Сочинения

(Еще не оценили)

Загрузка...

 Барклай-де-Толлі Михайло Богданович, (1776-1818) — російський полководець, у 1810-1812 рр. військовий міністр. Автор плану боротьби з вторгненням військ Наполеона шляхом тимчасового відступу за знекровлення супротивника. Фундатор перемоги Росії в Вітчизняній війні 1812 р. Керував російськими військами в 1813 р. під час боїв на території Німеччини.

Бернадот Жан, Жюль Батіст, (1766-1844) — син адвоката, прибічник революції 1789-1799 рр. у Франції. Військовий міністр за часів Директорії, перейшов на бік Наполеона. Був проголошений наступником трону Швеції. За його правління Швеція приєдналася до коаліції проти Наполеона. У 1818-1844 рр/ — король Швеції (Карл XIV Юхан).

Блюхер Гебгард Леберехт фон, (1742-1819) — пруський генерал-фельдмаршал. Один з найбільш послідовних супротивників Наполеона. Брав участь у війнах 1806-1807, 1813-1814 та 1815 рр. Прибічник наступальних дій, мав у війську прізвисько «Генерал Вперед». Своєчасна поява його військ на полі бою під Ватерлоо призвела до остаточного розгрому Наполеона.

Богарне Бжен (Євген), (1781-1824)- пасинок Наполеона, віце-король Італії. Брав участь в кількох військових кампаніях Наполеона. Вперто захищав Італію від військ 6 коаліції у 1813 -1814 рр.

Бонапарт Жозеф-Франсуа—Шарль, (1811-1832) — син Наполеона 1 та Марії-Лу-їзи. Наступник трону І Імперії, мав титул короля Римського. Після загибелі Імперії жив в Австрії та мав титул герцога Рейхштадтського. Бонапартисти вважали його Наполеоном II.

Веллінгтон Артур Уелслі, (1769-1852) — британський державний діяч, дипломат, фельдмаршал. У 1808-1813 — командуючий союзними військами на Піренейському півострові. Переможець армії Наполеона при Ватерлоо (1815). У 1819-1841 займав посаду міністра, а потім голови уряду Великобританії.

Гарібальді Джузеппе, (1807-1882) — видатний політичний діяч Італії, учасник революції 1848-1849, організатор оборони Римської республіки. У 1848, 1859, 1866 очолював загони добровольців під час війн з Австрією. У 1860 очолив похід «Тисячі» на Південь Італії, що призвело до поширення народного повстання та приєднання Неаполя до Сардинського королівства і утворення королівства Італія. У 1862 та 1867 намагався організувати походи на Рим та приєднати Папську область до Італії. В період франко — пруської війни 1870-1871 воював добровольцем на боці Франції.

Георг III, (1738-1820) — англійський король у добу Французької революції та війн з Наполеоном. В останні роки життя втратив розум. З 1811 країною правив принц Уельський, з 1820 — король Георг IV.

Гладстон Вільям Юарт, (1809-1898) — прем’єр-міністр Великобританії у 1868-1874, 1880-1885, 1886 та 1892-1994 рр. Лідер Ліберальної партії з 1868 р. У 1882 британські війська встановили контроль над Єгиптом.

 Горчаков Олександр Михайлович, (1798-1883) — російський дипломат, князь. Міністр зовнішніх справ Росії у 1856-1882. З 1867 — канцлер. Намагався послабити негативні наслідки лоразки в Кримській війні, ліквідації обмежень для Росії, що були зафіксовані в Паризькому договорі 1856. Забезпечив нейтралітет європейських держав під час російсько-турецької війни 1877-1878. Був прибічником реформ Олександра II.

Дібіч-Забалканський Іван Іванович, (1785-1831) — російський генерал-фельдмаршал. Брав участь в війнах з Наполеоном, російсько-турецькій війні 1828-1829 та придушенні польського повстання у 1831.

Дізраелі Бенджамін, (1804-1881) — один з найвпливовіших британських політиків XIX ст. Лідер Консервативної партії, голова уряду у 1868 та 1874-1880 рр. Проводив політику поширеної колоніальної експансії. За часи його прем’єрства Британія значно розширила свої володіння в Африці. Було приєднано острів Кіпр.

Єрмолов Олексій Петрович, (1777-1861) — російський генерал, брав участь в війнах з Наполеоном. У 1816-1827 — головнокомандуючий Кавказьким корпусом, фактично намісник Кавказу. За його перебування на Кавказі розпочалася війна з гірськими народами. Декабристи мали надію, що після повалення самодержавства саме він займе одну з найвищих посад в державі. За роки правління Миколи І в опалі.

Кутузов Михайло Ілларіонович, (1745-1813) — російський генерал-фельдмаршал. Брав участь у війнах з Туреччиною за часів Катерини II та Олександра І, війнах з Францією. Прибічник обережної стратегії під час війн з Наполеоном. Його дії під час війни 1812 призвели до виснаження сил та катастрофічної поразки армії Наполеона в Росії.

Меттерніх—Вінебург Клемент Венцель, (1773-1859) — австрійський дипломат, князь. З 1809 до 1848 канцлер та міністр зовнішніх справ Австрійської імперії. Один з фундаторів Священного Союзу. Проводив вкрай консервативний курс у зовнішній та внутрішній політиці. У 1848 в результаті революційних подій був змушений залишити свою посаду та втік до Англії.

