Сочинения

(3голосов, средний: 4,00 out of 5)

Загрузка...

Цілими днями Улянка любила блукати в лісі. її приваблювала зелена галявина, сонячні промінці поміж дерев. Особливо подобалося їй лежати в траві на галявині, яку обступали високі пахучі липи. Галявина нагадувала дівчині маленьке земне озеро, яке пахло молодою травичкою. Уляна відчувала себе маленькою хазяйкою в цьому лісі. Допомагала йому: тушила залишений кимось жар від вогнища, щоб уникнути пожежі в лісі. Улянка зналамайже кожну рослинку, кожне деревце, якітягнулисядосонця. Згадувала дівчинка дідусеву казку.

Нібито є у лісі закуток, який був найглухішим з усіх. Ховався він від звірів, від людей. Навіть пташка там ніколи не вигукне, лякаючись дивної тиші. Одні їжачки, коли потемнішає, перекочуються через цей закуток. А ще жив там старий вужак, у якого жовтогарячі плямочки стали білими від часу — такий він старий. У тому закутку цвіте полум’яна квітка — Чарнамай-зілля. Існує легенда, що в давні часи жив тут старий дід Чарнамай, якому прислугою були всі рослини, звірі. Вовки годували його м’ясом, вужі та гадюки діставали чудові гриби, яких не знають очі людини, птахи збирали для діда найкращі в лісі ягоди. Прожив дід багато часу серед звірів у лісі.

З того часу змінився ліс. І у тих місцях, де, за легендою, жив дід Чарнамай, виросло, над річкою товсте, могутнє стебло, а на ньому розквітла велика червона, як вогонь, квітка. Ще ніхто ніколи її не бачив. За легендою, якщо все ж таки хтось знайде її, той ніколи не лишиться сиротою. Де б не була ця людина, на її шляху будуть зустрічатися люди, які стануть їй рідними. Якщо зустрінеться чоловік, стане йому батьком, жінка — буде матір’ю, юнак — братом, а дівчина стане сестрою. Кожна сім’я зустріне його, як рідного, народ бачитиме в ньому улюбленого сина та захисника. Природа допомагатиме йому завжди. Зустрінеться болото на шляху — висохне болото, зустрінеться ліс глухий — розступиться ліс.

Ось таку дивну казку розповів Улянці її дід. Але йде Уляна через ліс, довго йде, намагається відшукати той закуток, а його все немає та й немає…

Тепер мені рідко вдається вирватися на прогулянку до лісу: то до випускних іспитів потрібно готуватися, то до вступних…

Але, коли я була маленькою, ми з батьками часто ходили на прогулянку до лісу. Спускалися з невеликого пагорбу нерівною глинистою доріжкою та йшли через велику, залиту сонячним промінням смарагдову галявину. Йшли далі й далі мамо столітніх могутніх дубів, між молодих кущів ліщини… І ліс здавався мені таким великим, таємничим і незбагненним місцем. Минулої неділі ми з сестрою все ж таки знайшли час трохи прогулятися лісом. Я не була в нашому лісі майже 2 роки, а він зовсім не змінився, хіба що став ще таємничнішим, темнішим та могутнішим.

Ми спускалися знайомою нерівною стежкою й вийшли на знайому тиху зелену галявину. Ось той самий дуб, якому, мабуть, вже не одна сотня років, ось високі розлогі липи. Вони теж вже немолоді, а стоять усе також струнко. Ось сонячні промінці знов грають у зеленому листі… тут нічого не змінилося, тут спокійно, затишно, таємно. Все, як у дитинстві…

(3голосов, средний: 5,00 out of 5)

Загрузка...

Сонячний світ пронизував зелені дерева, що позбиралися на схилі гори, неначе створюючи велику різнобарвяну сім’ю. Батько гуляв поміж дерев та перед кожним зупинявся, наче зустрів знайому людину. У цьому саду було посаджено найрізноманітніші дерева різного віку: груші, вишні, яблуні, сливи, дуби, липи, горіхи. Росла навіть висока тополя, своїм листячком до неї розмовляла молода, гнучка. «Кожен хазяїн,— розповідав товариш,— біля своєї хати траву косить для худоби, а наш батько все своє життя саджав дерева. Навесні черешню посадить, а восени вже кущ смородини дістане. Бачиш, скільки понасаджував». Батько ходив поміж дерев, торкаючись до них долонями, відчуваючи їхнє тепло, наче вони могли розповісти йому щось.

«Кожне дерево,— продовжував розповідати товариш,— посаджене не самим батьком, а разом з яким-небудь гостем. Оцей дуб ми з батьком посадили вдвох. Кожне дерево — це пам’ять про людину: Батько згадує їх усіх. Раз приїхав я до батька у село, сходили ми на цвинтар до матері, а, повертаючись, пішли через сад. Батько йшов, наче сліпий, а біля того дерева зупинився і каже: «Сину, а з ким я це дерево посадив, не пам’ятаєш?». Я, звісно, не пам’ятав. Тоді він почав згадувати, перебирати в голові людські імена, наче про всі дерева пам’ятаєте, а про це забув. Аж сльози з’явилися на обличчі».

