споруди ще за життя

ставали пам’ятниками діянь Петра Могили в очах сучасників і нащадків.

(1голосов, средний: 5,00 out of 5)

Загрузка...

Він, перший з тріумвірату великих українських композиторів, що прославили музичне мистецтво XVIII століття, — Березовський, Бортнянський, Ведель, — став справжнім першопро-ходцем у всіх сферах професійної вітчизняної музики — хоровій, інструментальній, оперній. Цьому талановитому композитору належать довершені зразки духовного концерту нового типу, концертний варіант літургії, перша соната для скрипки і чем-бало, перша вітчизняна опера в жанрі італійської. Творчість Березовського припала на той час, коли на зміну бароко уже йшов новий стиль — класицизм, формувалося нове художнє мислення, нові жанри в літературі й мистецтві. Вона ввібрала в себе кращі барокові й ранньокласичні риси, синтезувавши їх у нову художню якість незмірної краси звучання й благородства форми, драматизму й одухотвореності вира-

Максим Березовський народився у 1745 році в місті Глухові у небагатій козацькій родині, вчився у знаменитій Глухівській співацькій школі, де дуже швидко опанував не лише мистецтво співу, а й гру на різних музичних інструментах.

Згодом талановитого юнака запросили до Санкт-Петербурга в придворну капелу, де він успішно виступив і як церковний півчий, і як оперний співак, і як капельмейстер, і як виконавець-інструменталіст, і як хоровий композитор. У всіх цих жанрах відчувалося незмірне обдарування і вишуканість стилю Максима Березовського.

У двадцять чотири роки молодий співак, музикант і композитор виїхав до Італії на навчання. Там він успішно склав іспит на звання академіка Болонської філармонічної академії, написав оперу «Демофонт», знамениту Сонату для скрипки і чембало, низку хорових творів.

Проте таланту Березовського так і не судилося реалізуватися. У час найвищого піднесення композитор змушений був повернутися в Петербург, знову в Придворну співацьку капелу. У той Петербург, де роками не платили грошей, не замовляли опер та інструментальних творів, де його талант було принижено й ображено. Максимові обіцяли місце директора Кременчуцької музичної академії, однак цьому проектові не судилося здійснитися -талановитого й успішного композитора було призначено… звичайним церковним півчим! Постійні нестатки, неможливість знайти застосування своїм творчим силам привели композитора до нервової недуги. Після повернення з Італії ще три роки змагався з цинічною долею талант

Березовського — однак так і не зміг подолати її. У тридцять два роки Максим Березовський покінчив життя самогубством… Іронічною насмішкою після смерті генія став лист управителя імператорськими театрами до театрального скарбника про необхідність видачі заробленого композитором (і не отриманого протягом трьох років!) жалування на поховання його тіла. Ось як гинули українські таланти на службі в російського царизму.

(2голосов, средний: 5,00 out of 5)

Загрузка...

Ніяк не могли руські князі зібрати сили для відсічі половцям, бо все сварилися поміж собою за владу, за великокняжий стіл у Києві, а половці дедалі більше нахабніли. Тоді переяславський князь Володимир Мономах умовив Святополка Київського виступити проти ворога спільними силами. І рушили їхні війська вздовж Дніпра у пошуках половців. Зібрали хани раду, щоб вирішити, як діяти проти князів. Оскільки вони були твердо переконані у своїх силах, постановили: вирушити назустріч руським і дати бій.

Квітневого дня 1103 року зійшлися в чистому полі обидва війська. І вдарили дружньо русичі — захиталися половецькі ряди, почали кочівники втікати. Двадцять ханів половецьких полягло в тій битві. Величезні отари коней, овець і верблюдів захопила руська дружина і повернулася додому з перемогою.   ,

Принишкли далеко в степах половці. Через чотири роки знову посміливішали. Знову грабували, палили, гнали людей у неволю. Став збирати дружини Володимир Мономах і рушив назустріч ворогу. Перестріли русичі половців на річці Сулі. Ті навіть не встигли вишикувати свої бойові порядки. Не витримали натиску русичів, кинулися втікати. Гнали їх дружинники аж до річки Хорол. Розгромили кочівників ущент, захопили всі їхні обози й отари худоби.

Ще кілька разів водив війська на половців Володимир Мономах і щоразу перемагав ворога. Ці походи в степи принесли Мо-номахові славу захисника рідної землі й великий авторитет у різних кінцях землі Руської. І коли 1113 року помер Святослав Київський, стали просити кияни Володимира Мономаха до себе Великим князем, найголовнішим над усіма руськими князями. Але він чемно подякував за честь і відповів, що не має права на київський стіл, а тому й далі сидітиме в Переяславі. І тоді в Києві почалося повстання. Доведені до відчаю здирництвом Святополкових урядників, люди почали громити лихварів, воєвод і всіх багатіїв.

Повсталий люд знову послав гінців до Володимира Мономаха. І сказали вони йому: тільки його хочуть бачити головним князем землі Руської, тільки його впустять до Києва. Поїхав тоді Володимир Мономах у «матір городів руських». І повторив люд усі ті слова, які він уже чув од посланців. Отак і став Володимир Мономах князем київським.