Мюрат Йоахім, (1767-1815) — один з найкращих маршалів Наполеона, надзвичайно здібний кавалерійський командир. Син корчмаря, висунувся у добу революції. Одружений з сестрою Наполеона Кароліною. Король Неаполітанський у 1808-1815. У 1813 зрадив Наполеона та перейшов на бік 6 коаліції. В 1815 році під час «Ста днів» підтримав Наполеона. Неаполітанські війська були розбиті, Мюрат втратив трон і був розстріляний.,

Наполеон Бонапарт, (1769-1821) — імператор французів у 1804-1814 та 1815. За походженням дворянин з Корсики. Надзвичайно талановитий полководець та державний діяч. У 1799 встановив диктатуру (займав посаду Першого консула Франції), а у 1804 проголосив себе імператором. Король Італії. Вважав головним ворогом Франції Англію, намагався встановити контроль над Європою, басейном Середземного моря. В Голландії, Іспанії, Вестфалії, Неаполі, Луцці посадив на трони своїх братів та сестер. Його агресивна зовнішня політика призвела до утворення кількох коаліцій європейських держав, постійних війн та розгрому І Імперії. Помер у вигнанні на острові Святої Єлени.

Талейран—Перігор Шарль—Моріс, (1754-1838) — Нащадок старовинного дворянського роду, до початку французької революції єпископ Отенський. За часів Наполеона І був міністром зовнішніх справ Франції. Надзвичайно талановитий дипломат, підступний політик. Зрадив Наполеона, підтримував контакти з представниками ворожих Франції держав. Представник Франції на Віденському конгресі, намагався посварити між собою уряди країн, що перемогли Францію. Зумів обмежити негативні наслідки поразки країни. Передбачив повалення Бурбонів у 1830.

(Еще не оценили)

Загрузка...

Людовик XIV — (1661-1717). Людовик XV — (1715-1774). Людовик XVI — (1774-1792). Французькі філософи епохи Просвітництва Монтеск’є Шарль Луї — (1689-1755). Вольтер Франсуа Марі — (1694- 1778). Маблі Габріель Вонно — (1709-1785). Руссо Жан-Жак — (1712-1778). Гольбах Поль Аирі — (1723-1789). Видатні діячі Французької революції 1789-1799 рр. Марат Жан Поль ~ (1743-1793), якобінець. Видавав газету «Друг народу». Радикальний політичний діяч, прибічник терору. Вбитий Шарлоттою Корде, прибічницею роялістів.

Робесп’єр Максиміліан — (1758-1794), якобінець. Лідер «Гори». У 1793-1794 рр. фактично мав диктаторську владу. Заарештований та страчений під час термідоріанського перевороту в липні 1794 р.

Герцог Брауншвейгський Карл Вільгельм Фердинанд — (1735-1806). Головнокомандуючий військами Австрії та Прусії у 1792 році. Його відозва до парижан з вимогою не завдавати шкоди королю та його родині лише підштовхнула до повстання 10 серпня 1792. Загинув на полі бою з військами Наполеоне Бона-парта у 1806 р.

Байї Жан Сільвен — (1736-1793), мер Парижу у 1789-1791 рр. Страчений під час якобінської диктатури.

Гільотен, доктор медицини — (1738-1814). За його проектом було створено механізм для страти людей, який широко використовували у Франції у роки революції, — «гільотину».

Гош Лазар — (1768-І797), один з найталановитіших генералів революційної армії.

Дантон Жорж Жак — (1759-1794). Якобінець, один з наивпливовіших лідерів революції у період якобінської диктатури. Намагався дійти до компромісу з жирондистами та іншими поміркованими діячами. Страчений за вимогою М. Робесп’ера.

Лафайет Марі Жозеф — (1757-1834) — маркіз, генерал, політичний діяч, Прибічник поміркованої течії.

Мірабо Оноре Габріель — (1749-1791). Видатний політичний діяч та оратор перших років революції. Прибічник конституційної монархії.

Аксель фон Ферзен — (1755-1810) — шведський граф, намагався організувати втечу королівської родини з Парижу у липні 1791 року.

Революційний календар

Під час революції у Франції було введено новий календар (з жовтня 1793 року). Початком революційної ери став день 22 вересня 1792 року, коли Францію було проголошено республікою. Рік починався тепер 22 вересня і мав 12 місяців по 30 днів. Наприкінці року залишалося ще 5 (у високосні роки 6) додаткових днів, що отримали назву санкюлотід. Ці 5-6 днів було оголошено святковими.

(Еще не оценили)

Загрузка...

70—90 рр. XIX ст. — Сповільнення темпів економічного розвитку Великобританії.
Прискорений розвиток Німеччини та США. 1871-1890 — Отто фон Бісмарк — канцлер Німецької імперії. 1872—1876 — «Культуркампф» в Німеччині. 1875 — Готська програма СДПН. Партія робить ставку на боротьбу за місця в
парламенті та на проведення реформ. 1875 — У Франції прийнято конституцію НІ республіки. 1875 — Англійський уряд встановлює контроль над Суецьким каналом. 1878 — Окупація Боснії та Герцеговини Австро-Угорщиною.
1878 — Проголошено незалежність Сербії та Чорногорії. 1878-1890 — Винятковий закон проти соціалістів в Німеччині.
1879 — Укладено Австро-німецький союзний договір.
1881 — Румунію проголошено королівством.
1882 — Укладено союз між Австро-Угорщиною, Німеччиною та Італією (Троїста угода).
1882 — Сербію проголошено королівством.