Після цієї розповіді я іншим поглядом подивився на цей сад, на різноманітні дерева в ньому. Вони розмовляли до мене шумом гілок, корою могутніх стовбурів, голосами птахів. Кожне дерево, як добрий співрозмовник, обізвалося на мій новий здивований, розуміючий погляд. Я побачив батька, який наближався до нас, і подумав, що він, мабуть, зараз іде не поміж дерев, а поміж думок, спогадів, що лишилися йому на все життя.

Людська пам’ять — дивуюча сила. Людські спогади є дуже важливими в нашому житті. Розповідь товариша справила на мене велике враження і примусила погодитися з оповідачем. Адже, трапляється в житті, що розлучаєшся з дорогою тобі людиною чи місцевістю, і залишаються лише спогади про ті світлі моменти. Речі допомагають людині утримувати у пам’яті ті яскраві події, нагадують про цікавих для нас людей- Про них може нагадувати музика, картини, навіть, стан природи може викликати багато різних почуттів. У дідуся — це дерева. Спогади допомагають людині жити, мріяти і сподіватися на краще. Спогади з їх прозорими тонами та барвами сповнюють нас радощами життя, відчуттям неповторності часу та його вічностей. Перед нами ніби відкривається простір життя, яке прекрасне.

(2голосов, средний: 4,50 out of 5)

Загрузка...

Ця адреса мені знайома з малих літ. Пам’ятаю сучасний, непримітний будинок по вулиці Шевченка, квартиру. Пам’ятаю невеликий базарчик осінніх квітів. У цьому будинку жив і творив відомий український поет Василь Андрійович Симоненко. Але Василь жив в іншій квартирі, а тут живе його старенька мати. Вона живе сама. Нещодавно у Ганни Федорівни був день народження, їй виповнилося вісімдесят років. У той день письменники Києва — Олесь Гончар, Борис Олійник та інші — відправили поздоровчу телеграму з теплими словами матері Василя. Вона одержала багато листів від близьких і далеких родичів, від молодих поетів, від людей, які поважали великого поета та були вдячні його матері за існування такої мужньої людини. Прийшли привітати бабусю зі святом її онук Лесик та правнучка Мирослава, яка звала бабусю: «Бабуся Ганнуся».

Я не був присутній на святі важливої для мене людини. Але привітати бабусю зміг трохи раніше. Я приїхав до неї разом із кореспондентом українського радіо. За обідом ми розмовляли про Чорнобиль, про щоденник Симо-ненка — із чого народилася цікава передача, у якій прозвучали найцікавіші твори Василя та живі розповіді його матері.

Ганна Федорівна розповіла, що разом з людиною вмирає його таємниця. Так і з Василем, який передбачив свою ранню смерть в одному зі своїх віршів. Василь тяжко хворів, але навіть його рідна мати не знала про це. Люблячий син боявся завдати їй болю. Щоденник і невідомі вірші Симоненка вже надруковані в газетах і в журналах.

Не все відомо про великого поета і мені, хоча пройшов я стежками його життя. Але не ми йдемо до нього, а він ідз до нас.

Василь Симоненко залишався мужньою людиною, чесним і гарним чоловіком, який завжди піклувався про найдорожчу йому людину — матір. Навіть помер поет лише тоді, коли мати одужала.

Я казав, що мати поета диве сама… Це так, і водночас ні! Вона живе разом із вічною, нестаріючою материнською любов’ю. Мати завжди пам’ятатиме свого сина — великого співця молодої української поезії.

Образ матері — це символ добра на землі, людяності, любові. Від часів Шевченка і до наших днів українські поети складають величальну пісню матерів. Найніжніші слова знаходять сини для матерів. Так само і ми до своїх батьків. Вони для нас є найріднішими людьми, які завжди поруч, завжди підтримають. Мати і батько оберігають дитину від нещастя, злигоднів, лихих людей. Кожні батьки намагаються виростити своїх дітей добрими, гідними людьми.

Важко назвати у сучасній літературі поета, який би не звертався до цієї теми. Василь Симоненко по-своєму оспівує величний образ матері, який переростає в образ України. Де б ми не були, завжди з нами буде материнське благословення і його не можна забути. «Можна вибрать друга і по духу брата, та не можна рідну матір вибирати»,— каже у своєму вірші великий поет.

Вірші Василя Симоненка примушують задуматися ще раз, якими важливими є для нас батьки, хоч інколи ми про це забуваємо. Його поезія надихає, хвилює, приносить справжню насолоду, прагнення бути кращими, добрішими, ніжнішими. Ці вірші є щирим і простим відгуком на все те, що відбувається у житті людини.