Князювання в Києві почав із того, що знизив податки простолюдинам і цим одразу викликав ще більшу прихильність до себе. А ще став збирати військо, щоб остаточно покінчити з половцями. Тепер під його владну руку присилали дружини всі руські князі, оскільки Мономах поклав край їхнім міжусобицям. Зіткнувшись із помноженими руськими силами, половці назавжди відійшли від кордонів Русі аж на Кавказ. Літописці назвали це великою заслугою Мономаха. Цю славу за ним записали й історики. Дванадцять років сидів на київському столі мудрий і далекоглядний князь. І були це роки миру й спокою.

(М. Слабошпицький)

(2голосов, средний: 5,00 out of 5)

Загрузка...

Ця мова — про доньку Ярослава Мудрого Анну, королеву Франції. Дочка київського князя Ярослава Мудрого Анна у серпні 1049 року взяла шлюб із французьким королем Генріхом І, прийнявши латинство і ставши королевою Агнесою. Не якусь там дикунку дістав за дружину французький король, а освічену, розумну і вродливу жінку. Київська Русь часів Ярослава Мудрого за рівнем цивілізації набагато випереджала Францію. Після смерті чоловіка 1060 року Анна, по суті, стала королевою Франції, оскільки спадкоємцеві престолу Філіпу І було лише вісім років. На багатьох державних документах збереглися підписи Анни слов’янською мовою, це найдавніші зразки українського письма. їх оточують хрести, які ставили барони, вельможні васали Франції, бо були… неписьменними.

А написане кирилицею Євангеліє, привезене Анною з Києва як посаг майбутньому чоловікові, впродовж багатьох століть було основним атрибутом найдавнішого Реймського собору. Адже на ньому присягали на вірність усі французькі королі (аж до Людовіка XVI), які коронувалися саме в Реймському соборі. До речі, Анну Ярославну вважають прабабкою тридцяти монархів Франції. Нині ця пам’ятка нашої культури XI століття, названа Реймським євангелієм, зберігається в приміщенні національної бібліотеки Франції.

Мені пощастило побувати в тому місці, де напевне ступала нога нашої великої киянки. Неподалік Сорбонни стоїть найстаріший храм Парижа (Святого Юліана Бідного), зведений за наказом Генріха І, чоловіка Анни Ярославни. Західний фасад церкви лишився в первісному вигляді — як у XI столітті. А від XIII вона стала основним храмом університету Сорбонни, — сааме тут упродовж трьох століть обирали ректорів. Стежками, протопта ними Анною Ярославною, її чоловіком Генріхом І і сином Філіпом І, сюди згодом приходили славетні люди — Фома Аквінський, Данте Аліг’єрі, Рабле та інші.         

…Заходимо до напівосвітленого храму, сповненого музикою органа. Але що це? Іконостас, як в українських православних храмах, знайомі обличчя святих, як у Софії Київській! Чи не на честь великої киянки Анни Ярославни його встановлено? Виявляється, церкву було відреставровано й передано грецьким католикам. Тож і не випадково в цьому греко-католицькому храмі нам уявилася Україна, яка, по суті, один раз у своїй історії делегувала до Франції не гостю, не заробітчанку, а повноправну володарку і навчительку тодішнього французького люду — Анну Ярославну.

(О. Балабко)

(3голосов, средний: 5,00 out of 5)

Загрузка...

У візантійських хроніках лишилися описи зовнішності сина Ігоря й Ольги, київського князя Святослава. Він дуже схожий на тих, хто з’явиться майже через півтисячоліття після нього, — на славних лицарів Запорожжя, українських козаків. Та й войовничою вдачею цей мужній воїн, що вславився у віках своїми походами й перемогами над ворогом, теж дуже схожий на них. Невипадково українські художники часто зображують Святослава з козацьким оселедцем на голові й у козацькому одязі.

У літописах говориться, що вперше Святослав взяв участь у битві з ворогами ще зовсім маленьким хлопчиком. Він був на полі бою верхи на коні серед київських дружинників і кинув спис у бік ворога. Отак з юних літ привчав князь Ігор сина до ратного ремесла. Коли Святослав виріс, то все його життя минало в походах, у боротьбі з усіма тими, хто зазіхав на землю руську. Як розповідає автор «Повісті минулих літ», київський князь був дуже невибагливий у побуті. Він їв ту ж просту й грубу їжу, що і його дружинники, спав просто неба, поклавши під голову сідло. А як вирушав на війну, то посилав до ворогів посланця з грізним попередженням: «Іду на ви!» За роки його князювання територія Київської Русі значно розширилася, країна стала великою європейською державою, добре знаною серед усіх держав світу. На руську землю часто чинили набіги племена войовничих хозарів, які спустошували й палили села й міста, забирали в рабство людей. Святослав вирішив покласти цьому край: зібрав свою хоробру дружину й вирушив у похід. У кількох битвах князь погромив хозарські війська та завоював їхні міста. Проте й після цього Святослав не став вертатися до Києва. Його дорога пролягла на Кавказ до річки Кубань, де жили племена, які називалися ясами та касогами. І їх перемогла Святославова дружина, і вони стали платити Києву данину.

(М. Слабошпицький)