1884 — Німеччина встановила протекторат над Південно — Західною Африкою
(Намібією). Початок боротьби Німеччини за колони.
1888 — «Панамський скандал» у Франції.
1888—1918 — Роки правління останнього імператора Німеччини Вільгельма II.
90-ті рр. і 9 ст. — Німеччина починає підготовку до боротьби за світове лідерство.
1890 -Лрийняття в США закону Шермана проти трестів*.
1891 — Франко-російська угода. У 1892 її доповнила військова конвенція, а у 1893 році ці держави уклали військовий союз.
1897-1899 — Справа Дрейфуса у Франції.
1898 — Війна між США та Іспанією. США захопили Філіппіни та Пуерто — Ріко.
1899—1902 — Англо — бурська війна.
1900 — В Великобританії утворено Комітет робітничого представництва (з 1906
— Лейбористська партія).
1901 — Вбито президента США Мак-Кінлі. 1901-1909 — Президент США Теодор Рузвельт.
1902 — Укладено англо-японський союз.
1903 — США отримали концесію на будівництво Панамського каналу. 1904-1905 — Російсько-японська війна.
1907 — Утворено Антанту (союз Великобританії, Франції та Росії). 1912—1913 — Перша Балканська війна. 1913 — Друга Балканська війна.

1853—1854 — Так зване «відкриття» Японії. Кінець ізоляції країни.
1857 — Повстання сипаїв в Індії.
1863-1864 — Флоти Англії, США, Франції та Голландії
проводять обстріли японських міст.
1866—1925 — Сунь Ятсен, лідер національно-визвольного руху в Китаї.
1867—1868 — Боротьба проти сьогуна. Відновлення повноцінної влади імператора.
1867—1912 — Епоха Мейдзі та глибокі реформи в Японії.
1876-1910 — Диктатура Порфіріо Діаса в Мексиці.
1885 — Утворено Індійський національний конгрес — першу велику політичну
партію країни.
1894—1895 — Війна між Японією та Китаєм.
1898 — Прийнято Конституцію Японії.
1901 — Придушення повстання «Іхетуань» в Китаї.
1904-1905 — Російсько-японська війна. Перемога Японії.

1905 — В Китаї утворено патріотичний «Об’єднаний союз». 1908—1909 — Революція в Османській імперії. 1910 — До володінь Японії приєднано Корею. 1910 — Революція в Мексиці.

(Еще не оценили)

Загрузка...

1786—1789 — Криза французької економіки. В суспільстві поширюються вимоги реформ.
1787 — Збори нотаблів відмовляються розпочинати реформи.
1789, 5 травня — В Версалі розпочали роботу Генеральні штати.
1789, 17 червня — Депутати від третього стану та частина депутатів від першого та другого станів проголосили себе Національними зборами.
1789, 9 липня — Національні збори проголосили себе Установчими зборами. Королівська влада починає підготовку до їх розпуску.
1789, 14 липня — Повстання в Парижі та штурм Вастилії. Початок революції у Франції.

1789, 4-11 серпня — Установчі збори прийняли декрети про ліквідацію церковної десятини, права феодалів полювати на селянських землях та ін. Але повністю феодальний лад не ліквідовано. Селяни між тим припинили вносити платежі дворянам і відповідали повстаннями на спроби примусити їх це робити.

1789, 26 серпня — Установчі збори прийняли «Декларацію прав людини і громадянина».

1789, 5—6 жовтня — Похід жінок на Версаль. Королівська родина вимушена переїхати до Парижу.

179—1791- Низка законів про ліквідацію феодальних відносин в країні. Церковні вошодіння конфісковані (1789, 2 листопада) і оголошені національним майном. Виникнення політичних клубів.

1791, 21 червня — Королівська родина робить спробу втечі з Франції. їх затримано в містечку Варенн (короля впізнав поштовий службовець Жан Батист

Друе).

1791, 17 липня — Зіткнення на Марсовому полі в Парижі. Перший під час революції конфлікт між представниками колишнього третього стану. —

1791, 3 вересня — Прийнято Конституцію Франції. Країна тепер — конституційна монархія.

1791,   1 жовтня — Почали роботу Законодавчі збори (парламент) Франції.

1792,   20 квітня — Франція оголосила війну Австрійській імперії. Початок революційних війн.

1792—1797 — Перша коаліція європейських держав проти Франції. До неї входили Австрія, Прусія, Великобританія, Голландія, Іспанія, Неаполітанське та, Сардинське королівства і дрібні німецькі держави.

1792 — У Франції поширюється патріотична «Пісня Рейнської армії» — «Марсельєза». В майбутньому вона стане гімном Франції.

1792, 10 серпня — Повстання в Парижі. Короля усунено від влади та заарештовано.

1792, 20 вересня — Почав роботу Національний Конвент, новий законодавчий орган влади. Того ж дня французькі революційні війська нанесли поразку військам Прусії біля містечка Вальмі.

1792, 22 вересня — Францію проголошено республікою,   і

1792,   вересень — 1793, травень — Боротьба в Конвенті між представниками Гори та Жиронди.

1793,   21 січня — Страта короля Людовика XVI.

1793, весна — Поразка революційних військ на фронтах та їх відступ з території Бельгії. Загострення продовольчої кризи в великих містах. Жирондисти втрачають вплив на ситуацію в країні.

1793, 31 травня — 2 червня — Повстання в Парижі проти влади жирондистів. Встановлення якобінської диктатури.

1793, 24 червня — Прийнято нову Конституцію Франції. Реально її не було введено в дію.