(2голосов, средний: 5,00 out of 5)

Загрузка...

Коли в українські степи приходила рання весна, по селах починали лаштуватися в далеку дорогу чумаки. Минали останні дні перед виходом валок із сіл, і ось уже викочувались величезні вози, звані мажами й мажарами, у неблизьку подорож. Проводжали чумаків урочисто всім селом. Співали пісень, виголошували напуття, а найшанованіший у громаді чоловік благословляв їх перед нелегкою, сповненою небезпек дорогою.

Отаман востаннє оглядав своїх побратимів. Зібралися тут чесні, сміливі, витривалі. Всі вони справді можуть покластися один на одного в найбільшій скруті. Адже й нападники їх можуть підстерігати, і тоді чумакам доведеться узятися за пістолі та шаблі, щоб не дати себе пограбувати, щоб дорогоцінна сіль припливла аж із Криму чи Карпат до рідного села.

їх палить немилосердне сонце, січуть дощі, полощуть вітри, а вони тихо просуваються українськими степами. Скриплять вози, ремиґають воли, минають дні, ночі, і звучать чумацькі пісні. Пісні ті розлогі, мов степ, сумні й веселі, але все-таки більше сумні, бо в кожній дорозі могла спіткати чумаків трагічна пригода. їх косили і хвороби, і ворожі кулі. Тому так часто в їхніх піснях ідеться про смерть чумака далеко від рідної хати…

Наших чумаків зустрічали не тільки в Криму чи в Карпатах. Вони часто заходили й на Доц, де навантажували вози рибою, везли її в свої краї. Бували й у різних європейських містах на ярмарках, де скуповували весь необхідний для України товар. Отож чумацтво — не лише соляний промисел, а широка торгівля, переважно в міжнародних масштабах.

Мало хто» знає, що чумацтво виникло ще в далекі часи Київської Русі, бо вже тоді з її земель валки хоробрих і кмітливих людей вирушали в далекі мандри. Саме тоді й було’ прокладено їхній основний маршрут, що називався Великим Чумацьким Шляхом, який подекуди перетинався зі знаменитим «шляхом з варяг у греки». Але справжнього розмаху цей промисел набирає в Україні з кінця XV століття. Щоб уявити це, достатньо навести хоча б такі цифри: за один сезон чумаки перевозили кілька мільйонів пудів риби й солі. Закінчувався сезон, поверталися додому вкрай стомлені і виснажені дорогами чумацькі валки. На жаль, чумаки не дораховувалися багатьох поміж себе. Матері й дружини оплакували загиблих, сиротіли діти. Таке небезпечне було це ремесло. Не кожен зважувався на нього. Тільки люди з козацьким духом.

Давно відійшло в минуле чумацтво, залишивши нам після себе пісні, легенди й перекази про ті далекі нелегкі часи. А ще — слід у високих небесах…

Ініціативність та підприємливість українців у XXI столітті набула зовсім інших форм у зрівнянні з часами чумаків. Справа в тому, що тепер товари, які раніше возили на своїх валках чумаки може пропонувати іншим державам наша країна або цим займаються великі торгово-закупівельні організації. На жаль, немає вже тієї свободи пересування, що була раніш. Тепер усюди кордони й таможні, які певним чином стоять на заваді підприємницькій діяльності.

Мені здається поступово треба відроджувати свободу пересування і якось сприяти розвиткові підприємливості українців, адже багато з них залишилися без роботи. Добре було б, якби вони рекламували й продавали за кордоном суто українські товари. А в нас є чим пишатися! На жаль торгівля перейшла в межі суто речового ринку. От і їздять так звані «човники» з Польщі до України й назад. Я розумію те, що відродити чумакування за нових умов не вдасться, але треба спробувати взяти з цього давнього промислу краще, і це буде дуже корисно для нашої країни.

(1голосов, средний: 4,00 out of 5)

Загрузка...

Хто з нас не був зачарований українською піснею, хто не згадував її, як своє чисте дитинство, горду юність, бажання бути красивим, хоробрим і сильним? Скільки митців відчули натхнення від її мелодій, безмежної широти й красоти образів. Чарівна сила української пісні здатна викликати в душі людини наитонші й найглибші почуття й думки, прагнення сягнути вершин людської гідності, людяності, творчості. Українська пісня надавала сили і завзяття бійцям, кожен з них знаходив у пісні любов до народу і презирство до смерті. Українська пісня змальовує нам образи славних предків: Байди-Вишневецького, Дорошенка, Нєчая, Богуна, Богдана. У лузі та у полі, серед степу та на морі, у шахті та за верстатом на заводі — скрізь відчував трудівник приплив легкості та бадьорості від геніального ритму української пісні.