1793, липень—серпень — Широкий контрреволюційний рух в провінції, повстаннями охоплено 50 департаментів з 83. Центр повстання — департаменти на заході країни, колишня провінція Вандея.

1793, літо — Формування органів влади якобінської диктатури. Терор. Закон про масовий набір в армію та швидке зростання кількості військ. Жорстока боротьба з вандейцями та військами коаліції.

1793, 29 вересня — Закон про максимум цін.

1793,   вересень — листопад — Посилення терору. Заарештовано до 90 тисяч «підозрілих». Серед жертв терору дворяни складали лише 9%, селяни — 28%, робітники — 30%. Страчені лідери жирондистів та королева Марія-Антуанетта.

1794,   березень-квітень — Криза в якобінському таборі. Страчені впливові якобінці Шометт, Ебер, Дантон.

1794,   27 липня (або 9 термідора II року Республіки) — Повстання в Парижі та повалення якобінської диктатури. Після перемоги термідоріанського перевороту лідери якобінців страчені. До влади прийшли представники буржуазії.

1795,   2 квітня — Сепаратний Базельський мир між Прусією та Францією. Прусія вийшла з війни та погодилась на приєднання до Франції лівого берега Рейну. У травні з війни вийшла Голландія. Вона перетворилася на залежну від Франції Батавську республіку.

1795, 20 травня — Останнє повстання санкюлотів в Парижі.

1795, 22 липня — Базельський мир між Францією та Іспанією.

1795, 22 серпня — Прийнято нову Конституцію Франції. Виконавчу владу в країні очолила Директорія.

1795, 5 жовтня — Придушення повстання роялістів в Парижі. Урядовими військами керував генерал Наполеон Бонапарт.

1796—1797 — Перший Італійський похід Наполеоне Бонапарта. Французи вста— новили контроль над Італією. Виникли залежні від Франції Цизальпійська, Лігурійська та Гельветична республіки.

1797, 17 жовтня — Мир в Кампо-Форміо між Францією та Австрією. Остаточний розпад 1 коаліції. Лише Англія продовжувала війну проти Франції.

1798-1801-2 антифранцузька коаліція у складі Англії, Росії, Австрії, Швеції, Туреччини та Неаполя.

1798-1799 — Війська Наполеоне Бонапарта ведуть бої в Єгипті та Палестині.

1799    — Австрійські та російські війська під проводом О. Суворова розбили фран

цузів в Північній Італії. Швейцарський похід О. Суворова. Росія виходить з

війни.

1799, 9 листопада (18 брюмера) — Державний переворот у Франції. Наполеон

Бонапарт став Першим консулом. Закінчення революції. 1799, листопад -1804, травень — Доба Консульства.

1800    — Другий похід Наполеона Бонапарта в Італію.

1801,   листопад — Люневільський мир між Францією та Австрією.

1802,   березень — Ам’єнський мир між Англією та Францією. В Європі настав недовгий період миру.

1803,   травень — Між Англією та Францією відновилися бойові дії.

1804,   травень — Проголошення Імперії у Франції.*

1805,   березень—грудень — 3 коаліція у складі Англії, Росії, Швеції, Данії, Австрії, Королівства обох Сицилій.

1805, 21 жовтня — Перемога англійського флоту (адмірал Т; Нельсон) над французьким та іспанським флотами біля мису Трафальгар. Англійці остаточно встановили контроль над морськими шляхами та унеможливили десант французів на Британські острови. В бою загинув Гораціо Нельсон.

1805,   2 грудня — Розгром Наполеоном російських та австрійських військ під

Аустерліцем. Після цієї поразки 3 коаліція розпалася.

1806—1807-4 коаліція у складі Англії, Росії, Прусії, Швеції.

1806,   14 жовтня — У боях під Йєною та Ауерштедтом французи розбили головні

сили пруської армії.

1806,   21 листопада — Декрет Наполеона про початок континентальної блокади.

1807,   лютий — Одна з найкривавіших битв між французькою та російською арміями під Прейсиш-Ейлау.

1807, 7 липня — Тільзитський мир.

1807-1808- Французькі війська намагаються захопити Португалію та Іспанію. V 1808 Іспанію охопило народне повстання проти окупантів.

1809-5 коаліція у складі Англії та Австрії. Війна між Францією та Австрією. Поразка Австрії. До Франції приєднані Словенія та Хорватія (Іллірийські провінції).

1809-1812 — Бої між французькими та англійськими військами і силами іспанських патріотів на території Іспанії. Розширення території Імперії за рахунок приєднання земель в Італії, Німеччині, Нідерландах.

1812, 12(24) червня — Вторгнення військ Наполеона в Росію.

1812, 26 серпня (7 вересня) — Бородинська битва.

1812,   грудень — Розбиті французькі війська залишили територію Росії.

1813-1814-6 коаліція у складі Росії, Прусії, Англії, Швеції, Іспанії, Португалії,

Австрії.

1813,   16—19 жовтня — «Битва народів» під Лейпцігом. Вирішальна перемога

військ 6 коаліції над армією Наполеона.

1814,   31 березня — Війська 6 коаліції зайняли Париж.

1814,   6 квітня — Наполеон зрікся престолу. За рішенням держав коаліції йому зали

шено титуя імператора, острів Ельба біля узбережжя Італії та 1І00 солдатів.

1814—1815 — Віденський конгрес.

1815,   1 березня — Наполеон висадився в бухті Жуан на півдні Франції.

1815, 1 березня — 22 червня — «Сто днів».