Маги співала ці пісні над колискою дитини. Саме на крилах української пісні дівоча весна приносила кохання. Українська пісня — це справжня поетична біографія українського народу, його історія, народу-воїна, народу-трудівника, що упродовж віків, наче лев, витрачаючи кров, силу, саме життя, виборював власну свободу, право на повноцінне життя.

Тяжкою й кривавою була історія українського народу. І наш народ, який був позбавлений багатьох можливостей, розкривав свою поетичну бездонну душу у безсмертній українськії! пісні.

Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине, От де, люди, наша слава, Слава України.

З великою вдячністю український народ береже пам’ять свого гідного сина — композитора Миколи Лисенка, який в умовах страшних царських часів все життя присвятив збиранню народних пісень. Як казав сам митець, він вчився у народа, бо «там душа божа сидить». Увесь свій талант Лисенко присвятив тому, щоб знайти і зберегти скарби народної творчості, а потім, обробивши їх, повернути українцям, як витончений дар сина й учня своєму батькові, народу-вчителю.

А чи живе пісня у наш час? Яка вона? На жаль, найчастіше не наша. І не тільки за мовою, але за самим духом. Кажуть, цю пісню диктують ритми сучасного життя, потреби молоді. Хіба треба багато думати над словами, коли рухаєшся під гучні звуки сучасної музики? Але ж не все життя людина танцює. Колись же треба й замислитися над життям, і посумувати. Сьогодні в Україні є такі пісні. Вони вчать доброті, любові.

Найчастіше у центрі уваги, як і колись, стосунки між батьками й дітьми. Хто не співав услід за радіо: «Сину, сину, сину, сину мій! Я тобі щасливу зичу долю…». Кого не зворушували проникливі слова іншої пісні: «Мамо, мамо, світла і кохана! Ви пробачте, що був неуважний…». Ці пісні по-життє-вому мудрі.

Хіба кожен з нас хоч раз не вимовляв у душі: «Мамо, пробач мені щоденний гріх». Та, на жаль, далеко не всі слухають ці пісні. Може, тому, що часом і мови не знають. А інколи й соромляться, що їх назвуть несучасними. Але ж є цікавий досвід сучасної гумористичної пісні. Певно, майже всі пам’ятають смішне «Сірко, собака мій, собака, мій пес». А «Купила мама коника» пародіювали навіть у клубі веселих та винахідливих. Та й пісні групи «ВВ» досить поширені. Значить, є надія відродити втрачене. Шлях до цього лежить через виховання культури і знання рідної мови. А якщо пісня написана талановито, розумом і серцем, її співатимуть, і буде вона на радість кожному.

(Еще не оценили)

Загрузка...

У післявоєнній поезії Максима Рильського значне місце займають вірші на естетичні теми. Поета хвилюють животрепетні проблеми соціалістичного реалізму — ідейність і народність, типовість і художня майстерність творів, роль різних видів мистецтва в епоху будівництва комунізму. Одним із кращих творів на тему ролі митця і мистецтва в суспільстві є вірш «Художник» (1954), присвячений Миколі Бажану.

Аналіз цього вірша рекомендуємо провести за таким планом:

1.         Створення високохудожніх реалістичних картин.

2.         Відображення типових явищ дійсності.

3.         Тісний зв’язок митця з життям народу.

4.         Громадянська і художня чуйність, талановитість.

5.         Оцінка життя і творчості художника.

В результаті такого аналізу перед учнями повинен постати образ художника, основні риси його характеру і творчості.

У вірші «Художник» Максим Рильський створив узагальнений образ передового митця нашого часу, який своєю творчістю надихає радянський народ в його боротьбі за загальнолюдське щастя, створює довговічні художні цінності.

Мистецтво художника відзначається правдивістю, багатством життєвих барв і образів, відібраних з життя. В умінні писати «густими», «земними» барвами — запорука естетичної краси і невмирущості творів художника:

Густими барвами земними, Він звеселяє полотно. І чим рясніш воно цвістиме, Тим довше житиме воно.: Думку про те, що справжнє мистецтво живе в поколіннях, Рильський втілив у метафоричний вираз:

І чим рясніш воно цвістиме, Тим довше житиме воно.

Герой твору — художник-реаліст — глибоко знає життя і його закони, з безлічі явищ і фактів уміє відібрати найхарактерніші. Узагальнення, типізація в зображенні життя — один з основних законів художньої творчості взагалі, героя твору — зокрема:

Не кожну фарбу, що потрапить Йому під руку, він бере, Життя не кожний марний клапоть,— Лиш те з життя, що не умро!

Але важливе, типове міститься в окремому, виявляється іноді в незначних, на перший погляд, фактах і явищах дійсності. «Буває, що в дрібниці, у сонця відсвіті легкім», говорить поет,

Велике сяяво таїться,

Як в іскрі — блискавка і грім.

Типізація й індивідуалізація — дві сторони одного й того процесу творчості.

Аналізуючи вірш, учитель повинен поглибити з учнями знання законів художньої творчості, навчити їх бути спостережливими, бачити глибинні процеси життя. Щоб показати, як у «дрібницях» виявляються закономірності життя, його провідні тенденції, вчитель повинен навести приклади з життя і художньої творчості. Так, у вірші «Чайка над Кремлем» Максим Рильський у «малому» побачив велике. Чайка нагадала поетові про невтомну працю радянського народу по перетворенню природи, вона виступає у вірші як символ нової доби, нашого нестримного руху до комунізму:

Це ж летить доба нова! Це Московське грає море, Щойно вписане в морях, Це усі простори боре Довгокрилий, милий птах!

Найхарактернішою рисою передового художника нашого часу, показує Рильський, є його нерозривний зв’язок з народом, з сучасністю, активна участь у суспільному житті.

У Програмі Комуністичної партії Радянського Союзу, прийнятій на XXII з’їзді, сказано: «Головна лінія в розвитку літератури і мистецтва — зміцнення зв’язку з життям народу, правдиве і високохудожнє відображення багатства та різноманітності соціалістичної дійсності, натхненне і яскраве відтворення нового, справді комуністичного, і викривання всього того, що протидіє рухові суспільства вперед».

Сучасність — душа творчості художника, який досягає найвищого натхнення («найвище серце там зліта»), найвидатніших творчих успіхів («найпшншше там цвітіння») у гущі життя,

Де рух, де дія, де горіння Чуттів і мислей повнота. Тому він з пристрастю такою Малює море без країв, Часи не сну, а неспокою, Великих Партії синів.

«Море без країв» з його вічним неспокоєм — це метафоричне зображення народу в труді. З народом живе, працює, його зображує справжній художник.

У вірші «Художник» знайшли своє поетичне вираження основні риси методу соціалістичного реалізму — утвердження життя як діяння, глибоке і всебічне відображення дійсності («Ніщо від нього не втече, минулі і майбутні роки він підіймає на плече»), створення позитивних образів «великих Партії синів».

Герой твору «пильний, сміливий, стоокий». Художні визначення (епітети) цього рядка — це не лише характеристика героя, але й вимога до митців нашого часу. Художник повинен бути передовим громадським діячем, «всеобіймаючим оком» дійсності.

Сердечна чуйність, відгук на радість і горе народу — неодмінна риса радянських митців, перед духовним зором яких стоять Пушкін і Шевченко, Некрасов і Франко, , Горький і Коцюбинський, чия вразлива душа, як ніжна струна, відгукувалась на кожен рух життя. Заперечуючи ворожі народові теорії «чистого мистецтва», «незалежності» митця від суспільства, Іван Франко писав:

…поет сучасний — Він тим сучасний, що нещасний, Поет — значить: вродився хорим, Болить чужим і власним горем. В його чутливість сильна, дика, Еольська арфа мов велика, Що все бринить і не втихає: В ній кождий стрічний вітер грає.

(«Лісова ідилія»).

(1голосов, средний: 4,00 out of 5)

Загрузка...

Магура — несколько вершин в украинских Карпатах в Бескидах, на одном из отрогов хребта Свидовец. Название от румынского — «возвышенность, высокая массивная одиночная гора».

Макеевка — город в Донецкой области. Вырос на месте рабочего поселка Дмитриевскогои  Слободы Макеевки,  возникшей в 1777 г. Название слободы, по пересказам, происходит от имени первопоселенца казака Мокея. В 20-те года XX ст. от объединения слободы Макеевка и заводского поселка Дмитриевского образовался город Дмитриевск, который в 1931 г. переименовали в Макеевку.

Сумы — город, центр Сумской области. Основан в 1653 году как крепость на реке Сума, от которой и получил название в форме множественного числа — Сумы. Значение названия не установлено, что породило легенду о том, что при строительстве крепости будто бы были найдены три закопанные сумы. Эти три сумы были изображены и на гербе, который дали городу в XVIII ст.

Тархан — мыс на северо-востоке Крымского полуострова. Название происходит от распространенного в прошлом в России монгольского слова «уволенный от пошлины, безналоговый». Отсюда же название «Тарханкут» — мыс на западе Крымского полуострова. Слово кут, очевидно, было добавлено крепостными помещика Попова, которые были переселены сюда в конце XVIII столетия из Украины, и означало «конец, край села, сторона».

Теребля, Теребла, Тирибла, Тарабул, Теребелька — река, приток Тисы бассейна Дуная. Название выводят от старославянского «теребить», «корчевать» в понимании «река, которая течет по местности, где выкорчеванный лес».

Тернополь — город, центр Тернопольской области. Возник в XVI столетии вокруг польского замка-крепости. Местность, где был основан город, называлась Тарнопольем. Это название происходит от польского «терн». В украинской транскрипции появляется вариант Тернополя — Терновое поле, из которого и выводят современное название города. Тернопольем местность называли за то, что на ней длительное время рос терн. Существует другое толкование, согласно которого название города выводят от фамилии магнатов Тариавских и сокращенного окончания -поль от полис — «город».