1815,18 червня — Битва під Ватерлоо. Розгром армії Наполеона англійськими та пруськими військами. 22 червня він вдруге зрікся престолу і був відправлений у заслання на острів Святої Єлени.

1821, 5 травня — Наполеон Бонапарт помер.

(38голосов, средний: 4,68 out of 5)

Загрузка...

Спершу, за біблійною легендою, було слово. І все ж спершу було не слово, а сплеск емоцій, думка, а вже тоді — слово. Але древніх можна зрозуміти. Раніше слово було в більшій ціні. Сьогодні можна з прикрістю говорити про деяку девальвацію його. Ми читаємо, чуємо, вимовляємо стільки слів, що тонемо і задихаємося в словесній повені. Ми звикли з прикрою легкістю жонглювати словами, ніби циркач кульками. Раніше слово вважалось міцним, навіть вічним, якщо воно забезпечувалося золотим запасом життя, долі. Один з багатьох уроків Чорнобиля — відповідальність за слово.

Тепер ми любимо казати: з атомом треба на «ви». А що, досі цього ніхто не знав? Знали. Багато хто з учених попереджав: атом вимагає обережності, розсудливості та й тої ж таки чесності. Бо без чесності, совісності не може бути ні державної мудрості, ні державної стратегії. Але чесні, попереджальні слова тонули в потоці слів гучних, порожніх і безвідповідальних. Скажемо відверто хоч би сьогодні: ми, письменники, не просто помилялися, ми помилялися разом із більшістю, разом із частиною безвідповідальних, але впливових керівників, ми говорили ті слова, яких від нас чекали, як мовить герой моєї повісті Йосип Сластьон, у «верхніх сферах». Ми помилялися, бо помилятися було вигідніше для нас, аніж казати правду. Сьогодні вигідно казати й писати правду, не забуваймо про це і не маймо зайвих ілюзій щодо себе, ілюзії шкідливі для морального здоров’я.

Ми дружно, з творчим натхненням  творили вірші, есе, романи, драми про будівництво атомної станції у верхів’ї Дніпровського басейну, вздовж якого живуть десятки мільйонів людей. Хіба ми вже у ті роки не відчували тривоги, хіба були такі недалекоглядні, і гіркі слова Бориса Олійника в «Лите-ратурной газете» стали для нас відкриттям? Знали, відчували, мусили принаймні знати і тривожитись, і не один з нас, надибавши в статті Бориса Олійника слова про недоцільність будівництва атомної станції в Чорнобилі, подумки вигукнув: «Я давно це знав, я давно це думав!..» Знав, думав, але — мовчав. Утім, мовчав до сьогоднішніх подій і сам Борис Олійник. Знали ми, бо письменнику злочинно такого не знати. Єдиного не знали, не припускали: нашими захопленими словами торуємо дорогу великій біді, великому людському горю.

Молоді хлопці, які героїчно, справді-таки — героїчно і самозабутньо, але — голіруч ішли на атом, були вимушені закривати власними грудьми дзот, крізь амбразуру якого атом безжально строчив. Смерть цих героїв і на нашій з вами совісті, а не лише на совісті генерала з п’єси «Саркофаг» Губарєва. Чорнобиль сьогодні — своєрідний дозиметр нашої совісті.

Насамперед, звичайно, щодо проблем екологічних.

Шукаймо винних не десь. Спершу шукаймо винних у самих собі. Лише за цієї умови може відбутися духовний катарсис, до якого закликає нас сьогодні Чорнобиль.

(1голосов, средний: 5,00 out of 5)

Загрузка...

І були три брати: одному ім’я Кий, другому — ІЦек, а третьому — Хорив, а сестра в них була Либідь. Сидів Кий на горі, де тепер узвіз Боричів. А Щек на горі, яка зветься Щекавицею. А Хорив — на третій горі, від нього вона прозвалася Хоре-вицею. І збудували вони місто в ім’я старшого брата свого і нарекли його Київ. Був круг міста ліс і бір великий, і ловився там звір, і були мужі мудрі й тямовиті. За імпровізованим столом у чернечій ризі сидить мудрець. Він схилився над товстим розгорнутим фоліантом — щось шукає, відбирає, думає. Благородні риси обличчя, сива борода, довгі й гнучкі, як у гусляра, персти…

Він жив і творив у тривожні та смутні часи. Коли могутню й монолітну Київську Русь підточували князівські чвари та феодальні міжусобиці. На київському столі сидів Святополк Ізяславович — жорстока, грошолюбна й підступна людина, котра вміла відштовхувати від себе навіть близьких. Доведений князівськими утисками до відчаю, простий люд не витримав — 1113 року в Києві спалахнуло народне повстання. Налякані заможники звернулись до Володимира Мономаха, котрий княжив у Переяславі. Київ не був його вотчиною. Тому він, обачний політик, недуже хотів втручатись у справи чужого князівства. Але розгублена знать наполягала, тим паче, що фігура Мономаха була прийнятна для народної маси. Внук Ярослава Мудрого змушений був взяти Київ під свою руку. Йшов 1113 рік…

У цей час, за такої складної суспільно-політичної обстановки, з’явилася на світ перша систематизована праця з історії Русі. Називалася вона так: «Повість временних літ, або Звідки почалася Руська земля, хто в Києві перший став князювати і звідки Руська земля стала буть». Написав її майже шістдесятирічний чернець Києво-Печерського монастиря Нестор. Літописець. Історик. Учений. Тоді за такого його, певне, не мали. Просто грамотний монах, вправний писар, літературний талант.

Він народився після смерті Ярослава Мудрого. Великий князь-книжник прославився не тільки своїми походами та запеклими січами на полі брані, а й тим, що залишив по собі багатющий скарб — першу на Русі бібліотеку, книгами якої залюбки послуговувався допитливий отрок Печерського монастиря, закарбувавши на віки діяння і попередників Ярослава, і його послідовників.

Ми не знаємо, ким були батьки юнака. Невідомо, як він прийшов до монастиря, у кого навчився читати й писати, хто був його наставником. Відомо тільки, що в сімнадцять літ він став ченцем Стефаном, пізніше його висвятили в дияконський сан. Сягнувши висот тодішньої освіти, ця людина все своє життя присвятила важливій і благородній справі — літописанню.

Тепер він подав на суд історії «Повість временних літ», яку вистраждав у тісній келії монастиря і яка стала нашим першолітописом. І це вже був не схимник, не монах, а вчений-історик, карбівничий віків, який зумів з великих дніпровських круч так прозірливо заглянути у далеч минувшини й будучини.

(1голосов, средний: 5,00 out of 5)

Загрузка...

Людина здавна мріяла про крила, щоб полинути до хмар і вище. Стародавні греки передали нам у спадок міф про Дедала, який із сином Ікаром наважився піднятися на могутніх крилах аж до Сонця… Не судилося і славетному Леонардо да Вінчі побачити велич і красу Землі з пташиного польоту, але креслення апаратів-махольотів і думки, які він виклав у своєму знаменитому «Трактаті про птахів», відкрили дорогу в небо наступним поколінням.

Благодатним стартовим майданчиком для перших ентузіастів повітроплавання стала українська земля. Століття тому на околиці селища

 Вороновиця, що під Вінницею, випробував свої літальні моделі винахідник першого в світі літака Олександр Федорович Можайський. До речі, він же створив перший планер, який став прообразом сучасних надлегких апаратів. Що ж то була за конструкція? Великий повітряний змій на колесах, якого «буксирувала» на зліт звичайна підвода, запряжена кіньми… Своїм Ікаром вважають кримчани сімферопольського лікаря Миколу Андрійовича Арендта. Захоплений мрією про політ, він невідступно поривався у небо.

Досліджуючи польоти птахів, пускав паперових «голубів», майстрував моделі планерів, писав книгу «Про повітроплавання, засноване на принципах ширяння птахів». Його розробками зацікавилися за рубежем. Чотири рази виносилася на засідання французького Товариства повітряної навігації доповідь Миколи Андрійовича «Про один нормальний апарат», але прибути до Парижа в доповідача не було змоги.

У 1908 році в Одесі відкрився перший аероклуб, а через два роки його вихованець Михайло Єфімов здійснив перший у країні політ на літаку. У двадцяті роки авіатори Одеси, Києва, Харкова об’єднуються у своєрідні центри вітчизняного авіаційного літакобудування. В голубе небо злітають незвичайних форм літаки, планери, вертольоти, автожири…

Уряд України приділяв велику увагу створенню вітчизняної авіаційної промисловості. Одним з перших став до ладу Одеський авіазавод, який випустив у 1923 році на повітряні траси первістка цивільної’ авіації «Конька-Горбунка». Пізніше в Харкові приступила до роботи науково-технічна авіаційна школа, де були сконструйовані перший в Європі швидкісний пасажирський літак та оригінальні літальні апарати без хвоста.

Одним з ініціаторів створення Товариства авіації і повітроплаван-1 ня в Україні був онук відомого живонисця-мариніста Івана Костянтиновича Айвазовського Костянтин Арцеулов. Ще юнаком він самотужки вивчив літак, склав іспит на тренувальному апараті й одержав , диплом пілота Міжнародної повітроплавальної федерації.

Перший зліт авіааматорів відбувся в 1923 році в кримському селищі Коктебель. Його окрасою стали дев’ять літальних апаратів. З-поміж юних учасників тут вперше заявляють про себе Сергій Іл-люшин і Олександр Яковлєв, які пізніше стануть провідними конструкторами авіації. А наступного року на огляд-конкурс прибуде ІІЖЄ п’ятдесят планерів. На цих змаганнях розпочне свою конструкторську біографію молодий Олег Антонов. Тут же випробує свою крилату мрію і Сергій Корольов — майбутній Генеральний конструктор космічної техніки.

Авіація була й буде натхненним і чи не найромантичнішим захопленням юних. Небо вабить все вище і вище — до зірок!

(1голосов, средний: 5,00 out of 5)

Загрузка...

У нашій українській культурі є імена, коли вже за однієї згадки про них душа стрепенеться, мов птаха, і відкриється світові, сонцю, мелодіям. А серце заб’ється частіше, збудить бентежний рій думок, що полинуть назустріч співакові, піснетворцю, назустріч його пісенній долі. І таким ім’ям, як здогадується читач, є наш соловей з Буковини Назарій Яремчук, який представляв українську пісню перед усім світом, і це не перебільшення.

Пісенна зоря Яремчука сходила у дзвінкоголосому і воістину талановитому ансамблі «Смерічка» — у тому юнацькому гроні, де заспівав свою неодцвітну «Червону руту» буковинський Орфей Володимир Івасюк, і звідки вийшли добре знані сьогодні Софія Ротару, Василь Зінкевич, Левко Дутківський… Той цвіт з легенди, та пісенна квітка «Червона рута» стала живодайним символом співучої душі українського народу, чистою вродою гірського краю, що ось уже впродовж десятиріч наснажує і чарує людські серця: «Ти признайся мені, Звідки в тебе ті чари?»…

Уже через роки і відстані можна сміливо сказати, що не одцвітає Івасюкова «Червона рута» та інші дивосвітні й натхненні пісні.