Тиса, Тирас — река, левый приток Дуная. Происхождение названия окончательно не установлено. Его выводят от тиса – рода хвойных растений  из  семейства тисовых, распространенных в бассейне реки с давних времен. Отсюда именительная часть названий рек Белая Тиса и Черная Тиса.

Товтры, Медоборы, Медоборские горы — скалистые, очень расчлененные пряди на западе Подольской возвышенности, представляют собой образованный в третичный период барьерный риф, составленный из известняков. Относительно происхождения названия, существует несколько интерпретаций. Одни ученые выводят его  с польского «островерхие скалы». Другие усматривают в названии старопольское «горная каменная порода». Наиболее вероятно, то название произошло от латинского «конец острия».

Ужгород —  город, центр Закарпатской области. Начиная с первых упоминаний города в 903 году и до распаду Австро-Венгрии в 1918 году оно известно под названием Унгвар — «крепость на Унге», где венгерское вар — «крепость», а Унг — венгерское название реки. После образования Чехословакии, город стал называться Ужгород, наверное, под влиянием территориальной близости таких топонимов, как село Ужок, Ужецкий перевал, а река получила название Уж.

Ужецкий перевал — один из наибольших перевалов в украинских Карпатах. Расположен между горами Бескидами и Верховинским хребтом, в верховье реки Уж. Здесь же лежит село Ужок (название от имени реки). Отсюда и происходит название перевала.

Утлюцкий лиман — залив Азовского моря, расположенный в Запорожской и Херсонской областях. Название от реки Большой Утлюк, которая в него впадает. В свою очередь, название реки происходит от тюркского «выгон», «место, заросшее травой».

 Федотова коса — коса на побережье Азовского моря в Запорожской области. Первая часть сложного названия возникла во время крымского похода, когда одна из военных частей достигла косы, наименование которой было неизвестно. Это событие произошло в 1774 году, в день религиозного праздника св. Федота, именем которого и названа коса. Слово коса означает «узкая низменная намывная полоса суши из песка, гравия, ракушек, соединенная одним концом с берегом моря».

Форос — мыс на юге Крымского полуострова. Название от греческого «маяк». Во времена господства генуэзцев в XIII — XV столетиях, здесь и в самом деле стоял маяк. Тем не менее,  более вероятно толкование, согласно которого название выводят от греческого «дань».

Хаджибейский лиман, озеро Хаджибей — соленый лиман и озеро на юго-западном побережье Черного моря в Одесской области. Название от укрепления Хаджибей, что существовало в XIV столетии на месте современного города Одессы, основанное татарским военачальником Беком-хаджем-беем. Само слово хаджи по-арабски означает верующего мусульманина, который ходит на прощу в Мекку — священный город арабов.

(1голосов, средний: 2,00 out of 5)

Загрузка...

 Харьков — город, центр Харьковской области. Основан в XVII столетии как крепость для защиты от крымских татар под названием Харьков. Допускают, что в основе названия собственное имя Харко, производная форма от имени Харитон. Интересно знать, что по мнению ученых, название города скорее всего происходит от названиия реки Харьков, но существует и версия, которую высказывает русский историк Аристов: он связывает название города с названием древнего половецкого поселения Шарукань, которое было расположено на окраине современного Харькова. Археологические раскопки, сделанные  на территории города, доказывают, что здесь было поселение еще во втором тысячелетии до рождества Христова. Тем не менее,  в XII-XVII столетиях, современная территория Харькова принадлежала Дикому Полю, которое захватили половцы, а потом татары.     

Херсон — город, центр Херсонской области. Основан Херсон в 1778 оду. как база Русского Черноморского флота, а название получил от древнегреческой колонии в Крыму Херсонес. Это название было данью моде на древнегреческие названия и не имело географическое содержания, так как древнегреческий Херсонес означает «полуостров», а здесь никакого полуострова не было.

Хмельницкий — город. В источниках упоминается с середины XV столетия под названием Плоскиров или Плоскуров, что связывают с расположением города в долине реки Плоской.  После второго деления Польши в 1793 году город отошел к России и стал называться Проскуров. В честь 300-летия воссоединения Украины с Россией Проскуров был переименован в Хмельницкий. В ходе освободительной войны украинского народа против польской шляхты войсками Б. Хмельницкого была взята крепость Плоскиров. 

Чатырдаг — вершина Крымских гор; массив в Крымских горах. Название происходит от тюркского — «палатка», «гора». В самом деле, если смотреть на вершину, то она напоминает гигантскую палатку.