Своїм юнацьким серцем, щирим пориванням співучої душі Назарій Яремчук причетний не лише до зелековерхої «Смерічки», до надзвичайно талановитого грона митців, а й до всієї нашої пісенної культури, що так щедро, голосисто струменіє всіма барвами людського мелосу.

…«Дай, Боже, радості», — співає Назарій в одній з пісень, — «Земле, радій!» — в іншій. [ саме це — радість життя — утверджував митець у своїй творчості.

Двадцять п’ять років виконавської творчості Назарія Яремчука — це святе служіння українській пісні, тій, що всосав колись малий На-зарко з молоком матері, тій, що оновилася нечувано з появою вже згаданого Володимира Івасюка. І невипадково саме Яремчук став першим виконавцем «Червоної рути» — иісні-символу, нісні-рубікону, перейшовши який, уся українська пісенна музика стала іншою. А сам Яремчук став одним з найяскравіших представників нової генерації вітчизняних виконавців-вокалістів. Маючи голос великої сили й тембральної краси, він ніколи не виставляв ці важливі якості на перший план всупереч художній концепції твору,

А ще, як говорено вище, була «Смерічка» з її керівником, композитором Левком Дутківським, одним з перших наставників хлопця з гірської Вижниці, був колега й однодумець по дуету Василь Зінкевич. Назарій Яремчук, разом з авторами — композиторами і поетами, явив світові цілу низку яскравих, неиеребутніх, багатьом пам’ятних пісень: «Червона рута», «Смерекова хата», «Стожари», «Чуєш, мамо», «Гай, зелений гай», «Я тебе малюю», «Одинокий вожак», «Родина», «Гей ви, козаченьки», «Пам’яті Володимира Івасюка», «Стрілецький романс» тощо. Назарій Яремчук був ще й тому унікальним, ні на кого не схожим артистом, що ніколи не імітував виконання на сцені — НІКОЛИ! Він завжди СПІВАВ — під записаний на плівку акомпанемент, але — СПІВАВ. Наголошуємо на цьому тому, що постійний обман глядача-слухача для більшості популярних виконавців став нормою.

Зоря Назарія Яремчука зайшла несподівано, пісня його обірвалась на найвищій ноті.

В імені буковинського соловейка, в його співучій артистичній долі: ми вчуваємо смерекові шуми Карпат, гомін широкого степу і мужній поклик повернути козацьку славу нашим дітям, зокрема тим, хто забуває свою історію, свою гідність, традиції роду і родоводу.

(Еще не оценили)

Загрузка...

Він усе продумав, хитрий, злодійкувато примружений каган Куря: його розбишацька орда рушила на Київ саме тоді, коли Святослав із військом був далеко — на Дунаї. У Києві лишилася стара княгиня Ольга з онуками Ярополком, Олегом і Володимиром.

По дорозі кочівники знищували полян, грабували їхні господ Ірства. оселі. Рятуючись од раптового нападу, подільська громада, втікаючи, не встигла прихопити ні харчів, ні води.

А печенізька рать шастала по клітях, погребнях, клунях, жадібно запихалася різним їстнвом. різала худобу, глитала сире м’ясиво.

По тому розводили вогнища, і дух смаженого та печеного линув до Гори, де «же на третій день почався голод: був червень, коли княжі і воєводсьЦІ кліті спорожніли. Та найбільше киян мучила спрага. Джерельце під Берестянською стіною майже висохло від спеки, і навіть уночі хоробрі мужі иіяк не можуть пробитися до Перевісища чи Глибочині по воду, вороги стоять щільно один до одного — миша не пролізе. Плач, дитячий лемент стоїть над Горою. Почали від спраги вмирати старі й малі. Голосіння, зойки, прокляття…

А печеніги вичікують.

Княгиня Ольга день і ніч на городниці. Вдивляється у Дарницькі ліси. За ними, у Княжичах та Броварах, безпечний воєвода Претич з дружиною: грпдні траву косять, не знаючи, що стольний Київ на краю загибелі. І по Дніпру — ген біля островів — лодії плавають, вірні поляни, позираючи на Київ, не відають, що за їхніми спинами, у лісах Лівобережжя, десь на духмяному сіні Претич розкошує. Але ж ие догукаєшся їх. Надвечір било ударило. Сходились усі кияни до капища, де гордо і мовчазно височіли золотовусий Перун, вогненний Хоре, добрий і щедрий Дажбог.

—                                         Кияни дорогії,— гукнула хриплим, пересохлим голосом Ольга.—

Не можемо більше без води бути, голод терпіти. Завтра і позавтра дітей

всіх загубимо… А у Княжичах і Броварах наш воєвода Претич стоїть…

Хто пройде туди?

Тиша. На майданах чути дитячий невтішний плач і скімлення. Ступив наперед віщий старець Супрун:

—                                         Хто зможе сю ніч пройти між печенігами, переплисти Дніпро і ска

зати Претичу: не прийдеш до ранку — згине Київ?