Черемош, Черемуш, Чиримуш, Черемша — река, правый приток Прута в бассейне Дуная. Название очень давнее, известно с III, столетия, не не совсем разгаданное. Считают, что это славянское образование от наименования дерева черемухи из семейства розоцветных, издавна распространенного на берегах реки. Отсюда также названия рек Черный Черемош — левый приток Черемоша Белый Черемош — исток Черемоша.

Черкассы — город, центр Черкасской области. В XIII столетии группа черкесов переселилась из Северного Кавказа на Днепр. Смешанное население, которое образовалось, в Московской Руси называли черкасами. И когда в XIV столетии возникло новое поселение таких черкасов, его назвали Черкассы.     

Черновцы- город, центр Черновицкой области. В исторических актах город Черновцы упоминается с 1407 года. Относительно происхождения названия существуют две гипотезы: в основе названия — собственное имя или прозвище Черный и такая, что когда-то Черновицы были предместьем сейчас уже несуществующего города, где селился черный люд, который обслуживал этот город, что и определило название поселения. С 1944 г. вместо Черновицы принята форма Черновцы. Интересно знать, что существует  легенда, которая рассказывает, что название города происходит от города-крепости на южных рубежах Галичского государства, что имело название «Чернь» или «черный город». Построен он был на левом береге реки Прут. Возможно, это название происходило от черных дубовых, пересыпанных черноземом, стен крепости, которая была полностью разрушена монгольским завоевателем Бурундаем и жители с 1259 года  переселились на правый берег реки Прут. С 1359 года город стал частью Молдавского государства.                 

Чернигов — город, центр Черниговской области, расположенный на правом берегу реки Десна. Известен Чернигов с 907 года. По мнению ученых, в основе названия древнерусское чернига — «чернозем».

Чигирин — город в Черкасской области. Впервые упоминается в грамоте польского короля Сигизмунда III в 1589 году. Думают, что здесь существовало поселение Киевской Руси, разрушенное монголо-татарами. Новое поселение, которое со временем возникло, было названо Чигирин. Чигирин — «место, покрытое кустарниками». Наиболее вероятно, название связано с татарским именем Чигир в памятках тех времен упоминается Чигир-Батыр.

Чонгар — полуостров на юге Украины, омывается водами залива Сиваш. Названием является  наименование одного из тюркских родов, который кочевал в этих местах.

Черногоры, Гуцульские Альпы — массив, расположенный в украинских Карпатах. Склоны Черногор покрыты темными изверженными породами, от чего горы кажутся черными. Первая составляющая параллельного названия — от расположения массива на Гу-цульщине. Слово Альпы происходит от кельтского «высокие горы».

Яблоницкий перевал — один из виднейших перевалов в украинских Карпатах. Название от с. Яблоница Ивано-Франковской области, расположенного в начале перевала. Наименование села от яблони. Дано за распространение в этой местности диких яблонь.

Ялпуг — озеро на юго-западе Одесской области. Расположено в долине Дуная. Название выводят от тюркского «сахарный», за белые, как сахар, берега озера. Не исключена связь с турецким «мелкое неспокойное место в воде».

(5голосов, средний: 3,40 out of 5)

Загрузка...

Ледве ми заскочили до тьотіної кімнати, як на хуторі загули машини. Визирнули у вікно: в білому тумані — чужі сірі постаті. Біля воріт злетіли вгору червона й біла ракети, а у відповідь від контори — постріли з автоматів. Після цього в саду за конторою щось вибухнуло. Від контори знову декілька черг з автомата — і стихло. Тьотя шепоче, щоб ми куди-небудь сховалися. Ми б і раді кудись сховатися від того невідомого, що на нас насувається, та куди вже подітися, коли ось уже в коридорі гупають важкі кроки, чути гавкіт чужої мови. Ми забилися в шафу, сидимо ні живі ні мертві на скрині. Коли це рвучко відчиняються двері.

— Матка, млеко, яйка!
Риплять дверцята шафки, щось важке, металеве падає на підлогу.
— Гут, гут, матка, яйка!
Тьотя полегшено зітхає, встає, щоб закрити шафку, і каже, що німець забрав яйця та перекинув чавунець, що стояв на припічку. Шукав, мабуть, молоко. Мордатий, нахабний…
Знадвору у відкриту кватирку тягне паленою щетиною. Чути бадьорі голоси, тріск мотоциклів, гул машин — у хутір прибувають окупанти…
Тьотя кричить на нас, щоб сховалися хоча б на піч! Та не встигли ми й через хату перейти, як у кімнату ввалилися двоє солдатів у сірих шинелях з автоматами і ранцями за плечима. Ми так і заклякли.
Солдати ж повелися так, наче в кімнаті були лише вони та бездушні речі. Мовчки витерли ноги, взуті в короткі чоботи, зняли автомати і поставили їх поруч з нашою лавою біля лежанки. З вішалки акуратно зняли наш одяг і поклали на підлогу, натомість повісили свої шинелі й пілотки. Ранці поклали на стільці.
Один із солдатів згорнув із Ніниного ліжка покривало разом з простирадлом і переніс на скриню, а на ліжку розклав свою сіру ковдру, накривши нею і подушку. Зняв чоботи, взяв шинель, ліг, накрився з головою і відразу ж заснув.
Другий солдат підійшов до печі, відкрив заслонку, взяв рогач, дістав горщик з водою, попробував пальцем, чи гаряча. Зі столика зняв скатертину, а натомість поставив причандалля для гоління. Налив гарячої води в металевий кухоль і почав голитися.
До тями нас привів гуркіт у двері й постріли на вулиці, майже під вікнами. Німці швидко посхоплювалися, виглянули у вікно, одягнулись, підхопили автомати та ранці й вибігли надвір -наздоганяти своїх.
У дворі — повний погром: двері у хлівах де розчинені, а де виламані. Посеред двору — залишки багаття, пір’я, свиняча кров і тельбухи. Голосять жінки. У Фекли Іванівни забрали порося, половили курей. Лишився лише півень.
Двері в хліві, де стояла корова тьоті Саші, висаджені: біля ясел сироткою висить порожній ошийник. У курнику ж лише пір’я валяється. Тьотя Саша, коли побачила порожнє стійло, так і сіла на ясла, підкошена горем.
Та кому жалітись?

Жінки, плачучи, перераховують одна одній, скільки забрано курей та яєць, у кого витягли порося чи свиню. І тільки у тьоті Саші забрали корівку. Та ось тьотя звелася: вуста стулені, зелені очі потемніли і вона з осудом до жінок:
— Годі вам голосити! Скажіть спасибі, що хоч люди залишилися цілі!
(К. Лубенець )
Завдання. Завершіть переказ висновком про поведінку окупантів, їхню мораль.

(2голосов, средний: 3,50 out of 5)

Загрузка...

Димовий Миколай здавна вважався покровителем усіх бідних і знедолених. Запам’яталася мені легенда-переказ, яку ще в дитинстві оповідала мама. Привчаючи щоранку до «Отченаш», ненька казали: Молися святому Миколаєві, бо він чудотворець. Ось як допоміг він одному хлопчикові, який щодня молився. Якось перед всесвітнім потопом Микола зустрів дитинча, що било поклони і приказувало:

—          Це тобі, Боже, а це мені, Боже!

—          Що це ти, синку, робиш? — запитав святий Миколай.

—          Богу молюся…

—          А які ще молитви знаєш?

—          Ніяких, нікому було навчити.

—          Гаразд, це не біда, — погладив хлопчачу голівку бородатий дідусь. — Аби щиро й від душі, то й ця молитва тебе спасе від потопу. Ти не потопнеш у воді! — і пішов геть.

За кілька днів уся земля покрилася водою, лишень одна гора лишилася не затопленою. Побачив її хлопчак і пішов поверх океану.

—          Ось так і врятував хлопчика святий Миколай-угодник, —

завершували оповідку мама. — Відтоді його й стали називати

Чудотворцем, бо він допомагає всім, хто молиться і вірує в Бога. ЛегенДа ця мені вельми сподобалася, і я ще довго вірив у її реальність, ласкаво поглядаючи на ікону святого Миколая, що відтворив невідомий маляр, зі світськими рисами і великою бородою. Саме цей атрибут — ласкаве і добре обличчя та розкішна борода — присутній в усіх образах і переказах про Чудотворця, котрий творив на землі безліч добрих діл. Про це існує багато оповідок. Найпопулярніша з них — це про мандрівку Миколая з Касьяном. Свято Касьяна припадає раз на чотири роки — на високосний рік — 29 лютого. Саме цей факт неповаги до злого Касьяна і обігрується в багатьох сюжетах. Ось один із них.. Якось Касьян та Миколай ішли в церковних справах, зодягнувши білі ризи. Дорогою вони зустріли бабусю, що загрузла в багнюці. Миколай і

—          Давай, Касьяне, допоможемо старенькій!

-Яне можу, -відповів Касьян. -Мої білі ризи забрудняться…

Миколай тим часом допоміг немічній жінці вибратися з болота, але при цьому замастив одіж. Ідуть обоє мовчки, коли це їм назустріч вийшов Бог і питає:

—          Чого це в тебе, Миколаю, брудні ризи?

—          Там дорогою загрузла бабуся, — відповів Чудотворець, — то я рятував її.

—          А в тебе чому чисті? — звернувся до Касьяна.

—          А я не побажав бруднити.

—          Гаразд, — промовив Бог, — якщо ти злегковажив святу заповідь — допомагати людям у біді, — то пам’ятати тебе будуть раз на чотири роки, а Миколая за його добрий вчинок відзначатимуть двічі на рік!

(В. Скуратівський )

Завдання. Доповніть переказ своїми міркуваннями продоброчин-ство. Чи часто ви спостерігаєте приклади доброчинності в житті?