Понахиляли голови схудлі, почорнілі гридні, кожум’яки, лучники, кметі. Хто пройде, коли вороги стоять плечем до плеча, гострі мечі наставивши? День і ніч стережуть, чекають слушної хвилини, щоб пограбувати княжі світлиці перебити людей, спалити місто, стерти його з лиця землі.

І тоді вийшов з натовпу юнак у білій полотняній сорочці. Його карі полянські очі палали звагою:

— Я пройду.

Узяв той хлопець з собою кошлату, як у печенігів, шапку і вуздечку, а точніше — обротьку, що не дзеленчить вудилами. Його обв’язали линвою і спустили з фортечної стіни в глибокий рів у тому місці, де стіиа прилягає до могутньої сторожової башти. Місяць ще не зійшов. А відблиски чужинських ватр у цей кут не досягають. Тож печеніги нічого не помітили. Досягнувши землі, сміливець озирнувся навкруги. Зовсім близько палали вогнища. Вороги їли, жадібно чавкаючи, запиваючи їжу кумисом.

(3голосов, средний: 2,33 out of 5)

Загрузка...

«У жодній іншій землі дерево народної поезії не дало таких величних плодів, ніде геній народу у своєму здоровому живому розумі не втілився так, як у піснях народу України…», — писав німецький поет 19 століття Фрідріх Боденштедт. Відкриття чужинцями України — «цієї нової Греції», за влучним висловом іншого поважного вченого-німця, — відбувалося саме через багатющий український фольклор. Українська усна народна поезія вже давно здобула визнання у всьому світі через свою витончену художню форму й багатий зміст, ідейну та емоційну насиченість, глибокий, щирий ліризм, високий, благородний ідеал, що в ній втілився. І чи не найпочесніше місце в українській усній народній поезії посідають козацькі думи й пісні. Микола Гоголь назвав їх народною історією — живою, яскравою, сповненою барв, істини, історією, яка розкриває все життя народу. З тим важко не погодитися. Адже за козацьких часів на всі події та явища в громадському, політичному, соціальному, економічному й воєнному житті народ відгукувався саме піснею, виявляючи в ній свою активність і мудрість. Народні пісні й думи, наче живий літопис, були втіленням історичної пам’яті багатьох поколінь, виступаючи своєрідним містком від минулих часів до прийдешніх. Тому в них, як на священних скрижалях, викарбувані закони тяглості й безперервності нашого історичного поступу.

У думах і піснях знайшли відображення як героїчні, так і трагічні сторінки життя козацької України. Уснопоетичні твори бережуть лам ять про тяжкі бідування й злигодні українського народу, принесені турецько-татарською навалою, страшні руйнування нападниками міст і жорстоке роз-орення сіл, знищення й масове полонення українців. Розповідають вони й про сумну долю невільників, їхні поневіряння й страждання в турецько-татарській неволі.

Думи цього тематичного циклу (а їх збереглося дев’ять: «Невольники на каторзі», «Невольницький плач», «Маруся Богуславка», «Утеча із турецької неволі морем», «Утеча невольників з каторги», «Самійло Кішка», «Втеча трьох братів із города Озова, з турецької неволі», «Сокіл і соколя» та «Іван Богуславець») є найдавнішими. їм притаманна висока емоційна напруга, у них — і пристрасна молитва, і надривний стогін, і всеспопеляюче прокляття землі та вірі бусурманській. Здається, невільницький плач, що сповнював саме повітря тогочасної’ України, ще й досі бринить і плаче в їх поетичних рядках.

Водночас у думах і піснях відтворюються картини героїчної боротьби козацтва проти турецько-татарської агресії, з них постають з усіма деталями й подробицями лицарські морські й суходільні походи запорожців на володіння Оттоманської Порти й Кримського ханства, великої ваги набуває мотив уславлення воїна-козака.

Багато дум і пісень присвячено Визвольній війні українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Богдана та його сподвижників — Максима Кривоноса, Івана Богуна, Данила Нечая, Морозенка та інших героїв — оспівано в таких піснях, як «Чи не той-то Хміль», «Гей не дивуйте, добрії люди», «Ой, Морозе, Морозенку, ти славний козаче», «Іван Богун», «Перемога під Корсунем» тощо.

Проте найпочесніше місце серед героїв дум і пісень належить незнаному козакові. Один з найулюбленіших героїв українського народу — козак Голота, котрий не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота, котрий ні города,нісела не займає,л& вміє постояти за свою честь.за честь рідної землі. Образ козака Голоти уособлює військову доблесть, мудрість, лицарську відвагу народу, який виборює своє право на свободу й незалежність, і водночас — миролюбність, гуманізм. Недарма про героя нашого епосу говорять, що шабля — його хрест, перемога — його бог, а пісня — його молитва. Своїм іменем і серцем він ніс волю, і свідомість волі зробила з нього лицаря й поета. Він захищає скривджених, боронить матір, сестру, кохану, але найбільший його біль — рідна земля:

Так пісня в найтяжчі часи нашої бездержавності не давала згаснути високим волелюбним пориванням у душі українській. Ось чому з глибокою повагою ставилися в народі до піснетворців — кобзарів, лірників, бандуристів. А скільки поетів своїми вчителями вважають цих безіменних митців!

Різне траплялося не тернистому шляху нашої долі. Бувало: іржавіли пощерблені шаблі, стогнала в ярмі Україна, мовчав упокорений народ. Та недосяжним для ворога було поетичне слово. Піснею, думою жила Україна:

Хоч би забув хто мову та звичаї,

Хоч би навік припав чужою плісню,

Хоч би вже душу й ум чужа земля забрала,